Історія держави і права зарубіжних країн
2.3. Основні інститути мусульманського права
Цивільно-правові інститути
Право власності. Мусульманське право розрізняє власність від володіння, тобто панування над річчю на законній підставі. Захоплення речі вважалося незаконним актом і не розглядалося як володіння.
Велика увага в мусульманському праві приділяється праву власності на землю, де розрізняються чотири категорії земельних володінь:
1) Священна земля, до якої відносилися:
а) хиджаз — землі, де, за легендою, жив Мухаммед. На цій землі заборонялося жити «невірним» — людям іншої віри, а з проживаючих там мусульман стягалася десятина. Забороненим було полювання на тварин, ушкодження рослин тощо;
б) вакф — землі, передані мечетям, медрессе (духовним школам) і іншим організаціям на релігійні і добродійні цілі. Ці землі не могли переходити у власність халіфів (імамів) і представників світської влади. Земля на правах вакфа знаходилася поза обігом; вона не могла бути ні продана, ні закладена, ні подарована, ні відчужена, крім тих випадків, коли знищувалася юридична особа, для якої був заснований вакф. Акт установлення вакфу відбувався добровільною заявою засновника в присутності каді.
2) Державна земля. До неї належали:
а) володіння скинутих династій і значних земельних власників у завойованих арабами територіях. Ці землі здавалися в спадкову оренду селянам;
б) землі, завойовані мусульманами в «священній війні» проти «невірних». Переможених примушували до укладення договору з мусульманами, на підставі якого вони відмовлялися від права власності на землю, що належала їм, але одержували її для обробки при умові сплати хараджу;
в) землі, власники яких прийняли іслам після завоювання; землі, завойовані мусульманами і такі, що перейшли до переможців в силу того, що старі власники їх були убиті або втекли; землі, ніким не зайняті, зрошені;
г) землі, що знаходилися у володінні представників правлячих династій. Прибутки з цих земель надходили в особисте розпорядження власників. Це право приватного володіння практично нічим не відрізнялося від права приватної власності і з часом власники закріплювали ці землі за собою юридично.
З другої половини VIII ст. в халіфаті з’явилося умовне землеволодіння — ікта. Це споріднене із західноєвропейським бенефіцієм тимчасове надання землі за службу. У міру розвитку феодальних відносин ці землі, так само як і інші земельні володіння, що знаходились у руках феодальної знаті, перетворювалися в приватну власність.
3) Землі, що знаходилися в приватній власності. До цієї групи належали землі, що могли відчужуватися їхніми власниками будь-яким засобом. Але приватна феодальна власність — мульк мала підпорядковане значення в порівнянні з державною власністю і широкого розповсюдження не набула.
4) Общинне землеволодіння. Цей вид володіння землею зберігався певний час у селян. Але їхні правителі захоплювали общинну землю у свою власність.
Зобов’язальне право. Система зобов’язань мусульманського права відрізняється високим рівнем розробленості. Це визначалося широким розвитком товарно-грошових відносин в Арабському халіфаті.
За шаріатом, крім релігійних зобов’язань, існує ряд зобов’язань, що виникають із договорів і заподіяння шкоди.
Зобов’язання з договорів поділяються на дві групи. Вирішальним моментом, що відмежовував одну групу договорів від іншої, була наявність або відсутність обов’язку передати річ, що виступала предметом угоди. До першої групи договорів, пов’язаної з передачею речі, відносяться договори міни, позики, наймання майна, купівлі-продажу. До другої — договори товариства, зберігання, доручення.
Низка цих договорів за своєю юридичною природою не відрізняється від відповідних договорів у римському праві. Але водночас вони мають специфічні особливості.
Договір купівлі-продажу не був консенсуальним, тому що при його укладенні потрібно було проголошення визначених формул подібно римській манципації.
При розміні грошей не припускалося одержання прибутку. Близькі до реальних (у римському праві. — Л. Б., С. Б.) договорів були салам і салаф — видача грошових знаків в обмін на віддачу в майбутньому ще не існуючої речі або продаж хліба на корені, або з зобов’язанням виконати будь-яку роботу.
До договору позики примикає договір про переклад боргу в тих випадках, коли боржник сплачує свій борг за допомогою претензії, що він має до третьої особи (нагадує перекладний вексель).
Договір застави являє собою не забезпечення сплати боргу заставоутримувачу, а тільки служить засобом доказу того, що заставоутримувач зобов’язаний сплатити необхідну суму кредитору.
Що стосується умов недійсності договорів, то до них можна віднести насамперед відсутність добровільної згоди сторін, коли договори були укладені внаслідок обману, помилково або під примусом. Ці договори не тільки не признавалися дійсними, але і всі сплачені ними, видані на підставі цих договорів суми або речі мали бути повернуті.
У вирішенні питання про недійсність договорів велику роль відігравали положення ісламу, згідно з якими стягування відсотків і лихварство вважалося гріховним. Незаконними також вважалися договори, що служили джерелом прибутків, які суперечили моральності, наприклад, спекуляція — іхтикар.
Сімейно-шлюбне право. В галузі сімейних відносин мусульманське право виходить із безумовної переваги чоловіка над жінкою. Шаріат дозволяє чоловікові мати чотирьох законних дружин і необмежену кількість наложниць.
Шлюб за мусульманським правом оформлюється договором купівлі-продажу. Жінка не виступає при укладенні шлюбного договору рівноправною стороною, а розглядається як предмет договору. Вона продається чоловікові за визначену суму грошей або за відповідну кількість речей, але Коран наказує, щоб чоловік у свою чергу виплачував дружині визначену винагороду. Розмір цієї винагороди («садак», з тюркської — «калим») визначався залежно від соціального стану нареченого і нареченої, але не повинен бути менше 0,25 динара (близько одного золотого рубля). Частина садаку призначалася на аліменти після розлучення і мала назву «мехрія».
За Кораном садак мав належати дружині, але фактично значна його частина повністю передавалась батькові нареченої. Мусульманське право санкціонувало цей звичай, що склався в часи патріархату майже у всіх народів.
Згода на шлюб від жінки не була потрібною. В укладенні шлюбного договору вона не брала участі. Вийшовши заміж, жінка переходила під владу чоловіка, повинна була уникати зустрічей зі сторонніми чоловіками, не показуватися в громадських місцях тощо. Чоловік міг застосовувати до неї тілесні покарання.
Розлучення — талок — за мусульманським правом залежало тільки від чоловіка, який не був зобов’язаний пояснювати причини, що спонукали його вимагати розлучення. Проте після розлучення чоловік повинен видати дружині аліменти на чотири місяці. Якщо в цей термінчоловік побажає відновити подружні відносини, розлучення анулюється. Після розлучення діти віддавалися під владу чоловіка і зберігали право успадковувати майно подружжя. Діти віддаються дружині лише в тому випадку, якщо чоловік не в змозі був утримувати їх. З усього викладеного очевидно, що мусульманське право санкціонувало звичаї патріархального родового ладу, коли відновилися в сім’ї повновладдя чоловіка і безправ’я жінки. Шаріат перевершив у цьому відношенні навіть римське право, на ранній стадії його розвитку та європейське феодальне право.
Спадкове право. Спадкове право за шаріатом є досить складним. На початку першого періоду Арабського халіфату жінки і діти не мали прав на спадкування майна.
За мусульманським правом спадкування — ерє — визначається як переміщення майна власника до інших осіб після його смерті. Це переміщення розглядається як один із засобів придбання прав померлого, причому тільки одних прав, у той час як за європейським правом спадок вважається сукупністю майнових прав і обов’язків, що залишилися після нього.
Таке розуміння юридичної природи спадку випливає з того, що за мусульманським правом зобов’язання нерозривно пов’язані з особистістю боржника і не переходять до спадкоємців. Тому до передачі їм майна мертвого необхідно очистити спадщину від боргів і інших зобов’язань юридичного і релігійного характеру. Таким чином, у спадок після погашення боргів і оплати витрат на похорон померлого надходить чистий актив.
