Історія України-Русі, Том 2. Частина 2

Під Львовом та Замостям. Битва під Пилявою

Тим часом на Вкраїні повстання ширилося все більше. На лівому боці Дніпра мало не усю теперішню Полтавщину мав тоді один чоловік - князь Ярема Вишневецький. Син православного батька і небіж митрополита Петра Могили, він ще у польській школі зробився католиком і, як перевертень, став лютим ворогом і батьківської віри й свого народу. Він був дуже багатий, бо мав свої землі й палаци ще й у Галичині, на Поділлі та Волині; свого власного війська у нього було більш як 8.000. Князь сей, коли почав Кривоніс нищити шляхту й Жидів у Полтавщині, зібрав свою челядь і потяг з своїх лівобережних грунтів у свої Волинські маєтності. Тут, саме тоді як він переплив Дніпро, перейняв його своїми послами Хмельницький і умовляв згадати, що він Українець з православного роду та радив одчахнутись від ворогів-Поляків і пристати до своїх рідних братів та оступитися за свою рідну Україну. Не схотів послухати Ярема послів і звелів посадити їх на гострі палі. Тоді й Хмельницький закипів помстою за ту наругу і звелів Кривоносові йти на Волинь і плюндрувати маєтності князя Яреми. Городи й села з радістю стрічали Кривоноса і приставали до його, мовляючи: „тепер у нас свій пан-гетьман Богдан. Не хочемо ми лядського духу, не хочемо узнавати Вишневецького за пана!” - Так вигукували Немирівці, віддаючи свій город Кривоносовій ватазі. Як люта звірюка розпалився князь Ярема, почувши таку зневагу від міщан свого города, і накинувся на Немирів, щоб одняти його у повстанців. Довго бились козаки, але міщане не видержали і мислили, що коли скоряться, то матимуть собі милосердя од свого князя. Та не помилував він їх, як узяв город - звелів карати Немирівців найлютішими муками: казав парити горячою водою, рубати людей на шматки, і сам при тих муках стояв та гукав: „дошкуляйте їх добре, нехай чують, що вмирають!” Не кращий був і Кривонос од Яреми, коли допадеться до Поляків або Жидів. Але ж Кривонос був темний мужик, а Вишневецький - просвіщенний, великий пан; він уважав повстанців за скотів, але й сам був не кращий у свойому хижацтві.

Тим часом Кривонос опанував міцне, оборонне місто Полонне, де поховалося багато Поляків та Жидів, і порізав їх як худобу. Накинувся на його князь Ярема з своїм військом. Довго билися вони, довго ганяли один за одним по Волині, перейшли й на Поділля, від Константинова до Бара. У Барі тоді стояв Андрій Потоцький, син гетьмана, із драгунами. Кривонос розбив їх і побив до одного, а Потоцького узяв у полон і одпровадив до Хмельницького. Звідтіль Кривонос подався до Каменця, але не подужав його взяти. Під Махнівкою розбив він військо Вишневецького і трохи самого Ярему не спіймав на списа, та той якось вивернувся й утік.

За кілька тижнів після Корсунської битви Україну геть „вичищено”. Разом з польською шляхтою зникла й українська православна: шляхтичі православні одні пристали до козаків (щось із 2.000), инші - поховалися по манастирях, найбільш у Київо-Печерській Лаврі. Київське, Чернигівське та Браславське воєводства і східня частина Подільського - опинилися в руках народа; в руках Поляків оставався один лишень Каменець-Подільський - не можна було підступитися до нього. З осени помста перекинулась на Волинь - почали „вичищати” й тут.

