Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Лекція № 24. Реформи 60-70-х,років та їх, вплив на соціально-економічний розвиток України ІІ половини ХІХ ст.

ПЛАН ВИКЛАДУ:

1. Загальні зауваження.

2. Скасування кріпосного права та демократичні реформи 60-70-хроків ХІХ ст.

3. Економічні та соціальні наслідки реформ.

4. Зміни в структурі української нації в другій половині ХІХ ст

5. Запитання та завдання.

І. Загальні зауваження

В одній із попередніх лекцій було сказано, що у першій половині ХІХ ст. в російській державі, в тому числі і в Україні, відбувалися швидкий розклад феодально-кріпосницької системи та формування нових, більш прогресивних капіталістичних відносин. Ми підкреслювали також, що кріпацтво перешкоджало притоку на промислові підприємства вільних робочих рук, передбачало рутинне виробництво, низьку продуктивність праці, вузький ринок, відсталість техніки, незацікавленість підневільних людей у результатах своєї роботи тощо.

У зв’язку з цим на основі загальної кризи феодально-кріпосницької системи в Росії у 1859-1861 рр. склалася революційна ситуація, що могла перерости в революцію.

Революційну ситуацію в Росії та в Україні обумовлювали такі явища:

1. Поразка Росії у Кримській війні 1853-1856 рр., втрата нею зовнішньополітичного престижу, економічна та політична відсталість, незадоволення своїм становищем “низів”. В середовищі народних мас визрівала “пугачовщина”.

2. Погіршення становища народних мас, кріпосного селянства обумовило інтенсивне наростання селянських рухів. В Україні найбільш масовими були селянські виступи під назвою “Київська козаччина” (1855) та похід у Таврію за “волею” (1856). За висловом К. Маркса, у ті часи найвизначнішими подіями були “з одного боку, американський рух рабів..., і, з другого боку, - рух рабів у Росії”.

3. Рух різночинної інтелігенцій, яка прийшла на зміну дворянським революціонерам. У Росії цей рух очолили М.Г.Чернишевський, М.О.Добролюбов, О.І.Герцен, М.П.Огарьов. На Україні - Т.Г.Шевченко, кирило-мефодіївці та послідовники їх ідей. Створені ними журнали: “Полярная звезда”, “Колокол”, “Современник”, “Основа” порушили рабське мовчання, стали центрами формування суспільно-політичної думки.

4. В Україні серед студентів у 1856 р. формується Харківсько-Київське таємне товариство на чолі з студентами Я.Н.Бекманом, М.Д.Муравським та П.В.Завадським, які вважали своїм обов’язком розповсюджувати серед селян, солдатів та бідних людей революційні ідеї, готувати їх до повстання проти існуючої влади.

5. Особливу гостроту в розвиток революційних ідей в Україні вніс Т. Г. Шевченко, який в липні 1857 р. був звільнений із заслання. Поселившись у Петербурзі та познайомившись з М. Г. Чернишевським, Т. Г. Шевченко став на відверті позиції підняття селянства на боротьбу з царизмом.

У вірші “Я не нездужаю, нівроку” (1858) він пояснював народу, що царю вірити не можна, що волю здобувати треба тільки збройною боротьбою:

Добра не жди

Не жди сподіваної волі -

Вона заснула: цар Микола

Її приспав. А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром,

Громадою обух сталить;

Та добре вигострить сокиру -

Та й заходиться вже будить.

Визначаючи причини, які обумовили бажання царизму взятися за реформи, В.І.Ленін писав: “Кримська війна показала гнилість і безсилля кріпосної Росії. Селянські “бунти”, зростаючи з кожним десятиріччям, примусили першого поміщика, Олександра ІІ, визнати, що краще звільнити згори , ніж чекати, поки скинуть знизу .