Мусульманське право знає спадкування за законом і за заповітом. Право на спадкування майна за законом поширюється на визначене коло фізичних і юридичних осіб:
1) на осіб, що знаходяться у кровному рідстві з мертвим;
2) на хазяїв рабів, що не мають спадкоємців, відпущених на волю;
3) на державу.
Родичі розділяються за такими лініями: а) прямі по спадній і висхідній лінії; б) родичі по боковій лінії.
Жінки, що знаходяться в кровному родстві зі спадкодавцями по цих лініях, в усіх випадках отримають половину частки спадщини чоловіків.
У спадкуванні майна подружжя тим, хто пережив, також різко виражена нерівноправність чоловіків і жінок. Чоловік одержує після смерті дружини половину всього майна, що залишилося (нерухомого і рухомого), а при наявності дітей — одну чверть. Дружина (або дружини) після смерті чоловіка одержує тільки чверть рухомого майна, а при наявності дітей — восьму частину.
Щодо спадкування за заповітом слід зазначити те, що заповідач міг розпоряджатися тільки однією третиною майна, у чию б користь воно не передавалося. Для законності заповіту необхідно, щоб він був повнолітнім, у здоровому розумі, мав право розпоряджатися собою і майном, і щоб особа, якій спадщина заповідається, не належала до числа законних спадкоємців. Припускалися як письмові, так і усні заповіти. Для визнання дійсності заповіту необхідна була наявність двох благочестивих свідків.
Злочини і покарання в мусульманському праві
Кримінально-правова частина близькосхідного права — шаріату — як би на противагу далекосхідному, була найменш розробленою. Вона відрізнялася архаїчністю норм, відбивала порівняно низький рівень юридичної техніки. Було відсутнє загальне поняття злочину, слабо були розроблені такі інститути, як замах, співучасть, обставини, що пом’якшують і обтяжують провину.
Злочини. Ще середньовічні мусульманські правознавці розділили всі злочини на три групи.
Першу з них складали злочини, що брали свій початок з мусульманської доктрини, із вказівок самого Мухаммеда. Вони тлумачилися як зазіхання на «права Аллаха» і не припускали прощення. Сюди відносились:
· відступництво від ісламу;
· злочини проти порядку управління — заколот і опір державній владі;
· злочини, оголошені тяжким релігійним гріхом і до яких відносились крадіжки, вживання спиртних напоїв, перелюбство, а також безпідставне обвинувачення в перелюбстві. Другу групу злочинів складали протиправні дії, що розглядалися як зазіхання не на права всієї мусульманської общини, а на права окремих осіб. Норми, що регулюють їх, виходили із звичаїв родоплемінного ладу, зберігали сліди безпосередньої розправи потерпілого з кривдником.
Так, навмисне убивство або смертельне поранення спричиняли за собою кровну помсту з боку родичів вбитого. У шаріаті, правда, вже передбачалася можливість заміни кровної помсти грошовим викупом, якщо родичі вбитого прощали вбивцю. За ненавмисне вбивство встановлювався викуп, що супроводжувався двомісячним постом і відпущення на волю раба-мусульманина.
Для інших злочинів даної групи, зокрема за тілесні ушкодження, відповідальність також виникала за принципом відплати, таліону. Цей принцип чітко закріплюється в Корані, де продиктовано «душу-за душу, і око-за око, і ніс-за ніс, і вухо-за вухо, і зуб-за зуб, і рани-помста».
Третю групу злочинів складали дії, що не розглядалися як карні в період становлення халіфату, а тому не згадувалися в основних джерелах шаріату. З розвитком правової доктрини і прагненням майнової верхівки зміцнити сформований суспільний порядок починають розглядатися як карні злочини і каратися в судовому порядку такі дії, як легкі тілесні ушкодження, образи, хуліганство, обважування і шахрайство, хабарництво, розтрата державних коштів, азартні ігри тощо. Міра покарання по таких справах залежала від думки, що висловлюється муджтахидами і від розсуду окремих суддів.
Покарання за мусульманським правом відбили як архаїчні і додержавні засоби відплати, так і достатньо розроблені міри цілеспрямованої кримінально-правової репресії. Злочини першої і другої групи спричиняли за собою строго фіксовані і суворі покарання: хадд і кисас.
Покарання за злочини, що відносяться до третьої групи — тазир, відрізнялися великим розмаїттям і гнучкістю, але також мали яскраво виражений каральний характер. Як відзначалося вище, шаріат припускав, і тим самим узаконював, кровну помсту (у дещо обмежених, у порівнянні з доісламським періодом, розмірах. — Л. Б., С. Б.), таліон, а також викуп речами або грошима (до 100 верблюдів або 1 тис. динарів золота) як компенсацію потерпілому або його родичам, якщо вони відмовлялися від свого права на кровну помсту.
У шаріаті передбачалися типові для середньовіччя жорстокі і залякувальні покарання. Так, страта, що призначалася за цілу низку злочинів, звичайно, відбувалася публічно (шляхом повішення або четвертування), а потім тіло страченого виставлялося на загальну наругу. Застосовувалися і такі види страти, як утоплення і закопування живцем. Широко використовувалися також такі тілесні покарання, як відсічення пальців, рук і ніг, бичування, биття камінням тощо.
Тюремне ув’язнення в Арабському халіфаті зазвичай застосовувалося для утримання злочинців до суду, але поступово стало використовуватися і як міра покарання, причому в окремих випадках призначалося довічне ув’язнення. Позбавлення волі виражалося також і в домашньому ув’язненні або в ув’язненні в мечеті.
Мусульманське право знало також майнові санкції (конфіскації, штрафи тощо) і ганебні покарання — оголення бороди, позбавлення права носити чалму, привселюдний осуд тощо, а також заслання і виселення (за дрібні злочини).
Судовий процес
Процес за мусульманським правом носив, як правило, обвинувальний характер. Справи порушувалися не від імені державних органів, а зацікавленими особами (за винятком злочинів, спрямованих проти державної влади). Розходження судочинства по карних і цивільних справах практично були відсутні. Судові справи розглядалися привселюдно, зазвичай в мечеті, де могли бути присутніми усі бажаючі. Сторони мали самі вести справу, не звертаючись за допомогою до адвокатів.
Процес проходив усно, письмове діловодство не застосовувалося, хоча з часу правління Абассидів по цивільних справах складалися судові протоколи. Основними доказами були визнання сторін, показання свідків, клятви.
Справа мала вирішуватися на одному засіданні і не мала бути відкладена до наступного дня. По суті процес у суді перетворювався у своєрідне змагання сторін, де, природно, багатий і бідний не були в рівному становищі.
При винесенні рішення суддя, за винятком порівняно невеликої категорії справ, мав велику свободу розсуду. Це давало йому можливість керуватися особистими симпатіями і враховувати соціальний стан сторін.
Особливістю процесуального права шаріату було те, що судове рішення не розглядалося як остаточне і безповоротне. У випадку встановлення нових фактів і обставин суддя міг переглянути своє власне рішення. Це відкривало простір для зловживань і свавілля.
При оцінці доказів у суді панував формалізм. Так, повним доказом у справі вважалися свідчення двох гідних довіри свідків-мусульман. Показання жінок розглядалися як половинні докази. При відсутності достовірних або переконливих доказів застосовувалася клятва, яку звичайно повинен був вимовити відповідач або той, кого звинувачували. Клятва, вимовлена в особливій урочистій формі і з посиланням на Аллаха, приймалася як вагомий доказ у судовому процесі. Вона звільняла обвинувачуваного від відповідальності або принаймні пом’якшувала покарання (наприклад, при обвинуваченні у навмисному вбивстві. — Л. Б., С. Б.).
Визнання обвинувачуваного, якщо воно було зроблено повнолітнім, осудним, не під впливом примусу, розглядалося як доказ, достатній для винесення рішення суду.
ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ
Виконайте такі завдання:
Завдання 1. Продовжте роботу над складанням словника основних понять та термінів з історії держави і права зарубіжних країн. Розкрийте зміст таких понять та термінів:
|
Поняття (визначення) |
Терміни |
|
Шаріат Сунізм Шиїзм |
Адат, буцуй, буке-хо, вакф, у гирі, ерє, іджма, ікта, іхтикар, калим, кануни, кияс, лі, лін, люй, медресе, мехрія, мульк, ріцу, рьо, рьомин, садак, талок, урф, фетва, фірмани, харадж, хіджаз, хадиси |
Завдання 2. Продовжте роботу над складанням хронологічної таблиці основних подій виникнення та розвитку права середньовічного Сходу за запропонованою раніше формою.
Завдання 3. Використовуючи текст документу № 1:
а) назвати злочини проти імператорської влади в Японії періоду раннього середньовіччя;
б) навести приклади особливостей застосування смертної кари до жінок, старих, немічних, чиновників.
Завдання 4. Використовуючи текст документу № 2, показати спадкоємність китайського середньовічного і давнього права.
Завдання 5. Використовуючи тексти документів № 1—2, порівняти види злочинів у китайському та японському середньовічному праві, визначивши спільне і особливе.
Завдання 6. Використовуючи матеріал посібника, додаткову літературу, підготуйте повідомлення на тему: «Мусульманська правова сім’я: шляхи становлення».
Перевірте себе
Завдання 1. Продовжте думку:
1. Загальною характерною рисою розвитку як китайського, так і японського права було.....….....
2. Характерною рисою розвитку китайського права у період середньовіччя була його.....….....
3. Японська держава періоду VIII—X cт. в історико-правовій літературі отримала назву «правова», що обумовлено.....….....
4. Предметом регулювання законом «Тайхо Йоро рьо» були відносини..….....
5. Право власності в середньовічному східному праві характеризувалось.....….....
6. Низький рівень розвитку права зобов’язань в середньовічній Японії був обумовлений.....….....
7. Спільним в регулюванні сімейно-шлюбних відносин за китайським та японським середньовічним правом було.....….....
8. Спільним у класифікації злочинів у середньовічних Китаї та Японії було.....….....
9. Судовий процес у середньовічному Китаї за характером був.....….....
10. На відміну від китайського в Японії судовий процес характеризувався як.....….....
11. Характерною рисою мусульманського права було те, що воно...….....
12. Значення розробок мусульманських юристів галузі права полягає в тому, що.....….....
13. Відносна цілісність мусульманського права була обумовлена...….....
14. Ієрархічний характер джерел мусульманського права проявився в тому, що.....………….....
15. Право власності на землю за мусульманським правом характеризувалось.....….....
16. Регулювання майнових відносин за мусульманським правом характеризувалось.....….....
17. Відмінною рисою кримінально-правової частини шаріату було.....….....
18. Злочини в мусульманському праві класифікувались.....….....
19. Судовий процес за мусульманським правом мав.....….....характер.
Завдання 2. Схарактеризуйте:
1. Джерела середньовічного далекосхідного права.
2. Основні цивільно-правові інститути середньовічного далекосхідного права
3. Спільні риси та особливості в регулюванні відносин злочинів і покарань у середньовічному Китаї і Японії.
4. Судовий процес в Японії і Китаї.
5. Особливості становлення мусульманської правової сім’ї.
6. Джерела мусульманського права.
7. Основні цивільно-правові інститути за мусульманським правом.
8. Судовий процес за мусульманським правом.
Готуйтеся до вивчення матеріалу 12-ої теми
Завдання. Повторіть навчальний матеріал шкільного підручника «Всесвітня історія» в тій його частині, де висвітлюється:
а) процес переходу від феодалізму до капіталізму;
б) соціально-економічні та політичні передумови буржуазних революцій в Англії, Франції та США, їх основні події.
Джерела
Документ № 1
ЗВІД ЗАКОНІВ ТАЙХО РІЦУ РЬО» (702—718 pp.)
(витяги)
ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА
Зміст кримінального кодексу
I. Карний закон про покарання
II. Карний закон про охорону імператорського палацу
III. Адміністративно-карний закон
IV. Карний закон про сім’ю і шлюб
V. Карний закон про казенні стайні і комори
VI. Карний закон про трудову мобілізацію
VII. Карний закон про заколот, розбій і грабіж
VIII. Карний закон про поранення і бійки
IX. Карний закон про шахрайство і підробки
X. Різні карні законоположення
XI. Карний закон про збіглих
XII. Карний закон про судові вироки
[Види карних покарань]
Стаття 1
Різки (тидзай) — 5 [ступенів]:
10 різок [чи] відкуп міддю (сокудо) — 1 кин
20 різок [чи) відкуп міддю — 2 кин 30 різок [чи] відкуп міддю — 3 кин 40 різок [чи] відкуп міддю — 4 кин 50 різок [чи] відкуп міддю — 5 кин
Стаття 2
Ціпка (дзедзай) — 5 [ступенів]:
60 ціпків [чи] відкуп міддю — 6 кин 70 ціпків [чи] відкуп міддю — 7 кин 80 ціпків [чи] відкуп міддю — 8 кин 90 ціпків [чи] відкуп міддю — 9 кин 100 ціпків [чи] відкуп міддю — 10 кин
Стаття 3
Каторга (дзудзай) — 5 [ступенів]:
Каторжні роботи 1 рік [чи] відкуп міддю — 20 кин Каторжні роботи 1,5 року [чи] відкуп міддю — 30 кин Каторжні роботи 2 роки [чи] відкуп міддю — 40 кин Каторжні роботи 2,5 роки [чи] відкуп міддю — 50 кин Каторжні роботи 3 роки [чи] відкуп міддю — 60 кин
Стаття 4
Заслання (рудзай) — 3 [ступеня]:
Заслання близьке (конру) [чи] відкуп міддю — 100 кин Заслання середнє (тюру) [чи] відкуп міддю — 120 кин Заслання далеке (вонру) [чи] відкуп міддю — 140 кин
Стаття 5
Страта (сидзай) — 2 [ступеня]:
Повішення (кьодзай): [чи] відкуп міддю — 200 кин Обезглавлення (дзандзай) [чи] відкуп міддю — 200 кин
Стаття 6
Вісім тяжких злочинів (хатигяку)
1. Заколот (бохан).
(Говориться про змову, що загрожує государю).
2. Руйнування державних споруд і усипальниць (бодай-гяку).
(Говориться про змову з метою руйнування государевих палаців — гукецу і державних усипальниць — сенрє).
3. Державна зрада (мухон). (Говориться про зраду батьківщині і зрадництво).
4. Вбивство близьких родичів (акугяку).
(Говориться про побиття, задум вбивства [чи] вбивства дідуся, бабусі, батька, матері, дядька, тітки, старшого брата, старшої сестри по чоловічій лінії, а також дідуся, бабусі по жіночій лінії [чи] убивстві [свого] чоловіка).
5. Аморальні вчинки (фудо).
(Говориться про вбивство трьох не підпадаючих під страту людей з однієї родини, четвертування (сиге), виготовлення і збереження отрут, чаклунство (енми), образи дією чи безпідставним обвинуваченням (вококу) старших дядьків, старших тіток, старших братів, старших сестер чоловіка, дідуся і бабусі дружини, свого чоловіка [його] чи батьків, або задум [їх] убивства, а також убивства поважних родичів від четвертого коліна і ближче [своєї] дружини).
6. Велика нешанобливість (дайфуке).
