Історія держави і права зарубіжних країн

§3. Революції останньої чверті ХVІІІ століття та їх вплив на становлення держави нового типу

3.1. Американська революція та її вплив на становлення держави нового типу

Соціально-економічні, політичні та ідеологічні передумови американської революції

Американське колоніальне суспільство характеризувалося неоднорідністю, що проявилася в неоднаковості правового статусу окремих колоній. У своїх основних рисах система британського колоніального управління склалася на кінець XVII ст. До цього часу існувало 13 колоній, котрі з урахуванням особливостей їх правового становища можна поділити на три групи. Род-Айленд і Коннектикут мали хартії самоврядних колоній і фактично були своєрідними республіками, оскільки всі органи управління на їх території обиралися. Пенсільванія, Делавер і Меріленд належали приватним власникам. Інші вісім — Массачусетс, Нью-Гемпшир, Нью-Йорк, Нью-Джерсі, Вірджинія, Кароліна, Північна Кароліна, Південна Кароліна і Джорджія — були володіннями Британської корони. У цих колоніях управління здійснювалося губернаторами або двопалатними законодавчими зборами, що перебували під безпосереднім контролем представників корони (губернаторів чи Таємної ради).

Колонії Півдня й Півночі розрізнялися за соціальною структурою. У перших переважало напівфеодальне землеволодіння магнатів (ленд-лордів), широко застосовувалася праця рабів-негрів і підневільних робітників. Для інших був характерним більш значний прошарок фермерського й торгово-ремісничого населення.

На соціальні протиріччя накладалися протиріччя релігійні, що існували між різними напрямками протестантизму (кальвіністи і лютерани), католиками, а також іншими віруваннями й сектами. Але і для одних, і для інших однаковим тягарем була соціальна й економічна політика Англії. У першій половині XVIII ст. населення колоній, переборюючи внутрішні протиріччя, сформувалося фактично в самостійну націю зі своїми політичними, релігійними та культурними традиціями і прагненням до самостійності.

До середини XVIII ст. усе очевиднішою ставала тенденція колоній до автономізації. Цьому сприяла політика метрополії, спрямована на штучне стримування розвитку капіталістичних відносин, обмеження економічної активності буржуазії колоній, зовнішня торгівля яких цілком контролювалася Англією. На початок 70-х рр. протиріччя між колоніями і метрополією досягли апогею. У 1770 р. відбулися перші сутички з англійськими солдатами, потім — суд над офіцерами, котрі перевищили свої права. Остаточний розрив колоній з Англією був спровокований прийнятим у травні 1773 р. «чайним законом», що надав Ост-Індійській компанії привілей на безмитну торгівлю чаєм в Америці. Боротьба проти ввозу чаю (він порушував права колоніальних торговців і численних контрабандистів) вилилася у відоме Бостонське чаювання (грудень 1773 р.), коли під керівництвом створеного в Бостоні комітету колоністів вантаж чаю був викинутий в океан. У відповідь англійський парламент видав низку «репресивних актів» (березень 1774 р.), за якими порт було закрито, Массачусетс позбавлявся колоніальної хартії. Обвинувачені в антианглійській діяльності особи мали бути направлені для суду в Англію, губернаторові надавалися виняткові повноваження.

У відповідь на це законодавчі збори Вірджинії звернулися до всіх колоній із закликом щорічно скликати конгрес для обговорення «загальних інтересів Америки». 5 вересня 1774 р. У Філадельфії відбувся т.зв. Перший Континентальний конгрес, у роботі котрого, за винятком Джорджії, брали участь представники всіх колоній. Серед делегатів були Дж. Вашингтон, Б. Франклін, Дж. Адамс та інші видатні діячі американської революції. Конгрес прийняв рішення, що неминуче вели до розриву з британською метрополією: бойкотувався ввіз англійських товарів та експорт із колоній.

У квітні 1775 р. відбувся бій при Лексингтоні, який, по суті, поклав початок національно-визвольній війні. Другий Континентальний конгрес, що зібрався 10 травня 1775 р. У Філадельфії, констатував стан війни з Англією і прийняв рішення про створення американської армії, яку очолив Дж. Вашингтон. Почалася війна за незалежність — американська революція.

