Історія держави і права зарубіжних країн

2.2. «Нафтові республіки» Перської затоки

Незважаючи на те, що переважна більшість мусульманських країн району Перської затоки обрали монархічну форму державного правління, деякі з них на певному історичному етапі висловлювалися на користь республіки. Серед них, насамперед, такі держави, як Іран та Ірак, зміст форми правління яких має специфічні особливості у порівнянні як між собою, так із класичними республіками.

Ісламська республіка Іран

Після розпаду Арабського халіфату Персія (Іран — тільки з 1936 р.) в ХІ ст. підпадає під владу турків-сельджуків, а у ХІІІ ст. — монголів. На початку ХХ ст. Персію перетворено на напівколонію Росії та Великобританії.

Сучасна іранська державність бере початок з революційних подій початку XX ст., коли було скликано національну раду — меджліс, котрий у 1906—1907 рр. прийняв Конституцію держави, яка після підписання шахом запровадила конституційно-монархічну форму державного правління.

Проіснувавши 70 років, монархія в Ірані була скинута в результаті революції 1979 року. Ісламська релігійно-політична революція відбулася в умовах кризи, створеної іншою, індустріальною революцією ініційованою монархічним урядом. Ним удалося провести індустріалізацію, але вона не встигала за приростом міського населення й армії безробітних. Розпочата аграрна реформа, спрямована на обмеження феодального землеволодіння й землеволодіння релігійних мусульманських громад, теж виявилася невдалою, і країна була змушена імпортувати продукти харчування. Усе це, а також посилення корупції у правлячій верхівці викликало обурення населення. Виразником масового незадоволення й організатором антиурядових виступів стало мусульманське духовенство.

У лютому 1979 р. у країну з політичного заслання повернувся аятола Хомейні, котрий очолив боротьбу за повалення шахського уряду і створення національної ісламської держави. Шах був скинутий і емігрував, а Іран, за результатами референдуму, офіційно проголошено ісламською республікою. Того ж року тимчасовий уряд запропонував проект нової конституції, який після доопрацювання спеціальною радою експертів за участю мусульманських правознавців був затверджений керівником іранської революції аятолою Хомейні. Конституція Ісламської Республіки Іран набула чинності за результатами референдуму, проведеного 2—3 грудня 1979 року.

У Конституції зроблено акцент не стільки на політико-правовій характеристиці іранської держави, скільки на її ідеологічно-релігійній спрямованості. Важливим нововведенням стало положення про те, що країною керує авторитетний мусульманський богослов-законник — Керівник («рахбар»), котрий вирішує найважливіші державні справи. Так, з метою «забезпечення державних інтересів» за пропозицією парламенту або за рішенням Верховного Суду, він має право зміщувати Президента, призначати на вищі державні посади, оголошувати мобілізацію збройних сил, війну, укладати мир тощо. Ця посада, яка стояла над усіма іншими державними посадами й інститутами, була представлена аятолі Хомейні (аятола — букв. «вуста Аллаха»).

За Конституцією, «формою державного ладу Ірану є ісламська республіка» (ст. 1). У статті 4 записано, що «всі закони та інші правові акти мають відповідати принципам ісламу». Контроль за виконанням цього конституційного припису покладено на факіхів — членів так званої спостережної ради. До її складу входять шість авторитетів у сфері мусульманського права, призначуваних Керівником, і шість правознавців, обраних парламентом за поданням вищого суду.

Пост Президента вважається другим у державній ієрархії після посту Керівника. Його обирають шляхом загальних і прямих виборів терміном на чотири роки. Кандидатом у Президенти, за Конституцією, може бути особа з числа політичних діячів відповідної релігійної належності. Президент здійснює керівництво органами виконавчої влади за межами повноважень, віднесених до Керівника. Водночас Президент забезпечує узгодженість у діях органів законодавчої, виконавчої та судової влади.

Президент пропонує кандидатуру на посаду Прем’єр-міністра, і після отримання цією кандидатурою довіри в парламенті здійснює формальне призначення глави Кабінету міністрів. Він подає Президентові кандидатури на посади міністрів, котрі після призначення мають отримати довіру в парламенті. Перед останнім також політичну відповідальність несе Прем’єр-міністр за діяльність уряду.

Конституцією визначено, що Президент і всі члени Кабінету міністрів мають бути перевірені Верховним Судом до і після зайняття поста або посади на предмет їх майнового стану з метою запобігання зловживання владою.

Органом законодавчої влади визнано Національну Раду — Меджліс, до складу якого входять 270 депутатів. Однопалатний Меджліс формується шляхом загальних і прямих виборів. Термін його повноважень — 4 роки.

Таким чином, ми бачимо, що й у формі правління Ірану наявний певний дуалізм, котрий репрезентований, з одного боку, ідеологічно-релігійними, а з іншого — суто політичними інституціями. Останні, взяті в системі, нагадують змішану форму республіканського правління, де глава держави обирається безпосередньо народом, а уряд залежний як від Президента, так і від парламенту.

Іран сьогодні дає приклад відродження ісламу в одному з районів світу, що здавна був місцем зустрічей та взаємовпливів кількох культур і цивілізацій. «Ісламська революція» 1979 р. надала потужного стимулу пожвавленню ісламу, котрий заявив про себе як про один з могутніх ідейних та соціальних факторів сучасного політичного і конституційного розвитку країн Близького Сходу.

