Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Розділ ІІ

Українські землі у складі Литви та Польщі (XIV-перша половина XVII ст.)

Лекція № 7. Визволення України з-під влади Золотої Орди і боротьба за створення української держави (XIV-XV ст.)

ПЛАН ВИКЛАДУ:

1. Загальні зауваження.

2. Роль Галицько-Волинського князівства в розгортанні боротьби українського народу за визволення з-під влади Золотої Орди.

3. Входження українських земель до складу Литовської держави.

4. Поділ українських земель між Литвою та Польщею. Кревська унія.

5. Боротьба знаті за перетворення удільних князівств у незалежну українську державу.

6. Запровадження воєводського адміністративного устрою.

7. Запитання та завдання.

І. Загальні зауваження

Проблема “Українські землі у складі Литви та Польщі” охоплює 300-річний період української історії (40-і роки XIV - 40-і роки XVII століть).

Дослідники відзначають, що цей відрізок історії нашої Вітчизни “сповнений таємниць та парадоксів - і не лише для аматорів, а й для фахівців, серед яких не вщухають дискусії з найпринциповіших проблем цього відтинку української історії”.

Потрібно мати на увазі, що використання термінів “Україна”, “український” у контексті XIV-XVII ст. є суто умовним, оскільки тогочасне населення нинішніх українських земель усвідомлювало себе як “руське”. А тому більш правомірним та коректнішим для означення цих територій є терміни “Південна Русь” та “Південно-Західна Русь”, хоч і вони носять певний умовний характер.

Маючи цілісне і повне уявлення про давньоруську добу, ми, на жаль, ще слабо орієнтуємося у подіях пізнішого, ближчого до нас часу, особливо подіях XIV ст. А саме в цей час, як пише В.И.Борисенко “Україна об’єдналася з Литвою в одній державі як рівна з рівною. Самі литовці називали її Велике Князівство Литовське, Руське і Жемайтійське, що найповніше відповідало національному й територіальному складу нової держави... У складі спільного державного утворення Україна визнавала адміністративно-територіальний устрій, типовий для її попередниці Київській Русі. Давня мрія української знаті здійснилася. Вся територія України була поділена на удільні князівства, що являли собою автономні державні утворення”.

Це об’єднання на принципі “рівного з рівним” пояснюється тим, пише патріарх української історичної науки М.С.Грушевський, “що литовські княжата, засідаючи по українських та білоруських землях, старалися у всьому приноровитися до місцевого життя, його порядків і культури. Вони старалися якнайменше вносити зміни в місцеві обставини: “ми старини не рушаємо, а новини не вводимо” - було їх правилом. Вони приймали православну віру, місцеву культуру, мову, одним словом - ставали українськими або білоруськими князями...”.

Протягом згаданого періоду Україна, як уже було сказано, визволилась з-під влади Золотої Орди, пройшла складний і болючий шлях перерозподілу своїх земель між Литвою і Польщею. Відбулася етнічна консолідація й національно-духовне піднесення української народності; появилося козацтво, яке волею історичної долі стало провідною суспільно-політичною силою України першої половини XVII ст.,очолило національно-визвольну революцію у 1648-1676 роках.

Як уже було сказано, про XIV ст. мало збереглося історичних джерел. Історики пояснюють це тим, що в XIV-XVI ст. відбувались часті наїзди на Україну татарських орд, розгортання феодальних усобиць, підпорядкування українських земель Литві та Польщі, зростання феодально-кріпосницького гніту тощо. У зв’язку з цим “до нашого часу дійшли лише два історичні твори: Західноруський (Литовський) літопис та Короткий Київський літопис”. У першому літописі йдеться про Україну 1440-1560 рр.; діяльність князя Вітовта. У другому - викладена історія українських земель з 862 до 1500 років подається багато інформації про діяльність князя Острозького тощо.

В обох документах позначилася ідеологія тогочасних феодалів з досить виразною орієнтацією на Литовську державу. Додамо, що усвідомленню історичних подій, процесів і явищ XIV-ХVст. сприятимуть вивчення “Городельського привілею” (1413) та “Розповідь літописця про боротьбу між литовськими князями і їх прагнення зберегти своє панування в Україні (30-тіроки XV ст.)”, а також таких документів, як: “Ліквідація литовським урядом місцевої князівської влади в Київському князівстві. Виступ киян проти воєводи Гаштовта в 1471 р.”, “Натуральна данина з селян на користь київського митрополита (1415)”, “Розповідь літописця про антифеодальне повстання селян Буковини і Покуття під проводом Мухи в 1491 р.”та ін.

У згаданих документах викладачі і студенти знайдуть свідчення про політичне становище українських земель у XIV-XV ст., зростання феодального землеволодіння в Україні, посилення феодально-кріпосницького гніту, розвиток міст і ремесла, боротьбу народних мас проти іноземного поневолення та посилення соціального гніту.

