Історія держави і права зарубіжних країн

1.2. Правові інститути Стародавніх Афін і Спарти

Цивільно-правові інститути

Регулювання майнових відносин. Афінське право не знало чіткої відмінності між речами. Але майно розподілялося на рухоме (гроші, коштовності, раби, худоба) і нерухоме (земля). Серед речових прав були відомі володіння й власність, причому приватна власність вважалася похідною від державної. Це стосувалось передусім земельної власності. Між державною й приватною земельною власністю існував органічний зв’язок — приватна власність на землю вважалася провідною й своє походження вела від державної, а державна існувала в формі приватної. Тому, незважаючи на остаточне затвердження з часів Солона приватної власності, вона носила ще відбитки колишніх колективістських уявлень про спільність майна й вважалася такою, що надана державою. Архонти, вступаючи в посаду, щорічно оголошували про збереження за громадянами майна, що належало їм.

У Спарті тривалий час зберігалася громадська власність на землю, яка була розподілена на невідчужувані ділянки — клери. Крім них існували й інші землі (придбані в округах, заселені періеками), відчуження яких вважалося можливим, але визнавалося ганебним. Тільки в IV ст. д. е. було ухвалено закон, який дозволяв дарування земельних ділянок, що відкривало таким чином можливість для переходу земельної власності з рук в руки.

Регулювання зобов’язальних відносин. Афінське право розрізняло зобов’язання з договорів і зобов’язання з делікту — спричинення шкоди. Були відомі такі види договорів: купівлі-продажу, найму, позики, підряду, займу, зберігання речей, товариства, доручення, комісійний договір. Основою виникнення договорів вважалася угода сторін, що не вимагала особливої формальності. Але найбільш важливі договори укладалися, як правило, в письмовій формі. В залежності від характеру договору відповідний документ підписувався або обома сторонами (договір купівлі-продажу), або однією із зобов’язаних сторін (договір позики).

До реформи Солона невиконання договірних зобов’язань тягло за собою особисту відповідальність боржника. Після реформи засобами забезпечення договірних зобов’язань було визнано завдаток, поручительство третіх осіб і застава. Якщо від виконання договору відмовлявся покупець, він втрачав свій завдаток, продавець же був зобов’язаний повернути подвійну суму задатку. При поручительстві матеріальні гарантії виконання договору брали на себе треті особи.

Особливе значення в історії Афін мала застава землі — іпотека, за якою закладена земля залишалася у володінні й користуванні боржника, позбавленого, однак, права розпоряджатися нею. При невиконанні зобов’язання боржником закладена земля переходила до кредитора. Закладені рухомі речі знаходилися у володінні кредитора, який міг їх продати, якщо боржник не виконав зобов’язання.

Зобов’язання з деліктів виникали при нанесенні збитків майну (пошкодження або знищення майна, спричинення збитків тощо). Вони спричиняли компенсування збитків, а шкода, заподіяна свідомо, відшкодовувалася в подвійному розмірі. Відповідальність виникала й тоді, коли шкода була результатом дій підвладних осіб — дітей, рабів. Раб міг бути переданий потерпілому в вигляді компенсації за заподіяний збиток. При нанесенні шкоди особі (а в деяких випадках і майну) виникала відповідальність за злочин.

Регулювання сімейно-шлюбних відносин. Вступ до шлюбу в Афінах вважався обов’язковим, однак безшлюбність не спричиняла покарань. Він укладався за допомогою договору між нареченим і главою сім’ї нареченої. Наречений був зобов’язаний сплатити за наречену. Розрізнювалися дві форми укладання шлюбу: а) енґіесіс (engiesis) — звичайний договір нареченого з батьком або покровителем нареченої; б) епідікасія (epidikasia) — укладання шлюбу перед посадовою особою або судом. Остання форма застосовувалася лише в деяких виняткових випадках:

· при видачі заміж дівчини-спадкоємиці (epikleros — єдина дочка-спадкоємиця);

· при видачі заміж дівчини, дочки особи, яка стала їй батьком,

· при одруженні усиновленого.