(Говориться про руйнування великих храмів (дайся), про крадіжку священних ритуальних предметів (дзингомоцу), одягу государева гардероба, государевих регалій (дзиндзи), про крадіжку особистої государевої печатки (найин) — чи підробки її, а також про неправильне виготовлення лік для государя, про помилки в рецептах (фудай) для государя, про помилки при сервіровці государева столу чи подачі заборонених страв (дзиккин), про неправильну будівлю кораблів для государевих подорожей, про лихослів’я на адресу государя (дзеє сисяку). Усе це порушує мораль. Протидія ж государеву посланцю говорить про відсутність у підданого почуття поваги до государя (бурей).
7. Нешанобливе відношення до батьків (фуко).
(Говориться про порушення судової справи чи переказ прокльону прямих дідуся, бабусі, батька, матері, [самовільному] виділенні в особливий двірський список чи [самовільному] виділенні частини майна при наявності прямих дідуся, бабусі, батька, матері, [самовільному] вступі в шлюб, розвазі світською музикою чи зміні жалобного одягу на повсякденну в період жалоби по батьку, матері, про приховання звістки про смерть і неоплакування прямих дідуся, бабусі, матері, батька; помилкова заява про смерть прямих дідуся, бабусі, батька, матері; перелюбстві з наложницею діда чи батька).
8. Порушення боргу (фуги).
(Говориться про вбивство основного хазяїна (хонсю), намісника провінції, [свого] наставника, а також вбивство служками чи стражами начальника, що має 5-й ранг і вище; [про дружину], що, довідавшись про смерть чоловіка, ховається, не оплакує [його], а розважається світською музикою і не носить жалобного одягу, про вступ дружини в повторний шлюб [під час жалоби по чоловіку].
Документ № 2
КИТАЙСЬКЕ УЛОЖЕННЯ ХАНА ЮНЬ ДЖЕНЯ (1725 р.)
(витяги)
Передмова хана Юнь Дженя
У першому році царювання свого повелів вельможам прийнятися за уложення і закони.
Усім суддям і начальникам слід книгу цю читати, повторювати і розуміти... бути слідчими і приймати рішення здатними і гідними... Усі воєводи й управителі повинні завжди у своїх підпорядкованих місцях: у містах, селах і селищах мешканцям, селянам і всякого звання людям вселяти і тлумачити книгу цю, щоб усякого віку люди від них навчалися, між собою тлумачили і, побоюючись покладених законів, один одного застерігали і від злих справ утримували...
ЧАСТИНА I
Розклад знаряддям, котрі слід до в’язнів застосовувати
Дошка очеретова вагою не більш 2,5 фунти (замість тонких і товстих батогів). Колодка дерев’яна на шию. Вага 6,25 фунта.
Колодка дерев’яна на руки. Уживати тільки до таких, котрі тяжку мають провину і мають бути страчені. Не вживати до жінок і тих, котрі легко завинили
Ланцюг залізний. Застосовувати до всяких колодників.
Кайдани залізні на ноги. Тим, хто підлягає до заслання або страти.
Розклад покаранням на тілі
I. Тонкі батоги: 10, 20, 30, 40, 50 ударів (нині дошкою: 4, 5, 10, 15, 20 ударів).
II. Товсті батоги: 60, 70, 80, 90, 100 ударів (нині дошкою: 20, 25, 30, 35, 40 ударів).
III. Вживати у підлій роботі: 1 рік і 60 ударів товстими батогами; 1,5 року і 70 ударів; 2 роки і 80 ударів; 2,5 роки і 90 ударів; 3 роки і 100 ударів.
IV. Заслати у віддалені місця: 2000, 2500, 3000 чи і до цього 100 ударів.
V. Страта: задушити, відрубати голову.
Глава I. Визначення провин і покарань
Чолобитника за неправу чолобитну покарати такою карою, якої він піддавав відповідача. Якщо відповідача вже встигли покарати тілесно, то від чолобитника замість покарання срібла і хліба не приймати.
Страту швидко виконувати тільки над найважливішими злочинцями, а про всіх інших засуджених до смерті надсилати в осінній час до государя відомості з поясненням провини.
Не брати джолигань (пеню) за провину зі старого (не менш 70 років), малолітнього (не більш 15 років), з понівеченого (одне око, рука, нога тощо), але тільки з таких провин, що цінуються менше заслання.
Десять зол
1. Навмисна зрада проти самого государя.
2. Навмисна зрада своїй батьківщині і таємна відданість іншій державі.
3. Навмисний бунт щодо руйнування государева дома.
4. Нелюдські: якщо хто бив або умертвив діда свого (по батьку) чи бабку, чи батька матір, діда чоловікова чи бабку, батька чоловікова чи мати. Якщо хто убив до смерті дядька свого рідного чи його дружину, тітку рідну, батька сестру, брата сестру, діда (по матері) чи бабку, дружину свого чоловіка. Якщо хто бив або тільки мав намір вбити діда (по батьку) чи бабку, батька і матір.
5. Явне беззаконня. Вбив трьох чоловік однієї родини за несмертельні провини; порізав або на частини порубав живу людину; отруту робив, у себе її ховав, робив для погублення людини чаклунством.
6. Велика зневага. Якщо хто украв річ від жертовника государева, а паче государеву печатку, написав щось помилкове в государевому велінні, склав помилково не за розпорядженням ліки, написав помилково іншою назвою ліки, що готуються для государя або страву, не таку приправу поклав, яку необхідно; не міцно зробив водяне судно, на якому государ їздити буде.
7. Немає любові і поваги до рідного по крові. Якщо хто учинив донос на діда (по батьку), бабку, чи на батька матері, на діда чоловікова чи бабку, на батька чоловікова чи мати і коли лаяв їх чи сварив. Якщо хто за життя діда чи бабки, батька чи матері відокремився від їхнього будинку і почав маєтком володіти особливо... Якщо хто по смерті батька чи матері під час жалоби оженився, заміж вийшов, у будинку мав ігри і танці. Приховав смерть батьків, не відправляв обрядів. Неправдиво говорив про діда, бабку, батька, матір, начебто хто з них помер.
8. Нема згоди. Хитрим способом убив або продав родича (одного роду і прізвиська). Якщо дружина чоловіка била, донесла на нього.
9. Немає совісті. Хто убив свого начальника, вчителя. Дружина приховала смерть чоловіка, під час жалоби веселилася, вийшла заміж.
10. Збурення за кровним родством. Співжиття з родичкою, наложницею діда, батька. Те ж відноситься і до жінок. Усі ці десять провин не прощаються.
Глава IX. Закони про борги
Якщо кредитор після визначеного терміну силою забрав у боржника, не бив чолом у судовому місці — 80 товстих батогів. Якщо за борг узяв дружину, дочку боржника — 100 товстих батогів. Якщо силоміць узяв — покарання ще більше.
Позикодавець може з людей, що зайняли під заставу чи інше зобов’язання, брати лихварських грошей за місяць з 1 лани не більш 3-х фунов. Візьме більше — 40 тонких батогів.
Хто на збереження взяв чужий маєток і витратив — покарати. Знайдені речі потрібно оголосити в присутньому місці не пізніше 5-ти днів. За знахідку одержить половину. За вживання неправильних мір і ваги — покарати. За виготовлення неякісних товарів — 50 тонких батогів.
Глава XV. Про військові встановлення
Якщо хто змусить майстра вилити собі пушку, то йому і майстру відрубати голови, а дітей, дружин і людей їх відписати в скарбницю; сусідів же і старостів того місця, де гармата вилита, засудити до смерті на удавлення і чекати про їх іменного указу. Начальників того місця позбавити всіх чинів, а побічних начальників, як і главноначальників області віддати жорстокому суду.
ЧАСТИНА ІІ
Глава XVIII. Закони про державних злодіїв, розбійників, крадіїв
Хто підніме бунт, підбурюватиме народ, виявиться зрадником, повставши проти государя, того, його радників і спільників усіх без розбору страчувати смертю — порізати на дрібні частини, а діду такої людини, батьку, синам, внучатам, рідним братам, разом з ним людям, що жили, (хоча б не одного з ним роду), дядьками племінникам (аби не було кого менш 16 років) рубати усім голови. Малолітніх, котрим не більш 15 років, матір, дружин, дочок, сестер, невісток, дружин синів роздати у дома заслужених вельмож, зробивши рабами. Маєток лиходія взяти в скарбницю. Не торкати лише дочок і сестер, що мають наречених і мають одружитися, дітей і внучат, відданих стороннім людям на виховання.
