АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви
«Ця війна й оборона аеропорту сформували «чоловіче» покоління», — «Динамо»
Олексій із позивним «Динамо», боєць 93-ї бригади, обороняв Донецький аеропорт 12 діб у грудні 2014 року. Він розповідає про те, як разом із двома товаришами повісив прапор на новому терміналі, та про те, чим загрожував проїзд через блокпост сепаратистів:
— Я дизайнер ландшафту. Працював на Рубльовці[5]. Звільнився і пішов воювати. У мене батько, мама, дві сестри. Мама в мене росіянка, вона за Росію, а тато — великий патріот України.
Я чув, як ті, хто повернувся з аеропорту, казали, що побували в пеклі. А я так не вважаю. Нам просто трохи пощастило, бо тоді з 9 по 15 грудня було перемир’я. Хоча, звісно, були дні, коли було дуже гаряче. Ми в такі дні у туалет ходили на колінах. Ховалися всі за бетонну колону. І їли ми менше, щоб до туалету не бігати.
Скажу чесно, аеропорт був настільки замінований, що навіть після закінчення війни його ніхто не розмінував би. Сапери там зробили цілі мінні композиції. А інакше як воювати? Техніки в нас немає, БМП — гнилий. Нам не потрібні були «Оплоти», нам би хоч «Булати».
Боєць 93-ї бригади Олексій, позивний «Динамо»
Про прапор над новим терміналом
— Ми вішали з хлопцями. Ідея була Боді, хлопця з 3-ї роти. У нас був наряд з сьомої ранку до дев’ятої вечора на пості «Ромео». Цей пост найбільше обстрілювали.
Раніше з боку вежі десантники вже повісили прапор, але під кутом. Ми хотіли сфотографуватися. Взяли з собою десантника, лейтенанта «Халка», бо він знав, де там розтяжки, аж дивимося — на даху ще один прапор лежить. Великий такий прапор на металевій палці.
А на старому терміналі сепари повісили прапор Новоросії, тож у нас з’явилась ідея навпроти їхнього прапора повісити наш. Нам хотілося, щоб вони бачили кожного ранку український прапор. От ми добігли, знайшли дріт і прив’язали прапор. Одразу по нас почав стріляти снайпер і прострілив мені черевик.
«Після Іловайська ми вже розуміли, як ризикуємо через «домовленості»»
— Нас повинні були забрати зранку, але не змогли домовитись про коридор. Приїхали за нами, коли вже темніло. Домовились із сепаратистами, що ми виїжджатимемо з одним зарядженим магазином в автоматі, тобто 30 патронів. Усі інші магазини повинні були бути пустими. У мене було два магазини від БПК по 45 патронів, то я поділився з другом. Вивозили нас у супроводі двох машин ОБСЄ — трьома «КамАЗами». У двох із них були десантники, а в одному — ми.
Коли ми проїжджали повз «пожежку», нас почали обстрілювати й всіляко провокувати. Кричали до нас не російською. Згодом нас зупинили. Під’їхали два джипи. З одного вийшов «Моторола» з журналістами «Life News». Було страшно, що нас розстріляють. Але командири поговорили, і ми на спущених колесах доїхали до Авдіївки.
Але, знаєте, краще виїжджати по-бойовому, ніж ось так. Після Іловайська вже всі зрозуміли, як сепаратисти вміють «тримати слово» під час домовленостей. Не хотілося помирати по-тупому. Та обійшлося.
«Ця ситуація формує чоловіче покоління»
— У моїй роті разом зі мною воювали ті, кому є що втрачати. З точки зору обивателя вони мали б іти на фронт в останню чергу, бо в них усе є. У нас, наприклад, «Кліщ» працював на телеканалі «Інтер», у «Свояка» є своя фірма в Києві, а у Олега — своя танцювальна студія в столиці. Ці люди знають, за що воюють.
Узагалі, вся ця ситуація формує нове чоловіче покоління. Війна знімає з чоловіків усю зайву шкіру, показує, хто ти насправді: сміливий чи боягуз, надійний чи не дуже, зрадник чи друг. Я вірю, що з цієї війни, і з оборони аеропорту зокрема, вийдуть мужики, які наведуть лад у цій країні. Війна знімає відчуття недомовок. Ми наведемо порядок. Це я вам обіцяю.
