АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви
«Солдати в аеропорту готові були за цей символ віддати життя», — капелан Кравець
Військовий капелан Леонід Кравець двічі був на вежі Донецького аеропорту. Останнього разу він разом із кіборгами покинув вежу в момент її повного руйнування. Капелан розповідає про те, як артилерія й танки розстрілювали аеропорт і вежу, про командира «Сумрака» й про духовну підтримку бійців:
— Коли почалася війна, я молився, думав, куди і як поїхати… Тоді мій друг, капелан «Архітектор», під час місіонерської зустрічі в Києві сказав мені, що є такий батальйон, у складі якого можна потрапити в Донецький аеропорт. І я поїхав.
Леонід Кравець (ліворуч) з товаришем на диспетчерській вежі Донецького аеропорту. Фото: Леонід Кравець
Уперше в Донецький аеропорт я потрапив 25 листопада 2014 року у складі 79-ї аеромобільної бригади. Командиром у нас на вежі був капітан «Сумрак». Для мене честь працювати саме з ним. Це був дійсно командир з великої літери, і це була вже не перша його війна. Я був на вежі дві доби, до поранення, але не бачив, щоб він спав. Він постійно ходив, усіх розставляв по місцях, навчав, як правильно усе робити.
Тоді я пробув на вежі всього дві доби. На другий день мене поранили під час штурму. Мене тоді вивезли до дніпропетровського госпіталю, там я трохи відновив здоров’я, і вдруге вже випало потрапити до аеропорту тоді, коли вежа й аеропорт «впали».
«З Пісок до аеропорту півгодини, але видалися найдовшими в житті»
— Перший раз шлях на вежу був важким. У Піски я приїхав приблизно 19 листопада. Відтоді ми щоночі збиралися виїжджати в аеропорт, та нашу поїздку постійно відкладали з невідомих причин. І от вранці 25 числа нас врешті завантажили в БТР. З Пісок до аеропорту недалеко — всього півгодини, але вони, здавалося, були найдовшими в моєму житті. Чому? Бо навколо темно, нічого не видно, ти сидиш у «коробці», яку можуть прострілити будь-якої миті. Близько четвертої ранку ми заїжджали на вежу, а інша команда їхала на термінал. Ми повністю змінили тих, хто тримав вежу, з попередньої ротації залишилося тільки декілька чоловік з 93-ї бригади.
Я заїхав з тими хлопцями, з якими ми до того тиждень жили в Пісках. Це команда «Сумрака», і вони вже не вперше заїжджали в аеропорт. У бійців настрій був хороший, вони були обстріляні й готові до всього. Необстріляні серед них були тільки я й лікар. Але нам з ними було дуже легко.
Я колись давно служив в армії, але реального досвіду в мене не було й у бойових діях брав участь уперше.
Як і всі бійці, я стояв на посту й наглядав за закріпленим за мною сектором. Я заступав на пост на дві години, спостерігав і розмовляв із бійцями. На той час 79-та вже стикалася з капеланами, до цього там був «Архітектор», ще один наш брат — Валерій Педченко, тому 79-та вже знала: коли в аеропорту є капелан, вони себе почувають спокійніше. Вони знали: коли заїжджають капелани, не так сильно обстрілюють…
Коли ми з ними заїжджали на вежу, не було жодного вистрілу. Наступного дня, коли заїжджала команда в старий термінал, розпочався бій приблизно о шостій ранку і продовжувався вісім годин. Під час цього бою я й був поранений.
Коли ми ще були в Пісках, зі мною в кімнаті був хлопець Олексій, який десь три дні лежав і грався на мобільному телефоні. Одного разу, коли ми зібралися за столом, він каже: «Я от лежав у кутку, три дні за вами спостерігав і зрозумів, що всі ваші розмови зводяться до одного: до вашого Бога. Ні про що інше ви не розмовляєте».
Довелося йому пояснювати, що Бог — це наше життя. Це було якраз перед тим, як ми виїжджали на вежу. Коли прийшов «Сумрак» і повідомив, хто в якому БТР буде їхати, цей Олексій попросив його відправити з пастирем. Певний час він мене називав саме так.
