АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Чому росіяни йдуть вперед, а наші стоять і відступають?» — боєць «Рем»

«Рем» під час оборони Донецького аеропорту разом із 7-м батальйоном «Правого сектору» захищав метеостанцію й утримував підступи до летовища на прилеглій «Сімнадцятій висоті». «Рем» розповів про свій конфлікт із керівництвом «Правого сектору» та виклав свою точку зору на причини поразок. За його словами, якби Генштаб послав бійців 93-ї та його підрозділ деблокувати термінал, то все було б по-іншому:

— У листопаді, коли я поїхав до аеропорту, я був у складі 7-го батальйону «Правого сектору».

Ми співпрацювали з першим батальйоном 93-ї бригади — нас попросили заступити туди на посилення оборони. Ми туди не просто хотіли поїхали, ми туди рвалися. Та командир батальйону (7-й батальйон ДУК), на той момент це був Руслан Чорний, не давав. Ілля Богданов, мій товариш, підняв кіпіш, казав, що ми тут займаємося дурницями, а потрібно воювати. Гавкались серйозно, і комбат вже згаряча погодився, щоб ми поїхали. Фактично ми силою потрапили в аеропорт. Поїхали вчотирьох: я, «Йожик», Іллюха та «Адік».

Боєць Руслан із позивним «Рем»

До аеропорту ми були в Пісках, а потім перейшли в Тоненьке з військовими з 93-ї бригади. Там був комбат «Малий», за його вказівкою ми пішли на «Сімнадцяту висоту» і на метеостанцію.

В аеропорт ми їздили з Тоненького, там недалеко — 4–5 км. Здебільшого перебували в Тоненькому, бо його супротивнику складніше обстрілювати, важко координувати чіткий вогонь. Жили там у міцних підвалах. Звідти їздили до аеропорту, тижнями там чергували.

Небезпеку на «дорозі смерті» до аеропорту дуже перебільшують. Цю війну взагалі так страшно «обмалювали», щоб лякати хлопців. Насправді «дорога смерті» — це перебільшення — ну, стріляють, але це війна. Там скрізь «дороги смерті».

У нас була задача — тримати оборону, щоб не пройшли сепари. З першого дня ми пішли в розвідку до аеропорту, нам з Іллюхою надіслали 20 чоловік з кіровоградського полку спецназу та п’ять снайперів з 93-ї бригади. З них усіх Ваня «Оптик» — єдиний, хто пішов з нами. Ми заходили в аеропорт прямо до сепарів. Ми не стріляли, бо не знали, кого там зустрінемо. Інформації не було. І взагалі тоді ця вся війна була «неточною» — не було точної координації, розуміння позицій: де наші, де не наші, де заміновано… Часто бувало, що свої ж своїх «валили». Тому ми просто переміщалися, роздивлялися й нікого не чіпали.

У самому терміналі, як ми дізналися потім, наших тоді не було, це були сепаратисти. У них були невеликі «лази», вони висовувалися з них, дивились у тепловізори.

Потім ми стали виходити щодня, так би мовити, на «патруль». А відстань — аж до Спартаку в той бік. Бо для того, щоб розпочинати якісь масштабні дії, треба підготуватися. Це не так, наскоком: побачив людей — і все, треба їх знищити. Це неправильно, і в мене так не робиться. Ми спостерігаємо, оцінюємо: що вони можуть, яке в них озброєння, скільки людей приходить і наскільки в них швидка стрільба. Було багато разів, коли командування 93-ї просило, щоб ми виходили, а ми — в 15 м від сепарів. Озброєння в нас таке, що ми його ледь тягнули, але сепарів не чіпали, бо не таке завдання було.

Сімнадцята висота

— Ми тримали «Сімнадцяту висоту» — вона, до речі, досі «стоїть». Це — найвища точка в аеропорту. Якщо дивитися на колишню вежу, яка розвалилася, то висота ця праворуч. Зараз сепаратисти називають її «мурашником». Там 6-а рота другого батальйону 93-ї бригади і покійний «Шип» зробили лази й дуже сильно її укріпили. У той час, коли я там сидів, там нічого не було. Спостерігаєш, коригуєш вогонь, відстрілюєшся простим кулеметом і стрілецькою зброєю, бо крупнокаліберного кулемета там не було.