Згаданий період досліджений в працях В.И.Борисенка, В.О.Голобуцького, К.І.Гуслистого, Н.Крикуна, І.П.Крип’якевича, Ю.І.Терещенка, М.КЛюбовського, Ф.М.Шебульдо, Н.М.Яковенко та ін.1 В них висвітлюються питання про роль Галицько-Волинського князівства в розгромі татаро-монгольських орд, специфіку спільної українсько-литовської історії, територіально-адміністративний устрій українських земель у складі Великого князівства Литовського, формування спільної українсько-литовської шляхти, економічних взаємозв’язків тощо.

Події XIV-XV ст. знайшли відображення в історичних романах та повістях Р.Іваничука (“Манускрипт з вулиці Руської”. Роман; „Червлене вино”. Роман. - Львів:, 1979. - С. 155-349.); А.Лотоцького (“Кужиль і меч ”. іст. повість кінця XV і поч. XVI ст. - Львів. 1927. - 162 с.); М.Смеленчука (“Білі банкети”. Іст. роман. - К.: 1985. - 327 с.) та ін. У згаданих романах і повістях на основі історичних відомостей відтворені побут і помисли українського народу XIV-XV ст., його боротьба проти несправедливості, за особисте щастя.

ІІ. Роль Галицько-Волинського князівства в розгортанні боротьби українського народу за визволення з-під влади Золотої Орди

Розв’язання цього питання, мабуть, сягає часів Д. Галицького, коли він, зав’язавши близькі стосунки з Угорщиною та Польщею, що також зазнали татарських наїздів, вів переговори з Римським папою Інокентієм IV про хрестовий похід проти татар. Щоб здійснити це, Данило погодився навіть на церковну унію з Римом, коронування (1253), нові жертви, особистий ризик. Як зауважує академік І.П.Крип’якевич, “ці зв’язки з заходом не принесли реальних успіхів: ні папа, ні князі не спромоглися на воєнну допомогу для поневоленої Східної Європи. Данило міг розраховувати тільки на власні сили”.

Закладені Данилом Романовичем традиції боротьби з татарським поневоленням передавалися у спадок прийдешнім поколінням й набрали своєї гостроти в XIV ст. Та воно інакше і не могло бути, оскільки у цей час на теренах українських земель склалися певні суб’єктивні та об’єктивні обставини.

На початку XIV ст. міжусобна боротьба у ханському середовищі ослабила його позиції щодо управління українськими землями. Сприятливими обставинами не міг не скористатися нащадок романовичів, галицько-волинський князь Юрій (бл. 1301-1315), який у 1302 р. спільно з поляками зробив невдалу спробу нанести татарам поразку, одержавши далекосяжний титул “Короля Русі”.

Його нащадки Андрій та Лев (1315-1323) продовжували боротьбу українського народу та місцевої феодальної верхівки за незалежність від Золотої Орди, зобов’язані були дбати про реального союзника для успішного вирішення цієї проблеми. Як показала дійсність, надійним помічником у боротьбі з татаро-монгольським поневоленням стала Литовська держава.

У “Повісті временних літ” литовські племена згадуються як північні народи, які є данниками Русі. Збереглися й поодинокі відомості про воєнні виправи руських князів проти литовців. У ті часи місцеві прибалтійські племена ще не мали якоїсь політичної організації. Розючі зміни відбулися у XIII ст., коли у Поніманні склалося нове державне утворення — Литовське князівство, першим правителем якого став Міндовг, названий у Галицько-Волинському літописі “самодержцем у всій землі Литовській”.

Консолідацію місцевих племен прискорив потужний тиск іззовні, з боку німецьких рицарів, котрі проголошували своєю метою християнізацію язичників-литовців. Воднораз піднесення Литви було зумовлене занепадом давньоруських земель, що його спричинило монголо-татарське нашестя. З Батиєвою навалою назавжАи канули у минуле часи, коли ... Литва з болота на світ не показувалася. ” (Історія України: Навчальний посібник. / Під заг. ред. В.А.Смолія. К.: Альтернатива, 1997. — С. 57.)

Дослідники відзначають, що на початок XIV ст. над Литовською державою нависла небезпека з боку німецьких рицарів, Польщі та Золотої Орди. Очевидно, “спільне прагнення до державної незалежності штовхало в обійми як Литву, так і Україну. Кожна з них міцніла силою іншої. Спочатку ворожі, потім добросусідські відносини між Литвою і Галицько-Волинською Руссю переросли в союзницькі. Вониспрямовувалися проти зовнішньої агресії й одночасно на створення дружньої Литві української держави”.

