АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«ОБСЄ заїжджали на 15 хвилин чаю попити, а лиш виїдуть — «жара»», — «Бориспольський»

Віталій Немиренко, кулеметник 3-ї роти 93-ї окремої механізованої бригади на псевдо «Бориспольський», був у Донецькому аеропорту двічі: у жовтні 2014-го та в січні. Він розповідає, як виживали кіборги під постійними обстрілами, як переносили морози, про загибель побратимів в останні дні оборони:

— Уперше я заїхав в зону АТО в жовтні 2014 року. Ми стояли тоді в Тоненькому, якого вже немає. Нас сім чоловік заїхали на метеовежу, і почалася війна… Обстрілювали нас, ми відстрілювалися й викликали наших, щоб допомогли — прикрили, бо до вежі було дуже важко підійти.

Віталій Немиренко із позивним «Бориспольський» у Донецькому аеропорту

До вежі сепаратисти намагалися не підпускати, бо це була єдина точка, звідки все видно й можна добре вести координування. Та вже немає й метеовежі.

Ми туди заїжджали на тиждень, але про нас там трохи «забули», і ми відбули 18 днів. Залишалося нас п’ятеро. Якби сепари знали, скільки нас, може, і частіше б атакували. Але ми створювали видимість того, що нас там багато, як могли.

Щопівгодини по тобі луплять, стріляють… По нас працювала «рапіра» — тиждень нас на вежі розстрілювала. Я там отримав контузію. Перша «рапіра» потрапила в балку, там, де мішки стоять, — нас ними привалило. Рознесла вона багато — третього й четвертого поверху вже практично не стало.

Залишався другий поверх. На ліфтовій було чотири пости. І середина ліфтової — це там, де ми жили: 50 квадратів, навіть менше. Там було приміщення, з чотирьох сторін «бетонка» і вхідні двері. Ми чергували по годині, по чотири години, по шість годин, а потім cтало ще важче, бо розпочалися холоди.

Зігрітися не можна ніяк, приміщення не опалювалося, а ввечері відключали й світло. Мобільні не працювали, тільки «радійка». Звуків не повинно було чути. Навіть якщо хочеш курити, то треба зариватися в найглухіший кут, бо вони теж за нами спостерігають: тільки якийсь вогник, одразу снайпери починають «працювати».

Було дуже страшне відчуття холоду, коли тіло промерзає до кісток. Обмундирування не зігрівало. Була висока вологість повітря, а кругом бетонні стіни. Коли вдарили 28-градусні морози, у терміналі все покрилося льодом. А бетон ще й має особливість віддавати холод. Було дуже важко. Хлопці обморожувалися. Коли лягали спати, то обов’язково знімали взуття, одягали шкарпетки чи мішок на ноги. Бо у взутті можна було все повідморожувати.

До 5 січня були невеликі перестрілки. Потім уже не було ніякого перемир’я, почала працювати військова техніка — гранатомети, «мухи», танки. Нас почало накривати. Шостого січня була пряма атака першого поста: один «двохсотий» і троє «трьохсотих».

Ми не відповідали на це, адже мали право відповідати тільки на стрілецьку зброю. Зрозумійте: з кулемета танка ти не зіб’єш і нічого не зробиш.

З аеропорту мене з пораненням вивезли 11 січня. Зараз у мене це вже третє. Перше — це контузія на вежі, потім друге 10 січня, перед тим як упав аеропорт, а це вже третє — на «Зеніті».

Коли мене вивозили 11-го, термінал іще стояв. Загострення розпочалося ще з п’ятого. Нас уже конкретно «лупили», ми викликали нашу «арту», а вона не працювала, бо перемир’я. А по нас танки прямою наводкою гатять, ми зв’язуємося: «Ось він! Даємо координати, накрийте, бо ж розносить усе!» Але ні. Що, це комусь потрібно? Ну і стало, що стало… Нас накрили. Купа «трьохсотих», вночі двоє «двохсотих».

Через день, щоправда, накрили мінометами, але ж це можна було б зробити.

У старому терміналі цегляні стіни, у новому нічого такого не було, окрім бетонних колон. Решта все картон. Оборону тримати було важко. Навіть у туалеті на картон був приклеєний кахель, і ми туди не ходили, бо якщо попаде снаряд, то кахель розлітався. Ми знаходили інші «вишукані» місця.

Останньою в нас залишилась одна кімната, де ми тримали оборону. Автомати заклинювало, кулі залишалися в ньому після пострілу. Але потім прийшла наша «беха» і танчик, який дав укриття.

Я вже стільки там тих ОБСЄ бачив! Як тільки вони заїжджають, то не стріляють. Там заїдуть на 15 хвилин чаю попити, а лиш виїдуть, то по нас іде така «жара». Який сенс від того ОБСЄ? Кому це все вигідно?

Через блокпост російські кадрові впускали з одним «ріжком»

— Спочатку заїжджали через Піски, а потім, коли ми в останній раз заходили, 28 грудня у новий термінал (старого на той час уже не було), то вже заїжджали через сепарів. Ми, звичайно, дуже злі йшли, бо дозволяли один автомат, один «ріжок». Я, наприклад, кулеметник, то в мене мала бути одна коробка на 100 патронів, не пристебнута. Гранат не брали, нічого не брали, бо заборонялося все це.

Нам потрібно було їхати міняти хлопців — ротація. Ми до мосту, там нас зустрічали сепари. Тобто ми під’їжджали, заїжджали на тентованих «уралах», розвантажували все, нас обшукували, сумки ретельно переглядали, у кого бачили щось особисте, забирали. Щоправда, ми практично нічого такого з собою не брали, бо навіщо віддавати?