Над висотою літали безпілотники, та ми регулярно, майже кожного дня ходили пішки — спостерігали за тим, що змінилося, де з’явилися нові ходи, де поклали нові розтяжки і хто це зробив. Адже бувало таке, що весеушники вискочили й поставили розтяжки, а наступні виходять і на них же натрапляють.

«Ми фактично вчотирьох тримали метеостанцію»

— Коли були на метеостанції, ми сиділи в підвалах. Там була одна кабіна, у якій перебували хлопці з 93-ї бригади та «оунівці» — вони робили лази, щоб виходити, бо, якщо вилазиш нагору, сепари починають стріляти. Узимку, коли було 24 °C морозу, хлопці кірками землю розбивали.

На метеостанції ми стежили за тим, щоб через злітну смугу сепаратисти не переходили на Опитне, а з іншого боку — щоб не було штурму на Піски й на Авдіївку. Тримали весь проміжок між злітною смугою, Пісками, Водяним, Опитним. З 93-ї там було 20 чоловік, але вони не виходили, сиділи в підвалі.

На метеостанції я був зі зброєю, яку привіз сам: автомат Калашникова, 25 «ріжків», штук 20 гранат Ф-1. Це зброя, яку ми заробили своїм невеликим підрозділом «Одін» з восьми людей від підрозділу Андрія Білецького. Тоді ми ходили з хлопцями біля Ізюма і брали перші сепарські блокпости.

Зазвичай люди везуть зброю в місто, а я звідти її вивожу, бо вона там зовсім не потрібна. Якщо вона там є, вона рано чи пізно вистрелить. Багато людей туди її тягнуть, я не можу зрозуміти навіщо — щоб влаштувати війну всередині, яку «Правий сектор» влаштував у Мукачеві?

Заїхавши на вежу, ми стандартно посеред білого дня вивісили прапор, хоча в цей час стріляли з «Утёса». Загалом, на метеостанції я шість разів вішав прапор. Останнього разу, коли були з Іллюхою «Йожиком» та «Адіком», ми вивісили там червоно-чорний прапор. Це сепаратистів дуже роздратувало, вони почали його «гасити» — ми спостерігали за тим, як він поступово ставав дірявим. Та ми знову його вішали з криками «Слава Україні!». Їх це дратувало ще більше, і вони починали наступ. У цей час Іллюха в Інтернеті відповідає своїм «знайомим» з Росії, які пишуть: «Ми вас сьогодні знищимо», — і посміхається. Він каже: «Рем, стріляй, я зараз «друзів» додаю!»

У такі моменти війна нас трохи веселила. Це навіть піднімало бойовий дух бійцям, які безвилазно сиділи в підвалі. Шкода, що такі круті бійці сиділи в підвалі й не підтримували оборону. Ми фактично вчотирьох тримали метеостанцію. Іще командир 3-го полку кіровоградського спецназу, «Абхаз», класний боєць, і коригувальник «Адвокат». Ці хлопці справжні воїни, а так нормальних бійців я мало бачу.

Червоно-чорний і синьо-жовтий прапори над вежею метеостанції ДАП. Фото: «Рем»

Часто бійців набирають таких, що взагалі не хочуть воювати. Пам’ятаю, з Харкова один приїхав на три дні, зробив фото і все — він герой. Отримує «атошний» і йде. А ще якось надіслали п’ять снайперів. Іде бій, на нас наступають, а ми з Іллюхою відстрілюємось. Так один із них мені каже: «Ви витрачаєте стратегічний запас патронів. Одна куля — одна людина». Той, хто розуміє, що таке атака, оцінить «красу» його зауваження.

Роль росіян також перебільшують, і те, що вони «серйозні бійці», — нісенітниця. Ніякі вони не серйозні, вони стандартні, як у книжці. Там, де я був, поки росіянам не вдалося провести жодного захвату.

