Історія України в особах: Давньоруська держава

Від автора

З давніх-давен вчені сперечаються з приводу того, хто саме творить історію: народна маса чи видатні особи. Дискусія триває й досі, більше того, вона дедалі загострюється. Але ці, на перший погляд, важливі й суто наукові суперечки є безплідними й догматичними, бо в самому постулаті «людина (народ) — творець історії» є щось чавунне й неповоротке. Адже життя не вкладається в абстрактні прокрустові схеми, воно в тисячу разів складніше і різноманітніше. Переконаний, що абсолютній більшості читачів байдужі подібні дискусії. Підсвідомо вони стають на бік тих, хто висвітлює переважно роль видатних діячів у історичному процесі, і залюбки читають книжки про діяння осіб, і не лише історичних.

Що й казати, історична особа є частиною народу, який її породив. Але ж той народ слід розуміти не як безлику, сіру й одноманітну масу, а як спільність людей: видатних і яскравих, простих і звичайних. Ось тоді можуть вщухнути суперечки на вічну тему, хто головніший в історії: народ чи особа. Отож, історію творять усі разом: народ і видатні діячі, вихідці в того ж народу. Одні висловлюють волю народних мас, інші діють всупереч їй. Слід визнати роль особи в історії важливою, а в ряді випадків — і вирішальною. Хто знає, коли б і як завершилося формування Давньоруської держави, аби не Володимир Святославич і його реформаторська діяльність. Визначальним був внесок у створення Галицько-Волинського князівства іншої особи — Романа Мстиславича. Воно трималося переважно на його авторитеті й військовій силі, тому по смерті князя розпалося й на сорок років потрапило у вир феодальної роздробленості.

Хто серед нас не зачитувався в дитинстві та юності романами Вальтера Скотта про Річарда Левове Серце й Роб Роя, Александра Дюма про короля Генріха IV і кардинала Рішельє, Семена Скляренка про Святослава і Володимира! Усім людям в історії цікаві найперше люди минулого, їхні діяння та їхнє щоденне життя. Мабуть, цим слід пояснити шалений успіх серед читацької маси навіть художньо слабкої історичної літератури, скажімо, парфюмерно-нудотних французьких романів про Анжеліку...

Ця ж книжка не претендує на закрученість інтриги и захопливість сюжету. В ній немає вигадок, та й немає в них потреби, бо історія та її діячі самі по собі є надзвичайно цікавими. Вона вміщує нариси про видатних осіб давньоруської доби (IX–XIII ст.). Єдиний виняток — полянський князь Кий, що жив наприкінці V — у першій половині VI ст. і започаткував стольний град Давньої Русі. Персонажі є майже виключно князями.

Може постати питання: де ж люди з народу?! Однак вчений-історик залежить повною мірою від джерел. А джерела з історії і Київської, і Галицько-Волинської Русі — це майже виключно літописи — пишуть про сильних світу цього: князів, королів, церковних владик. Лише найбільш могутні та дійові бояри зажили честі потрапити на літописні сторінки.

І все ж таки соціальні рамки персонажів удалося розсунути. Читач дізнається і про вчених-книжників, і про дипломатів, і про полководців. Кілька нарисів присвячено жінкам, що зробили чималий внесок в історію своєї країни й середньовічного світу.

Автор вважатиме своє завдання виконаним, якщо з низки не завжди зв’язаних між собою сюжетно й хронологічно нарисів читач дістане уявлення про Давньоруську державу у всьому розмаїтті її політичного, економічного, культурного та церковного життя.

Київська Русь

Близько тисячі років тому на величезному обширі Східної Європи народилася перша держава східних слов’ян, яку давньоруські книжники називали Руссю, або Руською землею, а сучасні історики — Київською, або Давньою, Руссю. Оспівана в давньоруських билинах і скандінавських сагах, звеличена вітчизняними літописами, описана в західноєвропейських хроніках та візантійських історичних творах, нанесена на карти арабськими й перськими географами, Київська Русь була однією з найбільших і наймогутніших держав середньовічного світу.

Від Білого моря до Чорного, від Карпатських гір до Волги простяглася земля, на якій жили працелюбні й мужні люди. Високого рівня досягла її економіка — землеробство і скотарство, ремесла і промисли, внутрішня й міжнародна торгівля. Вишукані прикраси київських ювелірів не мали рівних у всій Європі, а мед і віск, хутра й шкіра, численні ремісничі вироби вивозилися з Русі до різних країн світу. Руські купці відвідували найголовніші міжнародні торги, часто з’являючись на ринках Константинополя й Палермо, Дамаска і Багдада, Регенсбурга і Праги.

Надзвичайно високим рівнем відзначалася матеріальна й духовна культура древніх русичів. Вони будували розкішні палаци й величні собори, укріплювали свої міста велетенськими земляними валами й високими дубовими стінами з баштами, зводили гарні дерев’яні будинки, винахідливо прикрашені різьбяним мереживом. Люди Давньої Русі складали билини й історичні пісні, казки й легенди. У Києві, Новгороді, Галичі, Владимирі на Клязьмі, Пскові, Твері, Рязані та інших руських містах створювалися літописні ізводи — яскраві історико-літературні твори. Значного розквіту досягли живопис (фрески, книжкова мініатюра), скульптура, художня обробка металів, дерева, кістки, шкіри тощо.

Не можна переоцінити внеску Київської Русі до політичної історії середньовічних Європи та Азії. Вона підтримувала рівноправні сто-сунки з Візантією й Германією, Польщею й Чехією, Швецією та Норвегією, багатьма іншими країнами світу. Протягом всього часу свого існування, з IX до середини XIII ст.. Давньоруська держава та її військо були велетенським щитом, що захищав країни Європи, світову цивілізацію від тиску кочовиків з півдня і сходу. Хоробрі русичі перешкодили просуванню на захід незліченних орд печенігів і половців, а в 1237–1241 рр. першими прийняли на себе страшний удар 150-тис. війська Батия, чим врятували Європу та її культуру від сплюндрування, розграбування й винищення.

