НОВА СIЧ (1734-1775 роки)

УЧАСТЬ ЗАПОРОЖЦIВ У ВIЙНI РОСІЇ З ТУРЕЧЧИНОЮ

Починаючи року 1769-го нову вiйну з Туреччиною, Катерина II прислала Калнишевському i всьому Вiйську Запорозькому грамоту, в якiй, мiж iншим, писала: "Ми вважаємо (запорожцiв) найзичливiшими нашими пiдданими й за першої нагоди Височайшу нашу милiсть всьому нашому вiрному Вiйську Запорозькому Низовому вчинимо".

Кримський хан Крим-Гiрей теж мав надiю прихилити запорожцiв на свiй бiк i взимку 1768 року без нiякого окупу пустив на Сiч усiх запорожцiв та чумакiв з України, що були пiд час розмиру захопленi в Криму i вже навiть проданi в неволю.

Цi заходи нiчого не дали, бо перш за все Калнишевський був щирим прихильником росiйської зверхностi й мiцно тримав владу у своїх руках; по-друге ж, пiсля виходу iз Сiчi в монастир Пилипа Федорова партiя турецької зверхностi не мала жодного видатного представника й занепала.

В сiчнi 1769 року кримський хан розпочав вiйну проти Росiї, щоб не зустрiтися на походi iз запорожцями, обiйшов поза Бугом i наскочив на Ново-Сербiю. Всi новосербськi й пiкiнерськi полки позалишали свої оселi й засiли у фортецi святої Єлизавети; слобожани ж покидали все своє збiжжя й побiгли у Чорний лiс. Татари перейшли Буг льодом, попалили всi слободи й Запорозьку Гардову паланку i в лютому вже повернулися назад за Буг.

По веснi Калнишевський вислав 38 вiйськових байдакiв та 1700 душ товариства пiд проводом Пилипа Стягайла стежити за ворогами на устях Днiпра та на лиманах; сам же мав думку обороняти пiвденнi кордони Запорожжя, та тiльки не мiг того зробити, бо 9 червня 1769 року вiн отримав од київського губернатора Румянцева такого листа: "Зважаючи на рух ворогiв .до наших кордонiв, наказую вам ("повелеваю") з усiм Запорозьким Вiйськом негайно рушити iз Сiчi битим шляхом на фортецю святої Єлизавети й помiж рiчками Зеленою та Довгою, бiля балки Широкої, отаборитись до наступного наказу".

Таким чином. Вiйсько Запорозьке, якому нiколи не смiли наказувати навiть гетьмани i яке за часiв Старої Сiчi листувалося безпосередньо з державцями, дiставало тепер накази вiд губернатора й мало виконувати їх, хоч би вони були й зовсiм нерозумнi, як сталось i цього разу.

Як тiльки татари довiдались, що кошовий iз 7350 запорожцями вийшов iз Сiчi на захiд, умить же двома ордами наскочили на Запорожжя. Перша хотiла перевезтися через Днiпро бiля устя Кам'янки, щоб напасти прямо на Сiч, але тут Стягайло з вiйськовими байдаками перешкодив татарам на перевозi i навiть потопив деякi їхнi судна разом iз людьми. Друга орда таки продерлася крiзь росiйське вiйсько генерала Б ерга, що стояло понад рiчкою Конкою, наскочила на запорозьку Кальмiуську паланку, i хоч запорожцi завзято оборонялися, але татари всiх їх перебили й, подавшись на пiвнiч, поруйнували Самарську, Протовчанську й Орельську паланки. Полковник Порохня, що був на лiвобережних запорозьких землях, мав у всiх паланках всього 1260 козакiв, та й тi були розкиданi, через те вiн не змiг оборонити лiвобережного Запорожжя, й татари попалили багато зимiвникiв та слобiд, забрали в неволю понад 300 душ, i мiж ними 60 запорозьких дiдiв-пасiчникiв, та до того, ще зайняли 22 000 голiв запорозької худоби, з якої 600 коней самого кошового. Незважаючи на таку небезпеку для Запорожжя, Калнишевський мав був iти на Буг i звiдтiля вислати в авангард вiйська генерала Зорича 1000 запорожцiв пiд проводом старшин Андрiя Ляха та Олекси Чорного. В серпнi iз наказу Румянцева, вiн кинув ще два загони на помiч генераловi Зоричу: один пiд проводом Павла Головатого пiд Очакiв i другий пiд проводом Андрiя Носача - до Днiстра.