Леонід Кравець
У Пісках з нами був іще один боєць, Саша, він жив у сусідній кімнаті й приходив поспілкуватися з нами. Я в нього запитав, чому він тут, а не з друзями. А він каже: «З вами відчуваю якусь віддушину».
«Людині, яка не була на війні, неможливо це зрозуміти»
— Моє уявлення про те, як там усе відбувається, дуже відрізнялося від того, як все було насправді. Людині, яка не була на війні, неможливо це зрозуміти. Я чув про війну, бачив її по телевізору, але коли туди потрапляєш… Там інше відчуття, інші переживання, світ на той час стає іншим.
На вежі ми жили на другому поверсі. На верхні поверхи піднімалися лише спостерігачі. Там були кімната, коридор, шахта ліфту, практично дуже мало було помешкань. Перший раз там зі мною було 18 чоловік.
На другий день перебування, коли почалась атака аеропорту, загорілася сусідня будівля й ми з командиром пішли подивитись, що там горить. Коли командир почав спускатися зі сходів на перший поверх, там був замінований вхід, хоча мінер повинен був його розмінувати. Я йому крикнув, що там розтяжки…
Перед виходом він зупинився й почав іти потихеньку. А я спускався позаду нього: сказали, нема розтяжок — то й нема. Потім «Сумрак» зупиняється і каже: «Давай назад, розтяжки не познімали». Коли ми тікали звідти, сходи були покриті згарищем. У мене нога там просковзнула, і в цей момент стався вибух. Осколками поранило руку та ногу. У госпіталі я був чотири дні, а потім мене відправили на амбулаторне лікування.
Ми не знаємо, як це вийшло: розтяжка вибухнула, коли ми вже розвернулися назад. Потім ми розмірковували: скоріш за все, коли «Сумрак» розвертався, антеною від рації зачепив розтяжку, і вона вибухнула.
«Боєць запитав, чи правда, що в пеклі такий самий запах, як в аеропорту»
— В аеропорт знову я повернувся вночі 13 січня. Цю дату я ніколи не забуду. Я повернувся тому, що розумів: солдатам необхідна духовна підтримка.
Я заїжджав «по-бойовому», тоді блокпости були відмінені. Цього разу — з Водяного, з 80-ю бригадою. Того ж дня, приблизно по обіді, завалилися верхні поверхи вежі. Вежа обвалилася десь до 14 поверху, а ми були на другому.
Потім почалася війна, яку в Україні ще не бачили. П’ять днів уся артилерія, яка була, напевно, в Російській Федерації, розстрілювала термінал і вежу з ранку до вечора.
Цього разу було по-іншому, ніж із 79-ю бригадою. Ці хлопці не були обстріляні. Ніхто з них, окрім декількох людей, не потрапляв у серйозну бойову обстановку. Тому перші декілька днів було важко. Мені доводилося заспокоювати бійців, виводити їх із шокового стану й казати, щоб вони йшли до бійниць і відстрілювалися, тому що від цього залежало наше життя.
Коли по нас довго стріляли танки, стояв чіткий запах сірки. Один боєць запитав, чи правда, що в пеклі такий самий запах. Я сказав: «Так». Якщо ти не прочитаєш цю молитву-покаяння, вічно будеш відчувати цей запах сірки.
Я роздав усім бійцям молитву-покаяння. Коли танки починали нас бомбити, бійці по черзі ставали на коліна й читали цю молитву. Я думаю, що саме в той момент, перед обличчям небезпеки, вони були щирі. Вони розуміли, що зараз людина є, а через секунду її може не бути. Біблія вчить, що кожен, хто покличе Бога, врятується. Тим паче в той момент, коли люди розуміли, що можуть не вижити, зверталися до Господа. Це так завжди.
Під час другої ротації я теж чергував на позиції «Броня». Коли починалися обстріли, майже всі бійці там збиралися і ховалися від пострілів танка. А коли наступала ніч, заступали на чергування.
