АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Бій тривав вісім годин. На нас ішли 10 танків і піхота», — полковник «Німець»

Полковник Павло Свадовський із позивним «Німець» взимку виконував обов’язки начальника штабу зведеного загону Повітряних сил ЗСУ, який стримував наступ бойовиків у районі Донецького аеропорту, поблизу селища Спартак. Він розповів Радіо Свобода про те, як військовослужбовцям довелося виконувати незвичні бойові завдання — відбивати танкові атаки, стримувати просування диверсійних підрозділів та брати у полон бойовиків:

— Наш загін зайшов на позицію, зайняв оборону та приступив до виконання бойових завдань 16 грудня 2014 року ввечері. Це була третя каденція повітряних військ на позиції північніше селища Спартак на загальній лінії фронту. Основні зусилля підрозділу були зосереджені на зриві спроб противника захопити позиції та здійснити прорив у напрямку населених пунктів Авдіївка, Ясинувата, Опитне, Водяне, Піски.

Полковник Повітряних сил ЗСУ Павло Свадовський із позивним «Німець»

Моє особисте рішення піти в зону АТО народилося набагато раніше. Я був на командному пункті, коли перекидали техніку в Крим, і знав, як це відбулося. Тож події березня 2014 року на мене особисто дуже вплинули. Коли я почув, що створюється бойовий загін, то написав відповідний рапорт, який командування розглянуло позитивно.

Особовий склад зведеного загону повітряних сил — це фахівці різних спеціальностей: авіаційні інженери, техніки, зв’язківці, спеціалісти радіотехнічних та зенітно-ракетних військ. Під час навчання військовослужбовці проходили реальну військову підготовку та тактику загальновійськового бою, але практики, крім стрільби з особистої зброї, у нас не було.

Вигляд на диспетчерську вежу аеропорту з українських позицій поблизу селища Спартак. Фото: полковник Павло Свадовський

Утім, командир загону поставив завдання, щоб кожен боєць навчився стріляти з усієї штатної зброї, яка є на озброєнні загону. А це й зенітні установки ЗУ-23-2, і протитанковий ракетний комплекс «Фагот», і кулемети різного калібру, і гранатомети різних модифікацій.

Під час перебування на фронті ми навіть сформували екіпаж танка Т-64Б: командир екіпажу — офіцер-зенітник полковник Кулініч (позивний «Жора»), механік-водій — підполковник Мартинюк (позивний «Механік), навідник-зв’язківець — прапорщик Панчук (позивний «Боцман»). Я вам скажу, що у тих умовах вчишся всьому дуже швидко.

«Перемир’я сепаратисти почали порушувати майже одразу»

— З дев’ятого грудня 2014 року на фронті було так зване перемир’я, якого, звісно, ми дотримувались, а противник — ні. Майже кожен день нас «поливали» зі стрілецької зброї, гранатометів АГС-17 та мінометів калібру 82 мм. Ми зі свого боку вогонь у відповідь не вели, відкривали вогонь на ураження, коли противник наближався до наших позицій ближче ніж на 150 м. Наше головне завдання було не допустити прориву оборони на нашій ділянці території.

Зенітні установки ЗУ-23-2, які були на озброєнні загону полковника «Німця». Фото: полковник Павло Свадовський

Дякуючи волонтерам у нас були тепловізори, але ми мали ще навчитися ними користуватися. Зразу важкувато було розпізнати, чи це люди, чи це звірі, яка відстань до цілі. Хтось удосконалював свої навички, а хтось вчився з нуля.

Противник активізувався після Різдва — почалися обстріли позицій із важкого озброєння. Спочатку, коли було по 56–60 попадань на позицію, ми думали, що це багато. Але потім їх стало 600–700, цього навіть по телебаченню не говорили. Одного разу нас 1200 разів «накривало»!

Укріплення на українських позиціях поблизу селища Спартак. Фото: полковник Павло Свадовський

Машина, посічена осколками внаслідок обстрілу. Фото: полковник Павло Свадовський

Українські позиції після обстрілу поблизу селища Спартак. Фото: полковник Павло Свадовський

«Бій 22 січня тривав вісім годин»

— Дуже серйозний бій був 22 січня, коли наш загін потрапив в оточення. З нами тоді були бійці однієї з аеромобільних бригад. Один з напрямків оборони очолив командир нашого загону полковник Туринський із позивним «Граф».

Проти нас розгорнули і бронетанкову групу, і піхоту, і артилерію. Це був ближній бій, і того дня ми втратили хороших та порядних людей. Він розпочався о 10:20, а закінчився десь о 18:40. Ми тоді знищили три бронетранспортери, три бойових машини піхоти, один броньований тягач, сім вантажівок «Урал» та одну вантажівку «Краз». Усі вантажівки російської збірки. Також захопили чотири гармати «Рапіра», одну з яких пізніше налагодили та вели з неї вогонь. Зокрема, 1 лютого знищили з неї бронетранспортер.

Знищена техніка ворога. Фото: полковник Павло Свадовський

Двадцять другого січня ми також захопили в полон бойовиків з підрозділу «Первая славянская бригада». А через кілька днів десантники під командуванням комбата з позивним «Один-Дев’ять» захопили бойовиків з батальйону «Восток». Вони підтвердили, що проти нас воювали, зокрема, і кадирівці. Раніше ми чули вигуки «Аллах акбар».

Знищення ворожого танка на злітній смузі протитанковим гранатометом. Кадр з YouTube. Відео: Арам Степанян

Треба сказати, що десантники оцінили нашу роботу. Після цього бою до нас приїхали спецпризначенці, і, проходячи повз групи десантників, я почув, як один питає другого: «Це хто до нас приїхав?» Другий каже: «Спецназ». А перший йому: «Це спецназ? Це ти ще спецназ повітряних сил не бачив!»

