Історія держави і права зарубіжних країн

§2. Спільні риси та особливості суспільного ладу античних країн

В античному світі не могла набути поширення і зберегтися земельна община східного типу, проте тут, особливо в Греції і Римі, склалися сприятливі умови для розвитку ремесла, зокрема металообробки. Широкий розвиток обмінних, а потім і торгових відносин, особливо морської торгівлі, сприяло швидкому становленню ринкового господарства і зростанню приватної власності. Соціальна диференціація, що посилювалася, призвела до більш чіткого, ніж на Сході, оформлення різних за правовим статусом соціальних груп — класів: вільних і невільних. У їх межах існували більш дрібні соціально-класові утворення, але, на відміну від давньосхідних держав, античні, з їх меншою чисельністю населення і не такою багатоукладністю господарського життя, відрізнялися більшою чіткістю соціально-класових меж.

2.1. Вільні категорії населення

Серед класу вільних виділялися: повноправні; обмежені в правах; неповноправні.

Повноправне населення Стародавніх Афін складалося із заможних верств (землевласницької аристократії, власників майстерень, рудників, судновласників, купців, лихварів і т. п.), яким протистояла велика маса вільної бідноти: ремісників, землеробів тощо.

У Стародавній Спарті повноправними громадянами вважалися тільки спартіати, які і складали пануючий клас давньоспартанського суспільства. При збереженні спільної власності громадян на землю приналежність до пануючого класу підтримувалася наданням кожному спартіату в користування земельної ділянки — клерум, разом з прикріпленими до неї рабами. Праця останніх забезпечувала засобами існування спартіата і його сім’ї. Клери не можна було продати, подарувати або заповідати. Це був своєрідний заслон проти порушення єдності серед спартіатів.

З метою підтримки такої єдності спартіати повинні були брати участь у суспільних трапезах — сиссітіях, що організовувалися за рахунок встановлених щомісячних внесків спартіатів. Порції учасників сиссітій були рівними. Почесні частки отримували посадові особи. Однаковими були одяг і озброєння воїнів. Підтримці єдності спартіатів сприяли і встановлені Лікургом правила проти розкоші. Спартіатам заборонялося торгувати, для них вводилися важкі, незручні в обігу залізні монети.

Однак ці обмеження не могли завадити розвитку майнової диференціації, що підривала єдність і «рівність» спартіатів. Оскільки земельні ділянки успадковувалися тільки старшими синами, інші могли отримати лише ділянки, що залишалися після смерті володаря, який не мав спадкоємців. Якщо таких не було, вони переходили в розряд гіпомейонів (ті, що опустилися. — Л. Б., С. Б.) і втрачали право брати участь у народних зборах і сиссітіях.

Повноправними в Стародавньому Римі вважалися особи, які належали до кожного з родів, що входили до складу римської общини і були зараховані в одну з курій. Такими були, як вже відомо, патриції, під якими спочатку розуміли корінних і повноправних членів римської общини. До ІІІ ст. до н. е. стара патриціанська знать стала вже вироджуватися і поступатися своїм місцем новій аристократії, так званим нобілям. В цей же час у рядах пануючого класу виокремилася ще одна група — вершники, яка претендувала на розподіл влади разом з нобілями. Їх назва перестала відповідати їх первинному призначенню — комплектуванню кінноти в армії, оскільки остання стала формуватися з інших категорій громадян і навіть чужоземців. «Нові вершники» займалися комерцією і лихварством і поповнювали ряди фінансової і торгової аристократії.

З розвитком рабовласницького ладу і розширенням державних кордонів значно виріс і зміцнів клас рабовласників. Остаточно оформився і становий розподіл в ньому. Ряди нобілів і вершників, що поріділи в період громадянських війн, поповнювалися багатими рабовласниками з Італії і провінцій — муніципалами, провінційною знаттю, а також державними чиновниками. Нобілітет перетворився в сенаторський стан. Сенатори займали вищі посади в державному апараті й армії і ставали найміцнішою опорою імператорської влади. Стан вершників перетворився в служивий стан, що постачав кадри для імператорської адміністрації в Римі, провінціях і для командних посад в армії.