«Усі були контужені, слабкі. Поїсти нема коли, усе стрільба та стрільба»

— Я точно не пам’ятаю, коли відбувся штурм метеостанції, це було на початку січня. Тоді ми перебували на «висоті». Пам’ятаю, вночі я приходжу до пацанів — подивитись, спостерігають вони за позицією чи ні. Підходжу з чайком, дивлюсь — «Косяк» спить. Кажу йому: «Прокидайся, сякий-такий», а він: «Я ненавмисно заснув». А «Добрий» нормально так спостерігає і раптом каже: «Рем, дивись, там якісь два тіла йдуть». Я кажу, нехай підійдуть на стрілецьку дистанцію, бо без тепловізора неможливо побачити ціль вночі. Може, з «Мухи» щось шуганемо. Потім бачимо — і на злітній смузі «світиться» чоловік 30. Думаємо: щось тут не те, це якесь відволікання. А на ранок, коли почався наступ на метеостанцію, стало зрозуміло, що трапилося. Ті двоє йшли і «світились» — «бахкаєш» по них, вони роблять вигляд, що тікають, а в цей час основна група у спеціальних костюмах, які не видно у тепловізор, обходить нас і засідає з кулеметами.

Тож коли почався штурм метеостанції, «бомбили» спочатку з «танчиків», от тоді її вперше знесли, потім вже «беха», а за «бехою» йшла піхота. Я стріляю з кулемета, а мене знизу починають обстрілювати ті, хто вночі обійшов висоту. Вони нас фактично оточили і дві доби бомбили з танків. Я нічого не розумів, усі були контужені, слабкі. Ми не могли поїсти, сходити до туалету, усе стрільба та стрільба. Усі стомлені, брудні…

Хотілося просто десь впасти, дати спині відпочити, але це було неможливо: усе було «голе», а на тобі — 25 «ріжків», автомат і кулемети. На тій висоті у такій ситуації ми пробули чотири доби. Спочатку ще якось намагалися мінятися, щоб подрімати, але дві доби під час штурму взагалі ніхто не спав.

Ховатися там не було де — за злітною смугою б’є танк. Я кажу птуристу: «Бий!» А він каже: «Запітніло, не бачу». І це у той час, коли танк стоїть у 800 м від нас і гатить. Ось такі вояки також були. Ні, є, звичайно, класні військові, але ці були не дуже класні. Одним словом, був ПТУР, але він не працював і в нас тільки стрілецька зброя була. Потім прийшов мій комбат, каже: «Куди ви два вагони БК витратили?» Я кажу: «Піди по полю, подивись куди».

Був момент, коли здалося, що сепари зараз зайдуть і буде «рукопашка». А я «ефочку» (осколкова граната Ф-1) вгору кидаю — вони відступили і злізли з гори. Вони думали, що цю висоту обороняє багато людей, бо ми ці уявлення своєю активністю підтримували. І так трималися дві доби.

Я розумів, що сили вичерпуються, просив допомоги — казав, везіть заміну, бо залишити висоту не можна. Якби ми пішли з висоти, її б зайняли сепари — і все: аеропорт був би їхній. Я їм кажу, що мене оточили, навколо висоти — одні міни, я ж не можу вилізти та дістати їх, там у шаховому порядку скрізь стоять кулеметники. А вони кажуть, що на «Старшині» (на той момент це був позивний «висоти») усе нормально.

Лише потім приїхали хлопці, винесли СПГ, а потім 93-тя бригада «танчиком» бомбила посадку — тоді сепарів покосили добре. Дякую 93-й, там дійсно класні мінометники — вони в 30 м «кладуть» і «кладуть».

«Перше, що робили сепари, — рили окопи»

— Після штурму ми дочекалися, коли приїхав другий батальйон 93-ї бригади, привезли 16 чоловік. Я казав, що не треба так багато людей везти, бо тут їм нема чого знаходитись, «покосить» всіх, але вони привезли — потім було багато «трьохсотих». Приїхали три БМП, люди висадились, серед них був і Ваня «Оптік». Він просив, щоб я залишився. І хлопці з 93-ї, які ховались у ямі, просили їх звідти забрати, бо вони, як військові, самі не можуть звідти піти. Я всіх шістьох звідти забрав, бо і так шістнадцять чоловік, а немає де ховатися, немає де спати.

