Історія держави і права зарубіжних країн

§2. Виникнення і розвиток феодальних держав Далекого Сходу

З країн далекосхідної цивілізації сьогодні найбільший інтерес представляє досвід державно-правового розвитку Китаю і Японії.

2.1. Феодальна держава у Китаї

Основні етапи розвитку китайської держави

В результаті глибокої внутрішньої кризи у 220 р. н. е. припинила своє існування одна з найбільших рабовласницьких держав того часу — Ханьська імперія. Стара система органів влади, зруйнована в результаті народних повстань (у першу чергу повстання

«Жовтих пов’язок». — Л. Б, С. Б.), після їх поразки відновитися вже не змогла. Начальники урядових військ, що претендували на верховну владу в державі, розв’язали міжусобну війну, яка призвела до розпаду Ханьської імперії на низку самостійних царств. Цей розпад завдав удару по підвалинах рабовласницького суспільства, у надрах якого почали зароджуватися і затверджуватися феодальні відносини, але ще зі значними пережитками рабства.

Стан роздробленості в Китаї зберігався протягом кількох століть, поки в другій пол. VI ст. два значних царства, що існували на Півночі і Півдні, не об’єдналися під верховенством династії Суй. Перші представники цієї династії прагнули до встановлення єдиної держави. Посилення центральної влади супроводжувалося подальшим закріпаченням хліборобів і наступом на давні сільські організації. Розіслані на місця чиновники провели облік населення і виявили селян, не внесених раніше в податкові списки. Був зменшений розмір наділу, податок, навпаки, зріс, збільшилася трудова повинність. Така політика стала причиною народних повстань і незадоволення з боку великих землевласників.

Смута і боротьба за владу привели на престол нову правлячу династію — Тан (618—907 рр.). Щоб припинити народні хвилювання, новий імператор видав ряд указів, спрямованих на поліпшення становища селян: була ліквідована податкова заборгованість за минулі роки, обмежувалися терміни державної панщини, звільнялися продані в рабство селяни, феодалам заборонялося вбивати селян.

Представники Таньської династії прагнули обмежити велике землеволодіння, збільшуючи державне, і кількість державних оподаткованих селян. У 624 р. було видано декрет, що встановлював пільгові умови для селян. На користь державі хлібороби були зобов’язані вносити продуктову ренту-податок і відпрацьовувати на державних землях 20 днів на рік. Селяни, що були основною виробничою силою у державі, ставали прикріпленими до землі і були не тільки економічно, але й особисто залежними.

Під час правління Таньської династії було створено досить сильну централізовану державу з добре налагодженим бюрократичним апаратом управління. Але розвиток феодальних відносин призвів у другій половині VIII ст., до кризи в державі. Традиція, відповідно до якої верховна власність на землю належала державі, існуюча соціальна ієрархія і система нагляду не змогли протистояти прагненням феодалів створити великі землеволодіння. Зміцнивши свої економічні позиції, феодали стали претендувати на політичне панування в країні. На місцях отримали поширення сепаратистські настрої. Ведучи з ними боротьбу, держава намагалась присікти прагнення феодалів до політичного панування, передавши військовим частину функцій і прав цивільних чинів. Внаслідок цього в провінціях склалося по суті двовладдя, при цьому більш впливовими виявилися військові намісники.

Скорочення державних земель і зменшення чисельності оподаткованих селян спустошило державну скарбницю. Всі спроби імператорської влади обмежити зростання великого землеволодіння не дали особливих результатів. Захоплення земель і селян продовжувалося. Державні кошти скорочувалися і наслідком цього стали втрати імперією завойованих раніше територій.

Влада перейшла до власників феодальних маєтків. Замість надільної системи було введено новий порядок оподатковування. Всі власники землі розподілялися на дев’ять розрядів, залежно від кількості наявної землі, всі старі повинності замінялися єдиним податком із землі, який стягували незалежно від віку і працездатності осіб, що оподатковувалися. Податки стягувалися двічі на рік: влітку і восени.

У результаті реформи оподаткуванню піддавалися не тільки державні селяни, але й утримувачі земель від приватних осіб. Дана реформа офіційно визнала земельні володіння феодалів. Скасування надільної системи призвело до погіршення становища селян, руйнування селянських господарств, що викликало численні народні хвилювання.

Політична влада імператора похитнулася. У той же час військові намісники домоглися права успадкування на титули і володіння. Вони, підпорядковуючись імператору лише номінально, проводили цілком самостійну політику. У Китаї наступив період феодальної роздробленості. На початку Х ст. було усунуто від влади останнього імператора династії Тан.

У другій половині Х ст. відновилась загальноімперська політична влада. Новою правлячою династією стала династія Сун. З метою централізації влади було скасовано стару адміністративну систему, що забезпечувала панування військових намісників. Знов утворені райони підпорядковувалися імператору. З метою обмеження влади місцевих чиновників створювалися паралельні органи управління. З центру в округи і повіти призначалися начальники на постійну роботу. Крім того, практикувалося тимчасове призначення чиновників із столиці в провінції. Ідеологічною опорою феодальної монархії служило конфуціанство.

