Історія держави і права зарубіжних країн

Тема 9. Західноєвропейське феодальне право

§1. Основні риси феодального права

Як раніше відзначалося, на рубежі першого тисячоліття Західна Європа переживала перехід від ранньофеодальних до феодальних відносин. Феодалізм, який обумовив сутність і форму середньовічних держав, вплинув і на право того часу. Тут найбільш чітко, ніж у державних інститутах, вивявилися відмінності континентальної Європи й островної Англії.

1.1. Основні риси права континентальної Європи

Феодальна роздробленість періоду сеньйоріальної (ленної) і, зокрема, станово-представницької монархії обумовила таку рису, як партикуляризм у праві.

«Партикулярне» право в країнах континентальної Європи

Партикуляризм (із франц. — окремий, частковий) виявлявся у тому, що тривалий час як джерело права використовувалися правові звичаї, які, незважаючи на подібності самих найпростіших форм регуляції феодальних відносин і багатьох своїх інститутів, дуже відрізнялися в окремих положеннях і деталях.

Звичай як джерело феодального права. У Франції нараховувалося багато сотень звичаїв, що мали назву «кутюмів». Поряд із загальними кутюмами, що застосовувалися на території провінцій, існували місцеві звичаї окремих районів, міст, селищ і навіть частин деяких міст.

Особливості виразу правових норм в окремих частинах країни знайшли відображення в тому, що Франція умовно була розподілена на дві частини — Південь і Північ, які чітко визначилися до XIII ст. Південь Франції, що входив колись до складу Римської імперії, називався країною писаного права. Там продовжувало діяти римське право, що регулювало більш розвинуті економічні відносини. Багаточисельні місцеві кутюми на півдні використовувалися як додаткове джерело до чинного римського права.

На півночі Франції, навпаки, протягом декількох століть ніяких загальних юридичних пам’яток не існувало. Панування звичаїв у даному регіоні не перешкоджало застосуванню, у випадку їх неповноти або протиріччя, римського права, проте будь-якої самостійної ролі воно не відігравало.

Схоже положення було й у Німеччині. У XI—XV ст. німецьке право характеризувалося утворенням багаточисельних і різнорідних правових укладів окремих територій або визначеного кола осіб. Відсутність єдиної судової системи призводила до того, що в різних судах застосовувалися різні правові норми.

Суперечки з приводу відносин між сюзереном і його васалами і суперечки васалів між собою вирішувалися в ленному суді феодала за нормами звичаєвого «ленного права». Над кріпосними суд чинили при дворі пана за місцевим «дворським» правом (над слугами — «служивим»).

У тих німецьких землях, де була сформована центральна влада, укази і розпорядження правителів доповнювали старе звичаєве право німецьких племен, що колись жили в межах області і утворювали так зване «земське» право — «ландрехт». У ландрехт входили як постанови про земський мир і привілеї, так і загальні для всього населення даної землі норми, за якими воно позивалося в судах графств і сотень.

Проте розвиток феодальних відносин, початок централізації держав обумовили необхідність в писаних джерелах права. Починаючи з XI ст., мали місце спроби викладу звичаїв у вигляді збірників. Серед перших такого роду кодифікацій слід назвати «Звичаї Барселони» (1068 р.), роботу міланського вченого Умберто де Орто під назвою «Звичаї феодів», у якій автор по суті вперше зробив спробу систематичного викладу звичаєвого феодального права.

Більш пізній період зазначений появою інших приватних записів правових звичаїв із спробою їх теоретичного осмислення. Наприклад, у Франції відомими приватними кодифікаціями були: «Великий збірник звичаїв Нормандії» 1255 р.; «Великий збірник звичаїв Франції» 1389 р.; а найбільшою популярністю користувалася книга «Кутюми Бовезі» 1282 р., упорядник якої Бомануар вважається першим за часом теоретиком французького права. У XIV—XV ст. приватні збірники звичаїв з’явилися майже у всіх провінціях.

У Німеччині також проводився запис партикулярного права. Це так звані «Правові книги». Найбільшою популярністю користувалося «Саксонське дзерцало» (дзерцало як взірець вченої книги — Л. Б., С. Б.) Воно було складено (записано) у 1221—1235 рр. вченим-суддею лицарського походження Ейке фон Репкофим. Час, коли записувалося

«Саксонське Дзерцало», був епохою культурного і політичного піднесення Саксонії. Це відбилося у прагненні представляти правові традиції «Дзерцала» як зразкові. Але у віршованому вступі упорядник не забув відзначити традиційний характер запропонованих ним правил до норм минулого:

«И право те, що отут дано, Не вигадане мною воно,

А віддавна від предків перейшло».

