АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Вони не вивели людей і залишили їх на загибель», — капелан аеропорту

Помічник командира батальйону військових капеланів протестант Олег Марінченко в Донецькому аеропорту був двічі. Восени 2014 року він провів 11 днів у диспетчерській вежі летовища, а потім два тижні в передостанні дні захисту. Капелан порівнює організацію оборони різних ротацій та аналізує дії командування. Він розповідає, як бойовики танками розстрілювали аеропорт, як не працювала українська артилерія і як у таких обставинах часом залишалося тільки молитися:

— Я служив дияконом у церкві, і події в Україні, звісно, мене дуже турбували. Я постійно молився і думав, чим можу бути корисним нашій армії. Колись і я служив в армії, тому думав, що треба підтримувати духовно або надавати медичну допомогу (кожний капелан проходить тактичну медицину — це перша допомога при бойових діях). Приблизно місяць з моїм командиром ми думали, куди і як я можу поїхати. Та вийшло все спонтанно. Восени, до того як наш батальйон офіційно служив у ЗСУ, подзвонила одна волонтерка і сказала, що є можливість поїхати в аеропорт, завезти бійцям зимові спальники. Так і почалося моє служіння. Пам’ятаю, тоді знайшли машину одного айдарівця, який привіз мене в Краматорськ. Звідти військові привезли мене разом із цими спальними мішками в Тоненьке, а з Тоненького — у диспетчерську вежу Донецького аеропорту.

Олег Марінченко у новому терміналі. Фото: Олег Марінченко

Крім спальників, ми завозили туди продукти і боєкомплект на БТР — всередині були командир, водій і я. Водій був із досвідом, добре орієнтувався на дорозі, бо вже не раз завозив туди особовий склад. Хоч там було не багато доріг, але там можна було заблукати, і дехто, бувало, блукав. Та ми заїхали швидко, нас не помітили, і ми швиденько розвантажилися. Я залишився, а БТР поїхав.

«Коли я заїжджав в аеропорт, то просив Бога бути корисним бійцям»

— Коли я там опинився, моя перша думка була така, що тримати оборону можна, але недовго, якщо не буде гарної підтримки ззовні. Без артилерії ззовні цей бетон можна дуже швидко розкришити з танків і гармат. Таке відчуття в мене було.

Коли я тільки їхав по дорозі, просив Бога бути корисним бійцям, які воюють у таких умовах з ночі до ранку. Щойно я зайшов з продуктами на поріг, бійці (з «Правого сектору» та десантники) одразу мене запитали: «Чи можна нам стріляти по церкві?» Там була церква, і з її найвищої точки по аеропорту весь час стріляла снайперша з високоточної гвинтівки. Я здивувався, що людей у тих умовах турбувало таке духовне питання.

Церква, з дзвінниці якої по ДАП працювали снайпери. Фото: Руслан Боровик

Я їм відповів, що слово «церква» в перекладі з грецької мови — це «зібрання віруючих». А якщо та будівля використовується не за призначенням, тим паче у військових цілях, то, звісно, треба по ній стріляти й подавляти вогневу точку. Бійці тоді сказали, що я їм відповів на багато питань. Тоді ми всі разом взяли продукти, воду — все, що потрібно, і пішли далі у вежу.

Ліквідувати ту вогневу позицію у церкві довго не вдавалося. Щоправда, там і відстань була велика. Але в коригувальника, бувало, аж нерви не витримували. Він кричав: «Капелане, чому ми не влучаємо в церкву?»

Бійці собі якось так думали, що раз капелан приїхав, то в них усе буде добре і скрізь вони будуть влучати. Але я їм пояснив, що я не талісман і що вони самі вирішують, що їм робити перед Богом. Правильне рішення чи не правильне, але це їхнє рішення як військових.

«У них не влучали кулі, і то для них було свідченням Бога»

— Дух у бійців був високим. В аеропорту всі бійці — це добровольці. Якщо хтось із підрозділу відмовлявся їхати, його просто не брали. Дехто до цього вже був у бойових умовах на інших секторах. Це були чудові бійці з чудовим духом.

Хлопці мене запитували, з якої я церкви. Я відповів, що з протестантської, і побачив, що їх особливо не турбує, православний ти, католик чи протестант. Якщо ти приїхав туди й був разом із ними, то вони вже називають тебе «батюшка», і «святий отець», і «отче». Для них була важлива присутність священнослужителя, вони бачили, як Господь після цього почав діяти.