В таких умовах цар і поміщики вимушені були приступити до підготовки реформи, що тривала майже 5 років. Порушеним лекцією проблемам присвятили свої наукові дослідження І.О.Гуржій, П.А.Зайончковський, Л.Г.Мельник, О.О Нестеренко, М.Н.Лещенко, О.І.Лугова, В.П.Тихонов, Ф.Є.Лось, О.А.Парасунько, В.П.Теплицький та ін. Зокрема, у згаданих працях глибоко і всебічно досліджені історичні обставини здійснення реформи 1861 р. (П.А.Зайончковський), пореформне становище робітничого класу (Ф.Є.Лось, Л.Г.Мельник, О.А.Парасунько), зміни в житті звільненого селянства (М.Н.Лещенко, О.І.Лугова, В.П.Теплицький), пореформені міграційні процеси (В.П.Тихонов), зміни в господарській структурі України (І.О.Гуржій, Л.Г.Мельник), та інші важливі соціально-економічні аспекти життя пореформеної України.

ІІ. Скасування кріпосного права та демократичні реформи 60-70-х років ХІХ ст.

Вперше офіційно було порушено питання про необхідність звільнити селян “згори” царем Олександром ІІ у Москві на одній із дворянських нарад у березні 1856 р. Для проведення реформи 3 січня під його керівництвом був створений комітет. Згодом, у 1858 р., були засновані аналогічні губернські дворянські комітети.

Поряд із згаданими комітетами започатковано роботу двох редакційних комісій, які відпрацьовували тексти маніфесту та інструкцій щодо здійснення його положень.

Члени комітетів і комісій за своїми поглядами на форми і методи проведення реформи поділилися на дві групи:

До першої категорії належали поміщики, які вимагали, щоб земля залишилася у їхніх руках і була збережена примусова праця.

До другої категорії належали члени комісій, які вважали, що селян треба відпустити на волю і наділити землею, але щоб воля і земля були оплачені селянством. Тобто, обидві групи сходилися на тому, щоб у процесі реформи не постраждали інтереси поміщиків.

Дослідники реформи зазначали, що боротьба кріпосників і лібералів була тусовкою всередині пануючих класів, яка не зачіпала їхніх інтересів та їхньої влади. Зате вони різко засуджували всякі революційні виступи за знищення панівної власності та повалення їхньої влади.

Автори наукових робіт про реформу одностайно стверджують, що головний вододіл боротьби проходив не між кріпосниками і лібералами, а між поміщиками і селянами.

28 січня - 17 лютого 1861 р. проектні матеріали селянської реформи розглядалися Державною радою, а 19 лютого цього ж року Олександр ІІ підписав відповідний Маніфест та Положення. 5 березня ці документи були опубліковані.

Отже, основоположними документами для проведення реформи були: Царський Маніфест 19 лютого 1861 р.; Положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності; Положення про викуп селянами їхніх садиб та польових наділів; “Додаткові правила”; Чотири Положення для окремих місцевостей.

України стосувалися перших три місцеві положення, в яких забезпечувалися специфічні інтереси українських поміщиків: Новоросії (Півдня України); Малоросійських губерній (Лівобережної України) та Південно-Західних губерній (Київського, Подільського та Волинського генерал-губернаторства).

Згідно з названими документами та інструкціями реформа проводилася так:

1. Кріпосне право скасовувалося. Селяни ставали “назавжди” особисто вільними. Вони переставали бути власністю поміщика і ставали “вільними сільськими обивателями”. На селі запроваджувалися нові органи управління — Сільський схід на чолі з волосним старшиною, писарем та волосним селянським судом. Над селянським управлінням стояв мировий посередник, якого обирали дворяни та затверджував урядовий сенат. Поміщик вважався попечителем сільської громади, впливав на добір керівних кадрів.

2. Відповідно до реформи земля визнавалася власністю поміщиків. Відпускаючи селян на волю, поміщики повинні були їх наділити “садибною осілістю”, тобто городом, і за власним бажанням продати їм польовий наділ, самочинно визначивши його розмір та вартість і внести ці дані в уставні грамоти.

Згідно з уставними грамотами селяни протягом двох років зобов’язані були “коритися поміщикам і беззаперечно виконувати давнішні свої обов’язки”. Цікаво, що викуп землі відбувався за згодою поміщиків, які не квапилися це робити й заставляли селян відбувати панщину і в майбутньому, Тільки в січні 1883 р. викуп землі став обов’язковою процедурою.