Тим часом поки загони козацькі орудовали на Україні і вигубили та вигнали на усім її просторі трохи не всіх Поляків та Жидів, сам Хмельницький все стояв під Білою Церквою - дожидав з Варшави одповіді на свої листи. На сеймі ухвалили вислати до Хмельницького послів з Адамом Кисілем на чолі. Але бачучи велику силу, що купчилась коло Хмельницького, уряд польський вислав посла й до Московського царя - прохав його помогти Польщі проти козаків. Лист сей перехопили козаки, і Хмельницький побачив тоді, що перемовами тими Поляки хочуть тільки прогаяти час, поки надибають собі звідкіль-небудь помочи. Тоді Хмельницький покинув умовлятися із Поляками, подався з Білої Церкви і дійшов до р. Случи, що була на гряниці Волині та Київського воєводства, де були козацькі землі. Тому то й у пісні співали: „Ой чи бач, Ляше, що по Случ наше”. Польське військо стояло табором коло р. Пилявки, на Волині. Над ним було аж три начальники - „региментарі”: князь Заславський, князь Конецпольський і князь Остророг. Усі сі князі були великі пани, але нікчемні вояки, і козаки сміялися з них, мовляючи: „зібралася перина, дитина та латина козаків воювати”. Заславського прозвали периною за те, що був дуже ніжний і тендітний; Конецпольського - дитиною, бо був ще молодий (ледве 20 літ мав) та дуже палкий, а Остророґа латиною - за його вченість. Під їх корогви зібралося коло 60.000 самої шляхти, а з ними без числа челяді й возів з усяким панським добром. Пани виїхали на війну, як на який бенкет; попривозили з собою усяких напитків та наїдків, перини, подушки, дорогі килими, намети; повбіралися усі у шовки та оксамити, понавозили срібних та золотих кубків, чарок, таців (підносів), тарілок, пишаючись один перед одним своїм багацтвом. Бенкетували й гуляли пани наче в себе дома. „На-що нам гармати, - вигукували пьяні пани - коли ми розженем усе се хлопство канчуками! Не помагай, Боже, ні нам, ні козакам, тільки дивися, як ми трощитимемо се бидло!” Так вигукували вони, вихваляючись один перед другим. Хмельницький довго морочив Поляків усякими перемовами для того, щоб дождатися, поки надійдуть инші полки та Кримський хан, що до нього послав він своїх послів. 13-го серпня (августа) почалися перші наскоки, і Полякам не дуже щастило. Аж ось надійшла й допомога од хана - правда не вся орда, а частина. - Але щоб Полякам здалося, що Татар прийшло багато, він звелів полкові Кривоноса вивернути кожухи і, гукнувши „Аллах!”, ускочити в польський табор. І справді, се так налякало Поляків, що вони з переляку не знали, що й почати: усяк командував, робив по-свойому, ладу не було ніякого. Хмельницький, з своїми підручними Чарнотою, Кривоносом та иншими, розбив їх і багато потопив у річці тоді, як польські корогви натовпилися на греблю. Навмисне заманив їх сюди Чарнота. Бачивши таке лихо, Конецпольський переодягся у селянську одежу і втік, а за ним і Заславський верхи, покинувши свої карети, пребогаті убрання й свій полк німецький. Як дозналися про теє у польському таборі, то на все те величезне військо напав такий переляк, що вони, кинувши в таборі все добро, повтікали. Тікали без памяти так, що деякі аж за Вислою опинилися, - як сміявся потім Кисіль. - „Кожен кричав „стійте!”, а сам аби до коня допався, летів без очей, аби не зостався”, - глузували з них Українці. Хмельницький зараз взявся догонити їх із своїми козаками. Рубали, брали в неволю. Найбільш полягло Поляків під Константиновом, бо під їх натовпом завалився міст на р. Случі. Козакам у таборі досталося 120.000 возів із кіньми, 80 гармат і на 10,000.000 злотих усякого добра. Корогви, вуздечки, щити й шоломи, срібний посуд, шаблі, соболі, кожухи, блакітні хустки персіянські, рукомийники, шаплики, у котрих купалися пани, варення, цукерки та усякі наїдки, пиво, мед, вина та наливки - усе те досталося до рук козацьких.

„Тоді не один козак за Хмельницького Бога просив,

Що не один панський жупан зносив”.

