ПРО ПОЧАТОК КОЗАЧЧИНИ ТА БОРОТЬБУ ЇЇ З ТАТАРАМИ Й ТУРКАМИ (1483-1590 РОКИ)

ДАВНИНА УКРАЇНИ

Не до ладу було б розпочинати оповiдання про запорожцiв, не згадавши, бодай коротенько, часи давнього життя України, бо козаки були дiтьми українського народу й завжди дбали про рiдний край, захищали його вiд ворогiв та обстоювали свої права й волю.

Всi землi понад великими рiчками - Днiпром, Бугом, Днiстром та Сяном - з давнiх-давен залюднювали схiднослов'янськi племена. Вони жили окремими громадами, й ними правили вiльнi ради громадян, що обирали собi на вiчах князiв.

На пiвнiч та на схiд од слов'ян селилися фiнськi племена, з яких найбiльшi осiли на берегах Оки та Волги - мордва й черемиси.

Колись, у давнi часи, слов'янське населення жило на просторах од Тиси, яка впадає в Дунай, лише до Днiпра, так що надднiпрянськi землi лежали на краю цих володiнь, i через те вони були прозванi Україною. Але з часом слов'яни стали селитися й на фiнському теренi: по рiчцi Двiнi, на озерах Чудському й Iльменi, по рiчках Волзi й Оцi, й там стали вони складати свої громади й князiвства. Десь iз початку Х сторiччя, пiсля народження Iсуса Христа, за часiв князювання в Києвi Олега, гору над усiма схiднослов'янськими племенами взяли поляни, якi жили на правому боцi середнього Днiпра й мали своїм осередком город Київ. їхня земля споконвiку звалася Руссю, i ця назва, разом iз поширенням влади київських князiв, перейшла й на всi слов'янськi племена, якi скорилися полянам.

За часiв Володимира поляни, з волi цього князя, року 988-го пристали до грецької православної вiри, а згодом християнство визнали й iншi схiднослов'янськi племена. З прийняттям православ'я слов'яни набули письменнiсть i стали потроху створювати свою власну культуру.

Той же князь Володимир об'єднав усi слов'яно-руськi племена в одну велику Руську державу, яка простяглася вiд Тиси за Карпатськими горами до рiчки Дону й Азовського моря та вiд Бiлого до Чорного моря. Але та єднiсть тривала недовго. Безмежнi обшири, що їх посiли слов'яно-руськi племена, та брак у тi часи шляхiв сполучення утруднювали спiльне життя на таких великих землях, i незабаром держава Володимира занепала й розпорошилась на багато дрiбних князiвств. До того ж, князь Володимир, помираючи, роздав усi володiння мiж своїми дiтьми. Ще його син Ярослав якось тримав братiв у покорi й мав пiд своєю рукою всi руськi землi, крiм Полоцької, а вже за часiв його внукiв нiхто не бажав слухатися київського князя. Не минуло й ста лiт, як велика Київська держава розпалась на кiлька десяткiв, а далi - й сотень князiвств. Зрештою, дiйшло до того, що мало не в кожному мiстi був свiй князь.

Усi князi ворогували мiж собою, кожен хотiв мати якнайбiльше пiдвладних городiв i весей; i от вони, озброївши своїх людей, стали нападати на своїх сусiдiв; скидали своїх родичiв iз князiвств та iнодi об'єднували докупи чималi володiння, якi з часом знову дiлили мiж своїми дiтьми й онуками.

Пiд час цих змагань i чвар князi часто запрошували за грошi чужостороннiх воякiв: варягiв або iнших кочiвникiв, якi, скориставшись занепадом Русi, захопили пiвденнi степи. Спочатку то були печенiги, а згодом - половцi.

Найбiльше лиха вiд тих воєн зазнав Київ. Вiн був найдостославнiший i найбагатший з усiх городiв, розташованих на руських землях. За часiв Володимира та Ярослава Київ прикрасили великi й розкiшнi церкви й монастирi; його було обсипано високими земляними валами з мiцним, посеред них, мурованим заїздом, що звався "Золотою брамою", i тепер Київ жив лише спогадами про свою славу. Через те кожен могутнiй князь неодмiнно прагнув стати князем у цьому городi та старшинувати иад усiма руськими престолами.

З тими вiйнами й колотнечами дедалi дужче занепадали городи, зубожiла люднiсть i сила Русi. Цим i скористалися степовики-половцi, що досi вже вигнали з пiвденного степу печенiгiв та угрiв й захопили степовi простори вiд Волги до Днiпра. Вони наскакували на руськi землi, випалювали городи й весi, а людей забирали в неволю.