Коли приїжджали БТР, привозили їжу й воду, їх треба було розвантажувати, навіть під обстрілом. Поки виходиш, десь навприсядки чи повзком, то тебе ще не видно, а от коли вже зверху на БТР залізти треба, щоб зняти вантаж, то тебе видно здаля. Тоді починає бити крупнокаліберний кулемет. Тож розвантажити БТР було своєрідним подвигом.

Я молився за бійців, щоб з ними все було добре, щоб нікого з них не поранили і не вбили. Вони тоді приходили і казали: «Таке було, по нас так гасили — кулі свистіли біля голови, влучали в різні залізяки на БТР, але не в нас». То для них було великим свідченням Бога.

Після кожного бою була перерва, часом дві години, а часом могла бути й чотири або шість годин. Після бою ми зазвичай закривали пробоїни. Якщо було розбито багато бетону, то ми ящики з-під боєкомплектів та мішки наповнювали битим бетоном і заставляли ті пробоїни в стінах. А потім уже їли, відпочивали, спали й багато спілкувалися. Хлопці розпитували про Біблію й віру.

Ще ми розмовляли, коли стояли на посту. Як і кожен боєць, я дві години чергував біля бійниці. Нас могли закидати гранатами чи обстріляти з гранатометів, тому треба було постійно стежити за обстановкою навколо.

Усередині диспетчерської вежі

— Бійниця — це шестикутна башта з великими вікнами. Звісно, що вже після всіх обстрілів цих вікон не було. Ці приміщення колись у цивільному житті були офісними, тому всі віконні отвори були заставлені комп’ютерними блоками, сейфами, папером, диванами, кріслами й бухтами дроту. І з кожного боку було невелике віконечко, щоб можна було побачити, де і коли починається атака, де і хто підходить, де повзають снайпери.

У вежі був зовнішній коридор, по колу, завширшки 2 м. І внутрішні приміщення з колонами без дверей. У башті було приблизно 24 поверхи, але не було ліфту, лише гвинтові сходи.

Вежа ДАП. Фото: Олег Марінченко

Бойові дії в основному велися в районі зовнішнього коридору — там були вогневі точки і наглядові позиції. Внутрішні ж приміщення були захищені товстими бетонними колонами, тому ми розташовувалися саме там. Там було декілька шкіряних диванів, на яких ми спали. Бійці ще спали в спальниках на карематах, на бетонній підлозі другого поверху.

Завдяки милості Божій у вежі не було пожежі. У середину іноді влучали ВОГ, якісь запалювальні кулі, але вони не влучали туди, де могло б щось загорітися. Звісно, усе могло зайнятися в будь-який момент під час бою, але Бог милував.

«Коли стріляли з авіаційної зенітки, усередині все просто літало»

— Атаки були постійно. Бої зі стрілецької зброї були кожен день з ранку до ночі, а інколи й уночі. Коли піхота йде зі стрілецькою зброєю, легше. Хлопці їх бачили за 500 м і далі. Уночі спостерігали в тепловізори. Гірше було, коли підвозили гармату чи так звану «рапіру». Коли влучала протитанкова гармата, то пробивала стіни й уламки від бетону влучали у бійців. А коли стріляли з авіаційної зенітки, яку підвозили на машині, то всередині все просто літало. Тож якщо десантники чули, що під’їжджає машина чи щось важке, то коригували вогонь артилерії. Це була наша зовнішня підтримка.

Стріляли з РПГ чи «мухи». Декілька разів залітало з АГС. Були вистріли з підствольного гранатомета.

Вигляд з вежі. Фото: Олег Марінченко

«Молитися під час бою важливіше навіть, ніж брати зброю в руки»

— Я був із 79-ю бригадою і з «Правим сектором». У них була одна точка на виході з аеропорту, але й у вежі в них теж було вісім чоловік, десантників, які змінювались майже щотижня. То були відчайдушні бійці з великим досвідом.

Був один хороший такий брат-боєць, грузин, йому було 20 чи 21. Був молодий ще «Сєвєр». Якщо пам’ятаєте, повідомляли, що загинув боєць «Правого сектору» із позивним «Сєвєр». Я з ним був в аеропорту, він загинув на другий день після того, як я поїхав. У нього влучили з гармати — з тієї «рапіри», розірвало грудну клітину.