В «демократичних» Афінах жінка знаходилася під владою батька або чоловіка. Положення її в сім’ї було приниженим. Розлучення для чоловіка було вільним, для жінки досить ускладненим. Влада батька над дітьми до Солона практично нічим не обмежувалася (він міг навіть продати сина в рабство). Згодом вона слабшала, але залишалася значною. Діти зобов’язані були коритися батькові, він міг позбавити сина спадщини за непокору, а дочку видати заміж на свій розсуд.

Регулювання спадкових відносин. Успадкування здійснювалося за законом і за заповітом. Згідно із законом, спадкоємцями першої черги були сини. Дочки могли отримати спадщину лише при відсутності сина вмерлого батька. Позашлюбні діти були позбавлені спадковних прав. При відсутності прямих спадкоємців успадковували бокові родичі. Успадкування за заповітом з’явилося за часів реформ Солона. Заповіт вважався дійсним, якщо при його складанні заповідач знаходився в здоровому глузді й не зазнавав фізичного або психічного насильства. Заповідати мав право лише той, у кого не було законних дітей чоловічої статі. Не могли заповідати неповнолітні, жінки, прийомні сини.

Злочини й покарання

Афінське право в питаннях про злочини й покарання зберігало багато пережитків родового ладу. Про це свідчить те, що вбивство розглядалося як справа родичів вбитого, а не держави. Вважалася припустимою операція, згідно з якою вбивця був зобов’язаний сплатити відшкодування збитку родичам убитого. За відсутністю найближчих родичів вбивця сплачував десяти членам тієї фратрії, до якої належав убитий. У тих випадках, коли родичі порушували переслідування проти вбивці, їх позов мав характер приватного обвинувачення діке (dike), а не обвинувачення, що стосувалося інтересів держави ґрафе (graphe). Вбивця міг уникнути покарання, добровільно відправившись у вигнання. Однак, у разі повернення, він вважався таким, що стоїть поза законом і міг бути вбитий безкарно.

Відмінність двох форм карного обвинувачення — dike і graphe пояснюється тим, що афінська держава вийшла безпосередньо з первіснообщинного ладу. В обох випадках обвинувачення порушувалося й підтримувалося потерпілим. Однак при dike обвинувач вимагав відшкодування збитку або штрафу, і лише при graphe справа йшла, власне, про покарання винного.

Злочини. Афінське право розрізняло злочини, націлені: а) проти держави, і б) проти особистих інтересів.

а) Найбільш тяжкими вважалися такі злочини, як державна зрада; обман народу; образа богів; внесення протизаконних пропозицій в народні збори тощо.

Зрада, у випадках коли дії винної сторони створювали серйозну небезпеку для держави й державного устрою, давала підставу для обвинувачення в ейсанґелії (eisangelia), тобто в державній зраді. У ряді випадків поняття зради зливалося з поняттям «обман народу».

«Обман народу», що виражався, наприклад, в «нечесній» поведінці оратора в народних зборах, також міг спричинити процес про ейсанґелію. Помилковий донос у справах про політичні злочини давав підставу притягнути донощика до суду за обвинуваченням в сикофантії.

Образа богів, безбожжя, нечестивість вважалися важкими державними злочинами, оскільки релігійна ідеологія і культ в Стародавній Греції були тісно пов’язані з державою. Релігія ж мала державний характер.

Іншу групу злочинів складали злочини проти сім’ї. Вони переслідувалися в одних випадках в порядку приватного обвинувачення, а в інших — в порядку обвинувачення, що представляло державний інтерес. Злочином вважалося погане ставлення дітей до батьків, опікуна до сиріт, родича до дочок-спадкоємиць. При цьому збиток, заподіяний майну вказаних осіб, прирівнювався до поганого поводження з особою й також давав підставу для висунення відповідного звинувачення. Зрада дружини давала чоловікові право убити винного на місці. Якщо ж чоловік не вчиняв розправи, проти винного могло бути висунуте обвинувачення в порядку graphe. Однак, якщо це обвинувачення виявлялося необґрунтованим і чоловік затримував людину невинну, то можливим було зустрічне обвинувачення з приводу необґрунтованого притягнення до відповідальності. Карне переслідування застосовувалося у випадку викрадення дівчини, причому скаржнику надавалася можливість вибирати в цьому випадку між dike і graphe. Публічний позов (graphe) був передбачений і для обвинувачення в звідництві.