Зближення української старшини з литовськими феодалами, їх, як сказав О. Д.Бойко, “оксамитові” взаємовідносини не сподобалися ординським воєначальникам, навіть насторожили їх. Особливо боляче татаро-монголи сприйняли династичний шлюб 1340 р. сина великого князя литовського Гедеміна (1316-1341) Любарта з дочкою галицького князя Андрія. У зв’язку з цим золотоординський хан Узбек (1314-1342) вирішив підтягнути війська до кордонів Галицько-Волинської держави, створити зручний трамплін для нового вторгнення у межі України.

З цією метою він упокорив ханів-сепаратистів між Доном і Дніпром, а потім в Північному Причорномор’ї й розгромив галицько-волинські війська. У бою з Узбеком загинули князі Андрій та Лев (1323), поклавши кінець правлінню династії Романовичів, яка внесла вагомий вклад у збереження українського суспільства від тотального розгрому у попередні роки, аутентизації українських земель XIV ст. і Київської Русі, предковічних основ української ментальності тощо.

Слід, однак, зауважити, що із згаданою поразкою не припинялася тяга українських людей до волі, повалення ординського ярма. Ця боротьба з кожним роком все більше починала набирати перманентного характеру й, безперечно, центром цієї боротьби ставав Київ. Незважаючи на розорення, Київ продовжував залишатися “головним містом усієї Русі”, “матір’ю і главою усім градам руським”, притягаючимцентром у боротьбі з іноземними загарбниками.

ІІІ. Входження українських земель до складу Литовської держави

Вище було сказано, що син литовського князя Гедіміна Любарт, у 1340 р. по-суті започаткував литовську присутність в Україні. Оскільки Г аличина в цей час попала до рук Польщі, Волинь стала першим реальним надбанням Литви на українських землях. Потім, протягом якихось двадцяти років, до Литви було приєднано Київщину, Сіверщину та Поділля. Територія Литви стала розростатися як на дріжджах. Дослідниця цього періоду О. В. Русина правильно зауважує, що “таке стрімке приєднання величезних земельних обширів було, безперечно, явищем парадоксальним - як, власне, й самі темпи розвитку цієї держави”.

Густинський Літопис XVII ст. розповідає про підкорення литовцями Київщини. Зокрема, зазначається, що 1362 р. “... Ольгерд переміг трьох царків татарських із ордами їх ... і відтоді з Поділля вигнав владу татарську. Цей Ольгерд й інші руські держави під владу свою прийняв, і Київ під Феодором - князем узяв, і посадив у ньому Володимира, сина свого”.

Співставляючи літопис та інші тогочасні писемні джерела, можна встановити, що Ольгерд утвердився у згаданих землях в 1357-1358 рр., Сіверщину ж у 1370-1380 рр. перетворив у конгломерат прихильних до Литви удільних князівств. Виникає запитання: в чому полягає феномен завойовницьких успіхів Литовської держави? Чому за кілька десятиліть її територія розширилась в десятки разів, а військова міць дала можливість кинути виклик могутнім на той час Польщі, Золотій Орді та змужнілим російським князівствам? Нам уявляється, що відповідь потрібно шукати в кількох історичних обставинах:

По-перше, в XIV ст. Золоту Орду, як іржа залізо, роз’їдали феодальні усобиці, особливо в 1360-1370 рр. після загибелі хана Бірдібека (1359). Варто нагадати, що протягом 1359-1361 рр. у столиці Орди Сараї змінилося сім ханів. По-суті, у 1362 р. Орда розкололося на 2 ворогуючі частини, кордоном між якими стала р. Волга. Ослаблена правобережна Орда (мається на увазі правий бік р. Волги) вимушена була свої стосунки з Литвою будувати на компромісній, договірній основі, що давало можливість князям одночасно давати відсіч німецьким рицарям й поширювати свій вплив на всю Південно-Західну Русь.

Думається, що просування литовців на землі Південно-Західної Русі у 50-х роках XIV ст. було узгоджене з Сараєм. Дослідники помітили, що відбувався так званий процес інкорпорації українських земель до складу Литви, в результаті якої остання зберігала данницьку залежність від татар. О.В.Русина підтверджує, що саме про це “свідчить ярлик хана Тохтомиша 1393 р., де він вимагає від литовсько-польського володаря: “з підвладних нам волостей зібравши виходи (данину), віддай послам, що їдуть, для передачі до нашого скарбу”.

Можна додати, що ця залежність литовсько-українських земель від ординських ханств спостерігалася сотнями років. Литовський князь Олександр на межі XV-XVI ст. обіцяв Кримському хану Менглі-Гірею “зі своїх людей із князівських, із панських, із боярських у землі Київській, і Волинській, і Подільській з кожної голови ... по три гроші давати щороку”. Це ще раз свідчить про те, що в тогочасній свідомості залежність українських земель від татарської неволі сиділа міцно й політикам із цим потрібно було рахуватися.