Я під час боїв був поруч із медиком. Ми допомагали бійцям при різних пораненнях та евакуювали їх — виносили до БТР, коли той під’їжджав. Часом навіть допомагав перезаряджати магазини, але більше просто молився. Я зрозумів, що молитися під час бою важливіше, ніж брати зброю в руки, бо я капелан, у мене духовне служіння.

У Біблії є таке поняття — «стояти в проломі» за людей перед Богом, молитися перед ним, просити захисту й допомоги. Треба було стояти на колінах, і я відчував — це має вплив. Тих, кому стріляти і воювати, вистачало, а молитися — ні. Це при обстрілах «градами» чи з важкої артилерії всі моляться.

Коли боїв не було, то кожен боєць по дві години чергував, а чотири відпочивав. Тому я свої дві години сидів як спостерігач. А чотири години — залежно від часу дня: якщо вночі, то спав, якщо вдень — підходив до бійців, які сиділи біля бійниць, молився біля них чи говорив з ними.

Одного разу побачив, що боєць плаче. Я запитав, яка біда з ним трапилася. Він каже, що в його мами був серцевий напад, а він сидить в оточенні у вежі Донецького аеропорту й нічим не може зарадити. Я так по-простому поговорив з ним. Сказав, що наше життя в руках Божих, що ми багато чого не можемо. У нас є рідні, є друзі, у когось є діти, а ми зараз далеко від них. Але є той, хто і тут, і там, і ми, і вони в його руках. Давай, кажу, просто помолимося і віддаймо це в руки Божі. Він погодився, і ми помолилися.

Я відійшов буквально на хвилину, а потім підхожу, а він усміхається й каже, що йому на серці стало спокійно. Молитва, здавалось би, це мало — 30 секунд чи, може, хвилина. Але для людини це дуже багато. Особливо для бійця. Бо розклеєний боєць — це не боєць. У нього в думках інше.

«Я перший з нашого батальйону капеланів потрапив у бойові умови»

— Коли я їхав у Донецький аеропорт, у мене різні командири запитували, чи розумію я, куди їду. Мені казали, що я можу бути поранений, скалічений або вбитий. Вони переживали, що я цивільна людина і за мною треба наглядати.

Кожен боєць, мовляв, знає, куди бігти, ховатися чи стріляти. А я перший з нашого батальйону капеланів потрапив у бойові умови. Однак свого часу я служив у спецназі під Москвою, у підрозділі боротьби з тероризмом. Тож, хоча до цього на війні не був, я швидко адаптувався й мені вистачило буквально півдня, щоб зрозуміти, що до чого. Я знав, що робити, якщо в бійця заклинило автомат. Знав, як діяти при пораненнях. При обстрілі «градами» знав, що всім треба було ховатися в найбезпечніше місце. Я робив усе те, що й бійці. Не гірше за них робив.

Якось я підірвався на гранаті, але, як казав Остап Бендер, «отделался легким испугом». Після чергування, коли бійці вже готувалися поспати, я пішов у одній справі — туалет шукати. Це було на четвертий чи п’ятий день. Перед цим був бій, я був втомлений і не захотів турбувати товаришів. Я пішов сам і потрапив на розтяжку.

Командир перед цим попереджав усіх, щоб туди не ходили, бо там стоїть розтяжка. Я забув, і тому так сталося. Там висіла замаскована граната, а я її не побачив.

Граната влаштована таким чином, що спочатку вибухає капсуль, потім бойок. Спочатку чуєш такий звук — «пах», а після нього ти знаєш, що через три секунди буде вибух і комусь буде дуже боляче чи, може, вже й життя не буде. Тож у мене було приблизно три секунди, для того щоб сховатися.

Там була невелика кімната і далеко не втечеш, тому на третій секунді я просто повернувся спиною до гранати — я був у бронежилеті. Стався вибух, і я відчув, що один осколок потрапив у стегно, а ще один просік плече навиліт.

Та все обійшлося, навіть крові майже не було. Лікар мене оглянув і заклеїв поранення лейкопластиром. Хлопці зразу, звісно, усі перелякалися. Усі почули: всередині приміщення стався вибух, а потім дізналися, що капелан підірвався на гранаті.

Оце розповідаю й думаю, що казав, буцімто я бійцям клопоту не завдавав. Завдавав, виходить. Але вони побачили, що зі мною все добре, здивувалися й посміялися. Думаю, вони більше злякалися того, що я їх покину, бо ж я їм казав, що не покину.