Там потрібно було копати окопи. Це перше, що робили сепари. До них заїжджають інженери, працюють, а потім уже заходять бойовики. А у нас усе через одне місце. Заходять вояки — хто хоче, той копає, хто не хоче, той не копає. Ми з Іллюхою копали на метеостанції — довбили цей лід, якісь 1,5 м рили яму, а в цей час почали бити «гради».

Але зазвичай це рідкість, щоб солдати копали. Вони беруть участь у боях, вони втомлюються, вони на нервах. Окопами має займатися інженерія. У той час, коли я своєму комбату кажу, щоб заїжджала 93-тя і що потрібні інженери, які рили б окопи, він сидить і запитує: «Прямо зараз, чи що?» Це те, за що я ненавиджу начальство «Правого сектору»: вони вважають, що начальник нічого не повинен робити, а всі інші — бидлота, яка повинна працювати і помирати.

У мене такого немає — я особисто йду з хлопцями в розвідку і на штурм, а відступаю завжди останній, після того як відтягнув тих, хто прикривав. Я ніколи їх не залишаю, я завжди з ними, тому в мене і трупів нема, бо я особисто відповідаю за кожного.

Нормальні люди, які нормально воюють, по більшій частині й гинуть. Гинуть і ті, хто стоїть під мінометом. Це найгірше: ти не бачиш противника, але пацани там помирають, бо сидять і не знають, коли до них прилетить міна. А коли вона прилітає — купа «трьохсотих» і «двохсотих».

Коли Муженко став керувати операцією, то прибрали всіх пацанів, хто знає злітну смугу від А до Я. Я можу провести будь-кого в будь-яку діру. Ми так довго готувалися до штурму, а досвідчених забрали і поставили новеньких, які взагалі нічого не знали. Поставили під їхні «гради». Тоді ж, пам’ятаєте, взяли людей у полон і «Гіві» зрізав і пхав їм до рота нашивки.

«Якщо на верхівці нетямущі, то нехай грають у «Ферму» і вчаться воювати»

— Під час останнього штурму аеропорту на метеостанції були мої пацани, вони спостерігали, як «гради» бомбили тих, хто йде з аеропорту, — вони тікали звідти, покалічені. Вони майже не стріляли, бо не ясно було, де свій, а де сепар. Накривали «градами», як сепари, так і наші. Тобто це все було ганебною зрадою. Якщо на верхівці такі нетямущі люди, то нехай грають у «Ферму» в Інтернеті і вчаться нарешті воювати.

Я людина неграмотна у військовій справі, але в мене немає жодного програшу. І керувати треба ставити таких людей, які вчилися на передовій перемагати, а не тих, кому «героїчно» понаставляли зірочок.

Якщо ти розумний такий, то піди з бійцями в бій, а потім уже говори щось. Кожен командир має особисто йти у бій з пацанами. Та ніхто з них не воює і взагалі не знає, як це робити, але керує. Це і є перша причина того, чому пограємо. Друге — керівництвом ведеться якась своя гра, воно вважає, що це його територія, і виходить, що «кому війна, а кому — матір рідна».

Якби зараз можна було повернути все назад, я б особисто пішов у термінал і все б було нормально. У мене була готова команда, ми повністю дослідили прилеглу територію. Нам відомі усі слабкі місця сепаратистів. Знаємо, де і як можна пройти, де проскочити, знаємо, де яким калібром стріляють, де б’ють «градами», — ми весь час там живемо. Ми все там знаємо і з хлопцями з тієї ж 93-ї бригади точно штурманули б аеропорт. А Муженко приїхав, поставив нових людей, і 93-тю бригаду попросили звідти піти.

«Чому росіяни йдуть уперед, а наші стоять і відступають?»

— Ця точка бою, на мою думку, існувала, щоб знищити найкращих із патріотів: коли на одному місті б’ють міномети, концентруються маленькі точки, де можна битися, битися, битися і не лізти далі. Нам вона вигідна, тому що там нагромаджуються сили російських бойовиків. А владі вигідно, бо ми нічого не штурмуємо. А якщо ми цього не робимо, поступово ця «Новоросія» стає офіційною, як окрема держава. Тобто в нас зрада йде згори. Це наша земля, ми не маємо тільки стояти і робити оборонну стіну. Ми весь час повинні йти вперед. Чому росіяни йдуть вперед, а наші стоять на місці та відступають?

