Історія України-Русі, Том 1

Культурна робота київських князів

Перший з князів, що дбав про культуру в Київі, на Руси, був Володимир Великий. Перейнявши з Візантії христіянство, вибудовав камінну Десятинну церкву в Київі, закликавши візантійських майстрів. Будовав багато й деревяних церков. Він же перший подбав і про освіту - принаймні щоб мати своїх священників, а не позичати їх з Візантії. З Візантії переніс Володимир і монету, срібну та золоту. Монети сі з одного боку мають Спасителя, а з другого в них - сидяча постать Володимира в царському убранні, з хрестом в руках; наоколо підпис: "Вламиръ (Владимиръ) на столъ"; на инших є: "Владимир а се єго с(еребро)".

Слідом Володимира пішов Ярослав Мудрий: йому приписують так звану "Руську Правду", хоч вона складалася ще й перед Ярославом і після нього багато десятків літ (ще Мономах додавав дещо до неї). Що ж до ширення христіянства, то він поставив два манастирі: св. Георгія й Ірини, при ньому ж почався й славний пізнійше київський Печерський манастирь. Дбав він і про освіту та книжність. Він збірав "писців" - по нашому письменників, і велів їм перекладати книжки з грецької мови на словянську і попросту списувати. При Софійській катедрі, що він збудовав, спорядив велику бібліотеку. В школі за Ярослава училося "книгам" ніби то аж 300 душ. Будовав він багато церков - між иншим в Юриєві на Пороссі. Він же поставив першого руського митрополита Іларіона. Особливо любив він будовати. На тому місці, на голому полі, де була р. 1036 битва з Печенігами, поставив катедральну церкву св. Софії, згадані два манастирі і "Золоті ворота" з церквою Благовіщення над брамою. В Новгороді теж поставив нову катедру св. Софії, не таку правда роскішну, як в Київі.

За Ярослава бачимо срібну монету з його іменем, з написом: "Ярославле съребро".

Взагалі ж до кінця XII в. Київ був найславнійшою столицею в українських землях, - се був осередок релігійного життя, тут були найбагатші церкви й манастирі, тут проживала найпишнійша аристократія. Тут був і головний торг для всяких мистецьких виробів. До кінця XII в. кожен важнійший князь старається полишити якусь памятку по собі: манастирь або церкву, а в XIII в. вже сього не роблять, а ще й розтягають звідти зібране там добро. Андрій Боголюбський, що зруйновав Київ, викрав славний образ Богородиці з Вишгорода і завіз у свій Володимир над Клязьмою; король Данило Галицький, будуючи катедру у Холмі, позабирав образи з Київа, з манастиря св. Федора і з Овруча, дзвони теж "принесе ис Києва".

В Київі сидів митрополит, тут поставлялися єпископи для всіх земель Руської держави. Тут було найбільш манастирів та ченців - Київ став "руським Єрусалимом". Так само й з книжністю. Найбільш письменників XI-XII в. так чи инак звязано з Київом. Тут же в Київі склалося старе Руське Право, що потім трошки змінене, перейняло велике князівство Литовське та Московська держава.

Культурна робота в инших українських князівствах

Коли ми після Київа звернемося наприклад до Чернигова, то побачимо, що культурне життя там без порівняння бідніще. Князі і там ставили церкви: Мстислав поставив катедральну церкву св. Спаса, Давид - церкву Бориса і Гліба, а Святослав Всеволодович церкви Благовіщення та св. Михаїла. Чернецтво не дуже там процвітало: хоча й було своїх два манастирі (св. Богородиці на Болдиних горах, тепер Єлецький), та Бориса й Гліба, але чернигівські князі, коли постригались у ченці, то їхали до Київа. Чернигівщина полишила нам цінні писані твори, написані дружинниками: таке "Слово о полку Ігоревім", Паломник Данила Мніха та инші.

В Переяславщині був написаний життєпис Мономаха, анонімне житіє Бориса та Гліба, та ще надибуємо сліди лицарської поезії.

Волинь та Побужя, крім церков (між иншим вибудовав роскішну церкву Володимир Василькович), полишили нам дуже багато галицько-волинських рукописів з XII-XIII в., писаних євангелій і т. и. Дуже цінна Волинська літопись, писана в 1270-80 роках, та й інша збірка українсько-руських літописей мабуть уложена була десь на Волині.

Нарешті в Галичині найцікавіще те, як там східні, візантійські впливи товаришували з західніми, і при тім православний Русин не одгорожується і не одпльовується, як радили грецькі духовні, від людей латинської віри. Католик для галицького Русина перш за все "християнин", а не чужовірець; папу літописець зве "отцем", хоч при тім заявляє свою вірність "вірі гречеській". На кожному ступіні галицький літописець зазначає свою руську самосвідомість: він тішиться, що угорський король сказав на місто Володимир, що такого і в Німеччині не бачив; тішиться, що Німці дивувалися, коли Данило приїхав до них в "руському" убранні; любо йому підчеркнути славу руських князів: що "ніхто з князів не входив так глибоко в Лядську землю, окрім Великого Володимира" або, коли Данило збірався на Чехів, зазначає, що в Руській землі ніхто перед тим не воював Чеської землі.

Галицькі українці переймали чимало дечого з Заходу, од сусідів, але своєї руської культури не позбувалися. Остатні галицько-волинські князі хоча й прикладають до своїх грамот латинські княжі печатки, але при тім додають, що вони князі "всеї Малої Руси". Донька чи сестра князя Льва вступає до латинського кляштора в Новім Сончі, а сам Лев клопочеться, щоб завести осібну галицько-волинську митрополію; останній князь Болеслав Тройденович, католик, переходить на православну віру, щоб бути князем Галицько-волинським, а його вороги виступають проти нього за те, що він ширить латинство і за се навіть убивають його. Одно слово, з того, що Галичина була близша до заходніх народів, ще не виходить, що галицькі Русини були байдужі до своєї національности або навіть зреклися її та своєї руської культури.