АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Вікна закладали битим кахлем, з арматури робили «штори»», — «Михалич»

Закарпатський кіборг Микола Миньо, боєць 80-ї аеромобільної бригади з позивним «Михалич», розповідає, як у грудні 2014 року «дотримувався дієти» у Донецькому аеропорту і «проводив час» на вежі під обстрілом танка.

— Я прийшов у територіальний батальйон, а звідти мене перевели у 80-ту бригаду ВДВ. Дев’ятого вересня 2014 року ми приїхали в Дружківку, звикли до обстановки, подивилися, яка ситуація, і 14 листопада переїхали у Піски.

Коли почали під’їжджати до селища, зрозуміли, куди потрапили. Зразу почався обстріл. Та ми ще не знали, що на нас далі чекало. Уночі накрили суцільним вогнем. Ми почали допомагати «Правому сектору», «Карпатській Січі», іншим батальйонам, які там були. Так пройшло два тижні, надійшов наказ виїхати безпосередньо до аеропорту.

Захисники вежі ДАП. Стоять (зліва направо): бійці з позивними «Вінні-Пух», «Сєдой», «Михалич», сидять: «Патріот», «Дэд». Фото: Роман Трубін

Заїжджали на вежу через блокпост сепаратистів і ОБСЄ. «Моторолі» (я його раніше не знав) я не сподобався, бо сказав йому забрати руки від мого рюкзака. Після того, думаю, він помітив, у яку я машину сів, і вже при під’їзді на вежу ми побачили, що на нас летить снаряд. Але біля нас був Бог і водій. Цей хлопець врятував нам життя! Він знав, як заїжджати, прямо не їхав, маневрував весь час, а ми не розуміли, чому нас кидало в різні боки. Ми того водія потім шукали, щоб подякувати. Казали, що він з 93-ї бригади.

Тільки приїхали — почався бій. Автоматами там не стріляють — б’ють крупнокаліберними, бронебійними, запальними, СПГ, танками. Дуже весело…

Автоматами «стрекотять» тільки для того, щоб ми висунулися, а потім снайпери працюють по виявлених наших позиціях.

«За 25 днів десь 17 разів поїв»

— Ми приїхали — бачимо, а там вікна 8 м заввишки і 8 м завширшки, все вигоріле, кулі залітають. Залишилися тільки армовані стійки, за якими ми й стояли. А спали біля ліфта по черзі.

За 25 днів десь 17 разів поїв, бо там до туалету ризиковано ходити — можна не вернутися. Усе вщент розбите. Побачив, що дуже серйозна ситуація. Я ж служив у спецпідрозділах, трохи розуміюся.

Диспетчерська вежа ДАП незадовго до знищення. Фото: Роман Трубін

Подивився на обстановку. На підлозі залишилася плитка (кахель), то почали ми потрохи бити її, наповнювати мішки й закривати «вікна». Коли мішками заложили, трохи легше стало, зробили бійниці за тиждень. Потім з Ромою «Вінні-Пухом» побачили, що ВОГ залітають. Взяли арматуру 4×4 (була у вигорілій витяжці) зігнули її — вийшла штора, і ВОГ вдарявся в неї.

Проти нас там російська армія тренована, «всьо чотко», нема ніяких сепаратистів. Ми коли заїжджали, у них була повна інформація про нас. Після всіх боїв вони самі сказали, що ми достойні супротивники.

«Коли танк стріляв, стільки Господу Богу понаобіцяли…»

— Якось у неділю я прокинувся й кажу: «Хлопці, готуйтеся, після 11:00 неділя буде погана». Як знав: пройшло кілька хвилин по 11 — і почалося. Рома якраз каву пив, а Рома як каву п’є, то починається війна. Не знаю чому.

Знищений БТР на в’їзді до подвір’я диспетчерської вежі. Фото: Роман Трубін

Про Рому треба взагалі писати велику книжку: все щось придумає. Як чай підігріти, наприклад, на сухому спирті. Тут починається вогонь — спирт згорів, і чай не випили. Танк так попрацював, що завалило місце, де ми спали.

Новий рік я такий іще не бачив. Перед «їхнім» Новим роком почали обстрілювати, добряче так погатили і притихли. «Ну, напевно, пішли пити, — кажу. — Ромка, ти щоб нічого не робив, не стріляй». «Не буду, — каже він, — тільки пару петард запущу». Пішов і так запустив, що був дві з половиною години бій. Довелося пережити.

Я йому все прощаю, головне, що живий. Якщо серйозно, він дуже підготований боєць.

Там усі пацани хороші. Не було такого, щоб хтось скиглив, плакав, жінкам ніхто не дзвонив й перекривати дорогу не посилав. (Улітку 2014-го біля Мукачева жінки перекрили трасу, протестуючи проти мобілізації. — Ред.)

Захисники вежі ДАП (зліва направо): «Вінні-Пух», «Дєд», «Михалич». Фото: Роман Трубін

Коли танк стріляв, стільки Господу Богу понаобіцяли, що не знаємо, коли це виконаємо. Усі бояться, це правда, страх є трохи. Війна є війна. Якщо по телевізору показують, що там якесь перемир’я, ніякого перемир’я нема.

Коли мінялися, залишали аеропорт якраз на Святий вечір, колядували, ставили вертеп, то дуже запам’яталося. Я колись у дитинстві ходив щедрувати.

Мені так Бог дав: з ким я заїхав — з тими я виїхав. «Дєд», теж із Закарпаття, і Рома — порядні хлопці й бойові мої друзі, з якими я буду йти до кінця.

«Аеропорт не здали, а відійшли максимум на кілометр»

— Війни тієї ніхто не хоче, бо то смерть. Із тої сторони біда, і з цієї, але захищати свою територію ми будемо, бо це вони до нас прийшли, а не ми до них. Тут усе ясно. У політику я не влажу — це не для мене. Треба захистити країну, а потім будемо думати, як далі жити.

Тут багато питань, чому така ситуація: довго тримали аеропорт і здали. То неправда, що здали, там не було вже де стояти, не те що за щось сховатися. Аеропорт відійшов їм метрів на 800, ну кілометр від сили. Неправда, що аеропорт лишили і вони там можуть робити що хочуть. Якщо будуть іти на штурм Пісків, їх будуть крити.