АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Набагато болючіше здавати свою Батьківщину, аніж намагатися рятувати», — «Крим»

Іван на псевдо «Крим», командир Кримської сотні в складі добровольчого батальйону «Дніпро-1», був у Донецькому аеропорту наприкінці 2014 — на початку 2015 року. Він розповідає про те, як добровольці «підмінили» бійців 93-ї бригади на метеовежі, та про те, чому для нього війна розпочалася з Криму:

— Ми приїхали на метеостанцію на ротацію. Заміняли хлопців з нашого батальйону. Пробули там загалом два тижні — десь з 25 грудня по 7 січня.

На цій метеостанції такий огляд хороший, що все як на долоні видно — і вежу, і термінал, старий і новий, і пожежну частину між ними. Ми спостерігали бої — як сепари працювали одночасно й по вежі, і по терміналах. Як виїжджав танк і працював по терміналу. Було й так, що ми працювали по пожежній частині, по сепарах, які на той момент працювали по терміналу, а їхній танк бив по нас. Такий от трикутник.

Командир Кримської сотні в складі добровольчого батальйону «Дніпро-1» Іван (позивний «Крим»)

Нам доводилося і брати участь у боях, і спостерігати, як ідуть бої. В Інтернет заходиш, читаєш про «перемир’я» і в той самий момент бачиш, як іде бій на вежі чи в терміналі.

Коли ми там стояли, наша задача була утримувати вежу, відбивати диверсійні групи, які постійно намагалися зайти зліва-справа, з боку Спартака нас обійти, щоб зробити засідку. Ми мали відбивати їхні атаки і тримати цю геодезичну вежу, щоб можна було в будь-який момент скористатися цією дорогою, яка веде до злітної смуги.

За час нашого перебування там військові не користувалися цією дорогою, їздили з обшуками через блокпост сепарів, але треба було цю вежу утримувати, бо в будь-який момент вона могла знадобитися. Тим більше, вона була відбита в сепаратистів, піти з неї означало знову її повернути, тобто все було б дарма.

У другій половині січня почалися активні бої за аеропорт, і наші військові скористалися цією дорогою. Кінець кінцем вони вирішили, що можна через метеостанцію вискакувати на злітну смугу і йти на термінал.

Коли ми були на вежі, у нас не було ні вбитих, ні поранених. Було без втрат, хоча працювали по нас дуже щільно. Найбільше запам’ятався день, коли ми прокинулися вранці від того, що по нас бив танк прямою наводкою. Прямі попадання були в будівлю, де ми жили, у саму вежу, на якій стояли всі ці локатори, працювали з дуже близької дистанції й дуже прицільно.

Одна з будівель на позиції метеостанції. Фото: Кирило Бабенцов

Цю вежу втримувала 93-я бригада, у них не вистачало людей, вони попросили хлопців з «Дніпра-1», щоб вони прислали когось на підкріплення. Вийшло так, що хлопці приїхали і залишилися там з 93-ю бригадою, потім 93-я пішла — залишилося лише дві-три людини їхні — і виходить, що «Дніпро-1» сам тримав метеостанцію. Потім ми приїхали на ротацію, наші хлопці відбули там два тижні, ми заїхали, вони виїхали, з нами залишалося ще дві людини з 93-ї бригади. Потім до нас приїхали ще хлопці з батальйону ОУН, вони як діди морози — у новорічну ніч прийшли до нас і залишалися з нами, поки ми були там. Потім ми пішли, а вони ще залишалися там деякий час.

Ротація була в нас вночі. Одні приїхали, інші зібрали речі, щоб їхати. Щоправда, все це було під обстрілом, трохи насипали мінами, і снайпери працювали постійно. Так що ми швидко все збирали, закинули речі й виїхали. Так швидко збирались, що навіть забули дещо.

Але якщо порівнювати метеостанцію з тим же терміналом, то метеостанції було простіше дістатися, так що можна сказати, що виїжджали ми більш-менш спокійно порівняно з хлопцями з аеропорту.

До цього ми були в Іловайську, прорвалися з боєм із цього оточення, неодноразово були в Пісках.

«Оформлення для нас було ділом принципу»

— У нас своя сотня в складі батальйону «Дніпро-1», це кримчани, до того ж у нас своя група, ми мусульмани. Усього нас там було десь десятеро.