Для різних регіонів норми викупу кількості землі були різними: для Степового та Харківського регіону ця норма сягала вд 3 до 6,5 десятин; для Лівобережної України - від 2,75 до 4,5 десятин; для Правобережжя - від 3до 5 десятин.

На Правобережній Україні викуп землі з 1863 р. був обов’язковим і на 20 % дешевшим. Очевидно, ця “пільга” була своєрідним покаранням польських магнатів за виступи проти Росії у 1863 р.

Реформа 1861 р. пограбувала селян. За рахунок відрізків вони втратили 1 млн десятин землі. Кращі ґрунти, ліси, пасовища, водопої та інші громадські угіддя поміщики залишили собі.

Згідно з Положенням викупна сума повинна була множитися на 16/2/3. Наприклад: поміщик продавав селянину 3 десятини землі; за ринковою вартістю селянин повинен заплатити поміщику за цей клин 30 крб.; інструкція вимагає, щоб викупна сума множилася на 16/2/3; отже, селянин повинен заплатити поміщику приблизно 500 крб.

Оскільки загальна вартість для простого селянина була великою, він змушений був 80% від цієї суми взяти у державному банку в кредит строком на 49 років під щорічний 6% відсоток.

Тобто, всі ці операції були продумані так, щоб від банку поміщик одержував дивіденди, які дорівнювали б сумі цінностей, які створював кріпак у його помісті до свого викупу.

В результаті цих фінансових фіглярств селяни повинні були внести викупних платежів у 4 рази більше від тогочасної ринкової вартості землі. Одержана селянами земля за ринковими цінами коштувала 128 млн. крб. Насправді ж селяни повинні були заплатити за неї 503 млн. крб. Революція 1905-1907 рр. перервала цю плату на 382 млн. крб.

Отже, земельна реформа 1861 р. пограбувала селян. Як ми вже сказали, селяни втратили кількість та якість землі, за спекулятивними цінами, в 4 рази переплатили її вартість. Після реформи селяни попали під арендно-капіталістичний гніт поміщиків, у кредитну неволю до банків, дискримінаційне господарське становище. И, мабуть, не можна не погодитися з В. І. Леніним в тому, що “горезвісне визволення було найбезсовіснішим грабежем селян, було рядом насильств і цілковитою наругою над ними”. Але, одночасно, це був “крок по шляху перетворення Росії в буржуазну монархію”.

Після селянської реформи в Росії було проведено земську - 1864 р., міську - 1870 р., фінансову та судову - 1864 р., шкільну - 1860-1864 рр., військову - 1864-1874 рр., поліцейську та інші реформи.

Суть земської реформи полягала в тому, щоб створити місцеве (земське) самоврядування, але так, щоб керівництво в ньому належало дворянам (опорі самодержавства) й щоб це самоврядування не малоповноцінних управлінських функцій. Зокрема, земства повинні були турбуватися про утримання доріг, будівництво шкіл, лікарень, закладів культури, але щоб вся їх діяльність була поставлена під контроль царської адміністрації. Голову губернської земської ради затверджував міністр внутрішніх справ, повітової - губернатор. Вони ж мали права на свій розсуд припиняти виконання або скасовувати будь-яке рішення земських зборів.

З самого початку земство було приречене на те, щоб бути “п’ятим колесом до воза російського державного управління, колесом, яке допускається бюрократією лише остільки, оскільки її всевладдя не порушувалось”.

В Україні земства були засновані лише на Лівобережній частині. В Правобережній Україні вони були введені лише в 1911 р.

Міська реформа здійснювалася з 1870 р. Згідно з міським положенням у містах на 4 роки обиралося управління - міські думи. Члени думи (гласні) обиралися платниками податків. Міська дума обирала голову та міську управу, які здійснювали поточне керівництво містом. Як і земства, вони повністю підлягали контролю з боку міністра внутрішніх справ та губернатора.

Вчені вважають, що найбільш послідовною була судова реформа. Як зазначає дослідник О. Д.Бойко, згадана реформа “базувалася на запровадженні низки прогресивних принципів: безстановості судочинства, незалежності суддів від адміністрації, гласності судового процесу, змагальності сторін при розгляді судової справи”.