Коридори вежі. Фото: Олег Марінченко

Командир по радіостанції доповів командуванню, що «капелан підірвався на гранаті, але завдяки чітким діям нічого не трапилось, і він з нами». Це був такий кумедний випадок, після якого, як каже молодь, був «респект і уважуха».

Іншого дня, правда, був уже не такий випадок. Боєць також підірвався на розтяжці, осколок влучив йому в скроню, і він загинув. Ми не могли на всіх постах поставити людей, тому деякі місця були заміновані. У бійця вже був досвід на вежі, він думав, що все знає, не послухав товариша, який його попередив, що там заміновано. І загинув.

«Хто тут військовий — я, капелан, чи ви, хлопці?»

— Я розповідав хлопцям Євангеліє Ісуса Христа. Я казав, що кожен з нас може померти в будь-який день — сьогодні, завтра, через рік чи через десять, але це залежить тільки від Господа. Він дарує вічне життя кожному, хто віддасть своє життя йому в руки. Не буде сподіватися тільки на свій досвід та силу, бо багато є таких випадків, коли ти нічого не можеш вдіяти.

Наприклад, коли я виїжджав на БТР із вежі, ми підірвалися. Чи на фугасі, чи в нас влучили з гранатомета. У нас відірвало колесо, розірвало коробку передач, і БТР зупинився. Я не відключився, а водій і стрілок-наводчик втратили свідомість. Я почав гукати хлопців. Спочатку отямився один боєць, подивився, помацав себе й каже: «Я повністю в порядку, я повністю цілий». Потім він заліз, почав трусити водія, і той теж опритомнів. Хоча вибух був дуже сильний, у мене зірвало каску, повідкривалися всі люки, але коли виліз водій, оглянув себе, то й він не зазнав жодного ушкодження.

Ми підірвалися метрів 400–500 від вежі, якраз на цій дорозі смерті. Хлопці питають: «Що будемо робити?» А я думаю про себе: «Хто ж тут військовий — я, капелан, чи ви, хлопці?» Та я був старший від них, роздивився навколо й запропонував повзти. Там трава така суха була, сантиметрів 50–60 заввишки, і якщо повзти, то, може, й не помітять.

От ми один за одним поповзли, мабуть, з півкілометра повзли чи навіть більше. Хлопці казали, що дорога замінована, тому був ризик втрапити на міну. Потім уже встали на ноги і йшли пригинаючись.

Мотоцикл МТ, на якому виїхали з аеропорту після підриву БТР. Фото: Олег Марінченко

Хлопці тим часом по радіостанції передали, що ми підірвалися, а нам сказали, що вислали за нами БТР. А ми тим часом уже дійшли до кінця аеропорту — туди, де все було загороджено бетонним парканом. Аж тут дізнаємося, що БТР заблукали, а далі йти ми не могли, бо вихід з аеропорту контролював «Правий сектор» і вони могли нас підстрілити, не розпізнавши.

Ми знову зв’язалися з командирами й попросили попередити «Правий сектор», що три бійці з підбитого БТР будуть виходити з аеропорту. Після того ми вже вийшли й дійшли практично до самих Пісків. Але один десантник, коли дізнався, що ми йдемо пішки, сів на мотоцикл МТ з коляскою й виїхав нам назустріч, забрав нас і відвіз у підрозділ.

В аеропорту я зрозумів, що таке війна, зрозумів, як вона калічить і вбиває. Коли я дивився на те, у якому стані приміщення навкруги — вони всі були зруйновані й в уламках, — я думав, що так приблизно і з людськими душами. Тільки руйнування видно одразу, а як людські душі покалічені, не видно. Для мене стало зрозумілим поняття «проклята війна». Війна убиває людину психологічно й фізично.

Написи у коридорах вежі. Фото: Олег Марінченко

Мені найтяжче переносити смерть тих, кого я знав іще з вежі. І хоч не при мені була смерть «Сєвєра», а при іншому капеланові, який приїхав мені на зміну, весь час згадую, як я «Сєвєру» розповідав про Христа. Хлопець пручався, казав, що язичник і в Бога не вірує.

Його просто розірвало на частини снарядом. Це мене вразило найбільше.