Я не брав зброю до рук, хоча вона вільно лежала біля бійниці. У цьому не було необхідності. Дуже важко пояснити невіруючій людині, чому Бог, який заповів: «Не вбий», — потім посилав ізраїльських царів винищувати цілі народи. Ця заповідь була дана для того, щоб люди не вчиняли самосуду. Бог казав про те, щоб й ізраїльський народ, і ми захищали свою країну. Ворог прийшов до нас додому, і ми свій дім маємо захищати.
«Нас було 13 — із вежі всі вийшли живими»
— Були бійці, які каялися прямо в Донецькому аеропорту. Пам’ятаю одну дівчину. Їй на той момент було 24 роки. Вона була зі штурмової роти 93-ї бригади. Це були добровольці, які перейшли з батальйону «Донбас». Вони штурмували аеропорт з боку вежі 19 січня. Коли ввечері, після цілого дня боїв, ми ховалися під сходами, тому що скрізь усе прострілювалося, ми з цією дівчиною стали на коліна, і вона молилась і читала молитву-покаяння.
Тоді там не було часу, щоб думати чи говорити. Я просто закликав усіх молитися, бо єдина надія в той момент була лише на Бога. Командири зв’язувалися з нами по рації й казали, що аеропорт ніхто залишати не буде. Усі розуміли: це може бути остання година або останній день — і думали, що ніхто з аеропорту вже живим не вийде. Іноді я навіть хотів подзвонити дружині, попросити в неї вибачення й попрощатися. Добре, що Бог дав мені мудрості цього не зробити.
Дев’ятнадцятого січня танки з ранку до вечора розстрілювали вежу й термінал. Одного разу в мене все ж таки було бажання взяти зброю до рук. Це було в той момент, коли терористи поливали наших бійців згори бензином і підпалювали. І нам телефонували, казали, що там іде жахливий бій, — це було перед тим, як підірвали плити-перекриття. Напевно, то був якийсь чоловічий адреналін — взяти автомат в руки і влучити хоч у когось. Але я розумів, що молитва може зробити більше, ніж автомат.
Коли на вежі почалися серйозні руйнування, ми перейшли на «Броню» — позиція перед входом до вежі. Там же була «дорога життя», яку прострілювали снайпери й кулемети. Від пострілів танка нас вежа трохи прикривала, по «Броні» вони не могли потрапити, хоча туди летіли уламки й каміння. П’ять днів ми ховалися на цьому пості. Коли вежа була повністю зруйнована, в останній вечір ми ховалися біля входу на вежу під сходовим майданчиком — найбезпечніше місце на той момент. Під сходами ми бачили, як танк стріляв у вежу. З нашого боку було видно спалахи.
Нас було 13 чоловік — із вежі всі вийшли живими. Бог відповів на наші молитви — було всього два легкопоранених бійця.
Коли ми пішли з вежі, там залишились тільки спостерігачі, там уже неможливо було знаходитись. Поїхали ми вночі 19 січня на МТЛБ, у просторіччі її називають «мотолига». Я їхав із лікарем і пораненими. Потім поїхав наш командир «Нортон», який згодом послав за бійцями техніку, щоб вивезти їх. На той момент, коли ми виїжджали, настало певне військове затишшя. Навіть коли «мотолига» під’їхала до вежі, водій її заглушив, та пострілів не було, лише тиша. Навіть коли я тягнув поранених до «мотолиги», ніхто не стріляв.
Було гірко від того, що все зруйновано. На той момент, коли ми вийшли з вежі, термінал також був майже повністю зруйнований — приблизно за добу до цього впали плити-перекриття. У цю ніч бійці як із термінала, так і з вежі виходили практично одночасно, там не було навіть де ховатися.
Коли штурмовий загін з 93-ї бригади мав їхати повз вежу на монастир, зупинилися з танками й БТР під вежею, розвантажилися, і в цей час їх почали накривати міномети, чоловік тринадцять було з мінометними пораненнями. Тому мені доводилось їх перев’язувати, вантажити в БТР й відправляти на так звану велику землю. Я умів це робити, бо всі капелани проходили тактичну медицину — надання першої медичної допомоги.
