АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Сергій Галян — кіборг з першої шпальти «The Los Angeles Times»

Сергій Галян, студент-перекладач, який у жовтні 2014-го захищав Донецький аеропорт у складі 95-ї аеромобільної бригади. Інтерв’ю з ним у статті Сергія Лойка про захисників Донецького аеропорту потрапило на першу шпальту «The Los Angeles Times». Тоді про участь Сергія в обороні ДАП дізналася його мати, а от батько хлопця, полковник російської армії, від початку знав, де його син.

— Те, що відбувалося в Донецькому аеропорту, словами не передати. Це зовсім інший світ. Я туди приїхав необстріляний, а там стріляли з усіх видів зброї: із гранатометів, із АГС, із кулеметів, із мінометів і навіть з «градів». Найстрашніше, мабуть, — це танки.

Великим випробуванням було навіть туди просто доїхати. Фактично проривалися в аеропорт на бронетехніці дорогою, яку повністю прострілювали.

Сергій Галян

Хлопці в Донецькому аеропорті трималися в повному оточенні. Коли я приїхав, у новому терміналі перший поверх був наш, другий наш, а на третьому були сепаратисти.

Я й так був у шоці від загальної обстановки, а коли дізнався, що над нами й під нами у підвалах — ворог і навколо будівлі в них позиції й усе прострілюється снайперами, це було дуже важке сприйняти.

Це важке випробування — усвідомити й прийняти, що відступати нікуди. Ти заїхав в аеропорт, весь час обстріли, і в цей час ти починаєш розуміти, що якщо, не дай боже, буде найжорсткіший сценарій, відступити, відійти ти не зможеш. Ти вийдеш за межі будівлі й тебе одразу «зніме» снайпер. І через цю безвихідь розумієш, що треба стояти по максимуму й звикаєш до обстрілів, до куль над головою.

Там усі розуміли, що треба стояти до останнього патрона, бо ніхто з тобою не буде церемонитися.

«Щоб не з’їхати з глузду, треба було навчитися тим жити»

— Нам хлопець один, якого ми замінювали, порадив, щоб не з’їхати з глузду, просто починати жити цією реальністю. Не сидіти в глухому куті, а піти зробити чаю, піти щось дізнатися, десь патрони піднести, комусь допомогти.

Інакше, якщо ти просто сидітимеш і накручуватимеш думки, тебе повністю охопить страх, а це добром не закінчується. Треба спробувати влитися в цю атмосферу, тримати позиції, виконувати завдання, підтримувати один одного. Цим треба жити, і тоді є шанс вижити.

Тож спочатку намагаєшся виконувати накази, а потім вже ця неможлива реальність стає буденністю.

Сховатися там фактично немає де. По тобі б’ють танкові снаряди, а ти просто притискаєшся до підлоги, бо немає жодного укриття — навколо тільки гіпсокартон.

Єдине, що нас трохи захищало, — це трьохміліметрова стрічка конвеєра для багажу. Ці конвеєри — металева конструкція заввишки до метра, яка пересувала сумки. От під нею ми й ховалися, відпочивали і спали. Але насправді ми весь час були напружені, бо під вибухами й осколками не дуже відпочинеш. Потрібно постійно бути в тонусі й розуміти, що від тебе залежить життя твоїх товаришів, так само як моє життя залежить від них.

«Кіборги — бо без сну, їжі, під обстрілами тримають оборону!»

— Коли я ще й не думав, що потраплю в аеропорт, ми переживали за хлопців, дивилися телевізор, і я тоді вперше почув про кіборгів. Коли вже опинився там, я зрозумів, чому ж їх так назвали.

Там живеш і дієш на адреналіні. Я харчувався, мабуть, раз на добу, щось вкусив, попив чаю з великою кількістю цукру. І не тому, що там часто обстріли, а просто їсти не хочеться. Я схуднув на 6 кг за 9 днів. Сну як такого теж практично не було. І ти розумієш, що твій організм працює в якомусь надзвичайному режимі, але ти при цьому нормально мислиш, ти воюєш, ти перетягуєш ящики зі снарядами. От тоді я зрозумів, чому назвали кіборгами.

У Донецькому аеропорті я зрозумів, що життя одночасно безцінне і, як кажуть, коштує півкопійки. Ось це насправді страшно. У звичайних обставинах люди цього не розуміють, і я цього не розумів. Жив собі й усе.

Ти ростеш, закінчуєш школу, далі університет, робота. Маєш народити дітей, збудувати дім, заробити на пенсію. А насправді життя людини — це ніщо, якщо проти тебе люди з автоматами і за ними немає закону. Вони що хочуть, те й роблять. Хтось не сподобався, то простіше проблему прибрати — і немає людини. Це найстрашніша суть цієї війни.

«Мама не знала, де я, але впізнала мене на фотографії Лойка»

— Мої друзі й викладачі знали, де я, і дуже переживали. Мама не знала. Вона думала, що я в Житомирі весь час. Я казав, що нас мобілізували, що ми сидимо в частині, а коли їхав в аеропорт, сказав, що їду на полігон і буду без телефону.

А потім буквально за три дні до відпустки вона впізнала мене по фотографії Сергія Лойка. Він приїздив до нас, фотографував, ми з ним розмовляли. Мама, звісно, була шокована. Але, слава богу, нам через три дні раптово дали відпустку, і я приїхав із великим букетом: «Мамо, я живий, я цілий, я на місці».

Лойка зацікавило те, що мій батько живе в Росії й служить у Збройних силах Російської Федерації. Я теж цікавився журналістикою, тож якраз розпитав його про цю справу, а він у мене взяв інтерв’ю. Потім воно опинилося на першій шпальті газети «The Los Angeles Times».

Я сказав, що ми з батьком спілкуємося, він переживає за мене, він знає, де я, і запитує, як я — чи живий, здоровий. Про конфлікт ми не говоримо. Він не воює, він на базі. Але я дуже сподіваюся, що, якби батько навіть і отримав наказ, він би не пішов у це «відрядження», як вони його називають.

Але все це, направду, настільки дико й безглуздо! У багатьох же стільки родичів на тій стороні. Прикро, що люди настільки піддаються пропаганді. Можна ж брати новини з інших джерел, і можна оцінювати інформацію адекватно.