Найближча до степiв Київщина, звiсно, й найбiльше потерпала вiд тих нападiв. Нарештi в XI столiттi половцi витиснули Русь iз степiв на пiвнiч, опанували Днiпром од лиману до Орелi, захопили устя Днiстра й Бугу й, таким чином, перетнули руськi шляхи до Чорного моря й Цар-городу.

Доки через тяжкi обставини Київщина та й узагалi вся Україна дедалi дужче занепадала, пiвнiчно-схiднi руськi землi, захищенi вiд степовикiв лiсами та болотами, змiцнювали свою силу й у XII столiттi склали, мiж рiчками Волгою та Окою, чималу державу - Суздальську Русь, яку згодом стали називати Московщиною. Осередок руського державного життя поволi перемiстився на пiвнiч.

За два столiття, що минули пiсля князювання Володимира, єднiсть мiж пiвнiчною та пiвденною Руссю зовсiм розладналася, так що суздальськi князi не тiльки не допомагали Українi у боротьбi з половцями, а навiть радiли iз занепаду Києва, i року 1169-го суздальський князь Андрiй Боголюбський, скориставшись iз безсилля Київського князiвства, захопив зi своїм вiйськом Київ, пограбував його вкрай, не минаючи навiть монастирiв та церков i, поруйнувавши та спустошивши колись могутнє й розкiшне мiсто, залишив його на поталу степовикам-половцям.

За якийсь час пiсля походу на Київ Андрiя Боголюбського посунулися на руськi землi татарськi орди зi Сходу. Пiд проводом свого хана Батия вони зруйнували року 1237-го Суздальську Русь i, повернувши звiдти на пiвдень, кинулися на половцiв i вигнали їх аж за Дунай та Карпатськi гори.

Заволодiвши пiвденними степами, Батий через кiлька рокiв рушив iз великими ордами на теперiшню Лiвобережну Україну й, спустошивши Переяславське та Чернiгiвське князiвства, року 1240-го пiдступив до Києва.

Городяни оборонялися вперто, адже сподiвалися лише на смерть, бо не мали сили вiдiгнати татар, i тi, вдершись до мiста, вирiзали людей та пограбували i сплюндрували все, що кияни встигли збудувати та надбати за сiмдесят лiт пiсля руїни Андрiя Боголюбського.

Пiсля Києва татари спустошили ще Волинь, Подiлля й Галичину, а тодi знову повернулися в чорноморськi степи, обклавши щорiчною даниною всi руськi землi.

Русь опинилася в чужоземному ярмi. Щороку всi руськi князi мусили привозити свою данину; й вiд волi хана залежало, чи залишаться вони на тронi, чи їм зiтнуть голову, й князiвства перейдуть в iншi руки, до тих князiв, що бiльш покiрливi, чи, не шкодуючи своїх пiдлеглих, обiцяють привозити татарам набагато щедрiшi подарунки.

Найскрутнiше з усiх руських земель доводилося вiд татар знову-таки Русi-Українi, бо вона була найближча до степiв i не мала жодного природного захисту з боку татарських кочовищ; тому пiсля нашестя Батия схiднi й пiвденнi землi зовсiм здичавiли, поросли будяками й перетворилися на безлюднi степи.

Не так тяжко було Русi Суздальськiй, або Московщинi. Татари не любили ходити туди через лiси й болота, й не так потоптали той край. За сто лiт Батиєвої руїни Московське князiвство не занепало, а змiцнилося, i князь московський Iван Калита, за згодою татарського хана, став старшим над усiма схiдноруськими князями, проголосивши себе великим князем.

Ще менше потерпiла вiд татар Галицька Русь, бо її зi степу заступила Україна, i в XIII столiттi, за часiв короля Данила, сина його Лева та онука Юрiя, вона набула ще бiльшої сили. Та й у неї знайшлися вороги - угри й поляки, й тi лихi сусiди, виснаживши її могуть, пiдгорнули Галицьку Русь пiд себе, причому тi русини, що жили за Карпатами, потрапили в ярмо до угорцiв, а тi, що були на сходi гiр, дiсталися полякам.

Доки київська Русь-Україна перебувала в руїнах, стоптана татарськими кiньми, на пiвнiч од неї, на рiчцi Нiманi, почав складатися в мiцну державу напiвдикий народ. Уже в XIV столiттi великий князь литовський Гедимiн заходився поширювати свою владу на пiвдень i завоював усю Бiлу Русь (край од Прип'ятi до верхнього Днiпра). Син же Гедимiна, великий князь Ольгерд, прилучив до Литви всю Україну з обох берегiв Днiпра, року 1360-го посадив свого сина Володимира князем у Києвi й, вигнавши на якийсь час татар iз нижнього Днiпра, Бугу та Днiстра, розширив межi своєї держави до Чорного моря.