Таким чином усе Запорозьке Вiйсько було подiлене на дрiбнi загони, воювало без власної iнiцiативи й було тiльки на послугах у вiйська росiйського, ведучи йому перед та показуючи шляхи, криницi, мiсця для таборiв тощо. Проте всi вiддiли запорожцiв воювали смiло i стали росiйському вiйськовi у великiй пригодi, а один з тих вiддiлiв, який од Носача перейшов до Семена Галицького, повернувся восени на Сiч навiть з великою здобиччю, пригнавши 18 бранцiв, 20000 коней, 1000 рогатої худоби, 4000 овець та 180 верблюдiв. Частину здобичi було одiслано Кошем у подарунок Румянцеву й сенаторам; решту ж подiлили вiйськом, як звичайно.

Щасливий ще похiд стався в листопадi 1769 року пiд орудою полковника запорозького Колпака. Вiн вистежив татар бiля рiчки Вовчої, розгромив їх упень i захопив корогву та 170 коней.

У листопадi Калнишевський iз головним вiйськом урочисто вступив у Сiч. Наказний кошовий Iван Бурное iз старшими дiдами зустрiв вiйсько верхи бiля Багнової могили, коли ж вiйсько наблизилось до самої Сiчi, то на сiчових баштах стали палити з гармат.

На зиму запорожцi розiслали в степи бекети й поставили на могилах "хвигури": 1) бiля устя рiчки Кам'янки; 2) на низу Днiпра в урочищi Скалозубовiм; 3) за Днiпром, проти Сiчi, на урочищi Темному; 4) над Днiпром, на Лисiй горi; 5) на урочищi Городищi (Кам'яний Затон); 6) в Голiй Пристанi на Днiпрi; 7) над Днiпром, в урочищi Тарасiвському; 8) в урочищi Бiленькому; 9 та 10) на Днiпрових островах - Хортицi й Дубовому, що мiж порогами; 11 - 16) понад Самарою: бiля Ново-Богородського ретраншементу, в урочищi Садках, у Вiльному, в урочищi Лучинi, в Журавському й в урочищi Богдановому. Опрiч бекетiв бiля хвигур, запорожцi об'їздили ще сю зиму степи окремими чатами, бо вiдомо, що вони вiдвiдували рiчку Гайчур та могили Барабашеву й Токмак.

Доки вiйсько перебувало зиму на Сiчi, помiж запорожцями знову вибухнуло незадоволення старшиною, найбiльше з приводу того, що вiйсько на вiйнi було на послугах росiйському вiйську та генералам, якi часом поводились iз запорожцями i навiть з їхнiми полковниками та старшиною дуже нечемно, та ще з приводу того, що Калнишевський, як казали козаки, "пiдслуговуючись Москвi", покинув без вiйська схiднi запорозькi землi й призвiв їх до руїни, а чимало товариства - до загину.

У груднi року 1769-го пiд час обiду в Корсунському куренi козак Дорошенко почав дорiкати отаману Петровi Остроуху та колишньому кошовому Скапi за те, що вони допомагають "москалевi", гнiтять товариство, i зрештою назвав їх обох зрадниками; пiсля обiду ж, коли Скапа почав Дорошенковi погрожувати, козаки побили Скапу, кажучи, що вiн, їздивши в Москву "складати закони", продав запорозькi вольностi за того портрета (медаль), що носить на грудях. Калнишевський звелiв Дорошенка i всiх, хто бив Скапу, заарештувати, i всупереч iз звичаями Вiйська Запорозького, вiддав їх на суд комендантовi Ново-Сiчового ретраншементу. Цим учинком отаман показав, яка рiзниця була мiж ним та кошовим Iваном Сiрком. Той уперто обстоював незалежнiсть вiйськового запорозького суду од росiйської влади, кажучи, "як ми видамо одного (самозванця Сiмеона), то Москва всiх нас поодинцi розтягає"; Калнишевський же сам порушив ту незалежнiсть без вимог навiть iз боку росiйського уряду.