Вже стало аксіомою твердження, за яким початки історії слов’янського етносу губляться в мороці віків. Хоча вистачає й гіпотез, згідно з якими слов’яни як етнокультурна спільність склалися за кілька століть, а то й тисячоліть до нашої ери. Однак всі подібні твердження не мають вагомих джерельних аргументів. З великою обережністю сучасна наука пробує розв’язати одне з ключових питань: коли слов’яни взагалі, тобто праслов’яни, стали осібною етнічною й культурною спільністю, виділившись з великого масиву, який складали їхні пращури вкупі з балтами. З цим питанням пов’язані й інші, ще більш загальні і складні: коли предки слов’ян з’явилися на європейському просторі? Чи примандрували вони туди з іншими індоєвропейцями за кілька тисячоліть до нашої ери, чи є автохтонами своєї землі, тобто жили на ній з дуже давніх, доісторичних часів? Всі ці та низка більш конкретних проблем вимагають нового, оригінального прочитання існуючих джерел — писемних та речових (археологічних), введення до наукового обігу нових пам’яток минулого, вдосконалення методики джерелознавства й наукових досліджень взагалі.

Слов’яни вперше згадуються в працях римських учених Плінія й Таціта під ім’ям венедів. Згідно зі свідченнями обох авторів, слов’яни-венеди на початку нашої ери мешкали на схід від Вісли, поміж неслов’янськими племенами феннів і бастарнів. Та це не означає, що І ст. н. е. було часом започаткування слов’янського етносу. Сьогодні майже ні в кого з істориків, археологів та лінгвістів не виникає сумнівів у тому, що осібною, чітко визначеною етнокультурною спільністю слов’яни стали набагато раніше. А от коли саме?

Серед сучасних археологів поширена думка, згідно з якою слов’янський етнос виник близько середини І тис. до н. е. Втім ця гіпотеза також потребує додаткових джерельних аргументів. Археологічні та лінгвістичні пам’ятки дозволяють дещо приблизно окреслити територію, на якій протягом тисячоліття формувався і розвивався слов’янський народ. Це землі поміж великими європейськими річками Віслою й Дніпром. Слов’янська прабатьківщина лежала на північ та північний схід від Карпат. На півночі вона сягала Балтійського моря.

А от вітчизняні письмові джерела — літописи — згадують слов’ян тоді, коли вони вже розселилися на обширі Східної Європи. Складач «Повісті временних літ», високоосвічений київський чернець Нестор на початку XII ст. динамічно описав цей давній і тривалий процес: «Слов’яни прийшли й сіли по Дніпру й назвались полянами, а інші — древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип’яттю і Двіною і назвались дреговичами (від слова «дрегва» — болото^[1]), другі сіли по Двіні й назвались полочанами — за річкою, що впадає до Двіни і має назву Полота. Ті ж слов’яни, що сіли біля озера Ільмень, прозвались своїм ім’ям — словенами... А інші сіли по Десні, і по Сеймі, і по Сулі й назвались сіверянами. І так розійшовся слов’янський народ, а за його ім’ям і грамота назвалась слов’янською».

Лише відтоді Нестор та інші літописці починають називати імена діячів східнослов’янської, а потім і давньоруської історії. На жаль, в силу соціальних причин, жанрових та літературних особливостей літописи та інші пам’ятки літератури XI–XIII ст. зосереджують увагу на князях, боярах, єпископах, ігуменах та інших світських і духовних панах. Годі шукати в них імена простих людей, вихідців з народу. Лише принагідно дізнаємося про звичайного хлопця Кожум’яку, що здолав у герці страшного велетня-печеніга, чим вирішив долю битви на користь Володимира Красне Сонечко, або про непокірного князеві Данилові Галицькому славетного співця Митусу...

Тому відображення історичного процесу, ролі окремих осіб у давньоруському письменстві відзначається певною однобічністю. Та це зовсім не означає, що історик повинен нехтувати пам’ятками тільки тому, що вони віддають перевагу сильним світу цього. Надто довго наша історіографія, буквально розуміючи загалом вірну тезу про те, що народ є творцем своєї історії, уникала згадок про князів та інших феодалів, переважно безлико описуючи народні повстання, національно-визвольні рухи та трудові процеси. Без жодних імен. Але ж історія може бути науково об’єктивною, живою лише тоді, коли розповідатиме про реальних людей, тих самих, які творили історичний процес, впливаючи на нього й відіграючи тим самим важливу роль в історичній долі свого народу.

Отож, незабаром після розповіді про розселення слов’ян на землях Східної Європи Нестор виводить на історичну сцену першого свого героя — полянського князя Кия. Літописець викладає в «Повісті» давній фольклорний переказ про заснування найпершого східнослов’янського міста Києва трьома братами, що княжили в землі великого й могутнього племені полян: Києм, Щеком і Хоривом.

Кий, мабуть, дійсно був видатною історичною особистістю. З певними застереженнями (бо для такого висновку не вистачає свідчень писемних джерел) і його ім’ям можна пов’язувати створення могутнього союзу полянських племен, що домінував у Середній Наддніпрянщині. Однак не слід упадати в крайність і вважати полянського вождя засновником першої держави на землях України, як чинили й досі чинять дилетанти, котрі затято пишуть про «державу Кия». Мине майже чотири століття по смерті Кия, аж коли народиться справжня держава — Київська Русь.

Процеси державотворення у східних слов’ян так само, як і в інших народів світу, були тривалими, часом суперечливими й далеко не завжди розвивалися по висхідній. На жаль, у писемних джерелах, і насамперед у головному — Несторовій «Повісті временних літ», вони відбиті уривчасто й в узагальнених виразах. Літописці не бачать різниці між племенем, союзом племен і навіть народом — у всіх випадках вони вживають слово «рід». Так Нестор називає й полян («Кий із родом своїм»), і всі слов’янські народи («рід слов’янський»). Через це перехід від родоплемінного устрою до державного в східнослов’янському суспільстві уявляється істориками в найзагальнішому вигляді.

Процес об’єднання розрізнених племен у союзи тривав кілька століть і проходив у різних місцевостях Руської землі в різні часи, охопивши загалом кінець V–VIII ст. Вчені гадають, що на стадії існування союзів племен суспільний устрій східних слов’ян зберігав демократичні риси. Верховним органом племені й, можливо, малого союзу племен були збори всіх його членів. Племінна знать вже відокремилась від маси народу, але контури її, за влучним висловом польського історика X. Ловмянського, залишались невиразними. Головне ж — влада вождів на цьому етапі соціальної еволюції не була ще індивідуально-спадковою.