Основну частину «Саксонського Дзерцала» склав звід земського права (у З-х книгах, кожна з яких нараховує від 70 до 90 статей.). Другою частиною став невеличкий (3 глави і біля 208 статей) звід ленного права, спочатку написаний латинською мовою. Розподіл цей був принциповим і пов’язувався із соціальним спрямуванням записаних правил. Вільні люди різних станів об’єднувалися тоді за правовим становищем в два великих класи: панів і просто вільних землевласників. Земське право адресувалося основній масі вільних, підсудних общинному (шеффенському) суду. Ленне право регулювало відносини усередині класу панів відповідно з їх феодально-службовими зв’язками й ієрархією. «Саксонське Дзерцало» не було, проте, простим записом місцевих звичаїв і традицій феодального права. Багато правил і інститутів були запозичені з римського права, а також, незважаючи на в цілому негативне ставлення упорядника до верховенства церкви і папи, із церковного права. Зміст «Саксонського дзерцала» охоплює цивільне, карне, процесуальне і частково, державне право.

У результаті переробки і поширення Саксонського дзерцала в другій половині XIII ст. з’явилося «Дзерцало німецьких людей», що претендувало на виклад усього німецького права, але фактично лише трохи вийшло за рамки саксонського права. У XVII ст. ця збірка отримала назву «Швабське дзерцало». У XIV ст. в деяких землях з’явилися переробки Саксонського дзерцала, які враховували місцеві звичаї і були пристосовані до місцевих потреб.

З початком політичного об’єднання Франції і зі зміцненням королівської влади усе більше відчувалася незадоволеність правовими джерелами, що обумовлювало спроби їх упорядкування й офіційної редакції. В другій половині XV ст. і в XVI ст. з’явилася велика кількість таких офіційних збірників кутюмів. Найбільшою популярністю користувалися «Кутюми Парижу», але і за ними не була визнана загальнообов’язкова сила.

Всі зазначені роботи офіційного характеру не мали, не були обов’язкові для застосування і використовувалися для регулювання достатньо великого кола суспільних відносин на окремих територіях.

Партикуляризм феодального права проявлявся також у наявності сукупності норм, що регулювали певне коло суспільних відносин, наприклад, у міському житті — т. зв. міське право, або в церковному житті — т. зв. церковне (канонічне) право.

Міське право. З розвитком міст тут з’явилися власне міські суди, що спочатку розглядали ринкові суперечки, але поступово починали охоплювати своєю юрисдикцією все населення міста і тим самим обмежували застосування ленного і двірського права в містах. Практика міських судів виробила особливе «міське» право, що існувало вже в XII ст. Найбільшу популярність у Європі одержали системи Любекського і Магдебурзького права.

Любекське право почало формуватись з часів відокремлення Любека (на узбережжі Балтійського моря) як вільного імперського міста (1226 р.), коли для потреб міської юстиції вищий орган міського управління почав реєструвати правові постанови, а потім і систематизувати їх. Перша така систематизація (у 90 статей) приходиться на період до 1263 року. Протягом наступних століть звід любекського права значно збільшився: зібрання 1586 р. включало вже 418 статей (у тому числі запозичення з права Гамбургу). Невід’ємною частиною любекського права став Ганзейський статут, присвячений морському праву і торгівлі. Видане друком зібрання (1608 р.) систематизувало міське право за шістьма розділами: загальні правила, спадкове, договірне і зобов’язальне, карне, судове право, регулювання корабельних справ.

Любекське право мало велике розповсюдження в Північній Європі. Понад 100 міст балтійського узбережжя прийняли від м. Любек привілей на використання його норм і правил. Серед них була більшість членів торгово-політичного Ганзейського союзу: Росток, Висмар, Кьонігзберг, Ревель, Рига й ін. З цим прийняттям визнавалася і вища юрисдикція любекського суду для цих міст. Тільки наприкінці XV ст. голштинський герцог (у землях якого був Любек) передав апеляційну юрисдикцію іншим земським судам.