Усім зрадникам государевим рубати голови, а дружин і дітей віддавати... У раби, маєтки — у скарбницю. Батьків, матерів, дідів, внучат, братів рідних заслати за 2000 ба. Хто навмисне таких зрадників випустить, сховає — задушити. Тим, хто донесе, зловить і приведе зрадника в судове місце — віддавати весь маєток.
За крадіжку з великого храму жертовних судин, ін. речей — без розбору рубати усім голови.
За крадіжку з казенних комор сторонніх людей карати у відповідності з вартістю краденого. За три крадіжки зі скарбниці — смерть.
Розбійникам, що людей убивали, підпалювали будинки, в’язниці, палати зі скарбницею розбивали, або банда не менш 100 чоловік, рубати голови і вішати привселюдно.
Глава XIX. Покарання вбивцям
За вбивство діда, бабки, батька, матері, дядька, брата винному і його співучасникам рубати голови і порубати трупи на дрібні частини. Так само покарати дружину за позбавлення життя чоловіка, невістку за свекра чи свекруху. Таке ж покарання за один тільки замах.
Якщо дружина чи наложниця, погодившись з коханцем, вб’є чоловіка, порізати її на дрібні частини, коханцю — відрубати голову.
За убивство в бійці, якщо ненавмисно — задушити, навмисно — відрубати голову.
Глава XXII. Чолобиття й доноси
Судді, знайшовши з чолобитної, з доносів і свідчень правду у справі, повинні справу вирішити без зволікання, навіть якщо ще не всі свідчення зібрані, не всі винні знайдені. Той, хто, подавши донос або чолобитну на іншого, до суду не з’явиться, сховається того, залишивши донос, знайти і покарати так, як це слід було б зробити з тим, на кого він доносив.
Якщо будуть бити чолом діти на батьків, онуки на дідів і бабок, дружини на чоловіків, на свекруху, то 100 товстих кийків і 3 роки роботи, хоча і по правді чолом били. Якщо що-небудь одне в чолобитній невірне — задушити їхніми тятивами.
Хто буде бити чолом на свого вищого коліна кревного родича — 100 товстих батогів. Але усім доносити на своїх вищого коліна кревних родичів по справах про зраду,
бунт, найважливіших смертовбивств, укриття шпигунів.
Слуг, що б’ють чолом на панів своїх покарати — 100 товстих батогів і чолобитної не приймати. Приймати лише доноси про зраду, бунт, смертовбивстві, укриття шпигунів.
Глава XXIII. Покарання за хабарі
Якщо судді чи інші наказові люди беруть з чолобитників чи відповідачів хабаря, карати по сумі хабарів, але наказових на один ступінь менш проти суддів.
Хто з чиновних сищиків, що злодіїв і розбійників шукають, піймавши їх, приховає крадену річ — 40 тонких батогів.
Примітка:
Документи № 1, 2 використані з: Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. — К.: Ін Юре, 1998. — Т. І. — С. 423—425, 397—399.
Готуйтеся до проміжного контролю Тести для самоконтролю
1. Візантія виступила державо- і правонаступницею:
1) Стародавніх Афін;
2) Західно-Римської імперії;
3) Східно-Римської імперії.
2. За візантійськими імператорами в VІІІ—ІХ ст. остаточно затвердилися титули:
1) владика всесвіту;
2) василевс;
3) автократор.
3. Становлення ранньофеодальної держави в Європі відбувалося такими шляхами:
1) зародження нових феодальних відносин в надрах рабовласницького суспільства;
2) розкладу родоплемінної організації та об’єднання племен;
3) захоплення нових територій.
4. Еклога — це:
1) офіційний звід візантійського права;
2) кодекс римського права часів імператора Юстиніана;
3) варварська правда.
5. Кодексами власне візантійського права були:
1) кодекс Феодосія, кодекс Юстиніана;
2) Еклога, Землеробський закон, Морський закон, Прохірон, Епанагога, Базилики;
3) Кодекс Грегоріана, Кодекс Гермогеніана.
6. Вплив візантійського права на право слов’ян проявився в таких джерелах права як:
1) «Василики», «Прохірон», «Мойсеєв закон»;
2) «Закон судний людям», «Законник Стефана Душана», «Кормчі книги»;
3) «Звід цивільних прав», Кодекс Юстиніана.
7. Салічні франки — це:
1) давньогрецькі племена;
2) германські племена;
3) скандинавські племена.
8. З ім’ям військового вождя Хлодвига з роду Меровінгів пов’язують виникнення ранньофеодальної держави у:
1) римлян;
2) англосаксів;
3) франків.
9. Земельні ділянки, що знаходились в спадковому безумовному користуванні окремих сімей в ранньофеодальній державі — це:
1) марки;
2) паги;
3) аллоди.
10. «Березневі поля», «травневі поля» — це:
1) огляд війська у стародавніх франків;
2) родоплемінні збори у германських племен;
3) з’їзди феодалів в ранньофеодальних державах.
11. «Сеньорізація» влади — це:
1) розширення участі знаті в управлінні франкською державою;
2) усунення короля від влади в державі;
3) наділення франкських феодалів значними повноваженнями.
12. Карл Мартелла — майордом Австразії відомий;
1) великими завойовницькими походами;
2) як ініціатор проведенням бенефіціальної реформи;
3) перемогою над арабами в битві під Пуатьє (732 р.).
13. Бенефіцій — це:
1) форма довічного володіння землею на умовах обов’язкового виконання службових обов’язків;
2) відокремлена область в королівстві франків;
3) сільська община в державі франків.
14. Розпад держави стародавніх франків юридично був закріплений Верденським договором у:
1) 816 р.;
2) 800 р.;
3) 843 р.
15. Утворення держави Англія відбулося в результаті:
1) прийняття християнства в VІІ ст.;
2) об’єднання сими королівств в ІХ ст.;
3) розпаду Римської імперії в V ст.
16. Королівська рада в Англії ІХ—ХІ ст. — це:
1) уітенагемот;
2) «Велике поле»;
3) Палата шахової дошки.
17. Варварські правди — це:
1) джерела візантійського права;
2) джерела римського права;
3) джерела права германських племен.
18. Джерелом права салічних франків була:
1) Рипуарська правда;
2) Саксонська правда.
3) Салічна правда.
19. Рипуарська правда, Саксонська правда, Салічна правда, Алеманська правда, Бургундська правда:
1) джерела права слов’янських племен;
2) джерела права германських племен;
3) англосаксонське законодавство.
20. Аффатомія — це
1) форма укладення шлюбу у стародавніх франків;
2) ритуал передачі третій особі права на розпорядження рухомим майном;
3) умовний викуп нареченої при укладенні шлюбу.
21. Основним видом покарання за Салічною правдою було:
1) викуп (судовий штраф);
2) членоушкоджувальні покарання;
3) кровна помста.
22. За відсутності реальних доказів при розгляді справи в суді, за Салічною правдою, застосовували до звинуваченого:
1) тортури;
2) ордалії;
3) співприсяжництво.
23. Правда короля Етельберта, Закони короля Альфреда, Закони Кнута —
1) законодавство стародавніх франків;
2) англо-саксонські правди;
3) збірки звичаєвого права Німеччини.
24. Розпад імперії Карла Великого був обумовлений:
1) децентралістськими тенденціями;
2) боротьбою синів Карла Великого;
3) слабкістю економічних зв’язків окремих областей.
25. Система васальної залежності в середньовічній Західній Європі відома як система:
1) сюзеренітету-васалітету;
2) сеньйорії;
3) бенефіціарії.