б) Злочинами проти особи, крім вбивства, вважалися: нанесення ударів, лайка, наклеп, образа тощо. Навмисне нанесення ран каралося вигнанням з конфіскацією майна.

При крадіжках покарання було різне, залежно від того, чи був злодій захоплений на місці крадіжки, чи ні. Якщо злодій був впійманий на місці злочину, його можна було піддати ув’язненню, а нічного злодія в цьому випадку — навіть убити. Якщо ж злодієві вдавалося сховатися й обвинувачення пред’являлося через деякий час після крадіжки, злочин міг дати підставу для graphe лише в тому випадку, якщо крадіжка була здійснена на базарі, в бані або іншому будь-якому громадському місці. В інших випадках пред’являвся позов dike, що загрожував винному штрафом в розмірі не більше подвійної вартості вкраденої речі.

Покарання. В Афінах застосовувалися такі покарання:

Смертна кара призначалася при найбільш серйозних злочинах, таких, як умисне вбивство, державна зрада, безбожжя. При цьому засуджений міг виконати вирок сам, прийнявши отруту. Іноді для цієї ж мети йому пропонували на вибір меч або мотузку.

Продажем в рабство каралися «професійні» розбійники і грабіжники. Позбавлення волі застосовувалося тільки як міра з метою попередження втечі. Покарання для рабів і вільних були не однакові. У тих випадках, коли вільний звільнявся, сплативши невеликий штраф, раб зазнавав тілесного покарання (воно застосовувалося лише для рабів). Звичайними покараннями вільних були штрафи й конфіскації.

Широко застосовувалося як покарання безчестя — атимія, яка полягала у звичайному позбавленні деяких політичних прав і супроводжувалася в ряді випадків конфіскацією майна. Іноді атимія означала повне позбавлення прав, в тому числі права звернення зі скаргою до суду.

В Спарті атимія передбачала більш важкі покарання. Вона застосовувалася для тих, хто виявив на війні боягузтво, втікши з поля битви або здавшись у полон. Крім того в Спарті застосовувалися ще й такі покарання як смертна кара (скинення в провалля зі скелі, задушення), вигнання, грошові штрафи тощо.

Судовий процес

Починати судові справи могли лише повноправні афінські громадяни. Інтереси жінки й неповнолітнього в суді представляв глава сім’ї, метека — його простат (покровитель), раба — його володар.

Процес dike починався після подання заяви потерпілого або його законного представника — кіріос (kyrios). Людина, яка почала процес, могла його припинити, не довівши справи до винесення рішення.

Процес graphe починався за заявою будь-якого повноправного громадянина, незалежно від того, були порушені його особисті інтереси чи ні. Людина, що почала процес graphe, мала довести справу до кінця під загрозою штрафу в 1000 драхм. Ніякої матеріальної користі у разі виграшу справи вона не отримувала. Виняток складали справи про порушення фінансових прав держави, про незаконне користування державним майном, про несумлінну опіку. В цих випадках скаржник отримував частину майна, яке конфісковувалося, або частину накладеного на винного штрафу. В разі програшу справи він підлягав штрафу в 1000 драхм, якщо при винесенні рішення на його користь голосувало менше однієї п’ятої частини з числа суддів.

Вигоди, що створювалися для обвинувачів в деяких видах процесів, спонукали окремих афінян спеціально займатися доносами, що призвело до утворення особливого розряду професійних донощиків — сикофантів, які викривали різного роду зловживання, але, разом з тим, досить часто не зупинялися й перед сумнівними обвинуваченнями.