Значний вплив на хід революційних подій і на політико-правову свідомість колоністів мала Декларація прав Вірджинії (12.06.1776 р.), на основі якої була розроблена й 4 липня 1776 р. затверджена Третім Континентальним конгресом загальновідома Декларація незалежності. Цей документ, написаний Т. Джефферсоном, хоч і ніколи не був власне юридичним документом, відіграв визначну роль у становленні небаченої доти державної форми. Декларація, проголосивши колишні англійські колонії «вільними і незалежними штатами», закріпила факт появи на Атлантичному узбережжі Північної Америки тринадцяти незалежних суверенних держав — штатів.

Прийняті раніше конституції штатів досить чітко визначили свої форми правління та політичного режиму. Усі конституції закріплювали республіканську форму правління, засновану на принципі поділу влади локківської моделі з верховенством законодавчої влади. У системі елементів форми правління всіх штатів, за винятком Нью-Йорка, Массачусетса і Нью-Гемпшира, законодавча влада домінувала над виконавчою, що говорило про встановлення в них парламентської моделі республіки.

Що стосується політичного режиму, то з урахуванням того часу його можна визначити як досить демократичний. Усі конституції штатів починалися з Декларації прав чи з Білля про права, в яких перелічувалися традиційні для англійських підданих права та свободи — звільнення з-під варти під «необтяжливу» заставу, заборона жорстоких покарань, «швидкий і справедливий» суд. У конституціях закріплювалися й такі права та свободи, якими не наділялися тодішні англійці: свобода друку і вибору, право більшості на зміну уряду. Деякі штати додавали до цього переліку права, запозичені з англійських конституційних документів чи власного політичного досвіду: свободу слова, зборів, петицій, носіння зброї, недоторканність житла, заборону законів, що мають зворотну силу. У ряді штатів заборонялися вилучення власності без належної компенсації, застосування законів воєнного часу в мирний час, примус давати свідчення проти самого себе тощо.

У той же час проголошення всіма конституціями принципу народного суверенітету не перешкодило засновникам наділити політичними правами, і насамперед виборчими, тільки власників. Для обіймання виборних посад більшістю штатів не тільки вводився високий майновий ценз (для того, щоб обіймати сенаторську посаду в Нью-Джерсі і Меріленді, було потрібно мати 1 тис. фунтів стерлінгів, а в Південній Кароліні — 2 тис. фунтів стерлінгів. — Л.Б, С.Б.), але й обмеження за релігійною ознакою.

Проте, якщо стосовно форм правління і політичного режиму були досить чіткі уявлення, засновані на певних теоретичних досягненнях і державно-правовому досвіді ранніх революцій (Голландія й Англія) і самих колоній, то щодо форми державно-територіального устрою треба було йти незвіданим шляхом. У декларації містилася тільки назва «Сполучені Штати Америки», яку необхідно було наповнити відповідним змістом.

Від незалежних держав до конфедерації

В умовах війни, коли основною метою всіх штатів було досягнення юридичної незалежності від Англії, об’єктивним і закономірним був процес міждержавного конфедеративного союзу. Робота в цьому напрямку почалася ще напередодні прийняття Декларації незалежності, коли Перший Континентальний конгрес призначив комітет для підготовки відповідного договору. Підготовлений ним проект, що одержав назву Статті конфедерації, був схвалений конгресом 15 листопада 1777 р., однак процес ратифікації всіма 13 штатами затягнувся більш ніж на три роки, і вони набули чинності тільки 1 березня 1781 року.

Статті конфедерації («перша Конституція США», як їх зазвичай називають. — Л. Б., С. Б.) юридично оформили й закріпили, як сказано у преамбулі, створення «вічного Союзу між Штатами». Назвою конфедерації, відзначено у першій статті, буде «Сполучені Штати Америки», що мало розумітись як «держави Америки, які об’єдналися». У другій статті особливо підкреслювалося, що «кожен штат зберігає свій суверенітет, свободу й незалежність і будь-яку владу, юрисдикцію і право, за винятком тих, котрі досконало точно делеговані цією конфедерацією тим Сполученим Штатам, що зібралися в Конгресі».