У XIII ст. Китай було завойовано монгольськими феодалами, чиє панування зберігалося до середини XIV ст. У 1351 р. весь Китай внаслідок широкого народного руху, спрямованого проти монгольського ярма, знову став вільним. На престол зійшла династія Мін (1368—1644 рр.). Суспільний і державний лад Мінської імперії точно копіювали стару феодальну державу: той же розподіл населення на ранги і класи, що перешкоджав утворенню станів, той же бюрократичний апарат управління. Вся повнота влади була зосереджена в руках імператора. Політичний розвиток Китаю в XIV—XV ст. сприяв зміцненню феодальних порядків, посиленню невдоволення серед селян.

Селянська війна 1628—1645 рр. змусила китайських феодалів звернутися за допомогою до маньчжурських правителів. Придушивши повстання вони скасували Мінську династію і встановили свою. Династія Цин правила з 1644 до 1911 рр., тобто до Сіньхайської революції.

Форми і механізм китайської держави

Всесилля бюрократичного апарату на чолі з китайським імператором, централізація, тотальний поліцейський контроль над особистістю, широта економічних функцій держави й інші чинники дозволяють говорити про збереження й у середньовіччя своєрідної форми китайської держави — «східної деспотії» із необмеженою монархічною формою правління.

Найбільш чітко такі її риси проявилися в період правління імператорів династії Тан, коли склалася класична конфуціансько-таньська модель монархічної форми правління, що існувала в Китаї декілька століть. Вона отримала особливо різнобічне втілення за часів династії Мін.

На чолі китайської держави стояв імператор, що зосереджував у своїх руках вищу законодавчу і судову владу. Трон переходив у спадщину старшому сину імператора, інші сини отримували князівства — уділи, землі яких вважалися їх власністю. Імператорський двір, який налічував велику кількість слуг, дружин, євнухів, відігравав важливу роль у державному управлінні. Найближчими помічниками імператора були два цзайсяна. Ці посади займали члени імператорського дому або впливові сановники. Часто саме вони фактично вирішували державні справи. Водночас розвивався й ускладнювався спеціальний ієрархічно організований центральний апарат чиновників, на вершині якого знаходилися, як і в таньському Китаї, глави відомств, своєрідних міністерств, а також цензората, вищого наглядово-контрольного органу, і п’ятьох комісаріатів, вищих військово-командних органів.

Управління країною здійснювалося трьома відомствами — палатами: одна палата представляла органи виконавчої влади, дві інші готували й оприлюднювали імператорські укази, організовували урочисті церемонії. Діяльністю кожної палати керували начальник і два його помічники: правий і лівий.

Першій палаті підпорядковувалися шість відомств, що ділилися на дві групи.

До першої відносилися: відомство чинів, що займалося призначенням і звільненням чиновників; відомство обрядів, що спостерігало за дотриманням обрядів, етикету, моральністю; відомство фінансів, що здійснювало облік сплати податків. Престиж чиновницької посади в Середньовічному Китаї був настільки великий, що саме це відомство і його глава вважалися головними серед інших.

До другої групи відомств відносилося військове відомство, що займалося організацією військової справи в імперії; відомство покарань, якому підпорядковувалися суди і в’язниці; відомство робіт, що здійснювало організацію трудової повинності оподаткованих.

При імператорському палаці знаходилися особливі управління, що обслуговували імператорську особу, палацове майно. Важливе місце серед державних установ займала палата інспекторів, завданням якої було спостереження за центральним і місцевим апаратом. Діяльність цього органу сприяла централізації державного апарату.

Імперія була розподілена на провінції (дао), округи (чжоу), повіти (сянь). На кожному з цих рівнів була своя організація чиновників, які призначалися і зміщалися центром. Більш дрібною ніж повіти одиницею були села, очолювані старостами, а самою дрібною — об’єднання чотирьох — п’яти подвір’їв. Створення таких одиниць сприяло руйнації родових зв’язків, що у селі були ще досить сильними. Заміщення державних посад будувалося за системою державних іспитів.

У середньовічному Китаї судові справи розглядалися як у власне судових органах, так і в органах адміністративних, що виконували судові функції. У Мінському Китаї склалася відносно струнка ієрархічна судова система, на вершині якої стояв сам імператор, внизу — виборний старійшина села. Більшість справ вирішувалася в повітових управах — ямінях, де вершив суд повітовий начальник. У випадку недостатності доказів справа або відкладалася, або передавалася спеціальному слідчому судді з кримінальних справ, що за своїм чиновницьким рангом дорівнювався повітовому начальнику.

Справи, пов’язані з тяжкими злочинами: вбивством, крупним розкраданням, хабарництвом, надходили в область або провінцію, де діяли особливі судово-урядові органи: «управа адміністративних справ», що здійснювала контроль за правильним виконанням адміністративних справ; «управа з військових справ», де розслідувалися справи військових; «управа по розгляду судових справ», тобто по справах іншого населення. Ця стадія в принципі була завершальною для розгляду більшості судових справ. Тільки в тому випадку, якщо справа не була остаточно вирішена в області або провінції, вона направлялася в той або інший столичний судово-слідчий орган. В епоху Мін це були Відомство покарань (син бу), Храм великої істини, Центральний ревізійно-слідчий карний суд, до якого надходили справи особливої складності. Тут виносились рішення від імені імператора, якому доповідали про всі смертні вироки. Імператор мав право оголошувати амністії, а також пом’якшувати покарання.