26. З’їзд найзначніших феодалів Франції періоду ленної монархії — це:
1) Королівська курія;
2) «Великі поля»;
3) сенат.
27. Процес феодальної роздробленості в Німеччині періоду ранньофеодальної монархії, на відміну від Франції, набув:
1) тимчасового характеру;
2) незворотного характеру;
3) завершеного характеру.
28. Золота булла 1356 р. закріпила феодальну роздробленість
1) Франції;
2) Англії;
3) Німеччини.
29. Рання централізація, слабка феодальна роздробленість, швидкий розвиток публічних начал королівської влади — це особливості:
1) сеньйоріальної монархії в Англії;
2) ленної монархії у Німеччині;
3) сеньйоріальної монархії у Франції.
30. Васальні відносини в Англії ґрунтувалися на принципі:
1) «васал мого васала — мій васал»;
2) «васал мого васала — не мій васал»;
3) король — перший сеньйор серед рівних.
31. Посиленню королівської влади в Англії сприяли:
1) реформи Генріха ІІ (1154—1189 рр.);
2) політика Вільгельма Завойовника;
3) боротьба Іоанна Безземельного (1199—1216 рр.) з баронами.
32. Станово-представницька монархія в країнах Західної Європи складається як результат:
1) зміцнення соціально-економічних основ союзу королівської влади й міст;
2) посилення крупного феодального дворянства;
3) послаблення королівської влади.
33. Генеральні штати — станово-представницька установа:
1) Німеччини;
2) Франції;
3) Англії.
34. Перше скликання загальнодержавних французьких зборів представників феодальних станів відбулося:
1) 1215 р.
2) 1302 р.
3) 1357 р.
35. Парламент в Англії, Генеральні штати у Франції, рейхстаг і ландтаги в Німеччині — це:
1) станово-представницькі установи;
2) судові органи;
3) міністерства.
36. «Великий березневий ордонанс» юридично закріпив правовий статус:
1) англійського парламенту;
2) французьких генеральних штатів;
3) іспанських кортесів.
37. Найбільш впливова група посадових осіб незнатного походження, часто з університетською освітою, прибічників централізації і посилення королівської влади у Франції періоду станово-представницької монархії, отримали назву:
1) глосатори;
2) легисти;
3) камерарії.
38. Загальноімперський з’їзд німецьких феодалів отримав назву:
1) кортес;
2) парламент;
3) рейхстаг.
39. Колегія курфюрстів, колегія князів, графів, вільних панів, колегія представників імперських міст — це структурні елементи:
1) англійського парламенту;
2) німецького рейхстагу;
3) французьких генеральних штатів.
40. Земські збори в окремих німецьких князівствах-державах отримали назву:
1) рейхстаги;
2) ландтаги;
3) курії.
41. Велика хартія вольностей в Англії була прийнята:
1) 1356 р.;
2) 1215 р.;
2) 1265 р.
42. Перший парламент в Англії був скликаний у:
1) 1215 р.;
2) 1258 р.;
3) 1265 р.
43. Палата лордів, палата громад — структурні елементи
1) французьких генеральних штатів;
2) англійського парламенту;
3) німецького рейхстагу.
44. Серед функцій англійського парламенту ХІІІ—ХV ст. були такі:
1) виконавча, судова, законодавча;
2) фінансова, законодавча, контролююча;
3) законодавча, контролююча, каральна.
45. Порушення палатою громад перед палатою лордів англійського парламенту як вищого суду країни періоду середньовіччя, звинувачення проти радників короля в зловживанні ними своїми обов’язками, відоме як:
1) октроювання;
2) імпічмент;
3) контрасигнація.
46. Історично першим органом міського самоврядування в середньовічних містах-республіках стали:
1) народні збори;
2) міські ради;
3) комуни.
47. Ганзейський союз, Рейнський союз (ХІІІ ст.), Швабський Союз (ХІV ст.) — союзи німецьких міст створювалися з метою:
1) організації спільної торгівлі;
2) зміцнення своєї відокремленості від курфюрстів і навіть імператора;
3) боротьби проти зовнішніх ворогів.
48. Різновидами професійного самоврядування середньовічних міст були:
1) цехове;
2) самоврядування університетів;
3) комуни.
49. Бургомістри, мери — посадові особи:
1) середньовічних міст-республік Західної Європи;
2) англійської королівської адміністрації;
3) керівники західноєвропейських середньовічних університетів.
50. Зміст французького абсолютизму знайшов вираз у вислові:
1) держава — це я;
2) король царює, але не править;
3) що завгодно принцепсу має силу закону.
51. За характером англійський абсолютизм був:
1) класичним;
2) княжим (обласним);
3) незавершеним.
52. Таємна рада, Зоряна палата, Висока комісія, парламент — центральні органи влади часів абсолютизму в:
1) Франції;
2) Німеччини;
3) Англії.
53. Княжий абсолютизм в Німеччині — результат:
1) посилення імператорської влади;
2) тимчасової рівноваги сил феодалів і буржуазії;
3) перемоги феодально-консервативних сил над буржуазним рухом і підпорядкування слабкої німецької буржуазії князям.
54. Імперський суд, церковний суд, княжий суд, «кулачне право» — різновиди судової влади в:
1) феодальній Англії;
2) середньовічній Німеччині;
3) сеньйоральній Франції.
55. Паризький парламент середньовічної Франції — це:
1) вищий законодавчий орган;
2) основний суд королівства;
3) королівська адміністрація.
56. Інтереси французького короля в Паризькому парламенті представляли:
1) особисто король;
2) прокурор і адвокат;
3) королівські міністри.
57. Велика палата, слідча палата, касаційна палата, палата башточки — структурні елементи:
1) Паризького парламенту;
2) англійського парламенті;
3) німецького імперського суду.
58. Інститути роз’їзних суддів, суду присяжних набули офіційного визнання:
1) з реформами Генріха ІІ (1154—1189 рр.);
2) за часів правління Іоанна Безземельного (1199—1216 рр.);
3) за указом Едуарда І від 1295 р.
59. Судова система феодальної Англії була представлена:
1) Вестмінстерським королівським судом, судом королівської лави, судом загальних позовів, судом казначейства, судом асизів.
2) судом королівської лави, судом загальних позовів, судом казначейства, судом асизів, княжим судом,.
3) судом загальних позовів, судом казначейства, судом асизів, імперським судом, роз’їзними суддями.
60. «Колискою поліцейського управління» вважають:
1) Францію;
2) Англію;
3) Німеччину.
61. Перший в історії поліцейський статут було видано:
1) у Франції. ХІІІ ст.
2) в Англії 1361 р.;
3) в Німеччині 1532 р.
62. Основною силою охорони громадського порядку на місцях у феодальній Англії періоду абсолютизму були:
1) комісари, інтенданти, лейтенанти;
2) шерифи, констеблі, комерційна поліція;
3) кінно-поліцейські стражі.
63. Спільним у процесі державотворення Франції і Німеччини було те, що:
1) на початковому етапі обом країнам були притаманні децентралістські тенденції;
2) обидві країни виникли на землях колишньої імперії стародавніх франків;
3) обидві країни характеризувались вираженим централізмом в організації державної влади.
64. Ранньофеодальна монархія, сеньйоріальна монархія, станово-представницька монархія, абсолютна монархія — це:
1) різновиди монархічної форми правління в епоху західноєвропейського середньовіччя.
2) різновиди монархічної форми правління в країнах середньовічного Сходу;
3) історичні етапи розвитку феодальної західноєвропейської держави.
65. Головна відмінність станово-представницьких установ від феодальних з’їздів полягає в тім, що:
1) вони виступили знаряддям королів в боротьбі проти децентралістських настроїв великих феодалів;
2) в них були представлені основні стани феодального суспільства;
3) вони стали знаряддям представників третього стану в боротьбі з феодалами.