За яскравим свідченням Несторового літопису, східнослов’янські союзи племен були етнокультурними спільностями: «Мали ж бо вони (союзи племен) звичаї свої, й закон батьків своїх, і перекази, кожний свій норов». Існування відмінностей між союзами, насамперед у поховальному ритуалі, а також у прикрасах і деяких побутових речах, підтверджується археологічно. Ці відмінності так і не були подолані за часів існування спільних для всіх східних слов’ян Давньоруської держави й народності.

Неухильне наростання процесів розкладу родоплемінного ладу, що виявилось перш за все в посиленні соціального та майнового розшарування, зміцненні становища знаті, в прискоренні загального соціально-економічного розвитку, поступово призвело до створення на грунті союзів племен об’єднань більш високого суспільного рівня — племінних княжінь. Про це можна судити з досить загальної й хронологічно невизначеної розповіді «Повісті временних літ» про події, що настали по кончині Кия та його братів. Згадавши про те, що після них «рід їхній почав тримати княжіння в (землі) полян», Нестор продовжує: «А у древлян своє (княжіння), а в дреговичів своє, а у словенів своє в Новгороді, а інше на Полоті, бо полочани» і далі згадує княжіння кривичів, сіверян та ін.

Племінні княжіння напраніше виникли на півдні Русі, в землях полян, сіверян, волинян, дулібів. Сталося це, мабуть, не пізніше VIII ст. На північноруських землях, де через гірші природно-кліматичні умови життя розвивалося дещо повільніше, літопис засвідчує їхню появу в середині IX ст. Княжіння не можна розглядати як початкову форму державності. Це були додержавні структури. Але вони заклали підгрунтя для створення державності на Русі. Одне з них, а саме полянське, стало безпосереднім попередником першої справжньої держави, що виникла в Середній Наддніпрянщині в середині IX ст., — Київського князівства Аскольда.

Племінні княжіння довгий час співіснували з Аскольдов им князівством і зберігалися ще ціле століття навіть потому, коли виникла загальна держава східних слов’ян — Київська Русь. Лише адміністративна реформа князя Володимира Святославича близько 988 р., коли він замінив у головних містах своєї країни племінних князів своїми синами, поклала край автономії та й самому існуванню цих утворень, що пережили свій час, повністю включивши їх до складу Київської Русі.

На користь думки щодо існування в Середній Наддніпрянщині за часів Аскольда (60–70-ті рр. IX ст.) суспільства, якому властиві були значна організованість і поділ на верстви, свідчить і знаменитий похід під проводом цього князя на Царгород 860 р. Грандіозні масштаби походу (про нього йтиметься в нарисі про Аскольда), відбиті в давньоруських літописах і візантійських джерелах, — свідчення того, що це був не типовий для пізнього родоплемінного ладу набіг варварів на багатих сусідів. То була дія вже держави.

На мій погляд, Київське князівство Аскольда стало тим етносоціальним і політичним осереддям, навколо якого почала складатися Давньоруська держава.

Мине понад триста років, перш ніж після Кия на сцену східнослов’янської історії вийде наступний її персонаж — київський князь Аскольд. Ті три віки спливли не марно для східних слов’ян. У їхньому середовищі набирали сили процеси суспільно-економічного, політичного й культурного життя. Складалися передумови для формування державності. Однак про все це історики мають найзагальніше уявлення, тому що джерела мовчать. З невідомих нам причин Нестор уриває розповідь про полянський союз племен на смерті Кия і поновлює його лише в зв’язку з появою в літописі Аскольда.

«Повість временних літ» під 862 р. (дата умовна, як і майже всі дати наших літописів за IX й більшу частину X ст.) оповідає, як Аскольд і Дір вирушили з півночі й «відправились по Дніпру й, коли пливли мимо, то побачили на горі невелике місто. І спитали: «Чий це городок?» Тамтешні жителі відповіли: «Було три брати, Кий, Щек і Хорив, що збудували городок цей й згинули, а ми тут сидимо, їх нащадки, й платимо данину хозарам». Аскольд же і Дір залишилися в цьому місті, зібрали в себе багато варягів і стали володіти землею полян».

Це фольклорне за формою, досить узагальнене оповідання несе в собі чимало конкретних відомостей, якщо уміти їх прочитати. По-перше, згадка про данину, яку сплачували поляни хозарам, відповідає дійсності. Хозарський каганат у VIII — першій половині IX ст. поширив свій вплив на частину східних слов’ян і обклав їх даниною. Знадобилися зусилля кількох поколінь руських людей, походи князів від Аскольда до Святослава, щоб позбавитися залежності від хозар. По-друге, вірогідним є свідчення про те, що Аскольд з Діром спиралися на варязьку дружину, тобто на воїнів з країн Скандинавії, головним чином із Швеції та Норвегії. Слід гадати, що й Аскольд був варягом — принаймні, ім’я у нього скандинавське. Відомо, що з середини VIII ст. на Русі з’являються варяги, спочатку як купці, потім колоністи, наймані воїни, й, нарешті, там утверджується варязька князівська династія Рюрика.

Історики вважають, що в часи Аскольда й Діра в Східній Європі виникла перша слов’янська держава, яку ми назвемо Київським князівством. Сталося це приблизно в 40–50-х рр. IX ст. Вона була невеликою, охоплюючи в основному Середнє Подніпров’я. Але її економічний і політичний потенціал був значним, що доводиться зовнішньою політикою, яку проводив Аскольд^[2]. Крім того, цей князь започаткував політику збирання земель союзів східнослов’янських племен навколо Києва — політику, що спричинилася до згуртування тих племен у Давньоруській державі в наступному, X ст. Нестор не знав про те, але трохи старший від нього новгородський літописець зберіг звістку, що Аскольд воював з союзами древлян і уличів — саме з цими племенами боролися, намагаючись прилучити їх до Київського князівства, його наступники, зокрема Ігор Старий.