Тим часом недобитки-Поляки утікли аж у Львів. Тут вони обрали собі гетьманом Ярему Вишневецького. Він почав збірати гроші на оборону з львівських купців, міщан, панів; з церков і манастирів не тільки католицьких, але й православних забирали гроші, золото, срібло з престолів, з образів. Але забравши гроші, Вишневецький покинув Львів і подався до Варшави, бо боявся, щоб Хмельницький не рушив туди. А Хмельницький з-під Пиляви пішов у Константинів і узяв його без найменшого клопоту, а звідтіль подався на Збараж. Із Збаражу повтікали усі люде, то він узяв тут багато пороху і 50 гармат і поруйнував костьоли. На раді, що він зібрав, багато де-хто з старшини, з Чарнотою на чолі, та прості козаки, радили йти далі на Варшаву і до останку зруйнувати Польщу, визволити Україну з-під лядської кормиги, зробити її самостійною. Але Хмельницький був тієї думки, що користуватись своєю удачею треба, не хапаючись, бо, мовляв, коли б у се діло не встряли сусідні держави? А надто його здержували од того українські шляхтичі, як от Немирич та Виговський. За-для того ж, щоб повернути на щось ті великі сили, що були під його рукою, він вирушив у Галичину. Український люд в Галичині підіймався і тут так само, як на Волині. В Теребовлі міщане завели у себе козацький устрій, настановили сотників, здобули замок, почали розбивати сусідні двори шляхетські, нищити Поляків. Таке саме було в Товмачі, Заболотові, Рогатині, Потиличі, Янові та в инших місцях. Міщане пристають до козаків, підіймають сусіднє селянство, і збройними ватагами ходять на сусідні польські замки й двори, розбивають костьоли й манастирі католицькі, а Ляхів обіцяють „не живити ні одного на світі”. Так само дрібна українська шляхта приставала до козаків. Особливо піднялася вона на Покутю, а головою її був Семен Височан. В Калущині на Підгірю, селян-повстанців зібрався полк з кількох тисяч, здобув собі гармати й гаківниці з польських замків і розбивав сусідні двори панські.

Хмельницький обложив навкруги Львів і почав стріляти з гармат. З такими потугами, які були у Хмельницького, йому легко було опанувати містом, та йому сього зовсім не треба було - він із Волині прийшов сюди, аби не стояти на одному місці. Саме тоді на сеймі вибірали нового короля. Хмельницький нетерпляче чекав того вибору, бо аж новий король міг розпочати переговори як слід й добути козацтву та народові українському якісь права й уступки від сейму.

Хмельницький подав свій голос за меншого брата Володислава Яна-Казімира, бо сподівався, що він буде прихильний до Українців. Два тижні простояв Хмельницький під Львовом. Поляки спалили передмістя і засіли в місті. Козаки приступали то з того, то з другого боку. Бомбою з гармати запалено жидівську синагогу; пожежа розкинулась геть по місту. Тоді вже виставили Поляки білу корогву і згодилися піддатися; послали послів до Хмельницького, просили помилувати Львів; Хмельницький сказав, що за для Українців львівських помилує, але нехай заплатять 200.000 червінців викупу, тільки їх вже перед тим вичистив Вишневецький. Просили зменшити окуп - не зменшив, бо обіцяв ті гроші Тугай-беєви. Заплатили таки - то грішми, то річами коштовними, ще й обід козакам справили. Як пішли козаки, то Поляки раділи, що з душею осталися; вважали то чудом і сказали, що то святий Ян з Дуклі оборонив місто од козаків і Татар. На честь святого того міщане й памятку поставили: стовп з статуєю св. Яна, що й тепер стоїть.

14 жовтня (октября) козаки з-під Львова пішли під Замостя, (в Холмщині, в теперішній Люблинський губ.) на саму гряницю України.

У Замості стояло 10.000 війська, що зібрав Вишневецький. З тим військом, що мав Хмельницький, він міг би взяти ту кріпость без клопоту, але він аж три тижні простояв тут та удавав, що облягає - все дожидався вибору короля.

Нарешті приїхав аж 17 листопада (ноября) посол од нового короля. Вибрали таки Яна-Казімира. Він сповіщав Хмельницького про свій вибір, обіцяв всякі полекші козакам і вірі православній, та просив Хмельницького перш за все відступити від Замостя. Хмельницький виявляв велику радість, казав стріляти з гармат і сказав, що зараз їде на Україну, сповняючи волю нового короля. З Замостя узяв невеликий окуп, всього 20.000 злотих, і повернув на Україну.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.