Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Лекція № 13. Національно-визвольна боротьба в Україні в 1663-1676 рр. Криза та поразка революції

ПЛАН ВИКЛАДУ

1. Загальні зауваження.

2. Прихід до влади у Правобережжі П.Дорошенка.

3. Внутрішня та зовнішня політика П.Дорошенка.

4. Криза і поразка революції.

5. Особливості революції та її значення.

6. Запитання і завдання.

І. Загальні зауваження

Порушена тема є, мабуть, чи не найскладнішою у дослідженні революції 1648-1676 рр. Розколота навпіл, Україна спокутувала внутрішні та зовнішньополітичні помилки гетьманів Лівобережжя - І.Брюховецького та Д. Многогрішного, Правобережжя - П. Тетері та П.Дорошенка. Давалася взнаки відсутність досвіду державного будівництва в еліти, яка стояла на чолі революції. У згаданий період загострилася політична боротьба між окремими угрупованнями, стало помітне переважання в ментальності значної частини старшин особистих та групових інтересів над національними, державними тощо.

Специфіка перебігу тогочасних подій обумовила те, що цей період в історії України досліджений недостатньо. Ще й досі вчені не прийшли до спільного висновку про роки завершення революції, узгодженої трактовки діяльності І.Виговського, Ю.Хмельницького, П.Дорошенка та інших керівників тогочасної України.

Продовження національно-визвольної революції в 1663-1676 рр. знайшло відображення в багатьох історичних документах. Зокрема, свідченням тогочасної епохи є “Переяславські статті”, схвалені царським урядом при обранні на гетьманство Юрія Хмельницького (17 жовтня 1659 р.), “Батуринські статті”, схвалені царським урядом за поданням гетьмана І.Брюховецького (1664), “Московські статті”, схвалені царським урядом під час перебування в Москві І.Брюховецького (22 жовтня 1665 р.), “Глухівські статті”, схвалені царським урядом при обранні на гетьманство Д.Многогрішного (6 березня 1669 р.) та ін. Порушеній нами проблемі присвятили свої праці В.А.Смолій, В. С. Степанков, В.И.Борисенко, К.І.Стецюк, В.О.Голобуцький, О.І.Оглоблін, Д.І.Донцов та багато інших вчених.

Наукові роботи названих авторів відзначаються спеціальним аналізом тодішніх соціально-економічних, суспільно-політичних та культурних подій, процесів і явищ. На нашу думку, у працях згаданих авторів ґрунтовно досліджено внутрішню і зовнішню політику адміністрацій гетьманів І.Брюховецького, П.Тетері, П.Дорошенка, простежено політику щодо України з боку Росії, Речі Посполитої, Туреччини, Швеції та Криму, всебічно показано волелюбство українського народу, його боротьбу за незалежність. Останніми роками вченими, особливо співробітниками інституту історії НАН України, значна увага зверталася на вивчення причин кризових явищ в революції, її поразки та уроків, генези державотворчих ідей тощо.

Події 60-70 рр. XVII ст. знайшли чільне місце також і в тематиці художньо-історичних творів. Певну пізнавальну цінність несуть в собі такі романи і повісті, як: “Шляхом бурхливим” Г.Бабенка (повість кінця XVIIст. -Х.; К.: Молод. Більш., 1931. - 293 с.); “Під одну булаву” В.Будзиновського (Оповідання часів першої руїни. - Львів, 1920. - 122 с.); “Людолови” З. Тулуб (історичний роман. - К.: Дніпро, 1988. - Т. 12.); “Важкий шлях” І.Савчина (істор. роман. - Львів: Каменяр, 1985. - 222 с.); “Богун: історичний роман з часів Хмильниччини” В.Соколовського (К., 1964. - 397 с.); “Полковник Семен Височан” Микитина Т. (Історична повість. - Львів: Каменяр, 1968. -179 с.) та ін.

Знайомство з цими творами допоможе викладачам і студентам оживити епоху, відчути її подих в діях вождів, героїв, конкретних людей. Цінність згаданих творів - їх глибокий історизм. Вони просякнуті тогочасними буремними роками, подіями, роздумами. Від них віє живим життям і, здається, правдою.

ІІ. Прихід до влади у Правобережжі П. Дорошенка

У 1663 р., після складання своїх повноважень Ю.Хмельницьким, найреальнішими претендентами на гетьманську посаду були І.Виговський (вдруге), М.Ханенко, П.Дорошенко та П.Тетеря, який вийшов у цей час переможцем завдяки підтримці його татарами.