«В аеропорту ми стали з бійцями друзями»
— Я думаю, що в аеропорту ми стали з бійцями друзями. Був у нашому житті такий випадок: ховали лікаря з позивним «Псих». Я не був із ним знайомий особисто, лише чув про нього; коли я був на вежі, він був з «Архітектором» і «Гітаристом» у новому терміналі. Близько місяця сепаратисти не віддавали його тіло батькам, вимагали викуп. Коли вони нарешті віддали тіло, його мати попросила, щоб приїхали капелани, тому що за декілька днів до своєї загибелі він вимовив молитву-покаяння й став християнином. У нього була можливість поїхати з аеропорту, тому що він був поранений, але він сказав, що не може залишити своїх поранених, тому що тоді вони залишаться без лікаря. Коли ми його ховали, з аеропорту було дуже багато наших знайомих.
Я теж думав про те, наскільки потрібне там наше служіння, чи згадають мене бійці після того, як пройде війна, чи згадають при зустрічі? І мене дуже вразило, коли я стояв на сходах біля міської адміністрації й раптом побачив, як із натовпу до нас почали йти військові. Хлопці обнімали нас, ледь не валили з ніг, і я зрозумів, що це були бійці, з якими ми були в аеропорту.
У десантників є таке негласне правило, що вони збираються тільки своїм колективом. Після того як поховали Ігоря, ми їм запропонували поїхати з нами в Дім молитви, посидіти за одним столом, щоб його пом’янути. Вони спочатку сумнівалися, а потім погодилися.
«Бог зберіг бійцям життя, щоб вони наслідували вічність»
— У десантників є погана, на мою думку, традиція: вони кажуть, що не здаються в полон. Тобто за певних обставин вони можуть усвідомлено позбавити себе життя. Вони обвішуються гранатами і в той момент, коли можуть взяти в полон, цю гранату підривають. На вежі була ситуація, коли розуміли, що ось-ось — і все, уночі можуть увірватися. Якщо не всі загинуть, то потраплять у полон, і вони почали обвішуватися гранатами. Я їм почав розповідати, що це один із найбільших гріхів, який вони можуть скоїти у своєму житті. Мене радувало, що проходив якийсь час, і я помічав, що цих гранат на десантниках уже нема. Тому, думаю, Бог через мене виконав ту задачу, яку планував, — зберегти бійцям життя так, щоб вони унаслідували вічність.
У нас був плеєр — там був Новий завіт англійською й українською — навіть хворий «Моторола» колись слухав його, казав: «Так укропи зомбують своїх солдат». Розказував: якщо вони загинули в аеропорту, то одразу потрапляють до раю. Та ми казали про те, що в рай людина потрапляє, якщо покається перед Богом.
Узяли вони плеєр після того, як аеропорт був зруйнований. Вони витягували з кишень у поранених чи мертвих бійців. Казали, що в кожного нашого бійця є такий плеєр. Я думаю, що, звичайно, далеко не в кожного, та у багатьох — ми роздавали всім, хто бажав їх взяти.
«Коли по тобі постріляють трошки, ти станеш віруючим»
— За три мої ротації на Донбас я зустрів одного атеїста. Я їхав на вежу, а він — у термінал. Коли я розмовляв з ним у Водяному, він мені розповідав, що він атеїст. Я у нього запитав, чи стріляли вже по ньому. Він сказав, що він був у Пісках, десь там у городі падали міни… Та я запропонував йому повернутися до цієї розмови, коли він повернеться з аеропорту. «Коли по тобі постріляють трошки, ти станеш віруючим». Це була єдина людина, яка казала, що вона невіруюча.
Коли виїхав з аеропорту, я три дні ще допомагав медикам: було дуже багато поранених. Аж тут кажуть, що аеропорт здали… Знаєте, я так не вважаю. Я часто чую, що «не витримали стіни». Та солдати там були готові віддати своє життя за цей символ для України. Його обороняли до останнього й не віддали. Його не змогли взяти. Там досі є наші солдати. От нещодавно дзвонив знайомий, казав, що він зараз на РЛС — от мене після вежі вивозили на РЛС, а відстань між ними — десь метрів 700–800. Також наші стоять у Спартаку, а ще десь всередині окопалися, «пожарку» зайняли.
