АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Мене здивувала відсутність грамотної системи оборони аеропорту», — Богданов

Боєць «Правого сектору» Ілля Богданов — колишній співробітник ФСБ і громадянин Росії — обороняв диспетчерську вежу Донецького аеропорту. Він розповідає, чому поїхав в аеропорт та як складалися його стосунки з бійцями ЗСУ:

— Спочатку, коли я приїхав в Україну, здався вашим спецслужбам і пройшов перевірку в СБУ. Там сказали, що зі мною «порядок», і я думав іти в добровольчий батальйон «Азов», але туди мене не взяли. Тоді я через волонтерів знайшов контакти з «Правим сектором». Зі мною поспілкувалися, і вже за кілька днів я був у ДУК. За добу я потрапив у Піски, а через тиждень уже був у Донецькому аеропорту.

Боєць «Правого сектору» росіянин Ілля Богданов

Мені важко пригадати точні дати, але заїжджав я в аеропорт наприкінці вересня, а виїжджав десь через місяць. Увесь час я провів на диспетчерській вежі.

Заїхати туди кожного разу була проблема — усе під обстрілом, усі колони обстрілювали. Військові там перебували тиждень-два, а «правосєки» сиділи місяць. І я найбільше переживав, що, мовляв, сиджу в диспетчерській вежі, а їхати назад треба «на броні», і раптом міна у бак влучить, то так і згориш у тій «броні». Тобто кожен в’їзд і виїзд з аеропорту був надзвичайно ризикований.

Я хотів потрапити саме в аеропорт, бо знав, що там ідуть реальні бої, а з протилежного боку було багато моїх «опонентів», які приїжджають з «рашки» створювати Новоросію. Тобто для мене там був усвідомлений конкретний ворог.

«Були герої, а були такі, що «аби відбути»»

— Мої стосунки з військовими, тобто з офіцерами і бійцями ЗСУ, складалися загалом нормально. Хоча, звісно, мене здивувала відсутність грамотно збудованої системи оборони в тій же вежі.

Військові там ходили попід стіну, намагались мінімальну увагу до себе привертати. Така у них була тоді позиція. Вони з вежі нікуди не виходили, а в самій вежі лише другий поверх використовувався, хоча на той момент можна було підніматись до 9-го поверху й коригувати вогонь. Тож доходило до істерик.

Деякі «персонажі» там сиділи з початку і до кінця ротації. Чую, хтось там каже: «Якщо сепари попруть, то в мене граната — я її кину вниз». Ну, це повний абсурд!

Тоді ніякого мінування об’єкта, ніяких розтяжок не було. Це все ми робили, і все залишилось від «Правого сектору». Тобто ініціатива «відкриття» верхніх поверхів і використання їх для «роботи» снайпера й коригувальника — це вже виключно ініціатива «Правого сектору».

У підсумку ми свого досягли: артилерія почала працювати краще й прикривати термінал. Ну зрозуміло, що й вогонь по башті посилився, нас почали більше штурмувати, до нас ближче почали підходити.

Військових це, здається, найбільше лякало. Але серед них було багато достойних хлопців, справжніх воїнів, хоча вистачало й тих, кому аби «відбути номер».

«Ми не хотіли віддавати аеропорт»

— Насправді в аеропорту було здорово! Хоча були поранені серед наших, але під час мого перебування там не було вбитих. У той час ще ми були на тій піднесеній хвилі, що, можливо, ми підемо вперед.

Коли ми почали розуміти, що з Донецького аеропорту як плацдарму ніхто нічого не атакуватиме, то з’явилася думка: «Навіщо ми взагалі тоді його утримували?» Чесно кажучи, це був такий черговий серйозний «ляпас» від влади.

А з іншого боку, ми вже не хотіли його віддавати. «Правий сектор» не хотів звідти виходити. Для всіх це також був знак: якщо «Правий сектор» виходить, то аеропорт здадуть.