66. Значний політичний вплив парламенту в Англії, на відміну від Генеральних Штатів Франції, був обумовлений:
1) авторитетом і сильною владою короля в країні;
2) спільністю інтересів нового дворянства і буржуазії, що зароджувалася, представлених в палаті громад;
3) історичними традиціями країни.
67. Зміст виразу «Держава — це я» характеризує державний механізм періоду абсолютизму середньовічної:
1) Англії;
2) Франції;
3) Німеччини
68. Спільними рисами в судоустрої феодальних держав Західної Європи на етапі становлення були:
1) визнання єдиним джерело судової влади короля;
2) наявність єдиної судової системи;
3) відсутність єдиної судової системи.
69. Остаточне оформлення абсолютної монархії у Франції пов’язано з іменем:
1) Людовика ХІV;
2) кардинала Ришельє;
3) Людовика ХІІІ.
70. Феодальна роздробленість Німеччини була закріплена:
1) Великим березневим ордонансом;
2) Кароліною;
3) Золотою буллою.
71. Характерною рисою права країн континентальної Європи періоду середньовіччя було:
1) його партикуляризм;
2) релігійний характер;
3) його каральний характер.
72. «Звичаї Барселони», «Звичаї феодів», «Великий збірник звичаїв Нормандії», «Великий збірник звичаїв Франції», «Кутюми Бовезі» — це:
1) приватні кодифікації звичаєвого права;
2) офіційні збірки звичаєвого права;
3) теоретичні праці середньовічних юристів.
73. Автором «Саксонського дзерцала» є:
1) Умберто де Орто;
2) Ейке фон Репкоф;
3) Бомануар.
74. Партикуляризм права середньовічних країн континентальної Європи був обумовлений:
1) феодальною роздробленістю;
2) сильною королівською владою;
3) збереженням правових норм попередніх періодів.
75. Джерелами права власне феодального походження були:
1) міське право, канонічне право, рецепійоване римське право;
2) міське право, канонічне право;
3) звичаєве право, королівське законодавство, канонічне право.
76. Значимість норм канонічного права у західноєвропейському феодальному суспільстві визначалась наступними чинниками:
1) розробка його і підтримка римсько-католицькою церквою;
2) універсальність й екстериторіальність;
3) забезпечення його застосування королівською владою.
77. Звід канонічного права було підготовлено:
1) 1140—1141 р.;
2) 1500 р.;
3) 1580 р.
78. Капіталізація суспільних відносин, прагнення королів до необмеженої влади, посилення теоретичного інтересу до античної спадщини — це причини, які зумовили:
1) початок робіт з систематизації західноєвропейського права;
2) рецепіювання римського права;
3) появу міського права як джерела феодального права.
79. Глосатори — це:
1) коментарі і дослідники римського права;
2) укладачі Зводу Юстиніана;
3) упорядкувачі канонічного права.
80. «Розподіл» країни на області «писаного права» і «звичаєвого права» характерний для середньовічної:
1) Німеччини;
2) Англії;
3) Франції.
81. У витоків вивчення римського права стояли:
1) Паризький університет;
2) Болонський університет;
3) Гейдельбергський університет.
82. Акти французьких королів, починаючи з кінця ХІІІ — поч. ХІV ст. стали називатися:
1) ордонанси;
2) закони;
3) прецеденти.
83. Цивільний ордонанс 1667 р., Ордонанс 1672 р., Торговий ордонанс 1673 р. Ордонанс 1669 р. — це законодавчі акти:
1) французьких королів;
2) німецьких імператорів;
3) англійських королів.
84. Першим в Європі спеціальним кримінально-процесуальним кодексом вважається:
1) Карний ордонанс (1670 р.);
2) «Карна конституція Карла V» [«Кароліна»] (1532 р.);
3) Саксонське дзеркало (1232 р.).
85. Загальне право Англії — це:
1) сукупність норм звичаєвого, нормандського й англосаксонського права;
2) сукупність норм нормандського й англосаксонського права;
3) сукупність релігійних норм, англосаксонського і нормандського права.
86. Загальне право — це:
1) практика королівських судів, закріплена в судових протоколах.
2) практика судів графств, сотень і феодалів;
3) практика Високого королівського суду, закріплена в судових протоколах.
87. Право справедливості — це:
1) практика нових канцлерських судів Англії (ХІV—ХVІ ст.);
2) практика роз’їзних королівських судів Англії;
3) практика імперського суду в Німеччині.
88. Особливістю судово-правової системи феодальної Англії вже з часу її формування було:
1) її централізований характер;
2) її дуалізм;
3) її нерозвиненість порівняно з іншими західноєвропейськими країнами.
89. Джерелами права феодальних західноєвропейських країн, в яких знайшли закріплення норми регулювання державно-політичних відносин володарювання, були:
1) «Велика хартія вольностей», «Кароліна», «Дзерцало німецьких людей»;
2) «Велика хартія вольностей», «Золота булла», «Великий березневий ордонанс», «Саксонське дзеркало»;
3) «Звід канонічного права», «Реєстр указів», «Великий березневий ордонанс».
90. Основні елементи державного механізму і форми німецької держави епохи середньовіччя були закріплені:
1) в Кароліні;
2) Золотій буллі;
3) Саксонському дзеркалі.
91. Виключне право видобутку дорогоцінних металів, карбування монети, за Золотою буллою, закріплювалось за:
1) німецьким імператором;
2) курфюрстами;
3) правителями німецьких держав.
92. Історичним значенням прийняття Золотої булли в Німеччині було:
1) посилення влади німецького імператора;
2) юридичне оформлення олігархії найбільших німецьких феодалів (курфюрстів);
3) посилення місцевих правителів.
93. Повноваження Генеральних штатів у Франції були закріплені:
1) Золотою буллою;
2) Великим березневим ордонансом;
3) Герлицьким кодексом.
94. Право власності і утримання у феодальному праві — це:
1) основні види майнових прав на землю;
2) основні види прав на рухоме майно.
3) основні види політичних прав.
95. Бенефіцій — це:
1) різновид вільного шляхетного утримання землі за феодальним правом;
2) різновид права власності на землю за феодальним правом;
3) різновид невільного, неблагородного утримання землі за феодальним правом.
96. Основними видами вільних благородних утримувань землі за феодальним правом були:
1) бенефіцій, феод, лен;
2) цензива, короткострокова аренда;
3) аллод;
97. Засобом захисту права утримування землі для лицарів феодальної Англії було:
1) субінфеодація;
2) інститут довірчої власності (траст);
3) сплата «щитових грошей».
98. Особливістю регулювання сімейно-шлюбних відносин за феодальним правом західноєвропейських країн було те, що:
1) воно здійснювалось під впливом канонічного права;
2) було прерогативою королівської влади;
3) воно здійснювалось на основі звичаїв та традицій.
99. Перехід земельної власності у спадщину до старшого сина, в разі його відсутності — до старшого в роду, у феодальному праві західноєвропейських країн відомий як:
1) принцип майорату;
2) колонат;
3) траст.
100. Розподіл злочинних діянь залежно від тяжкості на тяжкі, середні, легкі відомий у феодальному праві:
1) Франції, Німеччини;
2) Франції, Англії;
3) Англії, Німеччини.
101. Тризн, фелонія, місдімінор це:
1) різновиди форм земельної власності у феодальному праві Англії;
2) різновиди договорів про укладення шлюбу в римському праві;
3) різновиди злочинних діянь за англійським феодальним правом.
102. Поділ злочинних діянь за тяжкістю і за об’єктом посягань відомі феодальному праву:
1) Німеччини;
2) Франції;
3) Англії.
103. Визначення загальних понять кримінального права: замах, співучасть, необережність, необхідна оборона знайшли закріплення в:
1) «Кутюмах Бовезі»;
2) «Кароліні»;
3) Карному ордонансі 1670 р.