Органом влади конфедерації засновувався Конгрес (фактично зберігався старий Континентальний конгрес. — Л. Б., С. Б.), до складу якого входили делегати (від 2 до 7), щорічно призначувані штатами у встановленому ними порядку. Кожен штат у Конгресі мав один голос.Конгрес формально володів усіма зовнішньополітичними повноваженнями: оголошував війну й укладав мир, посилав і призначав послів, укладав міжнародні договори, керував торгівлею з індійськими племенами. У внутрішній сфері його повноваження були обмеженими. Досить сказати, що він не мав права оподатковування і тим самим був позбавлений власної фінансової бази. Усі військові та інші заходи Конгресу фінансувалися штатами. Хоча він формально мав право встановлювати «стандарти грошових одиниць», фактично штати карбували власну монету. Статті конфедерації також не встановили єдиного громадянства.

Отже, на розгляданому етапі США були конфедерацією — союзом держав, які об’єдналися для здійснення певної мети. Коли ця мета була досягнута — 3 вересня 1783 р. Англією був підписаний Версальський трактат про надання США незалежності, — конфедеративний союз втратив свою силу. Майбутні можливі варіанти були такі: розпад і окремий розвиток кожного із штатів або створення союзу на новій основі.

Від конфедерації до федерації

Подальші події показали очевидну недостатність існуючого договору для регулювання відносин між членами союзу, пов’язаних з фінансуванням армії, митною політикою штатів. Важливою політичною проблемою стали розподіл та використання західних земель, котрі почали активно освоюватися після 1782 року. Конфедерація, яка довела свою життєздатність та спроможність вирішити конфлікти між штатами, в умовах більш гострих протиріч (у 1786 р. через борги та фінансову кризу вибухнуло значне за розмахом фермерське повстання під керівництвом Д. Шейса. — Л. Б., С. Б.), виявилася пасивною.

Приводом до перегляду «Статтей...» 1781 р. стали питання про торгівлю й фінансову політику. У серпні 1786 р. до Континентального конгресу були внесені проекти поправок, на підставі яких передбачалося встановлення права союзної влади щодо регулювання торгівлі і, головне, збирання податків. Водночас з ініціативи окремих штатів був скликаний спеціальний Аннаполисський конгрес з питань торгівлі. Конгрес не відбувся через відсутність представників більшості штатів. У цих умовах Д. Медісон і О. Гамільтон склали звернення, в якому запросили представників усіх штатів зібратися у травні 1787 р. У Філадельфії на спеціальний конвент для підготовки нової конституції Північноамериканських сполучених штатів.

Криза влади об’єктивно підштовхнула до ідеї утворення нового союзу на основі сильної урядової (виконавчої) влади. Саме цим передбачалося перебороти «мрії про всебічне самоврядування», що панували в період війни за незалежність. 25 травня 1787 р. У Філадельфії зібрався Конституційний конвент для розробки нової конституції. Для участі в ньому були обрані представники від усіх штатів. Дехто не зміг прибути, частина відмовилася, і відтак у роботі конвенту брали участь 55 делегатів, котрих у майбутньому назвали «батьками-засновниками» (Сполучених штатів Америки. — Л. Б., С. Б.). Центральним питанням було питання про форми організації влади. Незважаючи на усталені погляди і політичну практику стосовно форми правління, О. Гамільтон виступив із пропозицією взяти за зразок британську форму правління, що на той час набула основних рис т.зв. конституційної монархії. Однак делегати його не підтримали і вибір було зроблено на користь республіки. Внутрішній її зміст, тобто система установ, що уособлювали цю форму правління, визначався на основі т.зв. «віргинського плану», складеного під керівництвом Д. Медісона і Е. Рендольфа. У ньому особливо підкреслювалося значення встановлення сильної центральної влади.

У дискусіях усе більше формувалося узагальнене уявлення про владарювання і правління на основі конституцій штатів, у тому числі шляхом закріплення принципу поділу виконавчої й законодавчої влади. Остання, за пропозицією Б. Франкліна, мала бути побудована на основі принципу бікамералізму, тобто в організаційно-структурному відношенні складатися з двох палат, одна з яких представляла б інтереси штатів. Тим самим довелося піти на поступки всім штатам в організації законодавчої влади, а південним — ще в питанні про збереження рабства.