То ж не дивно, що Ольгерд, підкоряючи собі українські землі, діяв не стільки силою, скільки мудрістю.

По-друге, входження українських земель до складу Великого Князівства Литовського носило, як висловився О.Д.Бойко, “оксамитовий” характер. Тобто, дії литовців на теренах України “не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів. Збройне протистояння у боротьбі за українські землі відбувалося переважно між литовцями та іншими чужинцями”. Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло золотоординське.

Литовська влада була м’якшою, толерантнішою ніж татарська. У зв’язку з цим частина патріотично настроєної української знаті прагнула позбутися ординського деспотизму. Об’єднавшись з литовськими військами, вони спрямували свій удар проти татарських орд під Овручем, Житомиром, Білгородом, нечисленних військ їх сателітів - київського князя Святослава, брянського - Романа, переяславського - Олега, луцького - Льва та ін. На приєднаних до Литви землях руські князі зберігали свою автономність. Як висловився автор одного із підручників з історії України О. Субтельний, для зближення України з Литвою “краще пасують такі слова, як проникнення, включення, приєднання”.

По-третє, приєднуючи до своєї держави українські землі, Литва, за висловом одного із літописців, брала “не стільки силою, скільки мудрістю.” З самого початку Велике князівство литовське було створене на федеративних засадах. Кожне з українських князівств входило до його складу як повноцінний рівноправний суб’єкт (Київщина, Чернігово-Сіверщина, Волинь, Поділля). “Витворений без помітних завойовницьких зусиль новий державний організм являв собою вельми неординарний суб’єкт історії - державу, у якій від народу-завойовника, по-суті, зоставалося тільки назва: Велике князівство Литовське. Фактично ж майже 90% населення становили русини, тобто білоруси та українці”.

Історичні процеси на українських землях в XIV ст. у якійсь мірі нагадують прихід варягів на Русь, “наслідком якого стала асиміляція, розчинення їх у потужному слов’янському етнічному масиві”. Як правильно помітив Бойко О. Д., процес “ослов’янення” литовської еліти простежується у розширенні впливу на литовський народ православної церкви, “Руської Правди” Ярослава Мудрого - на законодавство Литви, руської мови - на офіційну державну мову князівства, державної структури Київської Русі - на формування литовсько-української федеральної адміністрації тощо.

Слід, однак, зауважити, що литовці до кінця не повторили шлях варягів. Події в Україні в XIV ст. пішли по шляху централізму Литви, а з 1385 р. Литва і Польща складають так звану Кревську унію, яка істотно вплинула на подальшу історичну долю українського народу.

IV. Поділ українських земель між Литвою та Польщею. Кревська унія

Проблема поділу українських земель між Литвою і Польщею має глибоке історичне підґрунтя. Литовські князі під тиском внутрішньополітичних та зовнішніх обставин вимушені були піти на нього. Нам уявляється, що цей поділ обумовили 4 фактори:

1. В кінці XIV ст. став зростати та зміцнюватися авторитет Москви. Дослідники правильно зауважують, що “наприкінці 70-х рр.

XIV ст. намітилося навіть її зближення з окремими литовськими князями». Особливо це зближення стало помітним після смерті одного із найактивніших приєднувачів українських земель Ольгерда (1377), коли влада перейшла до його сина Ягайла, мати якого була тверською княжною Уляною. Ходила чутка, що молодий Ягайло розправився зі своїм дядьком Кейстутом (1382). Отже, литовська знать робила все можливе, щоб відірвати Ягайла від впливів Москви. підштовхнути його до більш тісніших західноєвропейських стосунків.

2. Надзвичайно складна литовська внутріполітична напруга. Родичі Ягайла, особливо старше покоління ольгердовичів, вважали, що той несправедливо сів на престол, незаконно привласнив собі владу. І ясно, що молодому князю потрібна була опора, надійна як внутрішня так і зовнішньополітична підтримка.

3. З ініціативи польських політиків виникла ідея так званого порфіроносного шлюбу Ягайла з польською королевою Ядвігою.

Ягайло як Литовський князь доклав чимало зусиль, щоб ослабити визвольний рух в Україні. З цією метою він затіяв перерозподіл земель між удільними князями, кадрові переміщення. Але це не врятувало від загарбання Галичини та Західної Волині Угорськими королями. Одночасно став відчутним військовий та політичний тиск Тевтонського ордену на Литву і Польщу. Після 1380 р. стали більш відчутні правонаступницькі претензії Росії.