За добу литовської зверхностi Україна трохи перепочила. Литовцi не утискували українцiв; навпаки, самi запозичували в них звичаї, мову й письменнiсть. Але таке спокiйне життя недовго тривало на Українi. Наприкiнцi XIV столiття Литва з'єдналася з Польщею, державою римсько-католицької вiри, й поляки, забравши всi державнi посади, стали переслiдувати православних українцiв, та не задовольнившись i тим, почали обмежувати волю українського селянства й роздавати українськi землi польськiй шляхтi.

За панування Литви на Українi вже були вiльнi вояки, якi, хоча й не називалися козаками, проте, як i козаки, присвячували себе вiйськовiй справi. Тодi Вiзантiйське царство воювало з турецьким iгом i, щоб мати добре вiйсько, набирало за грошi воякiв iз рiзних країн. Мiж iншим, ходили до Царгорода й українцi, про що згадано в пiснi з тих часiв:

Ой, пустимося ж на тихий Дунай,

Далi Дунаєм пiд Цареград;

Ой, чаємо там доброго пана,

Що платить добре за служеньку;

Ой, дає на рiк по сто червоних,

По кониковi та й по шабельцi,

По парi суконь та й по шапочцi,

Та й по шапочцi, та й по панночцi...

Слiдом за лихом, якого зазнала Україна вiд польської шляхти, на неї впала ще страшнiша бiда. В серединi XV столiття грецьке Вiзантiйське царство, вiд якого на Русь прийшли православна вiра й письменство, було зруйноване турками, i Царгород, перехрещений вiдтодi у Стамбул, став столицею бусурманiв. Оттоманська Порта вийшла в першi держави Європи; татарська орда з Криму, яка весь час кочувала в руських степах, од Кавказу через Дiн та Днiпро аж до Днiстра, будучи найближчим сусiдом i єдиновiрцем туркiв, визнала над собою їхню зверхнiсть, а вiдтак, змiцнивши своє вiйсько, вигнала литовцiв iз Днiпровського Пониззя та Бугу й почала спустошувати своїми наскоками Україну та вiдвойовувати її землi у Литви.

Найлютiшим тягарем для України були походи кримського хана Менглi-Гiрея. Року 1482-го вiн дощенту сплюндрував Правобережжя разом iз Києвом, а через кiлька рокiв так само спалив i Лiвобережжя з Чернiговом i, не спинившись на тому, спустошив ще й Подiлля та Волинь.

Про зруйнування Києва Менглi-Гiреєм так розповiдає народна дума:

В недiлю рано-пораненьку у всi дзвони дзвонять,

I старiї, i малiї в весь голос голосять,

На колiна упадають i господа просять:

"Поможи нам, боже, Київ-город боронити,

Дiждем першої Пречистої, будем обiд становити".

В недiлю рано-пораненьку города достали,

Усiм церквам українським верхи позбивали,

Дзвонами спiжовими коня напували,

В святих церквах конi становили.

Ця руїна, за Менглi-Гiрея, була далеко гiрша, анiж за часiв Батия, бо всiх людей, хто не був забитий або не сховався в лiсi, татари забирали в Крим, а звiдтiля продавали у неволю на турецькi галери або в заморськi турецькi мiста. За кiлька рокiв Україна стала пусткою, понад Чорним же морем та й далi, на Середземному й Червоному, лунали розпачливi зойки сотень тисяч українських бранцiв i бранок, вiдiрваних од своїх дiтей та батькiв, од рiдного краю.

Не маючи собi захисту вiд своїх зверхникiв - литовцiв та полякiв, українцi збагнули, що їм треба самим братися до зброї й виставляти свою вiйськову силу проти татарської неволi. Коли ординцi залишали Україну, населення почало виходити з лiсiв, гуртуватися в загони та силомiць виганяти зi своїх земель татар. Кому пiд час руїни вдалося врятуватися разом iз сiм'єю, тi верталися до своїх розорених осель; потроху бралися за господарство; тi, що втратили всю рiдню й не мали для кого зводити нове гнiздо, лишалися без даху над головою, йшли в степи, присвятивши своє безталанне життя боротьбi з поганцями - татарами - та оборонi своїх бiльш щасливих землякiв.