Незадоволення кошовим спалахнуло знову, коли Калнишевський в березнi 1770 року виступав у похiд. Корсунський курiнь не захотiв iти слiдом за кошовим, вимагаючи, щоб ранiше було визволено iз в'язницi Дорошенка та його товаришiв. Наказний отаман Косап почав умовляти корсунцiв, але вони, дiйшовши до рiчки Базавлука, отаборилися там i стали вибирати собi нового отамана. Щоб приборкати корсунцiв, Калнишевський iз походу попросив генерала Панiна заарештувати бунтарiв росiйським вiйськом й заслати їх за непокору "на Сиберiю". Так воно й сталося, i чимало запорожцiв Корсунського куреня загинуло в Сибiру на каторзi.

З цих випадкiв видно, що Калнишевський, як i колись Мазепа, Самойлович та Брюховецький, пiдтримав свою владу на Сiчi не власним впливом на громаду, а силою росiйського уряду та вiйська.

Останнiй вчинок украй одвернув од нього запорожцiв i в березнi того ж року Щербинський курiнь змовився, щоб Калнишевського вбити та, обравши кошовим отаманом Пилипа Федорова, перейти пiд протекцiю турецького султана. Змова ця почала поширюватись у вiйську, та про неї довiдався один iз сiчових священикiв i застерiг Калнишевського, а той ужив заходiв, щоб завчасу загасити бунт.

На початку року 1770-го все Запорозьке Вiйсько було подiлене на три частини. Головне вiйсько - 7352 козакiв iз Калнишевським на чолi було вiддане пiд команду князя Прозоровського. Друге вiйсько - Низове, 2930 козакiв - пiд керуванням вiйськового старшини Третяка - на чотирьох десятках байдакiв випливло в лиман пiд Очакiв; нарештi, третя частина вiйська - 995 козакiв - пiд орудою полковника Порохнi стала пiд команду генерала Берга, вiйсько якого стояло на рiчцi Концi.

З першого вiйська ватаги комонних запорожцiв об'їхали всi степи бiля Очакова, здобули його передмiстя, причому 10 запорожцiв було вбито та 27 поранено, i дiйшли до Днiстровського лиману. Виявилось, що татари поховались у фортецях та за Днiстром i навiть худобу свою позаганяли так, що запорожцям небагато дiсталося здобичi.

Запорозькi байдаки з полковником Третяком цiле лiто вишукували ворогiв у лиманах i мали зачiпку з турками бiля Кiнбурзького замку. Зачувши на Кiнбурзi стрiлянину, з Очакова випливли 11 турецьких кораблiв i погнались за запорожцями. Третяк заманив туркiв до Днiпрових гирл. Зчепився там iз ворожими кораблями й невеликими гарматами iз своїх байдакiв накоїв трьом кораблям такої шкоди, що весь турецький флот мусив тiкати назад у Очакiв. Восени, повернувшись на Сiч, Третяк попросив генерала Панiна, чи не можна б дати Вiйську Запорозькому хоч двi гармати, якi б стрiляли так далеко, як турецькi.

Тiєї ж осенi головний вiддiл Запорозького Вiйська ходив пiд рукою князя Прозоровського пiд Очакiв. Проти нього з фортецi виступила залога в 5000 душ iз гарматами, та запорожцi разом iз донцями та карабiнерами розгромили її й захопили здобич: три мiдяних гармати, 11 прапорiв, пернач та безлiч усiлякої зброї. Як виходить, цей бiй був нелегкий, бо в запорожцiв загинув курiнний отаман Якiв Воскобойник та поранило курiнного Михайла Дегтяря i двох вiйськових старшин, Iвана Бурноса та Пилипа Стягайла.

Пiсля того, як турки й татари були розбитi бiля рiчки Ларги, а пiзнiше бiля Кагулу, татари кинулись тiкати iз Буджака через Очакiв та Кiнбурн у Крим. Тут їх вистежив Данило Третяк своїм флотом, розбив деякi їхнi загони й захопив 673 душi невiльникiв, здебiльшого волохiв та жидiв, а пiзнiше напав на самого кримського хана, коли той переїздив через Кiнбурнзьку косу й, знищивши вiйсько, що з ним було, вiдiбрав двi корогви та срiбну, з позолотою, палицю. Навiть сам хан ледве не дiстався йому в бранцi. З визволеного полону волохiв було поселено на запорозьких землях бiля устя рiчки Сури, - село Волоське, що iснує й зараз; жидiв же запорожцi не захотiли тримати на своїй землi й одiслали в фортецю святої Єлизавети до росiйського начальства.

