Історія торгівлі, податків та мита

УКРАЇНСЬКО-ТУРЕЦЬКА ТОРГІВЛЯ У 1920-х рр.

Новотоцьких Анна Володимирівна

Академія митної служби України

Зовнішня торгівля та митна справа у часи інтенсивного розвитку ринкової економіки відіграють все більшу роль у житті суспільства. Дослідження даних явищ неможливе без звернення до їх історичної ретроспективи. Зокрема, викликає інтерес аналіз українсько-турецької торгівлі за доби нової економічної політики. Вивчення цій проблеми дозволить зрозуміти специфіку тодішньої радянської зовнішньої торгівлі, а також місце України у загальнорадянській зовнішньоторговельній діяльності.

Україна завдяки своєму географічному положенню, портовій інфраструктурі здавна мала торгові зв’язки з Османською імперією, а потім Туреччиною. Але самостійними ці зв’язки були лише у часи Української національної революції 1917-1920 рр, коли тимчасові національні режими намагалися встановити з Туреччиною повноцінні дипломатичні відносини. У складі ж Російської імперії, а потім Радянської держави самостійність українсько-турецької торгівлі зводилась нанівець центральним керівництвом “наддержав”. Тому, досліджуючи торгівлю УСРР з Туреччиною, необхідно орієнтуватися, перш за все, на загальнорадянську політику у даному питанні.

Завдяки низці сприятливих факторів (закінчення Першої світової війни, проголошення непу, та, як наслідок, лібералізація економіки тощо) радянська зовнішня торгівля на початку 20-х рр. XX ст. значно активізувалася. Особливо це стосувалося торгівлі з азіатськими сусідами, з котрими СРСР налагоджував особливі відносини, бажаючи заручитися їх підтримкою та допомогою у боротьбі з капіталістичними державами. Підтвердженням цього є створення спеціального зниженого азіатського тарифу для цих держав під час формування радянського митного тарифу.

Добросусідські відносини з Туреччиною були налагоджені спочатку Україною, а потім і СРСР в цілому. Зокрема, були підписані Договори про мир та братерство 1921 р. та 1925 р. відповідно, в котрих, між іншим, декларувалася можливість плідного економічного співробітництва між державами.

З початку 1920-х рр. між СРСР та Туреччиною сформувався усталений товарообіг. Основними товарними позиціями експорту Радянської держави були деякі види медикаментів, сільськогосподарської продукції, поголів’я худоби. Імпортувалися, переважно, цитрусові, оливкова олія, турецька бавовна. Разом з тим, з обох боків кордону між країнами частішали випадки контрабанди, відбувалась нелегальна міграція громадян. Ці передумови зумовили перехід поодиноких розрізнених випадків торгівлі між державами до юридично оформленого торговельного обігу. Початком переходу стало прийняття

Угоди про торгівлю і мореплавство та Митної конвенції між СРСР та Туреччиною від 11 березня 1927 р. Саме ці акти на офіційному рівні вирішили пріоритетні питання торгівлі між державами.

В Угоді про торгівлю і мореплавство встановлювався правовий статус провідних державних інституцій у даній сфері, регламентувався порядок ввезення, вивезення та транзиту товарів між державами, фіксувалися взаємні поступки, зокрема у вигляді тарифних преференцій тощо. Пріоритетну ж роль у договорі як за розташуванням норми, так і за загальновизнаним значенням мало питання торгпредставництва СРСР. Це і не дивно, зважаючи на тогочасну зовнішньоторговельну політику радянської держави - монополію зовнішньої торгівлі.

Митна конвенція являла собою три переліки товарів: перелік А - товари радянського походження, щодо яких Туреччина надає СРСР тарифні знижки під час експорту, перелік В - товари турецького походження, щодо яких СРСР має надавати тарифні знижки Туреччині під час імпорту, і перелік С - товари радянського походження, по яких Туреччина мала надати не тарифні знижки, а найбільше сприяння. Аналізуючи дані переліки, можна зробити висновок, що вони були складені у відповідності до фактичного торговельного обігу між державами.

Таким чином, українсько-турецька торгівля протягом 20-х рр. XX ст. еволюціонувала від безсистемної та стихійної до юридично оформленого та адміністративно контрольованого торговельного обігу.