Чесно кажучи, нас перевіряли не еленерівці й деенерівці, а була спецслужба російська. Четверо їхніх передивлялися, ми знову все завантажували й заходили в аеропорт. Вони до злітної смуги нас проводжали, а далі ми самі. Вони бачили тільки те, що в нас в руках, вони не знали, що знаходиться в тому ж терміналі. А там вистачало всього.

Щоправда, коли ми перший раз зайшли, була проблема з підствольними гранатометами. Це та ж сама граната, тільки далі летить. Бо якщо гранату кинути — ну на скільки ти її кинеш, на 20 м? І не докинеш. Ті ж «мухи» й гранатомети — з них особливо не постріляєш, бо закрите приміщення. Для цього діла потрібен простір, щоб ззаду метрів на 15 нікого не було, щоб хвиля вибуху не пошкодила тебе.

Провіанту якогось також вистачало, були сухпайки наші, українські. Ну, якось їсти можна! Ми і з собою завозили. Коли проходила ротація, кожен брав з собою продукти, патрони, зброю…

У мене тепер війна асоціюється з тушонкою. Отак прибігаєш з посту, хочеш їсти — береш тушонку, а вона як лід. Часу гріти її не було, а їсти-то хочеться. До сьогодні пам’ятаю, як вона хрумтить на зубах. Зараз уже не можу на неї навіть дивитися.

«Хтось воював, а хтось тихенько телевізори й холодильники вивозив»

— Якщо брати стратегічні аспекти, то на той момент аеропорт — це була висота. Там сама смуга до сих пір не пошкоджена. Скільки там не сипалося й не падало — якщо машина почистить, проїде все, можна користуватися.

Але чого вийшло так, що тупо здали?!

Я лише солдат, але деякі командири так «керують», що слів немає. Рано чи пізно, думаю, що відповідати вони будуть і за хлопців, за все це. Бо той штурм, який був 20-го числа, коли вибивали ДНР — ЛНР з обсерваторії, з «пожежки», він же нічим не був прикритий. І отримали те, що отримали: купу «трьохсотих», 12 «двохсотих».

Пожежна частина, вигляд з нового термінала. Фото: Руслан Боровик

Були й нормальні командири. За своїх не буду говорити, бо їх не було фактично. Хтось воював, а хтось тихенько телевізори й холодильники вивозив. І це війна. Зате вони тепер «атошники». Контузії невідомо як вони отримали — у штабі, можливо, сковорідка упала. Був у нас там один офіцер, який у «бойові» не ходив: коли перебував у зоні АТО, якраз не стріляли, а контузію отримати встиг. Мабуть, холодильник на нього впав. Ми воюємо, а вони наживаються. Образливо, одначе.

При нормальному керівництві дуже багато чого можна було уникнути. Навіть здати аеропорт можна було розумно, а не «накосивши купу м’яса» і так не зумівши до сьогодні вияснити, що з цим робити.

А накази ці незрозумілі: «Ви йдіть, ми вас прикриємо». Ну, і пішли, і що? Що відбивали, що не відбивали — усе одно нас залишили.

«Хто не хоче, хай краще не йде, бо в бою головне — хто поруч»

— Я вважаю, що тема аеропорту вже нікому не цікава. Воно все забувається. Але зрозумійте: не поясниш іншому словами те, що пережили там люди.

Я звичайний солдат, а не якийсь там герой. Я просто виконував те, що мав робити. Ховатися, то я не ховався, але те, що я розказав, може кожен розповісти з кіборгів.

Я хочу сказати про тих, які не пішли воювати, краще хай вони залишаться, ніж підуть туди. Бо така людина не тільки себе може підставити, а й тих, кому випаде з нею бути. Дуже страшно, коли ти не знаєш, хто в тебе за спиною. На війні головне довіряти тому, хто поруч.

Буває багато різних моментів: навіть коли ти підзаряджаєшся, біля тебе завжди хтось є. Розумієте?! Він тебе відводить і страхує. А тут ти можеш повернутися, а його вже немає. Секунди вирішують усе. На війні не хвилини, а секунди вирішують усе.

Тим більше що бої в аеропорту — це ж не у відкритому полі. У закритому приміщенні ніде де сховаєшся, у землю не зариєшся. І ми там не йшли, ми стояли… стояли на смерть.

«Наймолодший із нас мріяв одружитися, а загинув під уламками»

— Найбільше я хочу розповісти про свого побратима, якого вже немає. Саша з позивним «Борода» був із Київської області. Йому в травні мало бути 23 роки. Хотів повернутися звідти й одружитися. Він був єдиний з нашого підрозділу такий молодий. Він завжди усміхався. Завжди. За будь-яких подій.

Але його вже з нами немає, він помер, загинув в аеропорту, коли впав новий термінал. Він помер…

Останній раз він 17 січня виходив на зв’язок. Він сказав, що ситуація… ну, словом, розповів, що впала стеля і що, мабуть, їх звідти ніхто не забере.

Він був такий маленький, у нього була в’язана шапка, така з балабонами синьо-жовтими та з гербом. Він на гітарі не вмів грати, так собі — бринькав, але сам складав пісні й надзвичайно гарно співав. У нього був дуже гарний голос… Кому це було потрібно? Невже не можна було цьому запобігти? Не ясно, чому необхідне не робиться або робиться лише після того, як щось жахливе трапляється.