АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Я залишився з пораненими і вийшов до сепаратистів на переговори», — «Спартанець»

Анатолій Свирид, головний сержант 1-ї роти 90-го окремого аеромобільного батальйону з позивним «Спартанець», перебував у Донецькому аеропорту під час його руйнування. Він розповідає про обвал плит перекриття, про загибель побратимів і про те, як з білим прапором вийшов до бойовиків, щоб урятувати поранених:

— Я був серед тих добровольців «крайньої» групи, яка заходила в Донецький аеропорт перед самим його зруйнуванням. До того ми були в районах, які прилягали до аеропорту: Тоненькому, Опитному, Водяному, Авдіївці, «Зеніті». Ми приїхали туди на ротацію. Людей там треба було постійно міняти, бо в тих обставинах — морози, постійні атаки й обстріли — організм працює на межі своїх можливостей. Ну і плюс поранення і таке інше.

Прорвалися ми в аеропорт під обстрілом, під ранок. Заїхали, слава Богу, чи ні, але то вже таке діло. Ми зробили те, що мали. Ми їхали на допомогу нашим бійцям.

Заїхали в ніч на 18-го січня, а 19-го був перший вибух, і 20-го уже остаточно термінал як такий перестав існувати.

Дев’ятнадцятого січня, напередодні першого вибуху, бойовики застосували газ, а саме хлорпікрин. Це така бойова отруйна речовина сльозоточивої та задушливої дії. Вони гранатометами пробили отвори в стелі, там, де не пробили міни, потім пустили звичайний дим, а після нього пішов газ. Він дуже летючий, і достатньо одного вдиху, щоб після цього задихатися і корчитися. «Рвота» — це м’яко сказано, нас просто вивертало і виїдало очі. Протигазів було дуже мало, та й вони після вдихання газу не могли допомогти.

Природним бажанням було потрапити на свіже повітря. Бойовики на це й сподівалися, але ніхто не вискочив. Ми просто валялися в калюжах і корчилися, але залишилися на позиціях. Тут на руку нам зіграло те, що стіни були фактично зруйновані. Газ через час видуло протягами.

От після газу сепаратисти підірвали частину перекриттів і потім пішли на нас штурмом, який з перервами тривав більше 12 годин.

Анатолій Свирид, головний сержант 1-ї аеромобільної роти 90-го окремого аеромобільного батальйону, позивний «Спартанець»

«Вибух розніс перекриття, мов пил»

— Такий потужний був вибух, що перекриття бетонні розлетілися мов пил. І ми опинилися під завалами — під обваленими плитами перекриття. Ми пролетіли 5–6 м униз і тоді, на жаль, зазнали втрат. З моєї роти загинуло три людини. Це Женя Яцина — «Бєня», Іван Марченко й Олег Мусієнко. Та інші хлопці.

Там тоді все врізалося у пам’ять. Особливо ті вибухи.

Враховуючи кількість вибухівки, яка там знаходилася, вибухи були дуже потужні. Вони замучилися нас штурмувати, втрачати людей і вирішили у такий спосіб досягти мети. Вони підірвали колони, які тримали перекриття. Хлопці думають, що вибухівку вони заклали, коли напередодні забирали своїх поранених разом із представниками. Особисто я їх не бачив, але хлопці так казали. Я ж кажу про те, що я бачив, — про вибухи.

Коли рвонуло, я стояв з Ігорем «Психом». Це медик — Ігор Зінич. Він неймовірна людина, стількох врятував. Ігор загинув. І «Краб», Іван Іванович Зубков, теж. Це герої. Реальні герої.

Ми стояли, розмовляли, і в цей момент — вибух. Навіть звуку не встигли почути, як відкинуло вибуховою хвилею.

Для мене це була вже третя контузія. Я отримав забої хребта й ніг, але загалом залишився цілим.

Тут доля, звісно, своє зробила, бо якби вибух був хвилин на 10 раніше або трохи пізніше, то я був би посередині, де стояв кулемет ДШК, — якраз в епіцентрі. А склалося так, що я перед цим попросив мого друга «Італійця» вивести мене за периметр. Так що точно доля — доля вийти звідти взагалі та ще й вийти на хоч і поранених, але своїх ногах.