Павло Тетеря був високоосвіченим шляхтичем. У 1653 р. став переяславським полковником. Одружений на одній із дочок Б. Хмельницького. Симпатизував польській шляхті. У 1668 р. був обраний генеральним писарем Правобережного гетьманату, а в 1663 р. — його гетьманом. П. Тетеря дотримувався жорстких методів боротьби з українською черню, безжалісно розправлявся зі своїми суперниками. Разом з польським воєводою Чарнецьким проводив жорстокі каральні експедиції, стратив прославленого полковника І.Богуна та бувшого гетьмана І.Виговського, арештував митрополита Й Тукальського та бувшого гетьмана Ю.Хмельницького. Своїми діями він викликав обурення у широких народних мас та повстання проти себе. Втративши владу, втік до Польщі, пізніше його сліди загубилися на Волощині (Будзиновський В. Наші гетьмани. — Тернопіль, 1990. — С. 62—63).

Дослідники правильно зауважують, що з приходом його до влади була створена ілюзія продуманого плану дій. Буквально під час своїх перших гетьманських кроків дає зрозуміти Кримському ханові, що від російського царя та польського короля не чекає нічого доброго, й просить у нього допомоги у боротьбі проти Московії. Одночасно шукає шляхів до перемовин з Росієї та Річчю Посполитою. Від останньої він вимагає зрівняння в правах української та польської конфесій, розв’язання рук у дипломатичній діяльності, недоторканості прав і вольностей Війська Запорозького тощо. Йому пощастило чимало зробити для згуртування навколо себе значних авторитетних людей.

Та ба. Поза його увагою залишилися селяни, біднота, комплекс соціально-економічних проблем, які породили суперечності і повстання.

При допомозі польського війська Павло Тетеря у 1664 р. робить спробу об’єднати Правобережну Україну з Лівобережною, але присутність поляків в його армії викликала невдоволення народних мас східної України й вибух проти Правобережного гетьмана збройної боротьби. Та воно інакше і не могло бути. Справа в тім, що польські жовніри свій спільний з Тетерею похід супроводжували безчинствами і грабежами. Стало ясно, що більшість мешканців Лівобережжя не мали бажання відновлювати у себе польське панування.

Правобережна козацька еліта (екс-гетьмани І.Виговський, Ю.Хмельницький, наказний гетьман І.Богун, київський митрополит И.Тукальський та ін.) виношували плани усунення П.Тетері від влади та розриву з Польщею. Під час проведення Тетерею однієї із рад при спробі арешту був убитий І.Богун (27 лютого 1964 р.). Через місяць (27 березня) було винесено смертний вирок І.Виговському. В червні польський воєвода С.Чарнецький арештовує Ю. Хмельницького та Й.Тукальського, трохи пізніше - полковника С.Гуляницького. Правобережна Україна була охоплена полум’ям боротьби проти Польщі, за возз’єднання з Лівобережжям. Річ Посполита разом з Кримом та частиною вірного їм козацтва роблять спробу придушити цей рух.

Можливо, боротьба України з Польщею була б більш успішною, якби лівобережне козацтво на чолі з гетьманом І. Брюховецьким певною мірою проявило рішучість та національну сміливість. Відчувався брак військового уміння у лівобережного гетьмана. У зв’язку з цим І. Брюховецький дозволив укріпитися полякам у Паволочі, Білій Церкві, Корсуні. Чигирині, Ставищах (червень 1664 р.), не зумів вчасно підтримати виступ городян Стеблева, утік від наближення татар з-під Білої церкви (24 червня 1664 р.) Перелік “подвигів” Брюховецького можна було б продовжити.

Івян Брюховецький був джурою Богдана Хмельницького. У 1659р. на Січі вів агітацію за Ю.Хмельницького, стяв її отаманом, користувався авторитетом в середовищі черні, критикував новоспечену українську шляхту, відзначався демократичною демагогією. На цій хвилі у 1663р. в Ніжині на Чорній раді був обраний гетьманом, стратив претендентів на булаву Я. Сомка та В.Золотяренка.

Палкий прихильник Росії на початковому етапі гетьманування, опонент П. Тетері в боротьбі за соборну Україну. За його гетьманування Лівобережна Україну було перетворено в провінцію. Посуті управління українським краєм було передано російським воєводам.