І після другої поїздки, коли аеропорт практично захопили, я не міг собі місця знайти. Я ж знав дуже багато тих, хто тоді загинув, бо ніс із ними службу 17 днів. Для мене ці смерті найтяжчі. Це те, про що я згадую, те, що постійно переживаю. Не поранення. Не важливо, які поранення — легкі, середні чи навіть тяжкі. Головне, що людина буде жити. Мене не зачіпало ані розірване м’ясо, ані зламані кістки. Мені болять втрачені людські життя.

Після першої поїздки на вежу я став помічником командира в нашому батальйоні. Інструктував капеланів, які збирались їхати в Донецький аеропорт. Спілкувався з братами в церквах та розказував про служіння капеланів в аеропорту, про те, що там повинна бути особлива духовна підтримка бійців.

Знаходилися ті, хто хотів туди їхати, і ми їх відправляли. При Міністерстві оборони була створена рада з представників різних церков: католицької, православної, п’ятидесятників і баптистів. Уже була домовленість виписувати листи-відрядження, і в нас були контакти з військовими в Краматорську. Ми дзвонили їм та казали, що їде капелан, і завозили адресатам.

Шеврон батальйону військових капеланів

Та настав момент, коли їхати було нікому, тому я вирішив поїхати вдруге.

Тепер я заїжджав уже через так званих сепаратистів. Хоча насправді я там сепаратистів не бачив, а бачив російських військових.

Я служив в армії й розумію, де, як то кажуть, «село необразованное», а де справжні військові. Гарно поголені, підстрижені, з виправкою, говорять чітко, команди чіткі віддають. Це були кадрові військові. Це було ясно з усього: і з того, як вони були одягнуті, і як вони рухалися, і як спостерігали за нами. Вони нас обшукували, щоб не було важкого озброєння: гранат, крупнокаліберної зброї.

«Серед тих, хто атакував аеропорт, місцевих було мало»

— У новому терміналі ті, хто слідкував за обстановкою згори, бачили: першими в атаку йдуть російські найманці, які захотіли воювати в Україні за гроші й тренувалися в Ростові. Їх випускали як м’ясо, а за ними вже йшла регулярна армія. І танки. Ті танки коштують мільйони доларів. Ними не може керувати цивільна людина, навчена за два-три тижні. Там дуже багато електроніки, і, щоб у ній розбиратися, треба бути спеціалістом не одного року навчання. Тому проти нас там було дуже мало місцевих.

Навіть коли я вперше був в аеропорту, чув неодноразово, що місцевих сепаратистів дуже мало. А коли я вдруге був в аеропорту, нас атакували кадирівці, вони проникли в підвал і щогодини кричали: «Украина, оставь мою родную землу! Аллах акбар!», «Укроп, выходи, поговорим!»

«Я досі не розумію, навіщо було заїжджати через їхній блокпост»

— Це була тактична помилка — заїжджати через їхній блокпост. Вони дуже кількісно обмежили нам озброєння.

Дорога хоч і була спокійна, але наші казали, що краще було б проходити туди з боєм. А коли бою не було, сепаратисти бачили, хто туди заїжджає. Вони до цього думали, що там кіборги сидять навчені. А коли вже через них почали заїжджати, то вони бачили простих людей, одягнутих у валянки та фуфайки. Крім того, вони вже знали нашу кількість. А якби ми проходили з боєм, то вони б не знали, скільки людей заїхало, а скільки виїхало.

Раніше ми заїжджали в Піски, вантажились і заїжджали дорогою вздовж злітної смуги. А вдруге нас завозили іншим маршрутом. Спочатку ми поїхали в Донецьк, там є міст через залізну дорогу. Там був переїзд, на якому був створений російський блокпост.

Їхні спецслужби все перевіряли, а снайпери за цим стежили. Потім вони давали добро, давали команду іншим блокпостам, які стояли по дорозі до аеропорту. А їхати ще було десь 20–30 км.

Проїзд в аеропорт через російських «кадрових». Фото зроблено 30.12.2014. Фото: Олег Марінченко

Багато хто думав про те, який їм сенс нас пропускати до аеропорту. І я думав. Досі не знаю й не можу знайти розумних пояснень. Можливо, вони хотіли контролювати цей процес, бачити, скільки людей заїжджає, і потім знати, як нас вибивати. Уже тоді були ці мирні переговори, що ми не наступаємо, ми можемо тільки відповідати.