Більш значною за чисельністю була провінційна знать, яка ще не оформилася за станами, але вже відігравала впливову роль у місцевому управлінні. До неї примикали римські і неримські власники ремісничих майстерень, судновласники і торговці.

На нижчих соціальних сходинках античних держав знаходилися вільні, але обмежені в правах жителі цих країн. До них, зокрема, в Афінах відносилися метеки — іноземці; у Стародавній Спарті — періеки — жителі периферійних, гірських районів Спарти. Вони були особисто вільні, володіли майновою правоздатністю, але не користувалися політичними правами і знаходилися під наглядом особливих посадових осіб гармостів. На них розповсюджувався військовий обов’язок: вони повинні були брати участь у битвах як важко озброєнні воїни. Основне заняття періеків — торгівля і ремесло. За своїм становищем вони були близькі до афінських метеків, але на відміну від останніх, вищі посадові особи держави могли стратити їх без суду.

У Стародавньому Римі, крім повноправних громадян, були дві категорії неповноправних: клієнти і плебеї.

Клієнт знаходився в особистій і спадковій залежності від повноправного члена общини, що називався його патроном. Відносини між патроном і клієнтом виражалися в тому, що клієнт, входячи в сім’ю патрона, зобов’язаний був слідувати за ним на війну, допомагати йому працею або коштами, відноситись до нього з повагою і т.д. Патрон у свою чергу зобов’язаний був протегувати клієнта і захищати його перед судом, оскільки клієнт не мав можливості сам захищати свої інтереси. Інститут клієнтели зустрічається майже у всіх народів. Його походження викликано умовами існування родового суспільства, в якому всяка людина, що не належала до цього суспільства, вважалася не тільки чужою, але навіть ворогом.

Плебеї були особисто вільними людьми, мали право власності на землю, повинні були платити податки і від’їжджати на військову службу. Вони могли придбати майно, здійснювати операції і самостійно від свого імені виступати на суді, тобто володіли цивільною правоздатністю, за винятком права одружуватися з патриціями і патриціанками. Тому вони не потребували патронату.

Але плебеї були позбавлені можливості брати участь в управлінні справами римської общини, а саме: брати участь у народних зборах, займати різні посади і отримувати свою частку землі під час розподілу державних земель. Протягом багатьох століть плебеї боролися за зрівнювання в правах з патриціями і на початку III ст. до н. е., домоглися свого, стали поповнювати нарівні з патриціанською знаттю ряди нобілів.

Питання про походження клієнтів і плебеїв є дискусійним. Ймовірно, що до розряду клієнтів попадали «чужаки», тобто чужоземці, які не мали ніякого племінного зв’язку з римлянами. Відносно плебеїв існує припущення, що вони були переселенцями з племен, родинних за своїм походженням з римлянами. Такими племенами були латини, які не вважалися ворогами і тому не потребували патронату.

На правах іноземців тривалий час у Римі були так звані перегрини — жителі римських провінцій. З розширенням кордонів Римської держави зростала і їх чисельність. Центральна влада стала перед проблемою визначення їх правового статусу, що було здійснено на початку ІІ століття. У 212 р., владою імператора Каракали, право громадянства було надане всім вільним жителям Римської імперії.

До третьої категорії відносно вільних, але неповноправних, жителів античних держав потрібно віднести т.зв. люмпен-пролетарів (Стародавні Афіни і Рим) і ілотів (Стародавня Спарта).

Ілоти — поневолені жителі Мессенії — були власністю держави. Вони надавалися в розпорядження спартіатів, обробляли їх землю і віддавали їм біля половини врожаю (на домашніх роботах спартіати використовували рабів з військовополонених). Ілоти практичносамостійно вели своє господарство, не були товаром, як раби, і вільно розпоряджалися частиною врожаю, що залишалася у них. Їх економічне і соціальне становище було близьким до становища майбутніх кріпосних селян. Вважається, що вони мали сім’ю і утворювали якусь подібність общини, яка була колективною власністю общини спартіатів.

Ілоти брали участь у війнах Спарти як легкоозброєні воїни. Вони могли викуповуватися на волю, але в інших відносинах були абсолютно безправними.