Очевидно, саме ці фактори підштовхнули Литву і Польщу до союзу. На думку магнатів, шлюб Ягайла та Ядвіги посилить польсько-литовські позиції у боротьбі з небажаними явищами, стабілізує внутрішню обстановку. У зв’язку з цим у 1385 р. в м. Крево польсько-литовські феодали підписали договір, який ввійшов в історію під назвою Кревська унія. Згідно з цим договором королем Литви і Польщі ставав Ягайло. Литва мала прийняти католицтво, віддати казну Польщі, приєднати до Польщі як литовські, так і українські землі, тобто передбачалася інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави.

Але Ягайлу так і не вдалося повністю втілити укладену в Крево угоду й згідно з нею “навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до корони польської”. Вже перші дії Ягайла щодо виконання її умов зустріли рішучий збройний опір литовської феодальної верхівки на чолі з Вітовтом. Вітовт зажадав від “федерального короля” визнати його Литовським князем (Острівська угода 1392 р.),повернути йому всі батьківські землі, визнати політичну самостійність Литви тощо. Не проявляла захоплення від присяги Польському королю й українська князівська знать. Зокрема, проявили самостійницький настрій Новгород-Сіверський - Дмитро-Корибут Ольгердович; Подільський - Федір Коріатович, Київський - Володимир Ольгердович та ін. українські старшини.

Київський князь Володимир Ольгердович одержав Київську землю від свого батька Ольгерда у 1362р. (або в 1363р.). Матір’ю Володимира була Марія Вітебська. Охрестила його за православним звичаєм, виховавши його у слов’янських традиціях. Тож не дивно, що литовський старшина не був сприйнятий місцевим населенням як чужак й зумів швидко знайти спільну мову з місцевим боярством. Під його керівництвом кияни здійснили кілька походів проти татарських орд, організували чеканку власної монети, збудували так званий “литовський” замок, розширили кордони Київської землі. Київський князь почувався незалежним володарем, великому князю литовському підкорявся номінально.

Деякі автори стверджують, що результати їх протесту могли бути, можливо, і кращі, якби вони діяли узгоджено, координували свої виступи, концентрували сили тощо. А так протест української людності був приречений на невдачу. Литовський князь, упокорюючи згаданих вище князів, наніс поразку Новгород-Сіверському князівству, примусив тікати аж до Угорщини подільського Федора Каріатовича, організував отруєння київського князя Скиргайла Ольгердовича. Отже, удільний устрій в Україні був ослаблений, місцеві можновладці зазнали нищівного удару.

Слід, однак, зауважити, що і для Вітовта процес централізації Литовського князівства не був безхмарним. Зокрема, його спіткала невдача у 1399 р., коли він на р. Ворсклі зробив спробу підтримати свого союзника золотоординського хана Тохтамиша у боротьбі проти його конкурента Тимура (Тамерлана). Розгром литовсько-українських військ на Ворсклі дещо нагадував поразку русько-половецьких воїнів на р. Калці у 1223 р.

На р. Ворсклі були похоронені мрії Ягайла та Вітовта “про об’єднання в межах литовської державності всієї Русі, всієї східної Європи». Одначе після цієї поразки Вітовт зумів оправитися. В цьому йому допоміг ярлик на українські землі від розгромленого Тохтамиша.

Дослідник О.В.Русина зауважує, що політичний авторитет Вітовта зазнав особливого зростання після Грюнвальдської битви (1410) та Городельської унії (1413), які фактично обумовили право на існування політичної самостійності великого князівства Литовського.

“Фінальним кроком на шляху суверенізації Великого князівства Литовського мала стати коронація Вітовта, яка планувалася на вересень 1430р. На коронаційний з’їзд до великого князя литовського прибули король Ягайло, лівонський та прусський магістри, великі князі - московський, тверський і рязанський, новгородці і псковичі, а також візантійський, ординський, волоський посли”.

Незважаючи на те, що коронування Вітовта було зірване польським королем Ягайлом, керівним досвідом першого захоплювались нащадки. На Вітовта у своїй практичній діяльності орієнтувалися інші литовські володарі, “а порядки, що існували за його часів, розглядалися у Литовській державі як нормативні.

V. Боротьба знаті за перетворення удільних князівств у незалежну українську державу

Смерть Вітовта у 1430 р., як зауважує професор В.И.Борисенко, “пробудила у православних сил Литви й України сподівання на зміни до кращого». Очевидно, ці сподівання були пов’язані з обранням нового князя та здійсненням ним нової зовнішньої та внутрішньої політики.

Порушуючи згадану вище Городельську унію, литовські та руські феодали без згоди польського короля Великим князем литовським обрали Свидригайла (1430-1432), який з перших днів взяв курс на незалежність литовського князівства ( а, отже, й українських земель) від Польщі.