Принаймні, вони домовилися, щоб ми заїжджали з миром, але ж вони домовилися, щоб ми не провозили гранати, гранатомети, автоматні підствольники, у нас був повністю обмежений боєкомплект. А наступали вони так, що кожні п’ять секунд по приміщенню літали РПГ, «Мухи», «шмелі». А нам часто, крім стрілецької зброї, просто не було чим відповідати.

«Було дуже багато поранених і «двохсотих»»

— Я був у новому терміналі з 30 грудня до 17 січня разом з 80-ю та 93-ю бригадами. Приблизно до 1 числа нового року було більш-менш спокійно. А потім нас почали «вітати» з Новим роком.

Розпочався наступ з чотирьох боків. Бій точився приблизно з обіду до четвертої ранку. Тоді ж, 1 січня, з’явився перший. У нього влучила граната з підствольного гранатомета, влучило під бронежилет, під пахву.

Було дуже багато поранених. І так кожного дня, приблизно з восьмої ранку починалася стрілянина. Іноді бували такі дні, коли до вечора було тихо, бо казали, що мають приїхати наглядачі (хоча я їх не бачив). А ввечері, десь о шостій-сьомій, знову починали обстрілювати, і приблизно до першої години ночі була війна.

Святковий стіл на Новий рік у новому терміналі. Фото: Олег Марінченко

«На Різдво Христове почалися обстріли з танка»

— Ми перебували у двох основних залах нового термінала. Були й інші приміщення на другому поверсі. На території по периметру були вогневі точки, а мішки з піском були як банальні барикади. Там ми ховалися, спали, перепочивали.

Але приблизно через сім днів, практично на Різдво, нас знову почали обстрілювати. Я вже казав, що практично всі бійці віруючі християни. А найзапекліші штурми на нас якраз проводили на релігійні свята. На що вони розраховували? Думали, що ми на ці свята будемо розслаблятися?

Так от, на Різдво Христове нас почали обстрілювати з танка. Зруйнували другий поверх, і там почалася пожежа. Бійців витягали з-під завалів. Після цього всі були тільки на першому поверсі.

Танк бив по нас прямою наводкою. Спочатку вистрілював боєкомплект у 38 зарядів, а потім їхав на 15–20 хвилин перезаряджатися й знову повертався. Це було зранку до ночі.

А потім танк узагалі не їздив нікуди перезаряджатись — до нього під’їжджав «КамАЗ», з якого швиденько завантажували боєкомплект і знову починали гатити.

Обрушилися всі стіни на першому поверсі, і нас стало видно з усіх боків. Одна стіна впала у бік старого термінала, а ще одна впала на сторону «акваріума».

Стін немає, і вони нас обстрілюють ще сильніше — «мухами» й РПГ. У бійців було дуже багато осколкових поранень.

«Ми не мали доброї зовнішньої підтримки, а танк бив прямою наводкою»

— У нас була слабка зовнішня підтримка артилерії. Часто вона просто мовчала або не потрапляла на позиції. Декілька разів доводилося телефонувати по мобільному «Правому сектору». У когось із бійців там був знайомий.

Хлопці виганяли установку «Град», віджату у ворога, і накривали ті танки, що нас обстрілювали. Дуже швидко, буквально за 10 хвилин. І тоді обстріли затихали.

А ще поруч стояв також «Дніпро-1», хлопці їм також телефонували. Вони один чи два рази дали нам вогневу підтримку. Та в них був інший сектор, і на нашу ділянку боєкомплектів вони просто не мали. А ті, хто мав нас підтримувати, діяли дуже непрофесійно. Часто влучали взагалі десь за злітною смугою. Я думаю, що вороги просто сміялися з цієї артилерії.

Коли я перший раз був на вежі, там були кадрові офіцери та бійці, які були вже обстріляні. А коли здали старий термінал, почали заїжджати не дуже підготовлені бригади.

Я перед цим їздив тренувати в Краматорськ з медичними інструкторами, як користуватись індивідуальними аптечками. Ми їздили у штаб АТО, і я бачив підготовку цих бійців з 80-ки. У мене вже тоді було дуже погане передчуття. Мені самому було страшно їхати з тими бійцями. Та мій хороший товариш, теж капелан, сказав мені: «Може, саме цим погано підготованим бійцям і потрібна особлива Божа благодать».