Магдебурзьке право набуло більшого поширення у Центральній і Східній Німеччині, Чехії, Австрії, Польщі, в Україні. Свій початок воно вело від єпископської «конституції» 1188 р., що визнала самостійність м. Магдебург. Походження його відрізнялося від любекського. Магдебурзьке право було пристосуванням до потреб міського суду земського німецького права — головним чином «Саксонського Дзерцала». Формувалося воно не шляхом статутів або систематизації, а записом рішень міського шеффенського суду. Приватні кодификації цих записів з’явилися в XIII столітті. До XIV ст. магдебурзьке право набуло майже завершеного вигляду, охопивши типовими рішеннями основні галузі карного і цивільного (речового, зобов’язального, торгового, спадкового і сімейного) права. Тоді ж почалася масова рецепція магдебурзького права іншими містами Центральної Європи. Власне міської систематизації права не збереглося (на початку XVII ст. магістратський і судовий архіви Магдебурга були знищені пожежею). Основним зводом його залишився зроблений в одному із дочірніх міст Герлицький кодекс 1304 року.

Міське право було найбільш документованою і розробленою галуззю німецького середньовічного права.

Канонічне право займало особливе місце у процесі формування загальноєвропейської правової культури в середньовіччя. Воно виникло спочатку як право християнської церкви в цілому. Потім, після розколу церкви склалися дві самостійні гілки канонічного права. У Західній і Центральній Європі канонічне право поширювалося під егідою католицької церкви. Східна гілка канонічного права, що оформилася в рамках греко-православної церкви, як уже відомо, діяла у Візантії й у низці країн Південно-Східної і Східної Європи, але не мала тут такого авторитету як канонічне право на Заході.

Велика значимість норм канонічного права у західноєвропейському суспільстві визначалася наступними чинниками:

· воно розроблялося і підтримувалося могутньою римсько-католицькою церквою і папством;

· відрізнялося універсальністю й екстериторіальністю, оскільки його норми діяли у всіх країнах, що прийняли католицизм.

Партикуляризм канонічного права виявлявся в тому, що воно переважно стосувалося регулювання сімейно-шлюбних відносин. В той же час, завдяки саме канонічному праву, світське право стало розривати узи партикуляризму й уніфікуватися в рамках тих або інших держав і навіть групи держав.

Це пояснюється тим, що канонічне право уходило своїми коренями в античність, у грецьку філософію й у римську правову культуру. Воно увібрало в себе і передало наступним поколінням багато норм римського права, його мову, що знайшло відображення у формулі: «церква живе за римськими законами». Свій початок джерела канонічного права («старого права») беруть з ранньохристиянської літератури (Священне писання та ін.). Вони отримали подальший розвиток в імператорських законах, постановах регіональних і всесвітніх церковних соборів, на яких були установлені основні догмати християнства і правила церковного життя.

У XI—XII ст., у період «папської революції», склалося «нове право». Саме в цей час завершився процес оформлення канонічного права як самостійної правової системи західноєвропейського суспільства. Більш чітким став його юридичний зміст. Затвердилося само поняття «канонічне право» (jus canonicum). Важливим джерелом нового канонічного права стали папські конституції (булли, енцикліки, рескрипти тощо). З папи Григорія VII почалося викладання канонічного права в університетах.

Вирішальну роль у переході до нового канонічного права видіграв складений у 1140—1141 рр. декрет Граціана, в якому були зведені воєдино біля 3800 канонічних текстів. У подальшому значний внесок у викладання і розвиток канонічного права зробили професори канонічного права (каноністи), які тлумачили і коментували декрет Граціана.

Процес систематизації канонічного права в епоху середньовіччя мав своїм кінцевим результатом упорядкування в 1500 році великого зводу, який із 1580 р. було визнано офіційним джерелом права римсько-католицької церкви. За аналогією з Кодифікацією Юстиніана його було названо Звід канонічного права (Corpus juris canonici).

Середньовічне канонічне право охоплювало широке коло питань і відігравало важливу роль у правовому житті західноєвропейських країн. Воно регламентувало організацію церковної влади (право папи римського призначати на церковні посади, процедуру розгляду суперечок між священиками і т. п.), а також відносини церкви зі світською владою, статус церковної власності і режим володіння і користування церковними землями, джерела прибутків церкви та інші.

У канонічному праві містилися норми, що відносились до карного права, зокрема, передбачався список покут — епітімій, що накладалися за вбивство, неправдиву клятву і деякі інші злочини. У ньому закріплювалися також норми, які відносилися до договірного права, до заповітів, спадкування й особливо до шлюбно-сімейних відносин.