17 вересня 1787 р. депутати схвалили Конституцію США. До серпня 1788 р. вона була ратифікована штатами, а з грудня цього ж року почалося формування органів влади: у грудні обрано главу держави, першим президентом котрої став Дж. Вашингтон, а у квітні 1789 р., замість Другого Континентального конгресу, що саморозпустився, відкрилася перша сесія парламенту — Конгресу.

Державні форми США за Конституцією 1787 року

Конституція 1787 р. сформувала нову державну єдність північно-американських штатів, яка ґрунтувалася на принципах республіканізму, федералізму й демократизму. Ці принципи організації влади не були новими: на республіканських і демократичних основах будувалася влада ще в античному світі, певний досвід федеративного устрою був накопичений Нідерландами в роки буржуазної революції. Але, підняті на конституційний рівень, ці принципи сприяли появі таких якісно нових форм організації державної влади, яких раніше не існувало. Це стосувалося насамперед форми правління.

Форма державного правління. Конституція закріпила республіканську форму правління як для держави в цілому, так і для окремих штатів. Але за своїм змістом, що відобразилося у специфічній системі взаємозв’язків між органами законодавчої і виконавчої влади, вона не мала аналогів. Це була т.зв. президентська республіка, котра стала одним із основних видів республіканської форми правління сучасної епохи й характеризувалася певними, властивими тільки їй, рисами.

Главою держави, згідно зі статтею ІІ Конституції, був Президент, який обирався (разом з Віце-президентом. — Л. Б, С. Б.) позапарламентським шляхом у ході двоступеневих виборів (населення по штатах обирало «виборщиків», а вони — Президента). Він очолював виконавчу владу, зосередивши у своїх руках повноваження глави держави і глави уряду. Сформований Президентом уряд зобов’язувався проводити визначену главою держави політику. Відповідальність за виконання цієї політики уряд ніс передусім перед Президентом.

Таким чином, у системі виконавчої влади виявляються такі характерні риси президентської форми правління:

· позапарламентський шлях обрання президента;

· зосередження повноважень глави держави й уряду в одних руках і, як наслідок, відсутність посади прем’єр-міністра. Конституція не містила положень про організацію особливого уряду. Тим самим президент ставав не тільки главою держави, але й одноосібним главою уряду країни, котрий міг організувати його на власний розсуд, але не виходячи за межі закону;

· відповідальність уряду перед президентом, а не перед законодавчим органом;

· зосередження в руках президента як глави держави і глави уряду широких повноважень.

Останнє відповідало ідеї «батьків-засновників» про те, що централізацію створює тільки урядова влада. Зокрема, як глава держави Президент США був головнокомандувачем, мав право помилування й відстрочки виконання вироків, в екстрених випадках право скликати палати конгресу, а також здійснювати деякі інші повноваження. Як глава уряду Президент керував поточним управлінням країною за допомогою підпорядкованого йому державного апарату. У зв’язку з цим він мав право видавати адміністративні розпорядження, які, однак, не повинні були виходити за межі законів.

Законодавча влада, за статтею І Конституції, вручалася Конгресові, котрий складався з 2-х палат: Сенату і Палати представників. Його найважливішою прерогативою (винятковим правом, компетенцією) було законодавство насамперед фінансове (бюджет, податки тощо.). У цій сфері обидві палати наділялися рівними правами за умови, що законопроекти стосовно податків мали виходити від Палати представників, а Сенат міг тільки пропонувати поправки до них. Законопроект, прийнятий обома палатами, набував чинності після підписання його Президентом протягом 10 днів (після закінчення цього терміну законопроект вважався прийнятим. — Л. Б., С. Б.). Якщо Президент відхиляв законопроект, конгрес міг домогтися його ухвалення, повторно схваливши ²/₃ голосів в обох палатах, тобто передбачалося відкладене вето Президента.

Організація державної влади, яка ґрунтувалася на принципі поділу влади, була обставлена в Конституції значними гарантіями у вигляді цілої системи так званих «стримувань і противаг», котрі б не дозволили будь-якій з гілок влади узурпувати державну владу в цілому. Усі гілки влади організовувалися за власним порядком, тобто мали своє особливе джерело. Усі вони мали різні терміни повноважень. Кожна зберігала певне право впливати на іншу: Президент — накласти вето на закони Конгресу, Конгрес — перебороти вето, висунити проти Президента обвинувачення в порядку імпічменту, суди мали право контролю за діяльністю будь-якої влади. Система «стримувань і противаг» мала не тільки попередити узурпаторські тенденції кожної з трьох гілок влади, але й забезпечити стабільність і безперервність функціонування самої державної влади.