Командуванню не вистачило сміливості вчасно вивести людей

— Я був з 93-ю бригадою. Більшість бійців там була вже обстріляна. Усі вони такі живчики. Їм тільки дай автомат, гранатомет чи снайперську гвинтівку — вони намагалися постійно щось видивлятися, стріляти. Їм постійно забороняли: мовляв, не дратуйте їх, не стріляйте, у нас перемир’я, відповідаємо, тільки коли нас атакують.

А от з 80-ки було багато необстріляних. Багато хлопців просто були в ступорі. Вони біля командира стояли або сиділи — не розмовляли, не реагували, спати не лягали. Я підходив і роздавав їм шоколад. Казав: «Хлопці, лягайте спати, відпочиньте».

Перший тиждень я чергував на барикаді з Сашою «Бородою». З 93-ї хлопців приїхало менше, і тому не вистачало людей, щоб поставити в пару на чергування.

Я в перший день промовчав, думав, буду служити тільки духовно. На другий день чую — вони говорять між собою про те, що все погано і що нас розбито. Тоді я запропонував почергувати з кимось у парі. От я із Сашею сидів на барикадах, чергував. Один із нас дивився у тепловізор, а інший спостерігав за своїм сектором. Я розповідав йому Євангеліє, розповідав про Бога, про своє життя, а він мені — про своє.

Цей Саня загинув. У мене була ще надія, що він у полон потрапив. Думав, може, його відпустять або обміняють. А потім мені подзвонили бійці, коли вже їхали на похорон. Мені дуже прикро, що він загинув. Ми багато днів і ночей просиділи на цих барикадах, здружилися. Загинув… Дуже хороший хлопець, сержантом був, мав у Києві бізнес свій непоганий. Невеличкий, але свій. Він усе покинув і поїхав воювати.

Загиблий боєць Олександр «Борода». Фото: Олег Марінченко

Я один раз вистрілив. І побачив, що толку з цього, як з козла молока. У мене, по-перше, зір не той, а по-друге, я був чітко переконаний, що мені стріляти сенсу немає. Хоча там така обстановка, що барикада стоїть всередині приміщення цього великого залу. Треба було тримати оборону, щоб ніхто туди не зайшов. На тій відстані, поки ворог не зайшов до зали, кадирівці чи росіяни не могли ані докинути гранату, ані вистрелити з підствольного гранатомета. Стріляли, але воно не долітало до нас. Тому треба було не допустити, щоб вони зайшли.

Якщо я вже взяв зброю й сидів там на охороні ділянки, то я був уже готовий служити як боєць, а не капелан. Багато молився про те, щоб не довелося стріляти, щоб вони не дійшли, щоб Бог зруйнував їхні плани. Бог почув мене — стріляти мені не довелося. Під час іншої атаки я спостерігав у тепловізор, а Саня відстрілювався. А через тиждень уже підвезли бійців, і Саня сказав, щоб я не стояв з ним на варті, а займався своїми справами.

Справ було багато. Тоді посилилися бої, атаки не припинялися. Було дуже багато поранених, кожного дня приблизно по 12–15 «трьохсотих». Ми з Ігорем (лікарем із позивним «Псих») надавали допомогу пораненим бійцям. Було багато контужених і бійців, яких зачепило уламками. Тоді почали вже з’являтися «двохсоті».

«Часом ми сиділи й просто чекали своєї смерті»

— Кожен капелан, як і кожен боєць, заїжджають на певний період часу. Коли я приїжджав до аеропорту першого разу, бійців змінювали кожного тижня, а коли вдруге — то кожні два. Я думав про те, що витримати цей час, коли бій іде практично постійно, дуже важко. Людина виснажується фізично і морально. Тож, вважаю, міняти людей треба було таки через тиждень.

На вежі я був практично дві ротації — 11 днів, до 14 не дотягнув. Я чекав, коли мені на зміну приїде інший капелан. У новому терміналі я був два тижні. З нашого батальйону тоді теж направили капелана — молодого хлопця Андрія, 23–24 років. Він пройшов Майдан. Ми з ним товаришуємо в церкві. Він дуже гарний хлопець, гарний брат у Христі, сміливий. Він погодився поїхати в аеропорт.

Руїни нового термінала

Була ротація, і вже почали вивозити бійців, а мені не вистачило місця спочатку в одній машині, а потім наступного дня — в іншій. Поки я не міг виїхати, ми з Андрієм були разом на капеланській службі. Бої посилювалися, нас почали обстрілювати з танків. На третій день попередили, що вже приїде машина і можна буде поїхати. Я тоді сказав йому, що він може виїхати замість мене.