І все-таки князівство Аскольда не було ще державою, яка об’єднувала б усіх східних слов’ян. Він вробив лише перші кроки на довгому шляху утворення такої держави. Наступні належать його спадкоємцям на київському престолі (літописці називають його «столом»), героям цього розділу — київським князям Олегові, Ігорю, Ользі, Святославу та Володимирові. Протягом IX — майже всього X ст. київський центр поступово й наполегливо збирав під свою владу раніше незалежні союзи східнослов’янських племен. Спочатку до держави увійшли об’єднання ближніх до Києва племен: древлянське, сіверянське, полочанське, радимицьке. Потім — більш віддалені: улицьке, тверське, ільменських словен, білих хорватів, в’ятичів та ін.

Формування давньоруської державності проходило в суспільстві, яке ще не було класовим, хоча перші паростки феодалізму в ньому вже прокльовувались. Для тієї перехідної стадії характерне «окняження» тих чи інших земель, тобто поширення на них влади князя, дії його адміністрації, порядку збирання данини й судочинства. «Повість временних літ» та інші літописи дозволяють, щоправда у загальних рисах, уявити процес складання Давньоруської держави — Київської Русі.

Та перш ніж розповісти про це, варто зупинитися на питанні, що вже понад двісті років бентежить багатьох вчених і цікавить маси любителів вітчизняної старовини. Маємо на увазі так зване закликання варягів на Русь. Тлумачення цієї легенди по-різному висвітлюють характер започаткування державності у східних слов’ян.

Нестор пояснює запрошення чужоземців тим, що серед слов’ян «не було правди, і встав рід на рід, і була поміж них усобиця, і стали воювати між собою. І мовили вони собі: «Пошукаємо собі князя, котрий би володів нами і судив по праву». Північноруські племена словенів і кривичів разом із своїми союзниками-неслов’янами — чуддю та вессю сказали варягам: «Земля наша велика й багата, а порядку в ній немає. Приходьте княжити і володіти нами». І вибралось троє братів із своїми родами і прийшли до слов’ян, і сів старший Рюрнк у Новгороді, а другий, Синеус, на Білоозері, а третій, Трувор, у Ізборську». За іншою редакцією легенди, Рюрик отаборився в Ладозі.

Суто скандинавські імена братів й обумовили визнання норманського походження династії Рюриковичів. Ще у XVIII ст., коли історія тільки-но ставала справжньою наукою, у Росії розпочалася гостра дискусія серед дослідників норманської проблеми. Німецькі вчені, члени Російської академії наук Г. Байєр та Г. Міллер, доводили, що Давньоруська держава створена скандинавами-норманами. Це й було норманізмом. Натомість М. Ломоносов заклав засади анти норманізму, який народився як форма зростання національної самосвідомості й заперечував будь-яку участь варягів у становленні держави. Методологічною основою норманської теорії було уявлення про утворення держави як про одночасовий акт унаслідок діяльності тієї чи іншої історичної особи. Цікаво, що так само думали й антинорманісти, тому вони відстоювали ... слов’янське походження Рюрика й варягів. Аж до кінця XIX ст. у фокусі уваги і норманістів, і антинорманістів стояли питання етнічної приналежності літописних варягів, перших руських князів. Довгий час у науці, як вітчизняній, так і зарубіжній, домінувала думка щодо провідної ролі скандинавів у політичному житті Східної Європи.

Однак теорія формування держави внаслідок тривалого внутрішнього економічного розвитку суспільства, що виникла в 1930-х рр., праці російських і українських істориків, де стверджувалося, що східнослов’янський народ ще до літописного закликання варягів мав протодержавні утворення, докорінно змінили наукові уявлення про діяльність і саму роль варягів на Русі. Норманська теорія як проблема походження Давньоруської держави втратила наукове значення. Сьогодні практично немає серйозних учених у нас і за рубежем, котрі б сповідували її. А рідкісні прояви граничного норманізму і анти норманізму, що трапляються, як правило, в популярній чи пропагандистській літературі, відбивають політичні або псевдопатріотичні мотиви.

Що ж стосується самої легенди про закликання варягів, то останнім часом висловлена думка щодо існування певного історичного ядра цього народного переказу, запропонована його реконструкція. О. Мельникова вважає, що тоді йшлося про угоду між місцевою знаттю (вождями союзів племен) і ватажком (чи ватажками) загону варягів, котрий став згодом новгородським князем і засновником давньоруської князівської династії. Певна річ, варягів запросили лише на службу, а Рюрик захопив владу, бо мав збройну силу. Достовірність історичної основи легенди, головне ж — її раннє походження підтверджуються доведеною лінгвістами ймовірністю утворення форм імен Рюрика, Трувора й Синеуса в давньоруській мові ще до кінця X ст.

Сучасна наука схиляється до думки про реальність постаті Рюрика. Однак не варто ототожнювати його з якимсь конкретним, відомим з іноземних джерел королем (конунгом) скандинавів. Не так давно було висловлено припущення про тотожність літописного Рюрика із членом датського королівського дому Скьольдунгів Рориком (помер близько 876 р.), котрий правив як ленник франкських королів у Дорестаді й Західній Фрізії. Таке зіставлення грунтується єдино на схожості імен та відносній одночасності дій обох тих історичних осіб. Та ім’я Рюрик не таке вже й рідкісне у Скандинавії. А численні звістки франкських хронік між 845-м і 876 рр. не дають підстав для встановлення будь-яких зв’язків того Рорика з балтійськими землями, тим більше з Руссю, а також для припущення, що він довгий час був відсутній у власній землі.

Отже, хоча Давньоруська держава створена самими слов’янами, доля вирішила так, що правлячу династію було започатковано скандинавом. Однак ні в кого серед вчених не викликає сумніву той факт, що варязькі князі у слов’янському середовищі швидко обрусіли так само, як і їхні нечисленні скандинавські дружинники. Вже наступник Олега Ігор Старий мав племінників із слов’янськими іменами, а його син Святослав (суто слов’янське ім’я), якщо виходити з свідчень літописів і опису його зовнішності візантійським істориком Левом Дияконом, був справжнім русичем.

Інакше не могло і статися. Адже варяги були зовсім нечисленними, а в культурному відношенні стояли дещо нижче від русичів. Хоча спочатку в дружинах Аскольда, Олега і, можливо, Ігоря переважали скандинави, вони невпинно поповнювались русичами, аж поки за Володимира Святославича і Ярослава Мудрого в кінці X — першій половині XI ст. лише поодинокі варяги лишилися серед верхівки княжої дружини. Таким чином, роль варягів на Русі звелася до участі в політичному житті. Що ж стосується економіки та культури, то тут їхня роль була невеликою. Недарма у східнослов’янських мовах практично відсутні скандинавські слова, тоді як останніми роками вітчизняні вчені разом із шведськими виявили чимало руських слів у мовах скандинавів.