«Це, мабуть, найтяжче, що може бути, — коли помирає твій друг»

— Найстрашніше, коли ти чуєш стогони друга, який помирає, і допомогти нічим не можеш. Немає знеболювальних — вони десь там під завалами знаходяться. Оце крає душу більш за все.

Мій побратим, Женя Яцина, був тяжко поранений, були перебиті ноги. Він дуже любив життя, але потрапив в обставини, де вижити виявилося неможливим. І коли він зрозумів, що він уже, в принципі, не жилець, просив мене, щоб я його добив, але я не мав на це права. Я до останнього надіявся на евакуацію. Цього не сталося, ну, і Женя не дожив.

Це, мабуть, найтяжче, що може бути, — коли помирає твій друг. Він такий веселий був, з таким почуттям гумору надзвичайним. Навіть тоді, перед цим нашим заїздом у термінал, розуміючи, що нас чекає, він своїми жартами компенсував хвилювання. Він зміг підтримати бійців, у яких був перший заїзд туди.

У школі, де він вчився, йому встановили меморіальну дошку. Я вважаю, що це правильно. Країна має пам’ятати своїх героїв. Бійцю треба знати, що у випадку чого його пам’ять належно вшанують.

Треба розуміти, що звичайні люди можуть робити геройські речі. Наче з виду звичайна собі людина, а виявляється, що в надзвичайній ситуації це просто кремінь.

Після першого вибуху я говорив хлопцям, що загинути в бою за свою землю — це честь. Як би це цинічно не звучало для мирних людей. Для воїна це честь.

Ті ж російські військові гинуть. Їх прислали сюди. Серед них же теж є нормальні люди, у них є сім’ї. Але їх хоронять як незрозуміло кого.

«Не дочекавшись евакуації, я вийшов до сепаратистів на переговори»

— З нашого батальйону було чоловік 20. Там іще різні підрозділи були, різні роти з різних бригад. Багато загинуло. Я особисто бачив десь близько двох десятків загиблих.

Ми діставали кого могли з-під завалів. Живих дістали дев’ятеро. Але вони були тяжко поранені. Ми допомагали як могли. Кололи лід, давали пити. Але хлопці помирали, а підмога не йшла.

Хтось у ніч на 21 січня вийшов. А я, Ігор Брановицький і Олександр Михайлюк вирішили залишитися із пораненими. І ще хлопці залишилися.

Я до потрапляння у цю ситуацію був упевнений, що ніколи в житті в полон не здамся. Але коли хлопці помирали вночі, помирали один за одним, без знеболювального… Молоді хлопці, 21–22 роки, я мусив щось зробити.

На жаль, не всіх, але половину з тих, кого ми дістали, врятував.

Почало світати, я взяв якусь білу шматину й пішов. Вийшов між першим і другим «рукавом» і пішов у бік старого термінала.

Ну, «пішов» — це сильно сказано. Я поранення у ноги отримав 19 січня, а це було вже 21. У ногах кілька десятків осколків. Від падіння там іще поранення додалися й контузія. Зовнішній вигляд у мене теж був іще той: весь посічений — від пальців до голови.

От іду, шкандибаю, а мені назустріч виходить такий собі «мікс» колишніх «братніх народів»: росіяни, білоруси, східні хлопці. Різношерсті такі, але всі з хорошою підготовкою, видно, що військові, у тому числі учасники військових дій у Чечні, специ. Білорус там був, з такого їхнього 5-го полку спецназу. І весь цей «мікс» приїхав рятувати братський народ Донбасу від «фашистів», від «бандерівців».

От я їх побачив і кажу: «Покличте командира». У відповідь було багато усіляких реплік: хтось там різати хотів, хтось не різати, а стріляти. Я не дослухався, у мене була конкретна мета, і що там хто говорив — не важливо. Я був готовий на все, тільки щоб якось допомогти пораненим.

Мене обшукали і повели. У деяких місцях — там, де купи металу й сміття, — навіть тягнули попід руки, бо я на обидві ноги ледве наступав — ішов як справжній кіборг, як робот.

От вони провели мене через новий термінал, і, коли ми практично до старого термінала дійшли, нас зустрів польовий командир «Матрос» із підрозділу «Спарта». Він чи не єдиний був з «мєсних».