Додамо лише, що згідно з реформою у карному судочинстві було запроваджено суд присяжних. Все це було значним кроком до розбудови державних правових основ і позитивно впливало на формування громадянської самосвідомості.

Варто зупинитися також і на військовій реформі (1864-1874). Вона скасувала рекрутчину й запровадила загальну військову повинність, скоротила термін військової служби до 6-7 років, заборонилатілесні покарання тощо.

На завершення варто було б підкреслити, що російські реформи, які стосувалися й України, носили незавершений, непослідовний та обмежений характер. Вони не створили парламенту, не проголосиликонституцію, не запровадили системні форми управління на новій капіталістичній основі. Саме цим російське реформування відрізняється від австрійського, яке під тиском революції 1848 р. запропонувало західноукраїнському суспільству оновлені реалії.

Не дивлячись на це, реформи 60-70-х років формували нестанову приватну власність на землю, сприяли формуванню ринку робочої сили, стимулювали розвиток підприємництва, ринкових відносин, становлення громадянського суспільства. Вже це позитивно позначилося на розвиткові історичних подій, процесів і явищ, що відбувалися в Росії та Україні в її складі, у другій половині ХІХ ст.

ІІІ. Економічні та соціальні наслідки реформ

Вчені підкреслюють, що після скасування кріпосного права розвиток промислового капіталізму відбувався прискореними темпами, незважаючи на численні кріпосницькі порядки. Росія сохи і ціпа, водяного млина і ручного ткацького верстата стала перетворюватися в Росію плуга і молотарки, парового млина і парового ткацького верстата. І все ж у Росії після реформи залишився феодальний механізм, з якого реформатори вилучили принципово важливе коліщатко - кріпацтво.

В Україні перехід аграрного сектора на капіталістичні рейки відбувався двома шляхами - пруським та американським. Пруський шлях передбачав уповільнене вростання поміщицького землеволодіння України в капіталізм за рахунок напівфеодальної експлуатації селянства; американський - передбачав швидке зростання фермерських господарств, ліквідацію поміщицького землеволодіння.

У пореформений період в Україні пруським шляхом до капіталізму йшли правобережні та лівобережні губернії, на Півдні - американським. Тут поміщики, застосовуючи техніку, створювали потужні агровиробництва, заможні селяни формували товарні господарства фермерського типу.

У другій половині ХІХ ст., на базі ранкових стосунків, відбувся перерозподіл землі. Поряд зі спадковими землевласниками Браницькими, Скоропадськими, Потоцькими виникли великі землевласники нової генерації - Семиренки, Терещенки, Харитоненки, Яхненки та ін.

Варто відзначити, що великі масиви землі були викуплені особами недворянського походження. Так, наприклад, з 1877 по 1905 рр. ними було придбано 6 млн. десятин землі. За цей же період 4,5 млн. десятин викупили у поміщиків заможні селяни.

Одночасно стала помітна орендна форма землекористування, застосування техніки у землеробстві, вільнонайманої праці, поліпшення структури посівів тощо. Так, наприклад, у 70-х роках в Україні діяло 700 парових двигунів; у 70-80-х роках імпорт сільськогосподарської техніки зріс майже у 16 разів, а її виробництво на вітчизняній основі - в 12 разів.

Після реформи почав складатися ринок вільнонайманої праці. У сільському господарстві, наприклад у землеробстві, працювало понад 2 млн. найманих робітників, особливо в південних губерніях.

Стало помітним таке явище, як зростання посівних площ та зміни в структурі посівів - зросли, наприклад, посіви пшениці, ячменю, цукрового буряка, картоплі, тютюну тощо. Посуті, Україна перетворилась у потужний центр сільськогосподарської продукції не тільки Росії, а й Західної Європи. Українська пшениця становила 90% російського експорту, а ячмінь складав 43% від всіх його світових запасів.