Надходила вже зима, а проте низовому загоновi запорожцiв накинули ще нову роботу. Побачивши, що розбите турецьке вiйсько пiшло за Дунай, а кримський хан ледве втiк у Крим, Буджацькi й Едiсанськi татари, а далi й Едiчкульськi та Джамбуйлуцькi, залишившись без турецької оборони, перейшли пiд владу Росiї. Щоб забезпечити першi двi орди вiд впливу та помсти туркiв, росiйський уряд надумав перевезти їх на лiвий бiк Днiпра разом iз їхнiми гарбами, худобою та збiжжям. Оту тяжку роботу Панiн i накинув на Третяка.

У листопадi запорожцi серед криги, що пливла Днiпром, мусили перевозити на вiйськових: байдаках i людей, i коней, i гарби з усiляким збiжжям. Бiля Кизикермена козаки таким чином переправили бiля 12000 татар та кiлька десяткiв тисяч коней i худоби, але при тому втратили три десятки вiйськових байдакiв та застудили чимало товариства.

За службу Запорозького Вiйська цариця Катерина 5 сiчня 1771 року видала указ, яким "за отличные в прошлую и нынешнюю камлании отлично-храбрые противу неприятеля поступки и особливое к службе усердие" пожалувала Калнишевському золоту медаль, обсипану самоцвiтами, iз власним портретом. Таїкi ж медалi, тiльки без самоцвiтiв, були пожалуванi; вiйськовому обозному Павлу Головатому, писаревi Iвану Глобi, хорунжому Якову Качалову, осавулу Сидору Бiлому, суддi Миколi Косапу й вiйськовим старшинам: Iвану Бурносу, Андрiю Носачу, Андрiю Порохнi, Андрiю Лук'янову, Макару Нагаю, Софрону Чорному, Пилипу Стягайловi, Лук'яну Великому, Олексi Чорному та Василевi Пишличу.

Пiсля цього року у царському дворi стало звичаєм, або, сказати б, увiйшло в моду, записуватися вельможам у запорозькi козаки, й першими записались граф Панiн та князь Прозоровський.

Цiлу зиму, як i попереднiй рiк, запорожцi мусили тримати в степах бекети; по веснi ж Вiйсько Запорозьке знову подiлилось. Кошовий iз 6000 козакiв та 12 гарматами пiшов пiд Очакiв та Хаджибей i мав там три щасливi баталiї з ворогами: 21 червня, 15 вересня та 9 жовтня. Друга частина вiйська попливла байдаками на низ i цього разу не тiльки лиманом, а й давнiм запорозьким шляхом - на Дунай.

На жаль, тепер вiйсько мало тiльки 19 байдакiв, бо решта загинула i зiпсувалася пiд час перевозу через Днiпро татар. З цими суднами 16 квiтня 1771 року iз Сiчi вирушив уповноважений радою полковник Якiв Сiдловський. Незважаючи на свою невелику силу, запорожцi пропливли до Килiї, а далi, виконуючи накази генералiв росiйського вiйська, ходили пiд Тульчу, Смаїлiв (Iзмаїл), Браїлiв, Мачин, Гiрсове та Силiстрiю й iншi мiста, якi здобувало росiйське вiйсько. Пiд Тульчою запорожцi, якi колись за часiв Сагайдачного, штурмували й захопили чотири турецькi кораблi й чимало галер та менших суден, а в гирлах, бiля устя Дунаю, добули 8 галер iз 26 гарматами. Окрiм того, козаки скрiзь вистежували туркiв, нападали на їхнi бекети, чимало брали в полон й пiднесли славу Вiйська Запорозького на таку височiнь, що вона вже давно не бувала. На жаль, i втрати Вiйська пiд час сього походу були великi, й навiть був поранений i помер од ран сам полковник Сiдловський.

Третiй вiддiл Запорозького Вiйська в 500 козакiв пiд проводом Опанаса Колпака був з армiєю князя Долгорукого i вiв їй перед у походi на Перекоп. 21 травня Колпак перейшов Бiлозерку й, проминувши Каїрку, Виливали, Чорну Долину, Зелену Долину, Чаплинку та Каланчак, подолав недалеко Перекопа Гниле Море й сповiстив Долгорукого, що татари засiли в Перекопi й не виходять iз нього, хоч запорожцi й пiд'їздили пiд самi стiни та викликали їх на герць. Опрiч того, Колпак дав Долгорукому вiдомостi, де зручнiше штурмувати перекопськi мури i де й як покопанi перед мiстом рiвчаки.