У XVI ст. Реформація підірвала позиції католицької церкви і послабила вплив канонічного права. На Тридентському соборі (1545—1563 рр.), було здійснено корінний перегляд норм канонічного права, звужена сфера церковної юрисдикції. Але, не дивлячись на це, воно залишалося в західноєвропейському суспільстві важливим духовним чинником, що продовжував безпосередньо впливати на правову культуру католицьких країн. Це, зокрема, проявилося в підтримці церквою рецепції римського права.

Рецепція римського права

Рецепіювання (від лат. receptio — переймання, засвоєння) римського права — ще одна характерна риса західноєвропейського континентального права. Запозичення багатьма європейськими країнами права, яке діяло ще у Стародавньому Римі було обумовлено, по-перше, розкладом феодальних виробничих відносин і зростаючою міццю міської буржуазії, яка надавала особливого значення регулюванню зобов’язальних, договірних відносин. Закріплене в збірниках кутюмів феодальне право, засноване, у першу чергу, на земельних відносинах, не містило передумов для регулювання договірного права, яке постійно ускладнювалося. У той же час ці передумови містили в собі римське право. Воно давало готові формули для юридичного виразу виробничих відносин товарного господарства, яке розвивалося.

Друга причина впливу римського права, що посилювався, полягала в тому, що королі, знаходили в ньому державно-правові положення, які обгрунтовували їхні претензії на абсолютну та необмежену владу і використовували їх у своїй боротьбі з церквою і з феодальними сеньйорами.

Третьою причиною було підвищення теоретичного інтересу до римського права внаслідок широкого звернення епохи Відродження до спадщини античного світу, яке було викликано критичним ставленням буржуазії до феодалізму і переоцінкою цінностей. Вивчення римського права почалося вже з XI ст. Велику роль у цьому відіграв Болонський університет, при якому була створена школа глоссаторів — коментарів римського права²⁸. Фундатором нової школи вважається Ірнерій (кінець XI — поч. XII ст.). Він започаткував регулярне викладання римського права з використанням знов знайдених давніх пам’яток, у тому числі Зводу Юстиніана. При поясненні давніх правил Ірнерій коментував тексти, намагаючись акумулювати зміст різних правил, і викладав висновки у вигляді стислих зауважень на полях рукописів — glosa. Цей метод було сприйнято його учнями і по ньому вся школа згодом одержала назву глоссаторів.

Велику популярність набули четверо учнів і послідовників Ірнерія — «четвірка докторів»: Булгар, Мартін, Якоб і Гуго (сер. XII ст.). Вони не тільки займалися викладанням, але, як консультанти імператорів Священної Римської імперії, впливали на рішення багатьох практичних і політичних питань, використовуючи при цьому досвід римського права.

Найвищого розквіту і поширення Болонська школа досягла в першій третині XIII ст. Висновки і спостереження школи, результати аналізу римських текстів були викладені в «Повній глоссі» останнього зі знаменитих глоссаторів Аккурсія (біля 1250 р.). Ця робота стала основою для юридичної практики на декілька століть.

Вплив робіт глоссаторів не обмежувався Італією. У XII—XIII ст. римське право викладалося у французьких університетах. Вплив його був настільки великий, що за наполегливою вимогою церковників викладання римського права в Паризькому університеті було з 1219 р. заборонене спеціальною папською буллою. Тепер воно відроджувалося знову. Розквіт у вивченні римського права у Франції прийшовся на XVI ст., коли з’явилася «історична школа права», представники якої намагалися давати історичне пояснення окремим інститутам римського права на підставі тих загальних даних історії, які вона мала на той час.

Зміцнілий авторитет римського права не усунув, проте, розподіл Франції на області звичаєвого і писаного права. На півдні Франції Кодекс Юстиніана продовжував розглядатися як письмовий виклад загального звичаю. На півночі Франції римське право вважалося таким, яке не замінює, а тільки доповнює кутюми як «писаний розум». Таким чином, і стосовно Франції не можна говорити про повну рецепцію римського права.

У Німеччині, з посиленням княжої влади, шляхом рецепції римського права здійснювався процес створення загально-національного права. Старе звичаєве право німецьких племен відбивало дуже низький рівень розвитку продуктивних сил і загальної культури в цілому, тому і побудувати з нього загальне право було неможливо. Єдиною відомою німецьким юристам закінченою правовою системою було римське право.

