Історія держави і права зарубіжних країн

1.2. Основні риси феодального права Англії

На відміну від партикулярного права континентальної Європи, в Англії, починаючи з XII ст., відбувався процес утворення специфічної правової системи, що отримала назву «загального права».

Загальне право

Суть «загального права» полягала в тому, що роз’їзні королівські суди, які отримали перевагу над судами графств, сотень і феодалів, вирішували справи, керуючись «правом країни», тобто сукупністю норм звичаєвого, нормандського й англосаксонського права.

У своїй діяльності вони керувалися і попередніми рішеннями судів, і вказівками, що містилися в королівських указах, які видавалися за плату особам, що зверталися за судовим захистом. На початку XIII ст. «укази» були настільки багаточисельні, що це обумовило появу збірника «Реєстр указів», який представляв собою як би неофіційний довідник з загального права і який постійно поповнювався новими указами. Королівські укази по судових справах у XII—XIII ст.ст. відіграли значну роль в утворенні англійського «загального права», але основним його джерелом залишались рішення королівських судів. «Загальне право» — це практика королівських судів, закріплена в судових протоколах. З самого початку діяльності королівських судів в них велися записи справ. Протоколи суду називалися «свитки позовів», і посилання на справи, що містилися в них, підтверджувала наявність того або іншого правила або принципу в англійському праві.

Право справедливості

На кінець XIV ст. «загальне право» було настільки заформалізоване, що знайти гарантований захист порушених прав було вкрай складно. Зростала кількість незадоволених судами людей. Вони почали звертатися за допомогою безпосередньо до короля, оскільки монарх виступав гарантом «громадського миру і справедливості». Спочатку петиції по судових справах розбиралися самим королем у Раді, минаючи різного роду формальності. Споконвічною особливістю королівського суду було те, що тут не вважали суттєвим для справи розподіл людей на станові категорії і відмінності, які випливали із станового статусу прав. Король надавав привілей на власний розсуд, керуючись тільки уявленнями про справедливість даної вимоги, рівної для всіх станів.

На початок XV ст. кількість звернень за справедливістю збільшилася настільки, що король передав обов’язки розглядати ці справи лорду-канцлеру. У 1474 р. від імені самого канцлера, минаючи традиції «загального права», з’явився перший наказ про захист порушених прав.

Спочатку канцлер був єдиним суддею у своєму суді. Але на початку XVI ст. справи слухали особливі майстри — і найголовнішим з них був зберігач архівів. Рішення затверджувалися виключно самим канцлером. Велике значення мав багаточисельний чиновницький апарат, що готував справи. Процес у справі в суді канцлера ніколи не починався із судового наказу, а здійснювався вільно. Тому канцлери отримали можливість створювати нові права і форми їх захисту, керуючись тільки загальними уявленнями про корисне і справедливе. Значний вплив на ці уявлення мало церковне право і, зокрема, римське право, що викладалося в університетах.

Процес починався з того, що в суд направлялася петиція. Визнавши її обгрунтованою, канцлер видавав наказ про виклик відповідача, що мав пред’явити пояснення — письмово і під присягою. Суд обмежувався власне юридичною суперечкою, до свідчень

свідків зверталися тільки для з’ясовування фактів. Остаточне рішення приймав канцлер. Але і на нього можлива була апеляція в Палату лордів — вищий суд королівства, хоча на початок XVI ст. безпосередній розгляд нею справ вийшов з практики. У результаті юридичної практики нових канцлерських судів в цей час сформувалася особлива галузь англійської правової системи — право справедливості.

У його правилах на перший план висувалося не дотримання юридичної традиції, а дійсний захист порушених прав. Право справедливості впливало на розвиток норм, які регулювали захист приватних прав і комерційних інтересів, тим самим відгукуючись на настійні потреби соціального розвитку. Воно захищало міське населення, молоду буржуазію від багатих землевласників — феодалів.

Судовий прецедент

На початок XVII ст. правила судів справедливості затвердилися так само міцно, як і «загальне право». Вони були частково закріплені в парламентських біллях. Але ще більше значення для оформлення норм судів справедливості в жорстку систему мала доктрина обов’язковості судового прецеденту, тобто зв’язаності судів попередніми рішеннями. Суть цього загального правила полягає в тім, що:

1) рішення Палати лордів обов’язкові, як прецедент, для всіх інших судів;

2) рішення Апеляційного суду обов’язкові для всіх нижчестоячих судів і для самого цього суду, окрім вироків з кримінальних справ;

3) рішення високих судів, насамперед, Вестмінстерських, обов’язкові для нижчих судів і рекомендаційні для наступної юстиції від імені корони.

Правило прецеденту застосовувалося при тлумаченні законів, при посиланні на звичаї (в останньому випадку достатньо довести, що колись дане правило було прийнято якимось судом за звичай). У період середньовіччя правило прецеденту тільки формувалося, і воно мало вид прагнення до узгодженості різних судових рішень. Згодом, на початок XVII ст., коли протиріччя між правилами «загального права» і «права справедливості» набували іноді політичного значення, правило прецеденту ставало визначальним.

Для судово-правової системи Англії вже з часу її формування був характерний дуалізм: 1) наявність «загального права» і 2) «права справедливості», кожне з яких спиралося на власні заснування і традиції. Ця двоїстість не була ліквідована правовою політикою централізованої монархії. Більш за те, вона закріплювалася законодавчо, а також у силу традиції. Найважливішим носієм цієї традиції стало правило судового прецеденту, обов’язкового для судів поряд із законами. Все це обумовило найголовніші особливості історичного англійського права порівняно з правом інших країн континентальної Європи. Стосовно рецепції римського права слід зазначити, що вона певною мірою торкнулася й Англії. Але як складовий елемент римське право не увійшло в англійське «загальне право», хоча і мало вплив на розвиток юридичних доктрин у XII і XIII ст., коли закладалося підгрунтя «загального права». Римське право позначилося на правовому положенні вілланів (селян), на відмінностях між особистим і речовим правом, на правовому режимі рухомих речей і деяких інших інститутів. Проте дійсного практичного значення римське право в Англії не мало.