Особисто для мене це найвища оцінка, бо десантники відзначили, що й бійці повітряних сил чогось варті у загальновійськовому бою.

Ми безпосередньо знищили у старому терміналі від 6 до 8 вогневих точок противника, пошкодили кілька танків, зокрема два з них під час бою 22 січня. Тоді проти нас з боку Спартака та старого термінала Донецького аеропорту пішли щонайменше 10 танків, які вели вогонь безпосередньо по наших позиціях.

«Я втратив кілька років життя, коли група розвідників потрапила в засідку»

— Командиру і мені, його першому заступнику, доводилося відповідати не лише за виконання бойового завдання, але й зробити все можливе, щоб зберегти особовий склад. На жаль, на 100 % це зробити не вдалося.

Під час одного з боїв ми втратили двох військовослужбовців: майора Василя Петренка та солдата Дениса Поповича. Хай земля їм буде пухом. Вічна слава героям!

Двадцять два військовослужбовці отримали поранення. Половина з них відмовилася залишати позиції і виконувла завдання до ротації.

Одного разу мене покарав командир, бо я замість відпочинку перевіряв пости. Таке виховання було закладено і в школі, і в усіх військових навчальних закладах. Я думав, що краще я не відпочину, але зроблю все, щоб особовий склад залишився живим.

У нас були люди з різних регіонів України, зокрема були місцеві — з Горлівки, з Красного Луча, з Луганська. Хлопці — молодці, виконували всі завдання.

Був, щоправда, один момент, коли під час перемир’я проходив по залізниці потяг, і ми побачили, що везуть прикриті установки «град». І відбулася дискусія, чи треба стріляти. Один з офіцерів сказав: «Як можна? У мене батько там, на тій території». Але коли після Різдва почалися бойові дії, вже ніхто не сумнівався. Такий факт мав місце, тому що це життя і його не вдасться переписати.

«Значення аеропорту було перш за все виховним»

— Мені довелося багато часу служити на аеродромах наших повітряних сил, і я є фахівцем у цій галузі. Думаю, що в ситуації, яка склалася, про перельоти чи посадки літаків у Донецькому аеропорту не йшлося. Навіть не можу сказати, чи був аеропорт потрібний для політичних якихось цілей.

Очевидно, що захист аеропорту відіграв велику морально-психологічну роль. Він був важливим передусім для всіх військових, які його обороняли.

Тепер захист Донецького аеропорту є виховним, патріотичним прикладом для військовослужбовців, для молодого покоління, для усього народу України. Захист аеропорту має таке ж значення, яке мала оборона Брестської фортеці.

У військовому плані, якщо порівняти наші втрати безпосередньо в аеропорту та втрати, яких зазнав противник під час атак, то це велика різниця. Ворог втратив більше на кілька порядків — і техніки, і особового складу.

Аеропорт відіграв свою роль, і сенсу обороняти його далі вже не було. Як сказали у фільмі: «Люди витримали, не витримав бетон».

Навіть після того, як українські військові відступили з термінала, інтенсивність атак на наші позиції не впала. Наприклад, 2 лютого нас дуже серйозно обстріляли — більше тисячі снарядів упало.

Мені не соромно дивитися в очі своїм рідним і товаришам

— Я відправляв людей у бій і розумів, що вони можуть не повернутися. Я пам’ятаю, як командир нашого танка — зараз він полковник, — підбігає і каже: ««Німець», уточни завдання». Це під зливою куль, під вибухами. І я дивлюся йому в очі, і у мене з’являється думка, що він може не повернутися, адже на нашій позиції тоді гинули цілі екіпажі в танках. Але вони відправилися на завдання, відпрацювали чудово і повернулися.

Я дякую Богу, що повернувся живим і здоровим. Не соромно мені дивитися в очі своїм командирам, викладачам, батькам і близьким, сім’ї, підлеглим.

Взагалі я вдячний Богові, що на фронті мені пощастило виконувати завдання під керівництвом мого командира полковника Олександра Турінського. Це командир і людина з великої літери. Крім того, вдячний усьому колективу загону. Це справжні бійці, справжні патріоти України, в їхніх грудях б’ються серця незламних з силою нескорених.

Дитячі малюнки для вояків. Фото: полковник Павло Свадовський

Навіть не знаю, кого хтілось би відзначити, але на думку одразу приходять бійці загону: «Механік», «Жора», «Ліберієць», «Філін», «Санич», «Яцик», «Кацап», «Добрий», «Халк», «Фаза», «Стрєлок», «Антаріо», «Дєд», «Стах», «Барс», «Боцман», «Абрек», «Укроп», «Форум», «Клім» та ін. Усіх не перерахуєш, бо весь загін, усі бійці варті, щоб їх згадали. Вони справжні герої.

У мене спочатку не було бажання повертатися на фронт. Думав: «Повернувся живим, і добре». А зараз відчуваю, що, можливо, повернуся. Треба обстежитися, бо дуже голова болить і трохи впав зір. Мабуть, через нерви.

Коли їхав додому, я думав, як відповідати, коли мене запитає, наприклад, син: «Тату, а ти вбивав?» Пригадував наші історії, як ветерана Другої світової війни онук питає: «А ти людей вбивав?», а той відповідає: «Я не людей убивав, а фашистів». Але такого питання не було.

Я є людиною віруючою і кожного разу, коли йду до церкви, прошу Бога простити мене, солдата.

І я вдячний долі, що на війні познайомився зі справжніми воїнами. Мені довелося брати участь у боях пліч-о-пліч з відважними бійцями високомобільних десантних та механізованих військ. На війні я знайшов багато друзів, справжніх чоловіків, побратимів. Це дружба назавжди.