Завдяки таким даним росiйське вiйсько легко взяло стiну, що йшла од Перекопу до Чорного моря, й атакувало хана з його вiйськом за мiстом. У цьому бою запорожцi взяли дiяльну участь, виманили татарську кiнноту на росiйськi гармати, а коли кiннота розгубилася - кинулися їх гнати й перебили бiльше тисячi татар. Баталiя скiнчилася тим, що Перекоп здався, а хан iз рештою вiйська кинувся тiкати, та запорожцi ще довго його гнали, маючи бранцiв i здобич.

Вiд Перекопу запорожцi наступали на Карасубазар, але той здався без змагання, тодi їх було послано через гори на Кафу. В горах запорожцi мали запеклi сутички з татарами й, розгромивши їх, захопили чималу здобич.

Прибувши з боєм пiд Кафу, Колпак дiждався, доки пiдiйшло росiйське вiйсько, й потiм узяв зi своїми запорожцями участь у бою пiд Кафою i в штурмi цiєї стародавньої фортецi. Бусурмани були переможенi. Хан iз яничарами та безлiч туркiв i заможних татар повтiкало кораблями в Туреччину. Кафа ж здалася на милiсть звитяжцiв.

Пiд час боїв бiля Кафи запорожцi захопили три ворожi корогви, булаву й чимало всiлякого добра, та тiльки все те, як i здобич, здобуту ранiше, всупереч iз запорозькими звичаями було забрано за наказом росiйських генералiв. З приводу цього Колпак скаржився в рапортах до кошового.

Пiсля Кафи запорожцi пiшли на Арабатську Стрiлку й узяли там штурмом фортецю. Коли ж увесь Крим скорився, Колпака з запорожцями було переведено на устя Днiпра.

За походи 1771 року цариця Катерина знову видала Вiйську Запорозькому грамоту (22 лютого 1772 року), в якiй, вихваляючи його, писала, що милiсть i ласка її до Вiйська не тiльки надалi не зменшиться, а навiть збiльшиться.

По веснi року 1772-го Вiйську Запорозькому знову велено було вислати байдаки на Дунай, i на похiд було видано 5000 карбованцiв. Замiсть померлого вiд рани Сiдловського, своїм привiдцем на цей раз запорожцi обрали полковника Мандра. З ним козаки, рушивши iз Сiчi 5 травня, щасливо минули Очакiв та Кiнбурн, перестояли бiля Хаджибея та Акермана негоду й наближалися вже до Дунаю, коли на морi знову знялася хуртовина й, розбивши два байдаки Канiвського та Вищестеблiвського куренiв, потопила їх з усiм знаряддям та трьома запорожцями; решта ж ледве врятувалася на iнших байдаках.

Прибувши на Дунай, запорожцi стали чинити напади на турецькi судна i в боях втратили бiля сотнi козакiв. Тут же вiдбулося замирення до березня 1773 року, й запорожцi, що припливли на байдаках, цiлу зиму протрималися на Дунаї.

Головне Запорозьке Вiйсько з Калнишевським на чолi в роцi 1772-му знову стежило за турками в Очаковi. На низу Днiпра плавав iз 1000 козакiв полковник Рубан. У Перевiзькiй, на устi Iнгульця, стояла запорозька залога з 200 козаками, а полковник Колпак iз п'ятьма сотнями був то в Олешках, то на Прогноях; одного ж разу князь Прозоровський викликав його в Ак-мечеть (Сiмферополь), бо хоч татари вже й перейшли пiд росiйську протекцiю, а все-таки були неспокiйнi й чинили наскоки.

Цього року частина запорожцiв на Дунаї перебувала пiд рукою Потьомкiна, i їхнє життя, звичаї та смiливiсть так йому сподобалися, що вiн i собi захотiв приписатися до запорозького товариства i звернувся з приводу того до кошового листом од 15 квiтня 1772 року, в якому, називаючи Калнишевського батьком, просив милостиво зарахувати його до Кущiвського куреня.

Запорожцi прийняли Потьомкiна до товариства й дали йому сiчове прiзвисько Грицько Нечоса, бо князь носив на головi пишну перуку. Коли Калнишевський видав Потьомкiну атестат на козацтво, той окремим листом йому дякував за те i дав обiцянку завжди оберiгати iнтереси Вiйська Запорозького. Вся Сiч була задоволена цiєю одповiддю i, зрозумiло, що нiкому тодi й на думку не спало, що саме Нечоса за кiлька рокiв згубить Запорожжя.