Поряд із зрушеннями в сільському господарстві у пореформений період в Україні відбувся промисловий переворот. Суть його полягає у тому, що протягом 60-80-х років ХІХ ст. відбувся перехід від мануфактурного до фабричного виробництва, від ручної праці до застосування парових двигунів та системи машин.

Якщо у 1860 р. в Україні налічувалося 2147 промислових підприємств, на яких працювало 86 тис. робітників, то у 1895 р. кількість підприємств зросла до 30313, а робітників - до 205 тис.20 Цікаво, що поміщицьке ґуральництво, виробництво сукна поступилися місцем таким індустріальним галузям, як залізорудна, вугільна, металургійна, машинобудівна, які розгорнули своє виробництво на новітній технічній основі.

Бурхливийрозвиток промисловості обумовили чотири обставини: перша — скасування кріпосного права, деморафічний вибух створили умови для появи значної кількості робочої сили; друга — наявність дешевої робочої сили визначила джерела фінанування: државні убсидії, викупні платежі, іноземні інвестиції, кошти акціонерних компаній; третя — наявність благодатної сировинної бази: кам'яного вугілля,, залізної руди та сільськогосподарських ресурсів; четверта — сприятлива урядова політика, суть якої полягала у наданні підприємцям пільгових казенних замовлень, кредитування, охоронних митних тарифів. Промисловий переворот прискорив бурхливий розвиток залізниць. За сорок пореформених років їх довжина зросла з 1,5 тис. до 50 тис. верст. Залізниці стали потужним важелем інтенсифікації торгівлі.

Український промисловий розвиток мав свої особливості:

По-перше. Український південь перетворився на основну паливно-металургійну базу Росії. Видобуток вугілля в Донбасі з 1861 р. по 1900 р. зріс у 115 разів, залізної руди - у 158 разів.

По-друге. В Україні мали місце високі темпи розвитку індустрії. За 1870-1880 рр. виробництво чавуну зросло в 4 рази, прокату - в 7,7 раза. Таких темпів Росія на старій техніці досягти не могла.

По-третє. Спостерігалася висока концентрація виробництва. Дрібні підприємства зливалися з великими, більш перспективними виробництвами. У 1892 р. на восьми найбільших шахтах Донбасу видобували більше третини вугілля всього згаданого економічного регіону. Подібні явища спостерігалися і в цукровій промисловості.

По-четверте. На швидких темпах української індустріалізації позначився вплив іноземного капіталу. Пільги інвесторам з-за кордону прискорили їх влиття в українське виробництво. Зокрема, основними інвесторами стали підприємці Франції, Бельгії, Англії та Німеччини. Наприкінці ХІХ ст. іноземним інвесторам належало 80-90% вугільних ресурсів. Левова частка прибутків від важкої індустрії вивозилися за кордон.

По-п’яте. У другій половині ХІХ ст. була помітна структурна та територіальна диспропорційність. Тобто, мало місце гіпертрофоване нарощення продукування засобів виробництва за рахунок звуження предметів споживання. Цікаво, що ця структурна диспропорційність мала місце і в радянські часи. Потужне нарощення промислового потенціалу в Подніпров’ї та Донбасі контрастувало з іншими регіонами України й створило проблеми, які не вирішені й на сьогодні.

По-шосте. Український індустріальний потенціал не мав замкнутого характеру, власної завершеної інфраструктури.

Лише 15 % промислових підприємств України виготовляли готову продукцію. За висловом О. Д.Бойко, “решта потужного індустріального потенціалу України лише готувала сировину для виготовлення кінцевого продукту в Росії”.

Завершуючи висвітлення цієї проблеми, підкреслимо, що модернізація промисловості України у другій половині ХІХ ст. суттєво змінила місце і роль українського регіону в імперській економіці. Зокрема, частка промислової продукції України у виробництві європейської Росії з 1854 по 1900 рік зросла більше як у 2 рази 22. Тобто, в Україні у другій половині ХІХ ст. був створений основний кістяк великої капіталістичної машинної індустрії Росії.

ІV. Зміни в структурі української нації у другій половині ХІХ ст.

