АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Аеропорт став тренувальною базою для всієї нації», — боєць «Скіф»

Боєць «Скіф» пішов захищати Україну добровільно. З червня 2014 року був у лавах Національної гвардії, а потім воював у складі 1-ї штурмової роти 5-го батальйону ДУК ПС. «Скіф» потрапив до Донецького аеропорту у вересні. «Скіф» дає оцінку обороні Донецького аеропорту як події, що змінила подальшу долю України:

— Рішення піти на війну прийняв досить швидко, після Майдану. Здавалося, що це буде нечесно, несправедливо з мого боку, якщо я, підтримуючи Майдан, залишуся вдома.

Я був добровольцем, мене ніхто не примушував нікуди їхати. Я сам напросився й поїхав у Донецький аеропорт. Виїзд відбувся 17 вересня.

Цей об’єкт мав суттєве стратегічне значення, і там точилися бої весь час, попри те що велися переговори про перемир’я. Коли всі параноїлися про те, що війна може припинитися не на нашу користь, хотілося потрапити в місце, що було осередком боротьби, концентрацією боротьби навіть не за щось, а всупереч. Таким місцем нам видавався аеропорт.

У Пісках ми витримували обстріли і входили в перестрілки, там була позиційна війна, але ми бачили, що в аеропорту кояться набагато грандіозніші події. За 5 км ми мали змогу вночі спостерігати, як там їх «градують», з «градів» поливають. Це було дуже яскраве, але моторошне видовище.

Усім хотілося воювати в аеропорту саме через його символічне значення, бо ми розуміли, що люди, які стоять там, несуть відповідальність за суттєвий проміжок історії, за якийсь історичний етап і вони входять до числа тих, хто своїм життям, здоров’ям і боротьбою робить великий крок для країни.

«Я був упевнений, що ворог поламає об нас зуби»

— Тільки-но ми заїхали на територію, почався обстріл. Бойові точки зробили вздовж паркана злітної смуги. Тільки-но ми в’їхали на цю «космічну» злітну смугу, почався обстріл трасерами, БМП кидало з боку в бік, а ми зрозуміли, що все серйозно.

Я дивився на дорогу в перископ і бачив абсолютно сюрреалістичну картину: краєвид випаленої землі, кулі, трасери, які летять в обидва боки, з нашого боку хто міг стріляв, по нас стріляли… Здавалося, що ми десь на Марсі. Проїхали нашу опорну точку, я бачив її краєм ока секунди дві, але помітив, наскільки серйозно там усе облаштовано.

Коли ми вже під’їхали до терміналів, я мав змогу переконатися, наскільки круто влаштована оборона. Я був упевнений, що ворог поламає об нас зуби.

Коли ми тільки приїхали, майже без досвіду та навичок ведення такого бою, нас кинули на важливі завдання. Ми не просто посилювали там кілька постів у старому терміналі, найнебезпечнішому, ми тримали одну з позицій, яка була за 600 м від термінала. Фактично вели розвідувально-диверсійну роботу. Накази віддавав особисто «Редут».

Ми інтуїтивно відчували, що це початок, що ми готуємося до неминучого наступу на Донецьк. Зараз може здаватися нереальним те, що ми планували наступати на місто. Але тоді все було навпаки: нереальним ми вважали відсутність наступу. Ми сподівалися, що буде відданий наказ головнокомандувачем на подальший рух на територію ворога. У нас було відчуття, що ми робимо велику справу, яка перейде в широкомасштабний наступ.

Фактично перші думки про те, що наступу не буде, можна вважати початком відліку до смерті аеропорту.

Аеропорт розглядався або як плацдарм, щоб можна було суттєво закріпитись, або відійти. Можливо, згодом історики дійдуть якогось висновку, що це була зрада, чи злочин, чи недбальство, але я дуже сумніваюся, що хтось понесе покарання.

Свою точку ми тримали кілька діб. Ворожа розвідка ходила фактично навколо, я чув їхні кроки за вікнами. Але під час мого чергування контакту не сталося.

Навіть по рації спілкуватися з ворогом у мене особисто великого бажання ніколи не було, я не спілкувався з ними і не бачив їх. Я маю добре уявлення про свого ворога на ментальному рівні, мені не треба його навіть бачити.

Уже після мого поранення був бій, після якого наші відступили.

З 17 по 22 вересня не було жодної піхотної атаки на термінал. До 17-го там була якась одна спроба, ворог намагався вибити нас з точки «Єнот», але де була ця точка, хто її тримав, я вам сказати не можу.

З кінця вересня в аеропорту вже були набагато серйозніші піхотні атаки. Початок жовтня — танкові атаки.

«На війні немає чорного та білого, треба вміти вчитися у ворога»

— В аеропорту часу на сон було мало, виспатися не вдавалося. Дві-чотири години на добу. Усе, що відбувалося тоді, — це було очікування, чергування й укріплення нашого шматка простору, нашої позиції.