«Хто, хто? — перепитує. — «Спартанець»? Так це ж ми «Спарта». А я йому: «Хлопці, ви «Спарта» півроку, а я «Спартанець» уже давним-давно». І кажу, що прийшов домовлятися про коридор для вивезення тяжкопоранених і що необхідно терміново надати медичну допомогу.

Вони мені кажуть, що «беремо тільки усіх» або «нехай поранені помирають». І я вирішив, що хлопці повинні вижити.

Вони викликали лікаря й разом із ним повернулися в термінал. Там було багато поранених і п’ятеро, м’яко кажучи, тяжкопоранених. Лікар вколов хлопцям знеболювальне, наклав пов’язки.

Наступного дня, коли був обмін «двохсотими», ополченці всі ходили й дивилися на мене. Кричали, що я очі не відводжу: «Дивися, дивися, як вовк дивиться».

«Місяць полону. Морально тиснули, фізично не чіпали»

— У полоні мене, можна сказати, не чіпали, не били. Крім морального тиску, нічого не було — ні тортур, ні фізичних принижень. А хлопців били.

Психологічний і моральний тиск був цілодобово. Усе намагалися знайти якихось польських найманців чи американців або якусь літературу. Казали, що обміну не підлягаю, бо кіборг, бо «очі горять і знову повернешся».

У мене брало інтерв’ю «НТВ». Питали: «За що ви воюєте?» Я казав: «За прапор, за гімн, за Україну». А вони: «Але ви ж убиваєте мирних жителів!», а я їм відповідаю: «Я мирних жителів у терміналі не зустрічав. Не було там пасажирів».

Фотографія Анатолія Свирида у полоні

Потім я таки потрапив на обмін. Звільнили з полону 21 лютого. І головне, що ті п’ятеро тяжкопоранених залишилися живі.

«До того, що трапилося, не можна було доводити»

— Захист аеропорту був і залишається важливим. Але до такої ситуації доводити не можна було. Треба було зробити все «красиво», замінувати, вивести людей і «помінятися ролями».

На жаль, у нас воєнне планування не особливо проглядається. Якщо був у командування план з утримання аеропорту, то треба було укріплятися весь час де тільки можна й починати це робити з самого початку.

А так виглядає, що це була спонтанна реакція хлопців на всі анексії, відступи й «здавання», а потім вже з’явилася політична воля.

Бо як все почалося?! Увійшли ополченці в аеропорт. Наш спецназ їх вибив. Красиво так, шикарна операція була. От і треба було далі так само красиво укріпитися на позиціях й утримувати аеропорт скільки треба.

Можливо, думали й про план подальшого наступу. Потім, очевидно, не виявилося сил для цього. Склалося так, що в нас усі елітні підрозділи відігравали роль звичайних піхотинців. Ну, може, елітних піхотинців.

У нас є дуже хороші командувачі повітряно-десантних військ. Освічені, які продумують усі операції. Той же комбат 79-ї бригади. І не тільки він. Зараз є вже такі капітани, майори й комбати, що можуть легко очолювати бригади. Той рейд, який провела 95-а бригада, аналогів в історії не має.

А захист Донецького аеропорту, звісно, мав сенс, але робити все треба було по-іншому. Якби в перші дні укріпилися добре, то можна було б тримати й тримати.

Наші хлопці в аеропорту показали, що вони можуть утримувати позиції, незважаючи ні на що. Я собі не дуже уявляю, як би ті ж самі американці воювали в тих умовах, які були в аеропорту. Атаки, обстріли з танків і мороз нижче 20 °C. Я отримав перше поранення 2 грудня, і тоді було –22 °C.

У таких умовах дух навіть більше важить, ніж підготовка. Було відчуття, що нарешті нація відроджується, з’являється якийсь козацький дух, який сотні років спав десь. Він був там — в аеропорту, цей козацький дух.

У всі часи, і в Другій світовій війні, і в Афганістані, українці як воїни і командири показували себе дуже добре. І в інтелектуальному аспекті, і силою духу. А в аеропорту вже включилося щось більше, ми справді відчули, що «душу й тіло ми положим за нашу свободу».