Часом ми сиділи з ним і просто чекали своєї смерті, чекали, що танк влучить просто в те приміщення, де ми знаходимося. Якби танк влучив туди, де ми перебували, то одного пострілу було б достатньо, щоб знищити 10–15 людей. Тож я подумав, що просто маю його підтримати в ці три дні. Але він не поїхав замість мене, він не злякався. Він залишився.

«Коли вежа впала, її ще день чи два обстрілювали з танка»

— Вежу почали розстрілювати з танка разом із новим терміналом ще при мені. Це було, мабуть, 7 січня. Саме тоді вежа вперше обвалилася. Вежа, як ми її називали, мала десь 24 поверхи й трималася на бетонних кутах. Вони поцілили по цих кутах, і вежа обвалилася до шостого поверху. При цьому обвалі наш капелан отримав ушкодження: перебило ніс уламком бетону й була зламана ключиця. Його вивезли в госпіталь, і приїхав інший.

Потім вежу далі розстрілювали з танка. За короткий час знищили її практично до першого поверху. Уже й ховатися там було ніде. Військові й капелани залишили вежу. Під’їхала бронетехніка, хлопці змогли завантажитись і виїхати. Це було приблизно на другий-третій день після того, як я виїхав звідти.

Коли вежа впала, її ще день чи два обстрілювали з танка. Капелан розказував, що там стояв страшний сморід від пострілів, сірки та пороху.

Раніше нас вивозили звідти два бронетранспортери. Цього разу, коли вони тільки під’їхали, їх одразу підбили з РПГ, що були біля «рукавів» у новому терміналі. Там було небезпечно. Тому треба було або йти пішки, або вибиратися вночі.

Пізніше Андрій розказав мені, що й у те приміщення в новому терміналі, де ми були з ним удвох, теж поцілили з танка. А до того порозбивали всі основні бойові точки. Бійці були біля першого посту (там зазвичай розвантажували БТР), на той момент залишилася тільки ця вогнева точка.

Потім підірвали перший поверх — завалило кадирівців у підвалі. Наші бійці теж попадали. Провалилася підлога. Але кажуть, що з наших ніхто тоді не загинув і бійці повилазили з підвалу.

«Поранені майже три доби повзли до Пісків»

— А тоді сепаратисти підірвали інші перекриття. І наших багато завалило, у тому числі й поранених. На той момент їх було приблизно 30. Їх не могли вивезти, бо при підриві вони попадали вниз, під уламки. Багатьох просто придавило. Усі, хто на той момент міг ходити, виходили звідти пішки. А потім прийшли ці бандитські угруповування, військові російські. Вони полонили тих, хто лишився живим. (Це було 20–21 січня, зі слів капелана Андрія, який приїхав на зміну Олегу Марінченку, і капелана Леоніда, який був у диспетчерській вежі. — Ред.)

Андрій виходив із вежі з бійцями останній. Льоня каже, що наші прийняли атаку й могли б відбити аеропорт, але за часи перемир’я ворог там сильно окопався і створив укріпрайон. Бойовики замінували територію протитанковими мінами, закопали танки в землю, колючу проволоку поставили. Наші ініціювали атаку з боку вежі, але вона захлинулася. Наші відступили. Підбили наші танки. Якщо з вежі змогли всіх вивести, то до нового термінала просто не могли підійти.

Я чув, що деякі поранені вибиралися групками. Вони якось повилазили з-під уламків у ту ніч, коли наші залишили аеропорт. І хоч у них були зламані ноги, бо кістки перебили уламки бетону, вони майже три доби повзли до Пісків. І доповзли.

Декого з тих, хто залишився живим під уламками, ці бандити добивали. Хлопці деякі чули за стінами… Є такий киянин, який коригувальником був. Його вони не знайшли, але він чув, що за стінами знущалися і добивали поранених.

Декого з полону забрали, я знаю точно, що забрали. Я вже бачив Остапенка з 80-ки, він давав інтерв’ю по телевізору, що його вже обміняли. І інших чоловік вісім, мабуть.

Треба було залишити аеропорт раніше — було б менше жертв. Командири ж приїжджали дивитися на ситуацію й могли ухвалити розумне рішення…

Хоча, мені здається, ухвалити таке рішення міг лише той, хто б не побоявся взяти на себе відповідальність. Але вони залишили людські життя на загибель…