Олег, прозваний у літописах Віщим, так само, як Рюрик, є постаттю напівлегендарною. Як писав академік Б. Рибаков, «в руському літописі Олег присутній не стільки у вигляді історичного діяча, скільки у вигляді літературного героя». Але, на відміну від Рюрика, Олег належить уже не легенді, а історії.

За князювання Олега в Києві (882–912) було зроблено вирішальний крок на шляху розбудови Давньоруської держави — Північ об’єднано з Півднем. Отож, центральна влада поширилася на значну територію розселення східних слов’ян. «Повість временних літ» пов’язує саме утворення держави з ім’ям Олега: «І сів Олег, князюючи, у Києві, й мовив Олег: «Хай буде Київ матір’ю (в даному контексті: столицею) містам руським». Той Олег почав ставити міста і встановив данину слов’янам і кривичам».

Це повідомлення є надзвичайно важливим: уряд у Києві докладав зусиль до «окняження» земель союзів племен, включення їх до складу держави. Створювались міста й фортеці, опорні пункти князівської влади на місцях, регламентувалося збирання данини. Починаючи з часів Олега уряд Давньоруської держави, що перебувала в процесі формування, наполегливо й послідовно освоює землі дедалі нових і нових союзів племен. Наступники Олега (Ігор, Ольга, Святослав і Володимир) створюють державу як мирними, так і насильницькими засобами. На кінець X ст. владу київського князя Володимира Святославича визнають вже основні східнослов’янські землі — полян, сіверян, древлян, новгородських словенів, кривичів, радимичів, уличів, хорватів. До складу Давньоруської держави увійшли також землі неслов’янських племен — чудів, весів, мерів та ін.

Від самого початку Київська Русь була поліетнічною державою. Разом з русичами, що складали абсолютну більшість населення, там жило понад 20 різних неслов’янських народів. У перебігу розселення з території прабатьківщини на обшири Східної Європи слов’яни просто не могли не взаємодіяти з багатьма етносами, що здавна посідали ті землі. На півдні то були скіфи, сармати й фракійці, пізніше алани та болгари, на заході — балти, на північному сході й заході — угро-фіни. Всі вони тією чи іншою мірою залишили слід у слов’янській етнокультурній спільності.

Специфіка письмових джерел — вітчизняних та іноземних — не дозволяє скільки-небудь докладно описати внутрішню історію Київської Русі аж до 30–50-х рр. XI ст., коли в Києві, Новгороді, а згодом і в інших великих містах розпочинають вести літописи. Всі події до середини XI ст. літописці відтворюють за відомими їм нечисленними пам’ятками писемності, але в основному — за фольклорними творами. Народні ж перекази і легенди, дружинні пісні й билини свою увагу зосереджують головним чином на героїчному минулому давньоруського народу. Так наука дізналася про відчайдушно-сміливі походи Аскольда, масштабні воєнні експедиції київських князів Олега Віщого, Ігоря Старого, Святослава Ігоревича. Всі вони описані майже повністю за фольклорними пам’ятками.

Сучасні вчені загалом солідарні у думці, що Руська земля часів Володимира Святославича та Ярослава Мудрого була ранньофеодальною імперією. Не випадково давньоруські літописці починають вживати поняття «єдиновладдя» саме з часу вступу на престол Володимира Святославича (978). «І почав княжити Володимир у Києві єдиновладно». Було створено державний апарат, хоч і примітивний попервах; княжі намісники отаборились у містах, які ще недавно були центрами мало залежних від Києва союзів племен; молода держава жила за одним законодавством («Закон земляний» Володимира); всюди на її землі платили данину й виконували повинності на користь великого князя.

Ще більше зміцнилась і централізувалась Київська держава у роки правління сина Володимира Ярослава Мудрого (1019–1054). Він уперше в історії запровадив кодекс писаного права, так звану Руську Правду, зміцнив рубежі країни, побудував численні міста й фортеці, перетворив стольний град Київ на одне з найбільших, найбагатших і найкрасивіших міст середньовічного світу. Київська Русь за Ярослава підтримувала жваві стосунки з Візантією й Угорщиною, Польщею й Германією, Англією й Францією, Норвегією та Швецією.

Упродовж всього часу існування Давньоруської держави першою турботою її народу й уряду був захист від хижих і захланних кочовиків причорноморських степів. Київська Русь народжувалася й міцніла, відчуваючи на собі страшний тиск велелюдних печенізьких племен. Перший натиск цього могутнього ворога довелося відбивати князеві Ігорю Старому. А його син Святослав спершу завдав нищівної поразки печенігам біля валів Києва, а потім загинув на дніпровських порогах від руки печенізького хана Курі, нацькованого візантійцями.

Особливо багато шкоди завдали печенізькі орди в часи Володимира Святославича та його сина Ярослава Мудрого. Історик В. Мавродін влучно назвав цей період «богатирською добою» в історії Давньоруської держави та її народу. Він писав: «Князювання Володимира (Святославича) — це часи богатирів землі Руської, їхніх справ богатирських, стольного Києва, Дніпра-Славутича, часи доблесті, слави, могутності, часи розквіту давньоруської культури й початків «книжності», доба війн і походів, славних січей богатирських, молодечих подвигів руських витязів».

У несприятливих умовах постійної загрози з боку степових кочовиків і західних сусідів — польських, литовських і ятвязьких князів — міцніла й розвивалася Київська Русь. Досягли високого рівня землеробство і скотарство, ремесла і промисли, внутрішня й міжнародна торгівля. Прекрасною була духовна культура. В широких масштабах переписувались книжки, привезені з різних країн світу, створювалися чудові літературні пам’ятки, працювали школи. 1037–1039 рр. у Києві було складено перший літописний ізвод, який вчені називають Найдавнішим. Твір просякнутий патріотичним піднесенням, гордістю літописця за могутню, єдину в державному й культурному відношеннях, Київську Русь. Найдавніший ізвод можна вважати своєрідним дипломатичним і юридичним актом, яким давньоруський народ оголосив на весь цивілізований світ про своє входження на правах рівного до сім’ї народів Європи. Вагомим доказом міжнародного авторитету Давньоруської держави можуть служити династичні зв’язки сімейства Ярослава з імператорськими й першими королівськими домами світу.