Укріплювалися ящиками з піском. Я пам’ятаю, у мене була книжка, яку я брав разів два в руки всього лише. Цю книжку я змародерив десь у Пісках. Героїчний епос народів СРСР. З героями тієї книжки я себе не співвідносив.

На сторінках занадто все просто, всі негативні персонажі однозначні, а інші однозначно всі позитивні. А на війні немає чорного та білого. Треба тверезо мислити і бачити, які негативні сторони тут, а які позитивні — там. Треба вміти вчитися у ворога. Правда, у нашому випадку там не було особливо чому вчитися: там відвертий бидлопролетаріат.

В аеропорту негативу майже не відчувалося. Не було алкоголю, а це дуже вагомий плюс. Та й сама ситуація спрямовувала на якесь дуже благородне мислення. Не було особливо часу займатися дурницями.

Там була війна в одному зі своїх образів найідеалізованіших, один із найчистіших проявів боротьби, чогось кристально-доброго і злого.

«Були ті, хто заряджав на відчайдушну боротьбу»

— Коли гинули мої товариші, це викликало дуже неоднозначні відчуття. З одного боку, я відчував щось схоже на заздрість, тому що вони закінчили свій шлях як герої. Вони були дуже благородні, я ніколи не думав, що вони можуть першими загинути. Ті, які були найвіддаленішими від смерті. Зараз я розумію, що помилявся. Це були «Скельд», «Каспер», «Сєвєр»…

З «Сєвєром» я тримав найближчу до ворога точку. У нас майже не було там страху, паніки, у нас було нормальне сприйняття того, що може відбутися все, що завгодно, але це нас не лякало. Настільки був високий бойовий дух, нормальне, адекватне сприйняття смерті.

Покійний «Сєвєр» був дуже безстрашний. Він ішов назустріч смерті. Будучи ерпегешником, він пішов на танк і повів за собою нас. Він був прикладом хороброго і безстрашного воїна. Він загинув 6 листопада на метеовежі. Мене його смерть вразила, я бачив у ній навіть якусь логіку, як це не парадоксально звучить.

Коли я згадую про аеропорт, про нього і про таких людей, як він, вони для мене уособлюють боротьбу за високу мету, за високі цілі і з реальною самопожертвою.

Мені здається, що його душа після смерті не переставала сміятися, навіть зі своєї смерті. Такі люди заряджають на відчайдушну боротьбу і не дають морального права відступати.

«Війна вже скінчилася, але може спалахнути в будь-якій точці України»

— На війні я змінився, я став спокійнішим і холоднокровнішим. Після кожної важкої ситуації, не обов’язково бою, наприклад у розвідці, приходить відчуття, гостра потреба себе контролювати.

Ти чуєш ворога, але не маєш права в нього стріляти. Це дуже діє на нервову систему, мусиш бути залізним. Мені ці зміни навіть на користь пішли. Кожна важка ситуація змінює.

Зараз я вважаю, що війна вже закінчилася. Я вважаю, що є дуже висока ймовірність того, що конфлікт майже вичерпаний. Це погано, бо це несправедливо для України, але я готовий змиритися, що війни вже далі не буде. У нас буде друге Придністров’я і так далі.

У нас ситуація унікальна тим, що немає такого чіткого поділу на життя до війни та після неї. Ми в ситуації, коли треба бути готовим, що війна може в будь-який момент прийти в будь-яку точку України.

У нас немає часу на посттравматичні синдроми, коли людина приїжджає і йде до психоаналітика. Треба вміти одразу ставати цивільним, звичайною людиною зі звичайними потребами, якомога менше «палитися», тому що боротьба не закінчується. Невідомо, хто в майбутньому ще буде окупантом.

Я маю на увазі або поліцейську державу, або окупацію зовнішню, або ще щось… На мій погляд, дуже рано впадати в стан ейфорії. Боротьба ще не закінчена.

Червоні тюльпани перед руїнами терміналів ДАП, весна 2015 року. Кадр з трейлеру фільму Радіо Свобода «Аеропорт Донецьк»

«Аеропорт став тренувальною базою для усієї нації»

— Аеропорт має символічне значення. Фотограф і журналіст Сергій Лойко у своєму інтерв’ю говорив про те, що аеропорт — це таємна кімната із «Пикника на обочине» братів Стругацьких, «куда хотел попасть каждый украинский мужчина». По-моєму, це дуже точно, набагато точніше, ніж усі мої слова. Там було відчуття якоїсь визначної точки, визначної події.

Ця точка, Донецький аеропорт, власне, стала тренувальною базою не тільки для тих, хто там побував, а й для усієї нації. У чомусь це було відкриття. Відразу потрапивши на територію, я відчув, що тут починається нова сторінка. Такі події сильніші за будь-яку інформаційну війну або за будь-які баталії ватників і укропів. Ці події сильніші за мільйони слів, сказані навіть тими, хто там був..