АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Ми знали, що стояти треба на смерть, а «перемир’я» було за нашими спинами», — «Лео»

Боєць 79-ї окремої аеромобільної бригади з позивним «Лео» у жовтні 2014 року захищав старий термінал Донецького аеропорту. «Лео» розповідає про те, чим страшне «перемир’я», де була найгарячіша точка протистояння й чому їжа в аеропорту смакувала краще, аніж удома:

— Коли наша бригада вперше зайшла в аеропорт, у складі першої роти був наш перший взвод. Тільки вони зайшли, ворожий танк двома пострілами знищив наші БТР. У нас було сім «двохсотих» і, здається, дев’ять «трьохсотих». Там були всі наші товариші. У «Чорного» пару днів тому тільки народилася дитина, а він загинув…

І коли одразу після цього нам дали наказ «посилити» аеропорт, ми морально до цього були не готові. З таким настроєм, який у нас був, в аеропорт краще було не заходити. Тим більше, до нас доходили чутки, що там просто пекло.

Нам вистачило два-три дні, щоб зібратися з силами, стиснути кулаки й бути готовими до помсти. Тож коли нарешті пішли в аеропорт, то нас просто переповнювало бажання помститися за наших хлопців. І я вважаю, що ми дали їм відсіч.

Боєць 79-ї аеромобільної бригади (позивний «Лео») в аеропорту

«Усе стріляє, все вибухає, залізо рипить, це був жах»

— Пам’ятаю, як ми заходили, то позакривали люки БТР, тільки верхні відкрили на той випадок, якщо в нас влучить, щоб нам не попалило обличчя та шкіру. Таке враження, що їхали півдня, а насправді п’ять хвилин. Швидко залетіли у новий термінал. Була неймовірна темрява, нічого не видно, просто на відстані витягнутої руки нічого не видно було.

Зайшли в новий термінал — усе шмаляє, усе ламається, усе стріляє, усе вибухає, залізо рипить. Це був просто жах. Я так боявся, усі боялися.

Нас загнали під бетонні плити, ще й «гради» по нас почали працювати. Ми дочекалися повної тиші й десь о четвертій або п’ятій ранку вже своїм ходом перебрались у старий термінал.

Перші п’ять днів практично ніхто не спав. Адреналін був сильніший за сон. Очі були по п’ять копійок у всіх. Мабуть, це був шок: «Невже ми тут — ні фіга собі!» Інколи просто хотілося вибігти з того термінала й побігти до Донецька.

На третій день у нас був бій, що тривав майже добу. Було приблизно так: півгодини — бій, одна або дві години відпочинку.

Уночі також були бої, і вони були набагато страшніші за денні. Бо якщо ти будеш стріляти, тебе побачать. Ти бачиш, звідки вони стріляють, хочеш відповісти, але намагаєшся, щоб «вогонь не вийшов зі ствола», щоб не «спалити» позицію. До того ж, за нашими даними, сепаратисти не знали, що ми на другому поверсі, і думали, що ми контролюємо лише перший. Тож ми намагалися мовчати, а відкривали вогонь лише у крайніх випадках, коли вже був повний «контакт».

«Страшно було під час «перемир’я»: тихо й «кошмарив» снайпер»

— Третій і четвертий дні були найжорсткішими за весь час нашого перебування в аеропорту. Ворог не давав нам спокою, у нас не було часу навіть поїсти. У перші два дні хоча і були перестрілки, та ми знали, що з першої до другої години дня можемо пообідати, а з шостої до сьомої — повечеряти. Як то кажуть: війна війною, а обід за розкладом. Але в наступні дні не було часу навіть сходити до туалету. Не можна було відлучатися, бо нас було двоє на точці й від кожного залежала доля товариша.

Ось, наприклад, «Бєлий» сидить на позиції, а якщо я зараз відійду, його можуть шмальнути.

Я знав, що можу повернути зараз голову, подивитись на свого товариша і вже знатиму, про що він думає: ображається чи радіє, хоче їсти чи маму обняти або про дівчину свою мріє.

Страшно було на восьмий і дев’ятий день, коли було перемир’я, бо тоді була тиша. І кошмарив снайпер. Отак десять хвилин тихо, потім «бах» — стріляє десь. І так цілий день, і це давило на мозок. Страшно було, тому що думаєш: зараз натягнуть техніки, підуть танками, а ти кулеметом йому нічого не зробиш. Але зрозуміло, що перемир’я було там, за нашими спинами, а у нас була повномасштабна війна.

«Ми сиділи в кімнатці 5×5 м — єдиному місці, де були бетон і цегла»

— Моя позиція була на другому поверсі старого термінала. Це була найгарячіша точка за всі десять днів, що ми там були. Коли приїжджав журналіст Сергій Лойко, його навіть не хотіли туди пускати. Ми сиділи в одній кімнатці, приблизно 5×5, це було єдине місце, де були бетон і цегла. А все інше — гіпсокартон.

