Історія держави і права зарубіжних країн

4.3. Домінат

Вже в період принципату рабовласницький лад у Римі почав переживати занепад, який в II—III ст. переріс в чергову кризу. Як вже було відзначено, в цей період заглиблювалося соціальне і станове розшарування вільних, посилився вплив великих землевласників, зростало значення праці колонів і зменшувалася роль рабської праці, приходив у занепад муніципальний лад, зникала полісна ідеологія — на зміну культу традиційних римських богів приходило християнство.

Економічна система, заснована на рабовласницьких і напіврабовласницьких формах експлуатації і залежності (колонат), не тільки перестала розвиватися, але і почала деградувати. Починаючи з III ст., ставали частішими і поширенішими повстання рабів, майже невідомі початковому періоду принципату. До повсталих рабів приєднувалися колони і вільна біднота. Становище ускладнювалося визвольним рухом підкорених Римом народів. Від загарбницьких воєн Рим почав переходити до оборонних. Різко загострилася боротьба за владу між ворогуючими угрупованнями пануючого класу. Після правління династії Северів (199—235 рр.) наступила півстолітня епоха «солдатських імператорів», які приводилися до влади армією і правили півроку, рік, найбільше п’ять років. Більшість з них були вбиті змовниками.

Принципат пригнітив дух громадянства у римлян, республіканські традиції залишилися вже в далекому минулому, останній оплот республіканських установ — сенат остаточно підкорився принцепсу. З кінця III ст. почався новий етап в історії римської державності, коли Рим перетворився в монархічну державу з абсолютною владою глави держави (імператора). Остаточний перехід пов’язують з приходом до влади Діоклетіана. Ставши римським імператором в 284 р., він наказав іменувати себе Домінусом (господин), у зв’язку з чим форма римської держави цього періоду отримала назву домінат. Її основними рисами були:

1) Влада імператора стала необмеженою, на що, зокрема, вказувала наявність у них таких титулів, як Август і Домінус. Імператори стали обожнюватися, деякі з них після смерті оголошувалися богами зі своїми релігійними культами, що віддалено нагадували монарха найдавніших часів. Населення держави перетворилося з громадян у підданих імператора, які стали розглядатися навіть як його раби — серви.

2) Складався розвинений апарат чиновників, розподілених за рангами, з ієрархією, що визначилася і правилами підвищення в посаді. Рада, що існувала за часів принципату, перетворилася в державну раду — консисторіум. З відокремленням цивільної влади від військової з’явилися цивільні і військові чиновники. Окремо стояла третя група чиновників — придворні, які відіграли велику роль в управлінні палацом імператора.

3) Старі республіканські установи втратили будь-яке загальнодержавне значення. Римом став управляти префект, що призначався імператором і був його підлеглим. Сенат перетворився в раду міста Рим, а магістрати — в муніципальних посадових осіб.

Найбільш важливі кроки в еволюції форми і механізму Римської держави нового часу пов’язані з правлінням імператорів Діоклетіана і Костянтина. У правління Діоклетіана (284—305 рр.) були проведені військові, адміністративні і територіальні реформи, що додали імперії нового вигляду і значно посилили центральну імператорську владу.

4) Внаслідок політико-територіальної реформи імперія була розділена на дві частини — західну і східну. Діоклетіан в 285 р. призначив собі співправителя — цезаря, якого через рік було оголошено Августом, з такою ж, як у Діоклетіана, владою по управлінню частиною імперії. Але законодавство ще залишалося єдиним, оскільки закони видавалися від імені обох імператорів. Кожний з них призначав собі співправителя — цезаря. У результаті виникла тетрархія — правління чотирьох, що розповсюджувалося на 100 провінцій. Рим було виділено в особливу 100-у провінцію, але місто Рим перестало бути столицею імперії. Столицю Західної імперії перенесли в Медіолан (Мілан), а потім в Равенну. Столицею Східної імперії стала Нікомедія, розташована на східному березі Мармурового моря.

Після двадцятилітнього правління Діоклетіана і боротьби за владу між його спадкоємцями наступив період тридцятилітнього правління Костянтина (306—337 рр.), який знову відновив єдність влади.

Костянтин продовжив реформи Діоклетіана, зокрема його політико-територіальну реформу. Тетрархія була скасована, але в кожній з двох частин імперії утворили по дві префектури, якими управляли префекти, що були наділені цивільною владою. Військова влада в префектурах належала військовим магістрам — двом начальникам піхоти і двом начальникам кінноти. Префектури ділилися на діоцези (6 в західній частині імперії і 7 в східній), очолювані вікаріями; діоцези — на провінції, якими управляли ректори, провінції — на округи з окружною адміністрацією.

5) У військовій області професія воїна ставала спадковою. В армію стали широко притягуватися варвари, що отримували римське громадянство і можливість просуватися по службових сходах аж до вищих посад.

6) Прагнення правлячої аристократичної верхівки до централізованого управління увінчалося під час царювання Діоклетиана підпорядкуванням усіх поліцейських сил Риму начальнику імператорської канцелярії, який відігравав роль, аналогічну ролі першого міністра.

7) Якщо ці заходи Костянтина були продовженням справи, започаткованої ще Діоклетіаном, то стосовно питань релігійної політики цього не можна сказати. У 313 р. імператорським едиктом християнство було визнано рівноправним з іншими релігіями, що існували в імперії, а потім, після хрещення Костянтина в 337 році, — державною релігією.

Армія, чиновництво і християнська церква стали трьома головними опорами домінату — військовою, політичною й ідеологічною. Нарешті, враховуючи, що східна частина римської держави менше, відносно західної, зазнавала нападів варварських племен і була економічно більш розвиненою, Костянтин на місці давньогрецького міста Візантій заснував нову столицю, давши її назву Константинополь (330 р.). Перенесення столиці в Константинополь закріпило процес розпаду імперії на дві частини: Західну і Східну. Остаточне відділення Східної імперії прийшлося на кінець IV століття. З приходом на Константинопольський престол імператора Аркадія (395 р.) західна і східна частини старої римської держави більше політично не об’єднувалися.

На початку V ст. Західно-Римська імперія зазнавала постійного натиску кочових племен і германських народів з півночі. Соціальна криза всередині самої імперії, розпад її військової організації зробили Рим нездатним до реального протистояння новим силам. У 476 р. германський вождь Одоакр скинув з престолу останнього римського імператора, ім’я якого, за дивним збігом обставин історії, було як і засновника Риму — Ромул.