По рації сепаратисти кажуть: «Третя сила», а третя сила — це росіяни. Усередині в них безлад. Полонені розповідали, що нікому не підпорядковуються. Кожен підрозділ — бандитський. Вони там навіть один з одним воюють. Є росіяни, які пускають «нациків», а самі спостерігають здалеку. Росіяни б’ють тільки великою артилерією.

Дії сепаратистів були безглуздими, неграмотними і боягузливими. Єдине — у них завжди для складних ситуацій було «перемир’я». Вони б’ють, а потім у них закінчується БК і вони одразу оголошують про перемир’я. Як тільки вони поповнили БК, перемир’я закінчується.

«Я людина вільна. «Правий сектор» — це я, це усі патріоти»

— У мене оборона була не тільки від сепарів, а й від своїх же. Я дружу з 93-ю бригадою, але розумію: якщо їм згори надійде наказ розстріляти нас, вони розстріляють. Тому в межах 5 км від бази ми завжди тримали оборону.

«Правий сектор» у листопаді пішов з аеропорту. Думаю, він хотів показати свої амбіції. Ніхто не думає про Україну, амбіції «рулять». Вони кажуть, ми зараз підемо, і раз — «накриє» Піски. Аж тут виявляється, що є така дурна людина, як я, і мій 7-й батальйон. Ми не думали про амбіції, бо якщо б ми пішли, хто захищав би пацанів? Тому ми залишились.

Роль «Правого сектору» в обороні аеропорту — це роль окремих особистостей, тому що їх були одиниці. Так само і бійці 93-ї, 80-ї, там були класні пацани. Але це одиниці. Усі інші — необстріляні.

Одного разу «Правий сектор» надумав забрати мого полоненого. Вони просто заїхали до мене в «лігво» і намагались забрати його силою. Забігає людина, показує своє посвідчення і каже, що їй наказано забрати полоненого. У той же час підрозділ СБУ «Альфа» — висока державна структура, у якої зовсім інше положення, поставилася до мене з повагою: вони сказали, що допитають полоненого і повернуть його наступного дня. Так вони і зробили. Натомість «Правий сектор» намагався полоненого взяти силою. Після чого я ще сильніше озлився на них і пішов з цієї структури.

Я ніколи не був залежний. Я людина вільна. А «Правий сектор» — це я, це усі пацани, які воюють за Україну. Це патріоти. А начальство «Правого сектору» — це щось трохи інше, бо несуть якусь маячню, «Тризуб» там якусь релігію «розводить». Я не пішов проти «Правого сектору», а пішов проти «Тризуба», проти начальства, яке вбиває моїх пацанів бездумно. Я це вважаю зрадою, коли хлопців пускають без зброї з однією гранатою, хоча зброя є у нас у містах. Саме тому до мене хлопці групами і перебігали з «Правого сектору», бо в мене є зброя, я їм її даю й одразу вчу, як з нею поводитись, — а що ще треба?

Під час оборони аеропорту ніхто з моїх хлопців не загинув. Коли я поїхав додому, хлопцю з мого підрозділу з позивним «Запорожець» міномет розірвав ногу. Я приїхав до нього в лікарню… А зараз, коли він мені телефонує, каже, що в «Правому секторі» йому ніхто не допомагає. Зате в Руслана Чорного є 75 тисяч собі на гвинтівку, 35 тисяч доларів дали на підрозділ — у них все є. А людина лежить в лікарні без нічого. «Правий сектор» взагалі не дбає про своїх хлопців.

А щодо аеропорту, то ми взагалі не йшли з аеропорту. Аеропорт довгий. Частина аеропорту була за сепарами, частина — за нами. Я, наприклад, тримав 17-у висоту, потім її тримала 6-а рота, потім 2-й батальйон 93-ї бригади, а тепер там батальйон «Січ» є. Тобто пів-аеропорту нашого. Ніхто з аеропорту не йшов.