Будувалася держава, розквітали старі й виникали нові міста. Київ часів його фундатора Кия — невеличкий, слабо укріплений «городок» — поступово перетворився на одне з найбільших європейських міст з населенням понад 30 тис. чоловік. Досить сказати, що за розмірами й числом жителів Київ XII — першої половини XIII ст. у кілька разів перевищував і Лондон, і Париж.

Вирішальний внесок до розбудувавня Києва зробив князь Володимир Святославич. У роки його володарювання було зведено фортифікації «міста Володимира» — земляно-дерев’яні вали з міцними баштами. Площа того кремля сягала 10 га. За часів Володимира було збудовано розкішний князівський палац, головну площу міста прикрашено бронзовими статуями, зведено кілька величних громадських споруд, найперша серед яких — збудована 996 р. Десятинна церква. Щедро й вишукано оздоблений мозаїками й фресками, мармуровими й шиферними колонами й деталями, цей митрополичий храм вражав усіх, хто сподобився глянути на нього.

Дальший крок у будівництві Києва й заснуванні нових міст на Русі здійснив син Володимира Ярослав. Він додав до «міста Володимира» власне «місто Ярослава», що за площею в сім разів перевищувало перше. Ярослав звів у Києві прекрасний Софійський собор, справжнє чудо християнського світу, а також монастирі Ірини й Георгія, Золоті ворота. Все це зробило Київ справжньою перлиною давньоруського зодчества й містобудування.

Завершенню складання Давньоруської держави за Володимира Святославича великою мірою сприяло запровадження 990 р. християнського віровчення як офіційної релігії. Нова ідеологія допомагала зміцненню державності, законодавства, адміністративної системи тощо.

Отже, Давня Русь X–XI ст. була об’єднаною ранньофеодальною державою з монархічним способом правління, населеною єдиним руським народом, що мирно співробітничав з численними неслов’янськими народами Східної Європи. Здавалося, ніщо не віщувало розпаду цієї країни, однієї з найбагатших і найсильніших у тогочасному світі. Щоправда, по смерті Ярослава Мудрого (1054) єдність Київської Русі тимчасово послабилась, але згодом, у правління його сина Всеволода (1078–1093), влада київського князя знову поширилася на всі східнослов’янські землі.

У повному ж обсязі монархію Володимира і Ярослава відновив син Всеволода Володимир Мономах, котрий просидів на київському престолі з 1113-го по 1125 р. Він приборкав свавільних чернігівських князів Ольговичів, прибрав до рук найвіддаленіші руські землі, остаточно придушивши сепаратистські прагнення загубленого в лісових нетрях межиріччя Оки та Волги союзу в’ятичів. Головна ж заслуга цього князя перед Руссю та її народом полягала в самовідданій, напруженій і тривалій боротьбі з Половецьким степом.

На час смерті Мономаха Київська Русь була монолітною монархією. Аж раптом — так, принаймні, здавалося давньоруському суспільству — по смерті старшого його сина Мстислава (1132), що гідно продовжив батькову політику зміцнення великокнязівської влади і єдності країни, Руська земля розділилася на півтора десятка князівств і земель, керівники найбільших і найсильніших серед яких почали змагатися за першість між собою і з самим великим князем київським. А у того, як виявилося, вже не вистачало сили, щоб приборкати непокірних васалів. Та чи ж розпалася Київська держава?

Довгий час історики ствердно відповідали на це питання. Лише в останні тридцять років дехто почав звертати увагу не тільки на ті процеси й явища, що свідчили про роз’єднання руських земель і князівств, а й на ті, що говорили про їх об’єднання. Новітні дослідження показали, що поряд з ослабленням політичної монолітності держави у ній наростали спільні для всіх земель економічні й культурні процеси. Та й у політичному житті не все було однозначним: відцентрові сили суперничали з доцентровими.

Більшість сучасних істориків поступово дійшла висновку, що Давньоруська держава зовсім не розпалась, як гадали вчені минулого. Стала іншою лише форма державного устрою: на зміну відносно єдиній централізованій монархії прийшла монархія федеративна. З середини XII ст. Давньою Руссю керує група найсильніших й найавторитетніших князів, що вирішує спірні питання на з’їздах («снемах»). Притому Київ, як і раніше, лишався загальноруським стольним градом, у якому прагнули вокняжитися члени сімейства Ярославичів.

Вчені не випадково назвали роздробленість, що охопила Русь у середині XII ст., феодальною. Вона настала не раптово, як вважали самі давньоруські люди й історики минулого, а стала логічним і неминучим наслідком соціально-економічного розвитку давньоруського суспільства. І не лише давньоруського, а й людського взагалі. Майже всі європейські народи пройшли через цей етап власної еволюції, коли недавно створена держава, на погляд сучасників, несподівано розпадалася, принаймні — втрачала колишню єдність.

Протягом XI — першої половини XII ст. на Русі поступово складався клас феодалів-землевласників, князів і бояр, старших і молодших дружинників, церковної верхівки. Спочатку земля — основне багатство й джерело добробуту — перебувала в спільній власності феодалів на чолі з князем. Він і утримував бояр і дружину. Лише з другої половини XI — початку XII ст. починає створюватись велике індивідуальне земельне володіння. Здобувши землю й залежних селян, феодали Стають не лише економічною, а й політичною силою. Відтоді вони турбуються більше про власні маєтки і долю того князівства, в якому живуть, ніж про державу в цілому. І місцеві князі, що вимушені спиратися на оточуюче їх боярство, слухняно проводять політику, вигідну не Київській Русі, а панству Галицької, Чернігівської, Смоленської чи якоїсь іншої землі.

У другій половині XII ст. роздробленість досягає, здавалося б, апогею. Не вщухають міжкнязівські війни, в яких гине сила людей. Співець «Слова о полку Ігоревім» яскраво й правдиво зобразив картину безперервних бойових дій поміж князями:

Отоді за Олега Гориславича^[3]

Сіялись-росли усобиці,

Гинули внуки Дажбогові,^[4]

В княжих чварах віку позбавлялися.