В німецьких університетах з’явилися кафедри римського права. У XV—XVI ст. видавалися підручники, довідники, юридичні словники, що сприяли поширенню римського права. Німецькі імператори заохочували поширення римського права, тому що вони наполягали на своїй спадкоємності з римськими імператорами й охоче застосовували до себе всі положення про владу останніх.

На початок XV ст. римське право вже значно проникло в Німеччину і пустило там достатньо глибокі корені. Воно зробилося основним джерелом норм права, особливо цивільного, у всіх німецьких судах. Положення римського права відігравали роль загального для всіх земель права, проте єдиної і послідовної системи цивільного права в Німеччині в період середньовіччя не склалося.

28 Одним із перших був Пепо (остання чверть XI ст.). У 1076 р. його навіть запрошували для участі в судовій справі, що розглядалася за позовом місцевої герцогині, і яку було вирішено з використанням римських «Дигест». Це було одне з найперших відомих судових рішень середньовіччя, де римське право застосовувалося як чинне.

Але на початок XVI ст. старі засоби і методи шкіл глоссаторів втратили громадські симпатії. Вони своїми працями заступили справжнє класичне право. Глосси перетворилися в догму і не могли регулювати нові відносини, що формувалися. У результаті з’явився т. зв. гуманістичний напрямок, представники якого ставилися до римського права як до історичного явища. Старі тексти стали звільнятися від «перекручувань», пристосовуватися до нових умов. Француз Готофред у XVII ст. видав друком по знайденим ним рукописам повний текст Кодексу Юстиніана, і з цього часу римське право стало складовою частиною нової юридичної науки.

Рецепійоване римське право дало імпульс розвитку правотворчої діяльності, результатами якої стала поява різноманітних писаних джерел права. Вони регулювали певні групи суспільних відносин і, по суті, закладали основу для формування майбутніх галузей права. Це ще одна характерна риса права феодальної (правда, більш пізньої) епохи.

Писане право континентальної Європи

З посиленням королівської влади усе більш важливе місце почали займати законодавчі акти королів. У Франції це постанови, ордонанси, едикти, накази, декларації та ін. Починаючи з Пилипа Красивого (кінець XIII — поч. XIV ст.) королівські акти, частіше за все, стали називатися ордонансами.

Аж до другої половини XVII ст. королівське законодавство не відрізнялося систематизацією і класифікацією матеріалу, який містився в ньому. Воно, переважно, мало декларативний характер, його застосування породжувало постійні судові труднощі. До середини XVI ст. королівських ордонансів накопичилося так багато, що Генеральні штати неодноразово вимагали від короля їх кодифікації з метою усунення плутанини і протиріч у законодавстві. У зв’язку з цим, відомим юристом Бриссоном була підготовлена велика робота, яка згодом стала відома під назвою Кодекс Генріха III. Опублікований як приватний твір (в 1587 р.), Кодекс користувався великим авторитетом у судах. У XVII ст., особливо за часів короля Людовика XIV, кодифікаційні роботи досягли більш високого рівню. Під керівництвом Кольбера була створена спеціальна Рада з реформи законодавства. У цей час видано серію королівських законів (так званих великих ордонансів), кожний із яких охоплював особливу правову сферу.

Цивільним ордонансом 1667 р. вводився однаковий порядок розгляду приватно-правових суперечок. До нього безпосередньо примикали ордонанс 1672 р., що встановив власну комерційну юрисдикцію для осіб купецького стану, Торговий ордонанс (1673 р.), присвячений правилам торгових справ і вирішенню торгових суперечок. Ордонансом 1669 р. врегульовано єдиний порядок використання вод і лісів у королівстві, що визнавалися такими, які знаходяться під заступництвом і в привілеї короля. Декілька спеціальних законів систематизували порядки стягнення одного з основних податків — габелі, іпотечної застави нерухомого майна. Морський ордонанс 1681 р. встановлював порядки в королівському флоті, взаємні права й обов’язки моряків.

Найбільш важливе значення мав Карний ордонанс 1670 р. Тут встановлювалася оновлена кримінально-слідча і судова процедура. Вперше по-новому дана була вся система норм королівського карного права. Всі злочини ділилися на 4 види:

1—2) злочини у вищій образі — проти держави, короля, церковних порядків;

3) злочини проти речей;

4) проти людей.

