Історія держави і права зарубіжних країн

1.2. «Класична» школа конституційного права

На початковому етапі розвитку науки конституційного права пануюче положення в ній займала так звана «класична школа». Її називають також «юридичною школою», оскільки свою головну задачу її представники бачили в розробці основних принципів, норм, категорій конституційного чи державного права, систематизації його норм, заповненні прогалин тощо. Для обґрунтування даного наукового підходу використовувалася методологія юридичного позитивізму, суть якої зводилася до свідомого обмеження предмета юридичної науки лише правовою формою суспільних явищ. За своїми цілями і об’єктивними результатами класична школа може бути визначена ліберально орієнтованою. Серед відомих її представників — Г. Єллінек і П. Лабанда (Німеччина), Ф. Кокошкін, М. Коркунов, Ф. Тарановський, Б. Чичерін (Росія), П. Мішу й А. Есмен (Франція), А. Дайсі (Англія). Більшість з них дотримувалися ліберально-демократичних поглядів, хоча залежно від конкретно-історичних ситуацій частка ліберального і демократичного в них була різною, що значною мірою зумовлювалося тією обставиною, що в розглянутий період переважаючою формою правління, як відомо, була монархія, котра переживала процес перетворення в конституційну монархію.

Процес цей був необоротний, але досить складний і суперечливий, оскільки відображав співіснування різних соціально-політичних сил. Багато представників класичної школи віддавали перевагу ідеї про еволюцію конституційної монархії. Цим пояснюється, зокрема, те, що в працях Г. Єллінека, П. Лабанди й інших суверенітет розумівся тільки як державний (а не суверенітет народу). Висунута Г. Єллінеком теорія «самообмеження державної влади», в цілому демократична, в той же час залишала монархічній владі достатню свободу розсуду у встановленні меж «самообмеження». Абсолютна перевага монархічної форми правління в Європі визначила і ту велику увагу, яку німецькі і російські представники класичної школи приділяли правовому становищу глави держави, його взаєминам із представницькими органами тощо.

Дещо по-іншому розглядали ці питання французькі державознавці (П. Мішу, А. Есмен). Традиції, закладені Декларацією прав людини і громадянина 1789 р., не дозволяли відмовитися від принципу народного суверенітету як джерела державної влади і прийняти конструкцію німецьких та російських державознавців про «самообмеження держави». Стрижневе місце в роботах французьких представників класичної школи займав парламентаризм, а також тісно взаємозалежні з ним партійна система, виборче право та інші проблеми.

В Англії найвизначнішим представником юридичної класичної школи був А. Дайсі. Ключові моменти в поглядах Дайсі — верховенство парламенту і «правління права». Саме парламенту, а не народу, на думку Дайсі, належить суверенітет, а «правління права» покликано забезпечити гарантії індивідуальної свободи, і головна роль у цьому належить незалежним суддям, котрі огороджують підданих не тільки від довільних актів адміністрації, але і від законодавця.

В перші десятиліття XX ст. класична школа почала зазнавати критики і поступово втрачати пануючі позиції, оскільки її вихідні установки вже не визначали розвиток конституційно-правової доктрини.