Отоді в землі Руській

Не так ратаї гукали-покликали,

Як вороня крякали-кричали,

За трупи перекір маючи.^[5]

Та у цій князівській колотнечі, невпинних походах один проти одного й лише часом — на ворога, у морі крові й заграві пожеж жили й набирали ваги інші сили — етнічної, культурної й економічної консолідації. Навіть коли в 60–80-х рр. XII ст. помітно відособились два осередки, до яких тяжіли всі руські землі, — південний на чолі з Києвом і Черніговом і північний з Владимиром на Клязьмі, — в державі не вщухала боротьба за об’єднання. Цю боротьбу часто справедливо пов’язували з необхідністю організації відсічі половецьким ханам та іншим ворогам Русі.

Політична історія часів роздробленості вражає багатством подій і явищ, зрослою кількістю персонажів (бо нащадки Ярослава Мудрого розплодились і розділились на родини-клани), калейдоскопічними змінами становища в суспільстві, піднесенням одних князів та їх родів і занепадом інших. Якщо до початку роздробленості не лише політичне, а й культурне та економічне життя Русі зосереджувалось у Києві й навколо нього, то в 40–50-х рр. XII ст. з «матір’ю міст руських» починають змагатися за першість на Русі сильні центри інших земель: Чернігів і Галич, Смоленськ і Володимир Волинський, Новгород Великий і Владимир на Клязьмі.

Все ж таки і в другій половині XII ст. Київ продовжував відігравати першу роль серед інших персонажів-міст у політичному театрі Давньоруської держави. Впродовж цього відтинку часу члени різних князівських кланів запекло змагалися за оволодіння київським «золотим столом», як образно назвав головний давньоруський престол творець «Слова о полку Ігоревім». Перші ролі грали нащадки Володимира Мономаха — Мономашичі — й чернігівського, а потім Новгород — сіверського князя Олега Святославича — Ольговичі. Глави цих родів поперемінно княжать у Києві, але не можуть вробити його власністю свого клану.

По смерті сина Мономаха Мстислава Великого (1132) його заступив у Києві молодший брат Ярополк. Він одразу вступив у змагання з Ольговичами й помер якраз тоді, коли готувався до походу на їхній стольний град Чернігів (1139). По його смерті роздробленість почала наростати стрімко. Скориставшись із чвар всередині клану Мономашичів, Київ захопив глава Ольговичів Всеволод. Він спробував поновити державну єдність Русі, але наштовхнувся на спротив не лише синів Мономаха, а й власних братів. З тієї пори перебіг політичного життя Південної Русі великою мірою визначався суперництвом за Київ між Мономашичами й Ольговичами. Літописці не раз відгукуються на усобиці словами: «Настала смута в усій Руській землі». З 30-х рр. XII ст. за головний руський престол змагаються князі з роду чернігівських Давидовичів (діти брата «Гориславича» Давида Святославича), а клан Мономашичів розпався на родини Мстиславичів і Ростиславичів (названі так за іменами синів Володимира Мономаха), глави яких, будучи близькими родичами, не завжди діють злагоджено, а частіше суперничають між собою.

Та не було згоди серед Мономашичів ще й тоді, коли вони становили спільний клан. 1146 р., усунувши суперника Ігоря Ольговича, в Києві вокняжився онук Мономаха й син Мстислава Великого Ізяслав. Це збурило справжню громадянську війну в Південній Русі, розв’язану його ріднею. До тієї війни поступово втягнулися й князі Північної Русі. Обурені тим, що небіж обійшов їх, дядьки Ізяслава Вячеслав і Юрій на прізвисько Долгорукий піднялися проти нього. Ізяславу вдалося взяти гору над головним суперником — Долгоруким у кривавій п’ятилітній війні. Та по смерті Ізяслава (1154) у Києві таки вокняжився Юрій.

Спливе сто років, і галицький літописець яскраво-патетично змалює політичну картину феодальної роздробленості: «Почнемо ж оповідати про незліченні раті, великі скорботи, часті війни, численні заколоти, часті повстання й численні смути» — адже роздробленість у ХНІ ст. була ще більшою, ніж у XII-му.

По кончині Юрія Долгорукого (1157), що прагнув об’єднати всі давньоруські землі під своєю рукою і досяг часткового успіху, процеси роздробленості посилились. З кінця 50-х рр. XII ст. за Київ змагаються клани Мстиславичів, Ростиславичів і Ольговичів. Щоправда, дальше відособлення земель і князівств чималий час стримувалось все ж таки загрозою з боку Половецького степу, що примушувало князів триматися разом і прислухатись до думки великого князя київського. 1166 р. Ростислав Мстиславич київський очолив похід південно-руських князів у степ, аби відігнати хижих половецьких ханів на південь і забезпечити вільний шлях руським купцям до Візантії й інших країн Південного Сходу. «І стояли вони біля Канева довгий час, — згадує київський літописець, — доки не пройшли Гречник і Залозник»^[6].

Разом із тим, глибинні соціально-економічні й політичні процеси історично об’єктивно вели до наростання роздробленості. Першими відособилися Новгородська і Полоцька землі, до яких ніколи не докочувалися вогняні хвилі половецьких вторгнень. Далі зробилися автономними теж віддалені від театру майже безперервних русько-половецьких воєнних дій на півдні Русі Владимиро-Суздальська, Галицька і Волинська землі. При всьому тому державність на Русі продовжувала зберігатися у формі федерації всіх її князівств і земель.

Час від часу сильні історичні особи намагалися якщо не відтворити колишню єдність Давньоруської держави, то хоч би об’єднати Русь Південну. З 1181 р. нею спільно управляли київський князь Святослав Всеволодич (Ольгович) і його співправитель у Київській землі, глава клану Ростиславичів Рюрик. Цей своєрідний дуумвірат правив у Південній Русі 13 років, що привело до рівноваги політичних сил і на час спинило криваву й виснажливу війну між князівськими кланами.

