АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«В останні дні в Донецькому аеропорту літала смерть», — Олександр «Павук»

Боєць окремого 90-го батальйону 95-ї аеромобільної бригади, черкасець Олександр Тимошенко з позивним «Павук», був останнім пораненим, якого вивезли з Донецького аеропорту. Обидві ротації він був на вежі й припускає, що це й врятувало йому життя. Тимошенко розповів про останні дні свого перебування в Донецькому аеропорту:

— У Донецькому аеропорту я був дві ротації: із 30 листопада по 12 грудня, а вдруге — з 16 по 19 січня 2015 року.

Перше перебування в аеропорту я б назвав «ротацією цікавості». Усі працювали як єдиний механізм, було спокійніше і певною мірою розмірено. Хоч нас постійно обстрілювали, було й багато так званих перемир’їв — від 15 хвилин до 2 годин.

Другу ротацію я б назвав «ротацією смерті». Якщо проаналізувати, то досі багато чого незрозуміло. Але це сталося — втратили Донецький аеропорт. Можливо, хтось думав, що після цього всі занепадуть духом. Насправді все було трошки не так, історія про це розповість. Особисто мені б хотілося, щоб із цього всього всі зробили висновки — і можновладці, і військові, і самі командири, і солдати. І більше цього не повторювалося.

Боєць окремого 90-го батальйону 95-ї аеромобільної бригади, черкасець Олександр Тимошенко, позивний «Павук»

Якщо когось звинувачувати чи ще щось… Особисто моя думка, що цього робити не потрібно, а треба просто зробити висновки. Уже все сталося. Давайте пробачимо один одного, зрозуміємо і будемо далі захищати країну.

Складнощі. Що таке на війні складнощі? У мене як таких їх не було. Я мав наказ і його виконував. Можливо, складнощі були більш глобальні — в озброєнні, у керуванні, у моральному духові.

Саму історію про початок захисту аеропорту я знаю з новин. Але хлопці, які були на ротації перед нами, коли розповідали і згадували, то в їхніх очах був не лише сум від втрат. Їм було дуже прикро, що все те, що було побудовано, уся та краса — її просто знищили. І ми думаємо, що летовище вже не відбудують — там уже аура не та.

«На вежі було більше шансів вижити, аніж у самому аеропорту»

— Я останній, кого 19 січня вивезли пораненого з Донецького аеропорту. В останні дні там просто літала смерть. Нас травили газом, а потім бойовики просили про перерву, щоб нібито забрати своїх поранених, і, як виявилося, у цей час заносили вибухівку. А потім уже прийшло 21–22 січня — вдалі дні для сепаратистів, для бойовиків.

Вигляд з диспетчерської вежі ДАП на околиці. Фото: Роман Трубін

Обидві свої ротації я був на вежі, що приблизно 300 м від самого термінала. Можливо, це й врятувало мені життя, і можна сказати, що нам набагато більше пощастило, ніж іншим. Коли ми йшли на свою ротацію, то друзі-товариші-побратими запитали мене: «Залишимося живі?» Я вежу дуже добре знав, тому відповів: «У нас набагато більше шансів вижити на вежі, ніж у тих, хто в самому аеропорту». Я знав, де потрібно зайняти оборону, розумів, де можна сховатися, тому, може, і мав таку упевненість.

«Бойовики забавлялися, розстрілюючи вежу з танка»

— Поранення я отримав під час обстрілу з танка. Це у їхнього танка така «забавка» була: виїжджати й розряджатися у вежу. Коли 40 снарядів випускали, коли менше, коли два танки виїжджали.

Вони з серпня так «бавилися» й насилу завалили вежу. Можете собі уявити — у середньому по 40 снарядів щодня! Якщо перемножити на кількість днів до 13 січня, то можна приблизно порахувати, скільки туди випустили снарядів.

Під час одного з таких обстрілів просто від вібрації спрацювала розтяжка. Чия вона була, ніхто не знає. Я коли почув, то сховався за ріг, але мене зачепило за руку осколком. Якоюсь мірою можна сказати, що це було по-дурному. Перед цим у нашого побратима було поранення, його забрали вночі. І наші перші слова були: «Не пощастило». Але коли нас залишилося четверо там, де повинно було бути мінімум дванадцятеро, ми зрозуміли, що ще невідомо, кому пощастило. Щоб не тримати інтригу, одразу скажу, що 22 січня хлопці — всі живі — вийшли з вежі. Ніхто не загинув.