Свидригайло — Болеслав Ольгердович (бл. 1375—1452) був наймолодшим сином Ольгерда та Тверської княжни Уляни. Свидригайло — одна з найбентежніших особистостей в історії України. Йому судилося стати "'прапором Русі” в одному з найпомітніших спалахів руського (українського) сепаратизму — феодальних війнах 30—40-х рр. XV ст. Після смерті Вітовта 1430р. Свидригайло при підтримці польського короля Ягайла та руських князів був обраний князем Литви. Оголосив війну Польщі за оволодіння Поділлям та Волинню. Вступив союз з Тевтонським орденом, мазовецькими князями, Волощиною та Кримським ханством.

На керівні посади висуває руську (українську) знать, дратуючи цим самим найбагатших і найвпливовіших католиків Литви. У 1432 р. в результаті двірцевого перевороту Свидригайло був усунутий від князівської влади у боротьбі за князівський трон опирався на силу знаті Волині, Київщина, Чернігово-Сіверщини та інших українських земель. 1 вересня 1435 р. війська Свидригайла були розгромлені великим литовським князем Жигимонтом та польськими військами. У полон попали 42 вірних Свидригайлу князів. З 1440 р. аж до смерті (1452) зламаний літами, поразками й невдачами, Свидригайло жив безвиїзно у Луцьку, оточений давніми слугами — русинами.

Сепаратистська політика Свидригайла, його відверта проруська (українська) орієнтація схвилювала литовських феодалів. Організувавши чергову змову, вони влаштовують його повалення та обрання великим князем литовським Сігізмунда Кейстутовича, який визнав зверхність Польщі.

Під керівництвом Свидригайла Україна відділяється "і від Польщі, і від Литви й пішла самостійним шляхом розвитку". Цей період в історії дістав назву "Велике княжіння Руське. " (Борисенко В.Й. Курс української історії. К.: Либідь, 1998. — С. 101).

Як писали тогочасні політичні урядовці, Свидригайло в усьому слухається “руських схизматів”, роздає їм замки, посади, на чолі визвольних сил становить руських воєвод, укладає союз з німецькими рицарями. У цій ситуації для Великого князя литовського і його союзника польського короля вихід був один - переманити на свій бік тих, хто підтримував Свидригайла. З цією метою були оголошені привілеї тим руським князям і боярам, які перейшли на бік Сигізмунда та Ягайла. Їх урівнювали у правах з литовською та польською знаттю, всіляко заохочували морально та матеріально. І це дало свої наслідки.

У битві під Вількомиром у 1435 р. руська армія зазнала жорстокої поразки. Одначе патріотично настроєна частина української старшина продовжила боротьбу за незалежність. Після вбивства волинськими князями чарторийськими литовського князя Сігізмунда з новою силою спалахнули повстання на білоруських, українських та руських землях. Новий литовський князь Казимир IV (1440-1492) вимушений був визнати відновлення Київського та Волинського князівств.

Новопризначений Київський князь Олелько був сином колишнього литовського князя Володимира Ольгердовича та онуком великого литовського князя Ольгерда Гедеміновича. Близько 1417 р. одружується з онучкою Дмитра Донського Анастасією, дочкою тодішнього великого князя Московського Василя Дмитровича. Цей шлюб символізував встановлення миру між двома ворогуючими сусідами — Росією та Литвою. На політичну арену Олелько вийшов у 1440 р. після вбивства литовського князя Жигимонта. Новий князь Казимир IV, щоб заспокоїти опозицію, пішов на відновлення київського князівства й призначення його керівником Олелька.

Варто підкреслити, що повторне утвердження на київському княжому столі гілки Ольгердовичів символізувало перемогу ідеї руського (українського) автономізму в центральній Україні. Тим більше, що на думку багатьох істориків, під владу Олелька потрапила не лише територія давньої Київщини разом із Задніпров’ям, але й східне Поділля з містами Брацлав і Вінниця.

Потрібно відзначити, що роки правління Олелька (1441-1454) були сприятливими і для Києва, і для всієї Київської землі.

Спираючись на місцеву знать, Олелько досяг значної автономії від центральних віленських влад, зосередивши у своїх руках військову, фіскальну, адміністративну та судову владу на чималій території. Адже на той час Київське удільне княжіння на лівобережжі Дніпра межувало з Кримським ханством.

За родинною традицією, започаткованою в часи Володимира Київського, Олелько патронував православній церкві, особливо Києво-Печерському монастиреві.

Чимало було зроблено для зміцнення обороноздатності київської землі від набігів зі степу. Очевидно, саме тоді усталилася доволі струнка система так званих польових сторож. Водночас були укріплені порубіжні замки: Любеч, Остер, Канів, Черкаси, Звенигород, Брацлав. Прибульці осідають на найнебезпечніших пограниччях, утворюючи живий щит, довкола рубежів київської землі.