Наприкiнцi року 1772-го мiж росiйським урядом та. Вiйськом Запорозьким виникла суперечка. Будуючи бiля устя Московки Олександрiйську фортецю, Новоросiйський губернатор Чертков звернувся до Коша з листом, щоб запорожцi не перешкоджали забирати на будiвлю цеглу, вапно, камiнь i мармур, що були у Великому Лузi мiж рiчками Кушугумом та Конкою на руїнах стародавнiх споруд. На це Кiш одповiв, що руїни давнiх храмiв невiдомих народiв на островах Великого Лугу на оцi Вiйська Запорозького, i Кiш, як скiнчиться вiйна, думав скористатися тим матерiалом для збудування у Сiчi великої церкви, а через те, мовляв, просить заборонити iнженерам ламати тi будiвлi й забирати власнiсть Вiйська Запорозького. Разом iз тим Кiш наказав полковнику Велегурi та Пилипу Снiжку збройне обороняти ту власнiсть та вольностi запорозькi бiля фортець, якi зводилися понад Днiпром та Конкою.

Напровеснi 1773 року Калнишевський знову рушив пiд Очакiв, тiльки повiв за цим разом усього 5000 козакiв, бо за чотири роки вiйни запорожцi чимало вже втратили своїх товаришiв. За лiто вони мали кiлька невеликих зачiпок iз татарами без особливих втрат.

Полковник Колпак зi своїм вiддiлом перебував пiд Кiнбурном. Там вiч воював за давнiм запорозьким звичаєм: вистежував, коли турецькi сандали й галери приставали до берега, кидався серед ночi на них, знищував туркiв пiд час сну й, постягавши iз суден гармати й iншу здобич на берег, судна спалював. Так було потоплено й спалено у рiзних мiсцях 5 турецьких кораблiв. При тому траплялися й кривавi сутички, коли запорожцям доводилось одверто плече в плече йти на бусурманiв, i козаки знову тут себе прославили. В одному з таких боїв було поранено полковника Малого в руку, писаря Маєвського в щоку, а товариства вбито було 16 та поранено 110.

Коли пiсля останнього бою настала нiч, Колпак звелiв пiшим козакам облягати туркiв, щоб не дати їм утекти, та незадоволена втратами пiхота збунтувалася й побила самого Колпака, дорiкаючи йому за те, що багато стратив товариства без користi й що за чотири роки вiйни козаки украй зубожiли.

Того ж року Дунайський запорозький флот iз полковником Мандром багато завдав шкоди туркам пiд Силiстрiєю, перешкоджаючи їм перевозитися з одного берега Дунаю на iнший; коли ж Румянцев почав штурмувати Силiстрiю, то й запорожцi, вилiзши з байдакiв, наступали з рiчки i, захопивши декiлька окопiв, вдерлися в передмiстя. Пiд час цього штурму був поранений i невдовзi помер запорозький полковник Дукич.

Iз початком року 1774-го Вiйсько Запорозьке знову виступило з Сiчi кiлькома вiддiлами: 3000 козакiв пiд проводом колишнього суддi Iвана Бурноса та 2000 - пiд проводом Порохнi оточили Очакiв i мали там з турками дрiбнi сутички. Серед лiта Порохню з його полком та Колпака з кiннотою князь Долгорукий викликав до Криму, бо там турки висадили своє вiйсько й баламутили татар. Козаки з полковником Мандром, як i торiк, воювали на Дунайських гирлах.

Незважаючи на те, що вiйна тривала вже п'ятий рiк, запорожцi все-таки билися рiшуче й намагались пiдтримувати свою славу, сподiваючись, що вiрною, кривавою службою вони заслужать од царицi повернення вiйськових, одiбраних пiд слав'янськi оселi, земель. Ласкавi реляцiї й листи графа Румянцева, князiв Прозоровського, Долгорукого, Потьомкiна й навiть самої Катерини подавали їм на те певну надiю. Потьомкiн навiть так захопився запорожцями, що 22 травня 1774 року подарував товариству 38 кашоварних казанiв на всi 38 куренiв, натякаючи в листi, що тi найкращого виробу казани будуть ознакою його приязнi та любовi до Вiйська Запорозького, якi непорушне пiдтримуватимуться ним завжди.