Найбільш тяжкими були перші два, спрямовані на охорону прав держави і короля, церковних і державних порядків. Суттєво розширилася система покарань, які застосовувалися: смертна кара, смертні тортури, вічна каторга на галерах, просто вічна каторга, просто тортури. Ордонанс описував усі можливі в процесі з кримінальних справ докази, серед яких найважливіше значення надавалося свідченням свідків або т. зв. серйозним доказам. Оцінка того, що розглядалося як серйозний доказ, законом залишалося на розсуд суду, що відкривало чималий простір свавіллю суддів.

За традицією вважалося, що королівські ордонанси не можуть втручатися в регулювання приватноправових відносин. Проте, в XVII ст. законодавче регулювання вторглося й у цю сферу. Корона закріпила за собою безумовне право на десятину від усіх рудників, що розроблялися, навіть у приватних землях.

Було також порушено виключне право сеньйоріальної власності і прав дворянства, із тим щоб підвищити прибутки корони від продажу маєтків феодалів, що розорилися, що пустують, на користь багатих. Прагнення до втручання королівського законодавства в усі сфери правових відносин, хоча і викликало загальне невдоволення правовою політикою корони, все ж таки ламало давні традиції кутюмного права і ставало однією з важливих передумов створення національної системи права.

У Німеччині законодавча влада імператорів була досить слабкою. Засноване на ній «імперське» право торкалося тільки окремих питань: земський мир, тобто видання постанов, спрямованих на боротьбу із чварами феодалів, устрій королівської влади, надання мандатів і привілеїв окремим особам тощо.

В той же час слід зазначити, що Німеччина є батьківщиною практично першого в Європі спеціального кримінально-процесуального кодексу, який мав офіційну назву «Карна конституція Карла V» (1532 р.). Ця пам’ятка німецького загальноімперського права більш відома як «Кароліна» (у латинській інтепретації — кодекс, прийнятий у правління Карла

V. — Л. Б., С. Б.). Створення цієї кодификації було пов’язане з імперською судовою реформою, спробами зжити застарілі феодальні звичаї й уніфікувати правозастосування хоча б у тих справах, у яких імперська влада була найбільше зацікавлена, а саме у карних.

Уніфікація карного і кримінально-процесуального права почалася відразу ж в процесі створення в імперії імперських судів. Основою майбутньої «Кароліни» став «Домовий судовий статут» Бамберзького єпископата (1507 р.), перероблений і доповнений одним із значних імперських адміністраторів Іоганом фон Шварценбергом. Про необхідність скласти імперський звід карних законів неодноразово висловлювався рейхстаг. Підготовлений текст було затверджено і опубліковано від імені рейхстагу 27 липня 1532 року.

Карне уложення складалося з двох книг. У першій (103 статті) визначався загальний порядок судочинства, порушення карних обвинувачень і, головне, жорстко встановлювалися підстави, за якими можна було починати конкретні, визнані правом, звинувачення. В другій (76 статей) за строго логічною системою класифікації злочинів — від найважливіших до найменш тяжких -вказувалися відповідні покарання. Принагідно були відзначені можливі обставини обтяження, пом’якшення або зовсім виключення кримінальної відповідальності.

У випадку будь яких непередбачених прямо в законах злочинів або обставин судді не могли удаватися до вже звичної середньовіччю аналогії, але зобов’язані були запросити вищестоячі суди або юридичні консультаційні установи. Серед них одне з перших місць займали університети.

Норми уложення цілком відійшли від давньої системи казусного викладу, замінивши її на традиційний для церковної літератури прийом заповіту, іноді викладеного позитивно («Викритий... у тому то, повинний бути підданий...»), або умовно («Якщо хто-небудь учинить...»). Загальні принципи, правила оцінки доказів в уложенні були запозичені з рецепійованого глоссаторами римського права. Але основи оцінки злочинів, сама система злочинів переважно походили від традиції власного німецького земського права і королівського законодавства.

Співвідношення злочинів і покарань визначалося традиційно в залежності від важливості вчіненого діяння для збереження «королівського миру». Найбільш небезпечними були:

1) прямі і злосні порушення «королівського миру»;

2) замах на особистість або майно, незначні або ненавмисні;

3) злочини проти правосуддя.

Злосним і особливо небезпечним злочин вважався в залежності не тільки від своєї спрямованості, але також і від розміру заподіяного або можливого збитку.

В основу покарань, передбачених Кароліною, було покладено принцип залякування, що значною мірою стало реакцією на події Селянської війни 1524—1525 років.