Наприкінці 1454 р. помер старий князь Олелько, тіло якого було поховане в Успенському соборі Києво-Печерського монастиря поруч з прахом батька - князя Володимира.

Отже, як видно, десятирічна визвольна боротьба українських князів і бояр завершилася перемогою. Україна в черговий раз відновила свою національну автономну державність.

І ще одне. Як зазначають історики, в історії удільної України того періоду помітні дві взаємно протилежні тенденції. З одного боку - прагнення українських князів здобути державну незалежність. З другого - настійна політика литовських князів ліквідувати її, звузити коло української автономії, централізувати владу, обмежити всілякі ознаки місцевого самоврядування.

Приваблюючи привілеями українську знать, польсько-литовські магнати у кінці XV ст. приступають до ліквідації згаданої вище автономії українських земель. Після смерті Свидригайла у 1452 р. литовський князь ліквідовує Волинське князівство. Після смерті сина Олелька Семена у 1470 р. литовський князь до Києва присилає воєводу Мартина Гаштовта, який, по-суті, силою захопив місто, принизив національну гідність киян, відсторонив від влади місцеву знать.

Ось як про це записано в Іпатіївському літописі:

... Казимір, король польський, бажаючи, щоб перестало існувати князівство Київське, не посадне уже там Симеонового сина Мартина, а посадив воєводу з Литви Мартина Гаштовта, ляха, якого не хотіли кияни прийняти не тільки тому, що він не був князем, а більше тому, що він був ляхом; одначе, будучи примушені, погодилися. І з цього часу в Києві перестали бути князі, а замість князів стали воєводи” (Хрестоматія з історії Української з найдавніших часів до кінця 50-х рр. XIX ст. — К., 1959. - Т 1. - С 116-117).

Це означало ліквідацію Київського князівства й зведення його до стану звичайної литовської провінції.

VI. Запровадження воєводського адміністративного устрою

Розкриваючи суть цього питання, окреслимо контури польсько-литовської адміністративно-політичної та соціально-економічної системи, яку вони несли на українські землі. У зв’язку з цим варто зупинитися на:

а) аналізі нового територіально-адміністративного поділу українських земель, його специфіці, інтегральних процесах нових форм управління зі старими, які досталися у спадок від Київської Русі;

б) розкритті фільварочного господарства, форм і методів експлуатації селян, їх поступовому закріпаченні;

в) антифеодальних виступах селян, дослідженні форм і методів їх боротьби;

г) виясненні питання - як почувало себе в цей час міщанство, як воно управлялося, як було структуроване виробництво тощо.

Виходячи з цього, відзначаємо, що встановлення литовсько-польського панування на Русі супроводжувалося зміною адміністративно-управлінської системи.

Проникаючи в Галичину, Польща замість колишнього Галицько-Волинського князівства у 1434 р. утворює так зване Руське воєводство з центром у Львові, до якого входить Львівська, Перемишльська, Галицька, Сяноцька та Холмська землі, які у свою чергу ділилися на повіти (райони).

Проникаючи вглиб України, Польща подібний територіальний устрій поширює й на інші землі. Так виникло Подільське воєводство з Кам’янецьким, Лятичівським, Червоногородським та іншими повітами, Київське, Брацлавське, Волинське та Белзьке воєводства.

Згадані територіальні регіони очолювали воєводи та старости, які зосередили у своїх руках всю повноту влади і мало чим поступалися удільним князям. Нижчу ланку управління регіонами складали хорунжі, городничі, підстарости, які керували військами, відповідали за будівництво й ремонт замків, мостів, допомагали воєводам і старостам в судових справах, управлінні краєм тощо.

Важливо вияснити - як вирішувалися питання господарства та взаємовідносини між різними верствами населення, ознайомитися з так званою фільварочною формою господарства, яку нав’язували українським селянам польські феодали, згодом її стало дотримуватися і литовське панство.

Фільварочна система господарювання базувалася на експлуатації бідного селянства, була однією із форм панщини. Якщо на початку XIV ст. в Галичині челядь, данники, тяглі люди та інші залежні селяни повинні були відробити на пана 14 днів на рік, то в наступному столітті цей відробіток сягав 5-6 днів на тиждень. Якщо на початку XV ст. селяни великокнязівських чи королівських маєтностей могли більш-менш вільно переходити з місця на місце, давши господарю відступне натурою чи грошима, то з розвитком фільварочного господарства вони поступово втрачають це право.

Додамо, що звільнитися від поміщика було не так просто. По-перше, це потрібно було зробити лише на Різдво; по-друге, поміщик вимагав відступне натурою, грішми або в якійсь іншій формі. Привілей 1447 р. прив’язував надільних селян до феодальних володінь.