Скасування кріпацтва, промисловий переворот позначилися на соціальних і національних процесах. Зокрема, кількість населення України, що жило в складі Росії, збільшилося з 13,4 у 1863 р. до 23,4 млн. осіб у 1897 р. На західноукраїнських землях кількість населення за цей час зросла з 3,9 до 5,9 млн. осіб.

Цікаво відзначити, що кількість українського населення у другій половині ХІХ ст. була порівняно стабільна. У 1858 р. українці складали 79,8 % від загальної їх кількості. Приблизно стільки ж їх було й у 1900 р. Принагідно буде зауважити, що ця стабільність збереглася в умовах інтенсивного виїзду українців за кордон, завезення в цей край росіян та інших представників національних меншин.

Незважаючи на індустріалізацію економіки, сільське населення абсолютно переважало міське. За підрахунками В.И.Борисенка, у Наддніпрянській Україні воно складало 84%, західноукраїнських землях - 95,5% усіх жителів.

На кінець ХІХ ст. в Україні нараховувалося близько 2 млн. робітників, значна частина з яких були сезонниками, особливо в сільському господарстві та цукроварнях.

У другій половині ХІХ ст. прискореними темпами відбувалося формування національної буржуазії. В її середовищі появилися прізвища Яхненків, Семиренків, Харитоненків, Рутченків, Іщенків, Чикаленків та ін. Вони жваво реагували на розв’язання національних проблем, підтримували благодійність.

Проте уряд інтенсивно вивозив капітали з України й не давав можливості українській буржуазії конкурувати із зарубіжними інвесторами. Характерною рисою української буржуазії була її малоспроможність, дрібнокапітальність та вторинність у розв’язанні крупних фінансово-індустріальних проблем.

У згаданий період відбулися зміни у складі української інтелігенції. У другій половині ХІХ ст. вищі навчальні заклади України закінчили 13 тис. спеціалістів. За даними перепису 1897 р. в Україні нараховувалося 24 тис. осіб з вищою і 17 тис. - з середньою спеціальною освітою. Це складало близько 0,2 % від усього населення. Безперечно, що цей показник є незадовільним, проте він набагато більший, ніж у Росії.

Цікаво, що середовище інтелігенції все більше стало поповнюватися за рахунок вихідців із різночинців (а не тільки дворян, як це було раніше), що позитивно позначилося на її соціальній позиції.

Відбулися зміни в національному складі українського населення. Розвиток промисловості вимагав кадрових, кваліфікованих робітників, які добровільно або примусово поповнювалися передусім з Росії. Маса переселенців осідали в Донецько-Криворізькому басейні, на Лівобережжі та на Півдні України. На кінець ХІХ ст. кількість росіян в Україні збільшилася до 11,7% всього населення. Переважна більшість із них осіла в містах, вплинувши таким чином на їх культуру, особливо на мовність міського населення.

Другою за чисельністю національною меншиною були поляки. Їх кількість була значною на Правобережжі, але в силу певної дискримінаційної щодо них політики з боку російського уряду частка цього етнічного прошарку зменшилась з 10% у 1795 р. до 6% - у 1900 р.

Дещо інша ситуація спостерігалася в середовищі єврейського населення. Російський уряд визначив євреям зону “осілості” (Литва, Білорусія, Правобережна, частково Лівобережна Україна). До кінця ХІХ ст. їх частка в Україні становила 8 % від усієї кількості населення. Причому, в містах проживало 33 % євреїв, а на Правобережжі - 80 %. Якщо число поляків, зменшувалося, то євреїв - зростало.

Крім цього, в Україні жили представники й інших національностей. На Закарпатті, наприклад, мадярів було 6%, словаків - 2%, німців - 1%. Всього в Україні проживало 2 млн. німців, що складало 2% від загальної кількості населення. В Україні проживало також 0,5 млн. румунів, 0,5 млн. кримських татар, 0,2 млн. болгар, 140 тис. греків, 50 тис. вірмен, 38 тис. чехів та інших осіб національностей.