Ми і так, і так брати. У першу чергу по вірі. Більшість з нас із Криму, земляки, що само по собі теж об’єднує. Ну і, без сумніву, те, що ми побули на війні, теж зближує. Я не скажу, що до цього братерства не було, але воно укріплюється, стає сильнішим. Це у нас добровольче об’єднання, як і «Дніпро-1», воно складається з добровольців.

Ми офіційно оформлені, як треба. Для нас це було принципово. Я, як командир, був категорично проти того, щоб хлопці воювали неоформленими. Там існує багато факторів. Наприклад, якщо люди поранені, були такі випадки, що їх ніхто не хотів лікувати. Приходилось їх якось оформляти десь там заднім числом. До того ж ми бачимо, як зараз із добровольцями чинять: завтра до тебе прийде СБУ чи міліція й скаже, що ти колись десь там незаконно бігав зі зброєю, неоформлений, і, може, когось убив, чи припишуть тобі, що ти когось убив. І потім ти будеш крайнім. А якщо ти оформлений, то тобі ніхто нічого не скаже.

Я розумію тих хлопців, які не оформляються сьогодні, тому що не всі хочуть бути під командуванням наших воєнних «геніїв», їх теж треба зрозуміти. Але нам, можна сказати, пощастило, ми знайшли золоту середину — і командування у нас хороше, адекватне, скарг ніяких нема, і в той же час ми оформлені, ніхто не може сказати, що ми якісь нелегали. Наші командири завжди були разом з нами — і в Іловайську, і в Пісках. Це не просто командири, які сидять у штабі і протирають штани. Ми в Іловайську разом виходили з тим же Березою. Він не втік, як решта.

«Не можна порівняти втрату Криму зі втратою Донбасу»

— Якщо запитати нас, кримчан, тих, хто воює в усіх підрозділах у зоні АТО, ми скажемо, що для нас війна почалася з Криму. Вона почалася 27 лютого, коли перші грузовики із «зеленими чоловічками» з’явилися в Криму і почали захоплювати об’єкти.

Для мене війна почалася 26 лютого 2014 року, коли ми збиралися під стінами кримського уряду в Сімферополі й намагалися не дати ухвалити рішення про відділення Криму від України.

За Донбас ми воюємо, хоч якось намагаємось його відстояти, а в Криму було так, що ми нічого не могли там зробити, там не було зброї, не було бойових дій, і ти просто сидів і спостерігав, як твою Батьківщину просто «зливають». Якщо тут ти можеш іще якось боротися, хоч якось вплинути на хід подій, то там не було такої можливості абсолютно. Це набагато болючіше, коли ти от так здаєш свою Батьківщину, нічого не роблячи, ніж коли ти намагаєшся її врятувати.

«Люди Донбасу нагадують мені поволзьких німців»

— Були в СРСР так звані поволзькі німці. Вони при Катерині приїхали в Російську імперію, їх поселили на Поволжі, а потім їх звідти депортували в Казахстан. Іще частина жила в Одеській області. Після розпаду СРСР вони виїхали до Німеччини. І коли вони тут жили, їх завжди в школі дражнили, називали «фашистами», «фріцами», а вони казали: «Ні, ми росіяни». А після розпаду СРСР вони різко стали знову німцями.

Це теж трагедія цих людей, бо в них проблема з ідентичністю. Вони вважали себе росіянами, але росіяни їх не вважали такими, а потім вони стали німцями, а німці їх не вважають своїми.

Так і люди з Донбасу — вони наче народились і виросли тут, але ми знаємо, як Донбас заселявся після Голодомору, що в усіх у них російське коріння. От вони кричать: «Ми русскіє!», але в Росії їх бачити не хочуть, а в Україні їм жити не хочеться, їм «в западло» бути хохлами. Такі вони — не туди і не сюди — люди без стрижня, безхребетні просто. Тому така біда на Донбасі.

Ні, звичайно, не всі. Є певний відсоток людей, які мають свою думку. Але, ви знаєте, я був в Іловайську. Ми там коли півміста утримували, нам доводилось тісно спілкуватися з місцевим населенням.

Я вам так скажу: там ідейних, тих, які за Новоросію чи Росію, дуже мало — там більша частина безхребетних, байдужих, яким усе одно: «Моя хата скраю і лиш би мене не чіпали». Я краще матиму діло з ворогом, який має свою чітку позицію, ніж з тією людиною, яка сьогодні твій ворог, завтра вона тобі посміхатиметься, а післязавтра встромить у спину ніж.

З такими людьми не можна мати справу, бо ніколи не знаєш, чого від них чекати. Це головна проблема Донбасу.