Форма державно-територіального устрою. Територіально організація влади в державі здійснювалася на основі принципу федералізму, який поширювався не тільки на політичний, але й на правовий устрій. Штати мали гарантовану федеральною владою, рівноправність, у тому числі у сфері законодавства і права. Разом із тим їм заборонялося видавати закони, котрі «обмежують привілеї чи недоторканність громадян Сполучених Штатів». Від «Статей Конфедерації» зберігався інститут загального міжгромадянства: громадянин одного штату вважався і громадянином будь-якого іншого, як і всієї держави. Суверенітет штатів був обмеженим: як і раніше, вони не мали права виходу з федерації чи можливості розірвати правові зв’язки з нею.

Штати зберегли права на власний конституційний устрій, свою організацію влади й управління. В усіх штатах організація внутрішньої влади була побудована за єдиним з федерацією зразком: законодавчі повноваження — двопалатним зборам (дуже рідко однопалатним), виконавчі — губернаторові, якого в переважній більшості випадків обирало населення штату. У штатах зберігалася і своя судова система.

Законодавчі повноваження штатів були суттєво обмежені як сферою загальнофедеральної компетенції, так і прямими заборонами в конституції. Крім цього, Конгрес США зберігав т. зв. «повноваження, які маються на увазі» з видання законів, а виконавча влада — право охороняти штат від «безладу», що значною мірою звужувало реальні права штатів, не пов’язані з місцевими справами.

Форма політичного режиму. Меншою мірою в Конституції 1787 р. знайшло своє закріплення питання про форму політичного режиму. У ній детально були закріплені форми й методи, пов’язані з формуванням та поділом повноважень органів державної влади, у той час як права і свободи були сформульовані на найзагальнішому рівні. У зв’язку з цим уже в ході ратифікації штатами Конституції виникло питання про необхідність доповнення прийнятого тексту положеннями про громадянські права, які, треба відзначити, в конституціях штатів були закріплені тоді значно ширше, ніж у федеральній. Під приводом відсутності в Конституції білля про права громадян деякі штати відмовлялися ратифікувати конституцію. Це викликало загальні побоювання федералістів за її долю. Хоча спочатку творці конституції думали віднести регулювання громадянських прав і свобод до компетенції штатів, тепер була визнана необхідність компромісу.

У червні 1789 р. Д. Медісон запропонував Конгресові США проект загальнодержавного білля про права, 25 вересня 1789 р. схваленого як десять поправок до основного тексту Конституції. До грудня 1791 р. вони були ратифіковані штатами. Поправки мали щонайменше подвійну мету: по-перше, вони створювали сферу загальфедерального контролю й законодавства стосовно громадянських прав і свобод; по-друге, вперше у сфері політичного законодавства вони були побудовані як заборони та обмеження, що накладалися на законодавців.

У Біллі про права 1791 р. були закріплені основні демократичні права і свободи політичного характеру: свобода віросповідання, слова, друку, зборів і петицій. Народові гарантувалася громадянська й особиста недоторканість, недоторканість житла і майна, паперів, свобода від постояльців (військових). Значною гарантією громадянської свободи мало стати право носіння зброї, що визнавалося «необхідним для безпеки вільної держави» і не могло обмежуватися владою. Цикл поправок був присвячений судовим і кримінально-правовим гарантіям: громадянам надавалося невід’ємне право на розгляд справ у суді присяжних при гарантуванні презумпції невинності. Нікого не можна було примушувати свідчити проти самого себе, без суду ніхто не міг бути позбавлений життя, свободи, власності; встановлювалася невідчужуваність приватної власності для суспільних потреб без «справедливої винагороди». Особливо важливе значення мала ІХ поправка, яка проголошувала можливість державного визнання й інших громадянських прав, що прямо не перераховуються, але випливають із загальної доктрини природних та невідчужуваних прав громадян.

У сукупності з тим, що було проголошено в Конституції, Білль про права закріпив на конституційному рівні високий ступінь демократизму нової американської держави.