Не знаю, можливо, ми дуже гаряче молилися й просили сили всевишні про захист. Але можна сказати одне: що в ті моменти, мабуть, прохання до Всевишнього найбільш щирі та чисті. І взагалі, я думаю, що люди, які пережили ці всі події й психічно витримали, будуть дуже чистими людьми. Ми їх скоро побачимо. Можливо, не зараз, не так швидко, але через три-чотири-п’ять років вони себе проявлять. У нас буде нова нація.

«Перший раз тобі цікаво, другий — страшно, а третій — ідеш як на роботу»

— Коли мене вивезли з Донецького аеропорту і я вже був тут, удома, в обласній лікарні, я був на багатьох не те що злий. Мені хотілося багатьом виставити претензії. Потім пройшов час, я заспокоївся і зрозумів, що так повинно було бути. Я ніколи нікому не буду дорікати за ту ситуацію. Давайте будемо чесними: ми знали, куди йшли. Так, смерть — це дуже страшно. Але це війна, ми повинні це розуміти. Це не антитерористична операція — це війна.

Мене запитують: ну як вам там, на війні? Я відповідаю досить-таки просто: «Перший раз тобі цікаво, другий — страшно, а третій — ідеш як на роботу». Це і є твоя робота в цей момент життя.

У кожної людини свій страх. І якщо брати мене, то я подумав, що це може бути «все», коли танки обстрілювали вежу й почали зсуватися стіни. Ми тоді всі це зрозуміли. Але сталося по-іншому, ми всі звідти вийшли.

Там тоді здебільшого були всі наші — черкасці, нормальні, адекватні хлопці.

«Дещо змінити хід війни можна було ще в грудні»

— Неправильно говорити, що не потрібно було утримувати Донецький аеропорт. Можна сказати по-іншому: треба було вести суттєві військові дії до серпня. Ось тоді все це можна було «закрити». Давайте будемо справедливими й чесними: ну не буває такого, щоб воювати-воювати і не мати втрат. Такого не буває навіть у жодному сценарії, а тут реальна війна, снаряди й танки. Просто аеропорт потрібно було по-іншому захищати і бути більш дієвими.

Ще й проблема все-таки в нас самих, в українцях, бо ми все намагалися бути гуманними. Ті самі наші «батьки-командири» до останнього вірили, що будуть якісь перемовини, якесь перемир’я. Я вважаю, що навіть у грудні, до перемир’я, можна було дещо змінити хід війни. У нас тоді був і запал, і можливості інші.

«Ті, хто воює, здебільшого патріоти. Воюють не за гроші»

— Хотів би сказати загалом про всіх хлопців-побратимів, які пішли воювати і які воюють. Як би там не було, але здебільшого ці люди — патріоти. Ті, хто каже, що ми пішли за пільгами, за грошима, нічого не розуміють. Там є люди з вищою освітою, є мільйонери, є люди, у яких усе було.

У нас був знайомий Олександр, не з нашого підрозділу, так він корінний донеччанин. У мирний час у нього було все: квартира, машина, робота, багато дітей. Він мав повне право не йти в армію. Але він вивіз свою сім’ю у безпечне місце, а сам пішов воювати. Він не зійшовся з командирами у поглядах на ведення війни, написав заяву — бо має право як батько більше аніж трьох дітей, — звільнився і знову пішов у добровольчий батальйон. Можете уявити, як у людини, корінного донеччанина, боліла душа за те, що там відбувається.

Кожен виконує свій обов’язок, можливо, не завжди так, як він хотів би, але намагається все зробити так, як треба.

Утрата побратимів — це момент, який кожен переживає по-різному. Не хочу бути жорстоким, але якщо постійно переживати, плакати за побратимами, то робиш гірше собі й іншим. Краще перевести свій біль, цю енергію в потрібне русло: допомогти родині, поспілкуватися з сім’єю, зайнятися волонтерською діяльністю. Найголовніше — їх потрібно пам’ятати.

Страшно, коли товариш гине на твоїх очах. У цей момент головне повести себе правильно, а тоді усе стане на свої місця.

З нашого батальйону багато людей потрапило у полон у 20-тих числах січня. Мабуть, скажу про смерть Ігоря Брановицького. Ми з ним ходили в атаку, були на посту. А потім він пішов на аеропорт, а я пішов на вежу. У нього смерть була надзвичайно жорстока. Спочатку забили до смерті, а тоді пристрелили. Це негуманно, це не вписується в жодні правила ведення війни.