АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Страшно було йти у повну невідомість. Але «Маршал» заспокоїв», — «Малой»

Двадцятирічний боєць 79-ї окремої аеромобільної бригади з позивним «Малой» розповідає, які враження на нього справив уночі Донецький аеропорт, як був організований захист командиром «Маршалом» та про те, як сепаратисти постійно порушували перемир’я:

— Мене називають «Малой», бо я наймолодший у роті. Мені 20 років. Я пішов на контракт у 2013-му, бо було цікаво поєднати службу й заробіток. Мене навчали, брав участь у стрільбах, виконував стрибки. Потім Майдан почався, а потім бойові дії, і нас відправили на Донбас. Усе літо, всю осінь там був.

У Донецький аеропорт я зайшов у жовтні. Точну дату не пам’ятаю. Пробув я там близько двох тижнів. У принципі, я знав, куди їду, ми готувалися до цього, нам повідомили про те, що там відбувається.

Заїжджали ми «цікаво»: ніч, темно, нічого не бачиш. Я ішов, схопився за товариша, товариш узяв мене за ремінь кулемета і тягнув. Ось так ми йшли, тримаючись один за одного. Зайшли в новий термінал, відсиділися там якийсь час, подрімали трошки і перебігли у старий термінал.

Ця перебіжка була найстрашнішою з того, що зі мною траплялося. Ми всі, окрім лікаря, приїхали вперше. Незнання того, що там, попереду, дуже лякало. На вулиці ще хоч щось видно було, а в будівлі повна темрява. Купи сміття, усе під ногами хрустить, весь час через щось перечіплюєшся, падаєш. Ми один за одного трималися й так, ланцюжком, ішли. Завдяки цьому ніхто не заблудився і не відстав.

А от коли вже прийшли в старий термінал, усе стало на свої місця. Нас зустрів «Маршал» і каже: «Хлопці, можете спокійно лягати спати, ми самі справимося, а ви завтра вже заступите на бойове чергування».

Ніч ми переспали нормально. Уранці нас розбудили й безпосередньо на постах увели в курс справ. Ми зайняли оборону й день відстояли з хлопцями, які були до нас. Вони нам усе розказали й показали, передали все й пояснили, звідки можна очікувати противника. Увечері вони пішли, а ми залишилися на позиціях самі.

Я кулеметник, у мене кулеметне гніздо на першому поверсі було. Досить-таки міцна вогнева точка. Моє завдання — стримувати сектор. Але я частенько підіймався й на другий поверх.

На той час половина старого термінала була під окупантами. Половина будівлі наша, а половина — їхня. На ту, другу половину ми просто не ходили, бо знали, що вона виходить на готель, де вони засіли.

Ми просто піднімалися на другий поверх і намагалися гранатами закидати їхні окопи. Просто тримали в руках гранату і чекали, коли кинути. Ніяких відчуттів особливо не було. Була суміш страху, азарту й адреналіну.

Сепаратисти домовлялися про перемир’я, щоб його порушувати

— Обстріли були постійно тоді, але з перервами. Поїв — обстріл, пішов поспав — обстріл. Дві людини були на позиції, дві відпочивали. Ми так звикли до обстрілів, що навіть спали під них.

Ми робили кожен свою справу, і багато чого вже навіть автоматично. Починають стріляти — біжу до кулемета й стріляю у відповідь. Мозок особливо не працює, працюють інстинкти. Ну, іще тренування, мабуть, допомагали. Ми знаємо, що потрібно робити і як це робити швидко.

А от зі мною на позиції був товариш, він прийшов добровольцем і одразу поїхав із нами в аеропорт. Спочатку ми йому щось підказували, але він молодець, справляється на всі сто відсотків.

Що запам’яталося? У нас із Сергієм влучила куля калібром 7,62, у каску, і… та витримала. Досить дивна ситуація. Реально чудо. Ось це запам’яталося найбільше.

Іще пам’ятаю, як сепаратисти постійно порушували перемир’я. Їхнє керівництво дзвонило нашому й просило перемир’я, а потім кожного разу самі ж його і порушували. Наприклад, вони о восьмій ранку просять перемир’я, а о десятій уже починається бій. Перемир’я ніколи ніякого толком не було. Вони постійно, майже в один і той самий час починали обстріли. З різною інтенсивністю, але обстрілювали завжди.