Республіка Ірак

Історія Іраку, який нині розташовується на території колишньої давньої Вавилонської держави, в середні віки має багато спільного з історією Ірану: з VII ст. обоє вони входять до складу Арабського халіфату, в ХІ ст. їх території захоплені турками-сельджуками, а в ХІІІ ст. — монголами. З 30-х рр. ХVI ст. їх шляхи розходяться: іракські землі до початку Першої світової війни перебувають під владою Османської імперії. Під час війни вони захоплені Великобританією, котра встановила свій протекторат над Іраком.

З початку 30 р. ХХ ст., по суті, починається сучасна історія Іраку. Згідно з англо-іракською угодою 1930 р., Ірак з 1932 р. формально проголошено незалежною державою з конституційно-монархічною формою правління. У середині липня 1958 р. в результаті антифеодальної революції у країні повалено монархію й проголошено республіку. Її правові засади були визначені тимчасовою конституцією Іраку, яка набула чинності 16.07.1970 р. (з подальшими змінами вона діяла до квітня 2003 р., тобто до повалення режиму Саддама Хусейна військами «союзників» — американців, англійців та ін.).

За змістом Конституції, форма правління Іракської держави за часів Саддама Хусейна нагадувала президентську республіку. Виконавчу владу здійснювали такі вищі органи: Президент, Рада революційного командування (РРК) та уряд.

Глава держави — Президент — до вересня 1995 р. обирався РРК зі своїх членів. Відповідно до внесених у подальшому поправок до Конституції, Президент Іраку став обиратися на всенародному референдумі терміном на 7 років. Він мав надзвичайно широкі конституційні повноваження, одночасно був головою держави, головою РРК і головнокомандувачем збройних сил. Кабінет міністрів очолював Прем’єр-міністр.

Рада революційного командування видавала закони та інші акти, що мають силу закону, вирішувала питання діяльності Міністерства оборони, громадської безпеки, оголошувала часткову або повну мобілізацію у країні, оголошувала війну й укладала мир, ухвалювала проекти державного бюджету та інші фінансові документи, ратифікувала міжнародні договори й угоди.

Законодавчий орган — однопалатний парламент (Національна рада) у складі 250 депутатів (220 депутатів обиралися загальними прямими виборами при таємному голосуванні, а 30 депутатів призначав Президент з числа жителів трьох північних провінцій. — Л. Б., С. Б.) наділявся обмеженими повноваженнями. Він ухвалював законопроекти, прийняті РРК, самостійно від імені ¼ складу парламент міг ініціювати розгляд законопроектів, які, однак, не могли стосуватися військових та фінансових питань, а також питань державної безпеки. Прийнятий у такий спосіб законопроект набував чинності, якщо протягом 15 днів він був ухвалений РРК. За згодою Президента, парламент міг викликати міністрів для отримання необхідних роз’яснень.

На практиці ж уся державна влада була зосереджена в руках Саддама Хусейна, який тривалий час очолював всі органи виконавчої влади (Посаду Президента, голови РРК і головнокомандувача — з 1979 р., посаду Прем’єр-міністра — з 1994 р.). Відповідно, політичний режим Іракської республіки, яка з 1992 р. рішенням Президента перейменована на Республіку Ірак, можна визначити як недемократичний у формі військової диктатури. Це нерідко приводило до конфліктних відносин Іраку зі своїми сусідами. Зокрема, загострення ірако-іранських відносин у вересні 1980 р. переросло у виснажливий воєнний конфлікт, який закінчився в 1988 році.

Мілітаристська політика Саддама Хусейна яскраво проявилася в ніч з першого на друге серпня 1990 р., коли іракські війська вторглися на територію сусіднього Кувейту і протягом тижня окупували його. Багдад оголосив про «довічне об’єднання» Іраку та Кувейту і в односторонньому порядку проголосив Кувейт своєю 19-ю провінцією. Як уже зазначалося, за допомогою коаліційних сил агресія була припинена, державна незалежність і територіальна цілісність Кувейту відновлена.

Після цього Ірак, опинившись в міжнародній ізоляції, активізував свою діяльність з виготовлення зброї масового знищення. ООН спробувала поставити цей процес під свій контроль, але у другій половині 1990-х років міжнародні експерти були вислані з країни. Саддам Хусейн погодився знову прийняти їх тільки у 2002 р. під загрозою військового вторгнення з боку США. Хоча інспектори почали працювати в Іраку досить плідно, в березні 2003 р. керівництво США та її союзники (насамперед Великобританія) під приводом боротьби зі зброєю масового знищення, без санкції ООН (в РБ ООН проти військових дій виступили Китай, Росія та Франція. — Л. Б., С. Б.), почали військову операцію, яка в наступному місяці (08.04.2003 р.) закінчилася перемогою над Саддамом Хусейном. У результаті в окупованій союзними військами (США, Великобританія, Італія, Польща та ін.) країні, де, до речі, зброї масового знищення так і не було знайдено, почалися процеси впровадження стандартів «західної демократії», які на «східному» ґрунті поки ще не приживаються.

Одним з найактивніших союзників США в іракській кампанії був сусід Іраку, умовно й України — Туреччина.