Виклик обвинуваченого або відповідача в суд здійснювався не органами держави, а самим обвинувачем (позивачем), який перед свідками закликав обвинуваченого або відповідача з’явитися в призначений день і годину в суд, точніше, до тієї посадової особи, яка давала напрям справі. При нез’явленні справа слухалася заочно.

Посадова особа, що отримала скаргу, передусім, сама проводила розслідування справи — анакрісіс (anakrisis). При цьому обвинуваченому (або відповідачеві) належало право представити свої письмові заперечення проти розгляду справи по суті. З розгляду цих заперечень, якщо вони поступали, і починалося розслідування справи. Відповідач міг послатися на те, що його справа вже одного разу розбиралася раніше, або що претензія позивача погашена давністю, або що справа почата не в тому порядку, в якому слід було її розглядати, або не у тієї посадової особи, у якої належало. Якщо протест визнавався ґрунтовним, справа припинялася після розгляду протесту.

Якщо ж з боку обвинуваченого (відповідача) не було заперечень в порядку paragraphe, суддя переходив до розслідування справи по суті. Сторони представляли всі необхідні у справі докази, наприклад, документи, показання свідків, закріплюючи свої твердження клятвами. Свідками могли виступати не тільки вільні, але й раби. Однак, як вже було зазначено, допит рабів здійснювався під тортурами (биття батогами, підвішування на сходах, залиття носа оцтом тощо), які відбувалися в присутності обох сторін. Жінки й неповнолітні не могли давати свідчення.

Після закінчення попереднього розслідування всі докази, в тому числі й записи показань свідків, бралися в особливі мідні або глиняні судини — ехини, на які ставилася печатка, після чого не можна було вже представляти нових доказів. При подальшому розгляді справи мали посилатися лише на докази, укладені в ехині.

Судове засідання закінчувалося таємним голосуванням, під час якого судді виносили рішення. При рівності голосів, яка могла вийти, якщо суддя утримувався від голосування (клав обидва камінчики в одну і ту ж судину), підсудний вважався виправданим. Оскільки не у всіх справах покарання було передбачене законом, то нерідко за виголошенням звинувачувального вироку відбувалося голосування відносно міри покарання. Пропозиції могли робити як обвинувач, так і обвинувачений.

На присудження й вироки допускалася апеляція (efesis) до геліеї. До геліеї можна було апелювати навіть на рішення народних зборів, які виконували в деяких випадках судові функції. Її рішення були остаточними і оскарженню не підлягали. Домогтися їх перегляду можна було лише в тому випадку, якщо засудженому вдавалося довести шляхом порушення нового процесу той факт, що більше половини свідків свідчили про помилку, або якщо виявлялося, що він не був викликаний на суд або не з’явився до суду з поважної причини.

Для виконання рішення відповідачеві призначався термін. При несплаті в цей термін позивач міг захопити майно боржника, а якщо зустрічав при цьому опір, починав процес про виконання рішення (dike exoules), програш якого відповідачем призводив до штрафу на користь скарбниці, який дорівнював сумі позову.

Відомості про судовий процес в Спарті досить скупі. Відправлення правосуддя по карних справах вважалося функцією герусії, однак фактично воно було захоплене ефорами. З одного боку, вони порушували карне переслідування проти посадових осіб і навіть архагетів, а з іншого — самі керували розглядом цих справ в герусії. Приватних осіб кожний ефор міг судити й карати одноосібно. Оскільки в Спарті не було писаних законів, що встановлюють покарання за окремі злочини, судова влада ефорів була необмеженою і довільною.

Для розгляду найтяжчих політичних злочинів: замах на захоплення тиранічної влади, військова поразка й інші злочини проти держави, об’єднувалися всі три органи державної влади — ефори, герусія й апелла. Якщо вони не приходили до єдиного рішення, то зверталися до волі богів, про яку вони дізнавались від оракулів. Це означало, що рішення справи знов-таки переходило до рук ефора.

Широко застосовувалися в Спарті позасудові розправи. Ілотів, а часом і періеків, вбивали без всякого суду.