Щоб спуститись на перший поверх, треба було пробігти 50 м повз прострелені танками і гранатометами вікна. Це як бігти по бульвару, і тебе там звідусіль видно. Снайпер міг тебе «вальнути» у будь-який момент. А потім ще треба було спуститись по сходах. Це ще гірше. Пробігти-то ще можна швиденько, десь упасти, зупинитися, але сходи…

Наш Саня «Малой», кулеметник, Лойка проводжав. Ми не розуміли, хто він взагалі такий, і загалом нам було все одно, хто він, хоч би міністр. Але нам усім було страшно за нього, але більше за те, щоб через нього хтось наш не загинув.

З нашого поверху Лойко практично нікого не фотографував, один наш Тьомка потрапив у кадр і Сєрьога «Топаз». Не було часу на ці фотографії, мені якось не до фотографій там було.

«Якщо взяв гранатомет, то ти гранатометник»

— У першій кампанії я був мінометником, мене навчили артилерійської справи. Мене навчили коригувати вогонь артилерії, і це мені знадобилося в аеропорту. У старому терміналі я був коригувальником. Там так було: якщо взяв гранатомет, то ти гранатометник. Викинув гранатомет, узяв кулемет — уже кулеметник. По штату я стояв звичайним стрілком, а позаштатно я був коригувальником.

У нас гаряче було. Хлопці прибігали навіть з першого поверху й запитували, чи можна постріляти.

На першому поверсі була інша частина нашої роти і «Правий сектор». А на другому поверсі було лише одне відділення. У новому терміналі — розвідвзвод.

Сепаратисти на той момент були на третьому поверсі нового термінала. Вони по наших гранати кидали — вниз. Так само і у нас, у старому терміналі, через стінку сиділи сепаратисти.

Ми знали, що за дверима сто відсотків стоїть якийсь «хороший чєловєк» і купа розтяжок. Просто неймовірно, що вони туди натягали. Якби хтось зайшов туди, то шмальнуло б так, що весь третій поверх знесло. Усі виходи, підходи, усе було заміновано. Ніхто нічого не міг нам зробити, лише «через наш труп».

«То холодно, то жарко, то тхне смертю»

— Ми намагалися дотримуватись елементарної особистої гігієни. Для туалету — одне місце, для їжі й ночівлі — інші.

Їжа в нас була постійно. На бронетехніці привозили до нового термінала все необхідне — боєприпаси, воду, їжу, теплі речі. Замовляли через нашого комбата. Нашою задачею було йому сказати, а його — знайти це за будь-яку ціну. І він нам завжди все давав.

Пам’ятаю, Бірюков передавав нам «гуманітарку» — «сгущенку» й шоколад. «Мілка» мені там видавалася набагато смачнішою, ніж тут. І тушонка, яку я там їв, — то було найсмачніше у світі м’ясо.

Якось ми знайшли розбитий там склад якийсь, туди залетів снаряд. Ми знайшли там «сгущенку». Банка побита, потекла трохи, але якщо півбанки є, то вже добре. У нас стільки радості було, як у дітей. Прибігаєш: «Хлопці, я «сгущенку» знайшов!»

Чай гарячий був у нас постійно, бо Бірюков передавав нам грілки. А тоді якраз пішли морози до 15 °C, з вітром і снігом. Погода змінювалась часто.

Коли було тепло, тоді тхнуло смертю і трупами. Бувало, через це навіть їсти не хотілося. То холодно, то жарко, то тхне їхніми покинутими «гадами».

Наших «двохсотих» ми всіх забирали. От ми не могли забрати нашого танкіста, хоч від нього одне стегно залишилося. Та яка різниця, що там залишилось, усе одно треба везти додому, матері показати хоч щось. То ми порадилися і забрали.

«У нас був наказ тримати аеропорт: жодного кроку в бік»

— Зараз я думаю, що змінив би наші дії. Ми всі готові були піти в атаку, і, якби нам у старий термінал дали чоловік п’ятдесят, ми б зачистили той готель, який не давав нам спокою, зачистили б той же МВС, те ж «Метро». Навіть ті каналізації, по яких вони шастали, як пацюки. Ми б розширювали зону нашого контролю. Ми б ставили блокпости, бункери, доти… щось би вигадали. Якби ми зачистили хоча б 100 м, це вже було б добре. Тоді нас звідти вибити було б іще складніше.

Але в нас був наказ тримати аеропорт без жодного кроку в бік.

Ми знали, що стояти треба на смерть. Коли скажуть, тоді й змінять, усе. І не давали їм підійти на небезпечну відстань.

Мені все одно, кому цей аеропорт був потрібний — генералам чи полковникам. Мені треба було лише помститися за свого товариша, за всіх хлопців, які там полягли. А те, що він комусь був потрібен, мені не цікаво. Я знаю, що якби ми тоді здали аеропорт, то вони б пішли далі. Пішли б і пішли, і спробуй їх потім зупинити!


buymeacoffee