Вільні ж селяни Волині та Київщини повинні були сплачувати податі державі, які з кожним роком непомірно зростали:

“Вільні селяни Волині та Київщини в першій половині XV ст. давали з одного лану по одному — двоє відер меду, по колоді (бл. 310 л.) вівса або жига та 20—30 грошів. У другій половині XVI ст. вони мусили платити з лану вже по 20—50 грошів, давати більшу кількість натуральних податей”.

В одному із документів сказано, що поборами займалися не тільки цивільне панство, а й церковні ієрархи. Київському митрополиту, наприклад, у 1415 р. селяни повинні були платити:

... Микула з сином та Облітковичі дають 9 відер меду; в Осечі Павло з дітьми із Армаком дав 9 відер меду; Дідкович дає 4 відра меду; у ХухоріЛевон Станієвич дає 4 відра меду... у Жукині з Виполозівської землі — три каді меду дають. У Сорокошичах 4 відра меду дають ...

Цей перелік можна було б продовжити. Документ є яскравим свідченням тогочасних поборів, які гнобили селян й були підставою для протестів та боротьби за своє існування.

Форми і методи цієї боротьби були різні. Одні селяни писали скарги польському королю та литовському князю, інші - тікали від ненависного панства. В окремих випадках вдавалися до збройного повстання. Відомі, наприклад, повстання на Закарпатті у 1320-1321 рр. під проводом Петруні, у Галичині 1349-1352 рр. Але найбільшим виступом селян було повстання на Покутті (Східна Галичина) під проводом Мухи у 1490-1492 рр.

Польський Літописець розповідає, що:

“Року 1491 якийсь Муха волошин (молдаванин — П.Г.), свавільник, зібрав собі таких же свавільників понад 10 тисяч і прийшов з ними на Покуття, полонячи. Переможений був нашими, так що ледве сам утік, а інших вибили; через деякий час і сам він був узятий і в Кракові у в’язниці помер”.

Й, справді. Стихійний виступ галичан та буковинців під проводом Мухи був розгромлений регулярними військами, й винних у “порушенні спокою” було притягнуто до відповідальності або примушено до втечі за межі рідного краю.

Аналізуючи життя міського населення у XIV-XV ст., варто зупинитися на такому яскравому явищі, як надання містам магдебурзького права. Його суть полягала в тому, що міста звільнялися з-під юрисдикції урядових намісників й отримували право на самоврядування. У таких містах уряд призначав війта (голову - П.Г.), який очолював магістрат.

Так, наприклад, самоврядування в XIV-XV ст. одержали Львів (1356), Кам’янець (1374), Луцьк (1432), Житомир (1444) та ін. З другої половини XIV ст. у містах помітне осідання заможних людей, а в галицько-волинських містах - іноземних колоній: поляків, євреїв, вірмен, татар та інших етнічних угрупувань.

Поступово міста стали перетворюватися на центри ремесла і торгівлі, виникала цікава система, яка брала під захист вироби кравців, кушнірів, шевців, чоботарів, ковалів, зброярів та інших майстрів, яких у XIV-XV ст. тільки у Львові налічувалося більше 36 спеціалізацій. Часом польські королі та литовські князі містам надавали уставні грамоти, які уточняли права і обов’язки громадян, регламентували їх життя і діяльність. “Уставна грамота” князя литовського Олександра 26 травня 1494 р. дає рекомендації киянам, як і яких необхідно приймати послів; коли затоплювати лазні і коли завозити дрова; коли розпочинати косовицю сіна на Оболоні і скільки його завозити до Києва; коли з кого і скільки брати митного податку тощо.

Ця ґрунтовна інструкція застерігає киян, що литовський князь “нікому не дозволяє новини запроваджувати, і старини ламати”. Тобто, литовські князі прагнули управляти Києвом у межах раз і на завжди встановленого ще Вітовтом регламенту. Та життя вносило свої корективи, і Київ, як і інші міста XIV-XV ст., поступово перетворювався у потужний центр ремесла і торгівлі, постачаючи продукцію на внутрішній і зовнішній ринки.

VIІ. Запитання та завдання

1. Яку роль відіграла Галицько-Волинська держава у звільненні українських земель від гніту Золотої Орди?

2. Що ви знаєте про початок входження українських земель до складу Великого князівства литовського?

3. Поясніть обставини, які обумовили початок поділу українських земель між Польщею та Литвою.

4. Які історичні обставини обумовили Люблінську унію? Дайте їй оцінку.

5. Як ви оцінюєте внутрішню і зовнішню політику Свидригайла та Олелька?

6. Як управлялися українські землі у XIV-XV ст.?

7. Складіть хронологічну таблицю перебування на українських землях литовських князів.