104. Найбільш поширеними видами покарань у західноєвропейському праві періоду розвинутого феодалізму були:
1) страта, відправлення на галери, каторга, в’язниця, позбавлення честі;
2) відправлення на галери, каторга, в’язниця;
3) позбавлення честі, грошові штрафи.
105. Основним видом судового процесу при розгляді цивільних справ в першій половині середньовіччя в країнах Західної Європи був:
1) інквізиційний;
2) формулярний;
3) розшуковий.
106. Ініціатива судових органів у порушенні карного переслідування і розслідування справи, негласність судочинства, писемність, обмеження процесуальних прав обвинуваченого — це характерні риси:
1) звинувачувального процесу з кримінальних справ у західноєвропейському феодальному праві;
2) слідчого (розшукового) процесу з кримінальних справ у західноєвропейському феодальному праві;
3) інквізиційного процесу.
107. Висунення карного обвинувачення у порядку приватного обвинувачення, за звинувачувальним актом, у порядку суммарного провадження характерно для судового процесу:
1) феодальної Німеччини.
2) феодальної Англії;
3) стародавніх франків.
108. Позитивне значення канонічного права як джерела феодального права для країн Західної Європи обумовлено тим, що воно:
1) сприяло посиленню католицької церкви;
2) сприяло послабленню королівської влади;
3) сприяло подоланню партикуляризму в праві.
109. Найбільшого поширення в середньовічній Європі дістало право таких німецьких міст як:
1) Кьонігзберг, Гейдельберг;
2) Магдебург, Любек;
3) Любек, Гейдельберг.
110. Становлення японської феодальної держави відбувалося під впливом:
1) давньоіндійської цивілізації;
2) китайської цивілізації
3) близькосхідної цивілізації.
111. Затвердження ранньофеодальної держави в Японії було ознаменовано реформами:
1) Ямато;
2) Тайка;
3) Мінамото.
112. Даймьо, самураї:
1) основні стани японського феодального класу;
2) основні класи японського феодального суспільства;
3) японські племена.
113. Сьогунат — це:
1) конфуціансько-таньська модель монархічної форми правління в середньовічному Китаї;
2) своєрідна форма феодальної військової диктатури в середньовічній Японії;
3) теократична монархія в Арабському халіфаті.
114. Виникнення ранньофеодальної держави в Японії відбувалося шляхом:
1) розкладу родоплемінних відносин і об’єднання племен;
2) завоювання сусідніх територій;
3) зародження нових феодальних відносин в надрах рабовласницького суспільства.
115. Більш низький, ніж у Західній Європі, рівень соціально-економічного розвитку середньовічних країн Сходу доби пізнього феодалізму обумовлений:
1) постійними війнами на цих територіях;
2) стійкою багатоукладністю суспільства, тривалим співіснуванням патріархально-родових, кланових, рабовласницьких, напівфеодальних і інших укладів;
3) широким розповсюдженням таких форм земельної власності як: державна, общинна, приватна.
116. Своєрідність форми правління японської держави, починаючи з ХІІ ст., полягає в тому, що:
1) влада імператора стає абсолютною;
2) вся повнота влади як центральної, так і на місцях, зосереджується в руках сьогуна;
3) влада в державі була поділена між імператором і сьогуном.
117. Виникнення Арабського халіфату приходиться на:
1) І—ІІ ст.;
2) V ст.;
3) VІІ ст.
118. За формою правління Арабський халіфат:
1) станово-представницька монархія;
2) конституційна монархія;
3) теократична монархія.
119. За формою державно-територіального устрою Арабський халіфат був:
1) конфедерацією;
2) імперією;
3) унітарною державою.
120. Необхідність об’єднання арабських племен знайшло ідеологічне обґрунтування в:
1) іудаїзмі;
2) ісламі;
3) християнстві.
121. Султан, падишах, хан, худавендиляр — це:
1) титули правителів Арабського халіфату;
2) титули правителя феодальної турецької держави;
3) титули правителів середньовічної Японії.
122. Найважливішою відмінністю влади турецького султану від халіфату було:
1) споконвічне визнання за турецьким султаном законодавчих прав;
2) визнання принципу родової спадщини трону по чоловічій лінії.
3) визнання співіснування влади султана і духовних авторитетів при верховенстві першого.
123. Одним із перших писаних джерел права ранньофеодальної Японії вважається:
1) «Звід законів із 900 статей»;
2) «Конституція Сьотоку-тайси»;
3) «Звід законів Тайка».
124. Найбільш поширеними джерелами права ранньофеодальних Китаю та Японії були:
1) звичаї;
2) кодекси;
3) фірмани.
125. Загальною характерною рисою розвитку як китайського, так і японського права було:
1) розробка переважною мірою норм кримінального права;
2) широке поширення звичаєвого права;
3) вплив релігійно-етичних норм.
126. Судовий процес у середньовічному Китаї мав:
1) змішаний характер;
2) інквізиційний характер;
3) розшуковий.
127. Характерною рисою мусульманського права було те, що:
1) воно ґрунтувалося на релігійних законах ісламу;
2) мало світський характер;
3) мало звичаєвий характер.
128. Однією з характерних рис середньовічного мусульманського права (особливо в перші століття) було:
1) його партикуляризм;
2) його відносна цілісність;
3) його світський характер.
129. Шаріат, як конфесійне право, відрізнявся від канонічного в країнах Європи тим, що:
1) він регулював суворо окреслені сфери суспільного життя;
2) він регулював суворо окреслені сфери церковного життя;
3) він виступав у ролі всеохоплюючої нормативної системи.
130. Коран, сунна, іджма, фетва — це:
1) джерела мусульманського права;
2) укази, розпорядження халіфів;
3) релігійні джерела.
131. Хіджаз, вакф — це:
1) державна земля за мусульманським правом;
2) священна земля мусульман;
3) общинне землеволодіння за мусульманським правом.
132. Судовий процес за мусульманським правом мав:
1) інквізиційний характер;
2) обвинувальний характер;
3) інквізиційно-розшуковий.
133. Відмінною рисою кримінально-правової частини шаріату було:
1) високий рівень юридичної техніки;
2) архаїчність, нерозвиненість кримінально-правових норм;
3) яскраво виражений каральний характер.
134. Становлення писаного права в Японії відбувалося під впливом:
1) релігійно-правової ідеології конфуціанства.
2) норм китайського права;
3) ісламу.
ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА
1. Авксентьев А. В. Коран, шариат и адаты. — М.,1966.
2. Воробьев М. Японский кодекс «Тайхо ёро рё» (VII в.) и право раннего средневековья. — М., 1990.
3. Законы Великой династии Мин со сводным комментарием и приложением постановлений. — Ч. 1: Пер., исслед. и примеч. Н. П. Свистуновой. — М., 1997.
4. Книга законов султана Селима І / Коммент. и предислов. А. Тверитиновой. — М.,1990.
5. Крашенинникова Н. История права Востока: Курс лекций. — М.,1994.
6. Кычанов Е. Основы средневекового китайского права (VII—XIII вв.). — М., 1986.
7. Мусульманское право. — М.: Инст-т гос-ва и права ИГПАН, 1984.
8. Попов К. Законодательные акты средневековой Японии. — М., 1984.
9. Свод законов «Тайхо Рицу рё» 702—718 гг. / Отв. ред. А. Искендерова. — М., 1989.
10. Сюкияйнен Л. Р. Мусульманское право. — М., 1986.
11. Уголовные установления Тан с разъяснениями (Тан люй шу и) / Введ., пер. с кит. и коммент. В. М. Рыбакова. — СПб., 1999.
12. Филиппов А. «Стостатейные установления Токугава 1616 г.» и «Кодекс из 100 статей 1742 г.» // Право, общество и идеология Японии первой половины эпохи Эдо. — СПб., 1998.
13. Хайдарова М.С. Основные направления и школы мусульманского права // Мусульманское право (структура и основные институты). — М., 1994.
Цей контент створено завдяки Міністерству освіти і науки України