Святослав і Рюрик здійснили низку успішних походів проти половецьких ханів (1183, 1183, 1187), відігнавши їх в степи Північного Причорномор’я, аж до Дону. 80-ті — початок 90-х рр. XII ст. ознаменувалися пожвавленням суспільного, культурного й економічного життя. Однак тимчасова стабілізація становища на півдні не означала ще ослаблення усобиць у Давньоруській державі взагалі. На початку XIII ст. процеси роздробленості знову посилились.

На межі XII і XIII ст. політична ситуація в Південній Русі помітно погіршилася. По смерті Святослава Всеволодича (1194) порушилася рівновага між кланами Мономашичів і Ольговичів. Рюрику Ростиславичу, що став одноосібним київським володарем, все важче було стримувати князівські чвари. По смерті Ярослава Всеволодича (1199) у Чернігові вокняжився Всеволод Святославич Чермний (Рудий), що незабаром потому заявив претензії на київський великокнязівський стіл. Назрівало нове зіткнення між Мономашичами й Ольговичами за першість у Південній Русі.

1199 р. Роман Мстиславич із Мономашичів об’єднав Галичину й Волинь, створивши сильне князівство. На заході Південної Русі виник могутній осередок державності. Це докорінно змінило політичне становище в країні. Майже одразу Рюрик змовився з Ольговичами й зібрався було в похід на Галицько-Волинське князівство. Але Роман випередив його і напав на Київщину. Союзники Рюрика перебігли до Романа, а кияни відчинили міську браму перед галицько-волинським князем — певно, боялися штурму й розграбування свого міста. Рюрику довелося тікати з Києва, де Роман посадив свого родича Інгвара луцького. Та коли Роман повернувся до Галича, Рюрик 1203 р. разом із Ольговичами й половецькою ордою страшенно розграбував Київ, помстившись на городянах за те, що вони впустили до міста галицького князя. Повернувшись до Києва, Роман схопив Рюрика й насильно постриг його в ченці, посадивши в місті його сина Ростислава.

Роман Мстиславич прагнув об’єднати під своєю владою всю Південну Русь, а може, й відновити централізовану державу. Однак його загибель під час походу до Польщі влітку 1205 р. призвела до нового вибуху князівських усобиць. Занепала система колективного управління Руссю, що діяла з 1140-х рр., ще більше відособилися одне від одного князівства. По смерті Романа Рюрик скинув рясу й знову вокняжився в Києві. Та його кращі часи минули. Він не мав сили, щоб стабілізувати становище в Південній Русі. Не зумів й утриматися в стольному граді.

1206 р. Рюрик знову намагається захопити Галицьку землю, але зазнає невдачі. Коли він повертався з походу (1206), Ольговичі полонили його і посадили князем у Києві Всеволода Чермного чернігівського. Незабаром Рюрик повернувся-таки до Києва, але не всидів там і 1210 р. перейшов княжити до Чернігова, де й помер 1212 р.

По смерті Всеволода Чермного (1215) у Києві знову вокняжились Ростиславичі, спочатку Мстислав Романович, забитий монголами на Калці 1223 р., а потім його брат у перших Володимир Рюрикович. Політичне життя Південної Русі в 20–30-х рр. XIII ст. проходило, як і раніше, навколо боротьби за Київ різних князів. З початку 30-х рр. до суперництва втручається син Романа Мстиславича Данило, що на той час об’єднав під своєю владою Волинь і намагався повернутися на галицьке княжіння, відновивши тим самим Галицько-Волинське князівство.

Спочатку Володимир Рюрикович київський пристав до Ольговичі в у їхніх намаганнях заволодіти Галицькою землею. Однак коли глава Ольговичів Михайло Всеволодич чернігівський став зазіхати на Київ, Володимир попросив допомоги в Данила. Війна Володимира і Данила, з одного боку, й Михайла — з іншого, проходила з перемінним успіхом. Напередодні навали орд Батия Києвом заволодів Михайло, але, злякавшись грізного хана, втік на Захід. Оборону міста, коли його облягло військо Батия, очолив посадник Данила у Києві Дмитро.

За доби роздробленості економічні зв’язки між князівствами і землями не тільки не зменшились, а невпинно наростали. На кінець XII ст. вималювались чотири групи земель, всередині яких існували особливо тісні економічні й політичні взаємини: 1. Новгородська, Псковська, Смоленська, Полоцька, Вітебська; 2. Ростово-Суздальська, Рязанська, Устюзька, Муромська; 3. Київська, Чернігівська і Сіверська; 4. Галицька і Волинська. Як писав академік Л. Черепнін, у цьому групуванні вже намічається виділення територій великоруської та української й менш чітко білоруської народностей. Згадані групи земель об’єднували спільність мови й культурних явищ, православної віри, побуту і звичаїв, усної народної творчості й багато-багато іншого. Хоча в культурному розвиткові Давньої Русі XII і особливо XIII ст. з перебігом часу дедалі помітнішими ставали локальні особливості, водночас зростала й самобутня народна основа давньоруської культури. Складність еволюції культурного процесу полягала в тому, що розвиток культури на місцях вів разом з тим до наростання елементів єдності.

Чи не найважливішим чинником зближення давньоруських земель і князівств часів роздробленості була ідея східнослов’янської єдності, яку давньоруський народ виніс з попередньої доби, коли держава була централізованою, ідея, яку він розвивав у XII–XIII ст. і передав у спадок породженим ним українському, російському й білоруському народам. Думка про одвічну єдність усіх східних слов’ян буквально пронизує писемні джерела тієї доби. Як зауважив знавець літописів М. Присьолков, «єдина Руська земля була ідеєю основною і всенаповнюючою, утворюючи, так би мовити, те повітря, без якого не було життя творів нашої давньої літератури». І не лише літератури — ще й усної народної творчості: легенд і переказів, билин і казок, щедрівок, колядок, весільних і весняних пісень, прислів’їв і співомовок... То був моральний клімат, в якому жив і діяв давньоруський народ.

Однак наростання об’єднавчих процесів було брутально порушене страшною й нищівною навалою орд монгольського хана Батия на Руську землю в 1237–1241 рр. Зруйновані й спалені міста і села, витолочені посіви й луки, головне ж — гори мертвих тіл. Ось що спричинила навала монголо-татарських військ. Але Русь вижила, піднялася з руїн, відновила свою економіку й культуру. Першим зуміло зробити це Галицько-Волинське велике князівство. Та про нього йтиметься далі.