У 1889 р. російським урядом був прийнятий закон про дозвіл на переселення та зміну місця проживання. Шукаючи власної долі, землі, пільгових умов на існування, інтенсивно стало заселятися Північне Причорномор’я, Північний Кавказ та Нижнє Поволжя, зокрема кількість населення Північного Причорномор’я збільшилася вдвоє: з 1,8 млн. осіб у 1867 р. до 3,5 млн. у 1897 р. На Нижньому Поволжі осіло 0,4 млн. українців, на Кавказі - 1,3 млн. у Казахстані та Середній Азії - 100 тис.

Та найдраматичнішим був шлях до освоєння сибірських просторів. Дорога до нових земель була вкрита могилами, оскільки добиратися до них потрібно довго і в суворих умовах. З 1886 р. до 1900 р. на освоєння сибірських земель з України виїхало близько 400 тис. осіб, 63 тис. з яких вимушені були повернутися, оскільки не витримали жорстоких умов сибірського клімату.

З приводу гірких заробітків поет Іван Манжура у вірші “З заробітків” писав:

Через степ той шлях-дорога

Геть десь простяглася,

А над шляхом густим димом Курява знялася.

У тій куряві похило

Стомлена ватага

З заробітків чимчикує...

Млявина та смага -

З ніг валяє небораків,

Бідолах дорожніх;

Сірим пилом поприпали

Торби їх порожні.

Шукали кращої долі українці й на Далекому Сході та в Примор’ї. Щоб переїхати в ці краї, треба було потратити 430 крб. на родину, а це було під силу тільки заможним людям. І все ж на Далекий Схід переселилося близько 225 тис. українців. Взагалі у другій половині ХІХ ст. за межами України в Росії проживало близько 4,3 млн. осіб, що складало 16,6 % всього населення українських земель .

Переселення українців відбувалося і на американський континент. У другій половині ХІХ ст. воно набуло масового характеру. Так, наприклад, до Бразилії на 1895 р. виїхало 15 тис. українців, Аргентини - 10 тис., США - 200 тис., Канади - 170 тис. вихідців з Галичини, Закарпаття, Буковини та інших районів. Переїзди до згаданих країн були важкими, в антисанітарних вагонах, супроводжувалися голодом та моровими хворобами. На місцях чекали найважчі види роботи: корчування джунглів, висушування боліт, прокладання доріг, будівництво залізниць, важкі робочі процеси на заводах та фабриках, рабські умови проживання та праці.

Незнання мов сприяло зловживанню з боку роботодавців, розкраданню зарплати емігрантів, безправному їх становищу.

Не дивлячись на це, вихідці з України прагнули бути активними в громадсько-політичному житті. Так, наприклад, виходець з Київщини Агафій Гончаренко заснував українською мовою часопис “АляскаГеральд”, священик з Галичини Іван Волинський - газету “Америка” (1885-1890), Григорій Грушко - газету “Свобода” (1893), переселенець з України Василь Турчин очолив бригаду американської північної армії у боротьбі з рабовласницьким півднем.

Проживаючи на американському континенті, українці прагнули зберегти національні традиції, мову, культуру, побут. Навіть ошлюблювались на одноплемінницях.

Отже, у другій половині ХІХ ст. під впливом буржуазних реформ в Україні відбулися значні зміни в соціально-економічній сфері. За висловом О. Д.Бойка, “було здійснено докорінний перерозподіл земельної власності... застосування техніки, використання вільнонайманої праці”. У 60-80-х роках ХІХ ст. завершився промисловий переворот. Південь України перетворився на основну паливно-металургійну базу імперії. Одночасно відбулася диференціація класового середовища: поряд з дворянством та селянством, цих традиційних двох класів феодального суспільства, з’явилася буржуазія і пролетаріат. Зросла роль національної інтелігенції.

V. Запитання та завдання

1. Які причини обумовили селянську реформу 1861 р.?

2. Що ви знаєте про організаційно-підготовчу роботу уряду напередодні реформи?

3. Розкрийте специфіку втілення селянської реформи в життя в Україні.

4. Доведіть, що реформа 1861 р. не виправдала сподівань селянства.

5. Як змінилося сільське господарство після реформи?

6. Що ви знаєте про особливості промислового перевороту в Україні?

7. Простежте зміни в національному складі у пореформений період.