Здирства чиновників Брюховецького, посилення влади російських воєвод викликали у народу незадоволення та стимулювали боротьбу проти нього. На пропозицію правобережного гетьмана П.Дорошенка об’єднатися й спільними силами виступити проти Росії і Польщі, особливо після Андрусівської угоди 1667р., І.Брюховецький затіяв складну гру, надіючись, очевидно, стати гетьманом всієї України.

Розлючені козаки арештували його й, очевидно, за згодою Правобережного гетьмана П.Дорошенка забили Брюховецького до смерті у 1668р. (В.Будзиновський. Наші гетьмани. — Тернопіль, 1990. — С. 64—67).

Водночас гетьман проявляв сміливість і оперативність в налагодженні податкової системи, організації власного збагачення, проведенні холуйських законів щодо матеріального забезпечення російського чиновництва в Україні та української козацької старшини.

В “Батуринських статтях” 1664 р. та “Московських статтях” 1665р. Брюховецький запобігливо наділяв старшин “по млину з двома колесами; голів і полковників — по п’ятдесят осьмачок (восьма частина бочки); підполковників і майорів — по двадцять п’ять осьмачок; ротмістрів і капітанів — по двадцять осьмачок; поручиків і прапорщиків, і сотників — по десять осьмачок; рейтаів і драгунів, солдатів і стрільців — по чотири осьмачки на рік муки житньої...”

Просив царя:

“щоб уся волость Гадяцька при булаві була так, як покійного Богдана Хмельницького, гетьмана Запорізького, було; а в волості Гадяцькій Зіньківського полку такі міста знаходяться: Котельва, Опішня, Куземин, Грунь Черкаська, Зіньків, Лютинка, Веприн, Рашівка, Камишна, Ковалівка, Бурок, щоб при Галичі і ті всі згадані містечка з млинами, з селами, з полями і з іншими угіддями, що до тих містечок належать, на булаву гетьманську йшли, та в тих же містах млини дані будуть осавулам військовим...”

За ці щедрі подачки Брюховецький повинен був дозволити по указу Великого государя розміщення російських військ:

“у Києві — 5 тисяч, Переяславі — дві тисячі, а з тих двох тисяч у Канів п’ятсот чоловік перемінно ходити мають, в Чернігові — тисяча двісті, Ніжині — тисяча двісті ж, в Новгородку триста, Полтаві — тисяча п’ятсот, із них на Запорожжя тисяча піде, Кременчугу — триста, на Кодаку — триста, в Острі — триста з Києва, також і до Мотовилівки триста з Києва ходити мають, при гетьманові — сто чоловік. До того ж б’є чолом великому государеві гетьман з військом, щоб воєводи в дорогу воїнську гетьману і полковникам половину ратних людей із міст давали... ”

Отже, як зауважують В.А.Смолій та В. С. Степанков, національно-визвольна боротьба у 1664-1665 рр. характеризувалася “масовим характером, самовідданістю і героїзмом повстанців, прагненням домогтися єдності козацької України. Водночас було чимало й негативного: згасання державної ідеї, неспроможність створити керівний центр та єдину армію, самоусунення від боротьби значної частини козацтва й старшини, міжусобиці та свавілля ватажків”.

Додамо лише, що обидва регіони України, незважаючи на глибокі соціально-політичні суперечності в середовищі державної еліти, ще були зв’язані між собою в один державний організм політичними, етнокультурними, конфесійними та економічними факторами.

Так! Ще не була втрачена перспектива об’єднання. Яскравим представником ідеї сильної, самостійної, соборної України виступив обраний в серпні 1665 р. гетьман П. Дорошенко, якого, як він сам заявив, обрали згодними голосами полковники, сотники, осавули, чернь.

Петро Дорофійович Дорошенко належить до числа визначних діячів української історії. Вирізнявся глибоким, аналітичним розумом, патріотизмом, широким розумінням завдань і перспектив боротьби за об’єднання всієї території України в межах однієї держави та самостійний її розвиток, послідовністю, впертістю та наполегливістю у діях, спрямованих на досягнення своєї мети. Водночас у документах, на сторінках літописів та у спогадах сучасників є й інші характеристики гетьмана.

Няродився П.Дорошенко у Чигирині у 1627р. Дідом Петря був гетьмян Михайло Дорошенко, який тепло згадується у відомій українській пісні. П.Дорошенко навчався у Києво-Могилянській колегії, зняв польську, латинську, українську мови, любив історію та риторику.

У 1647 р. разом із Хмельницьким втік за Запоріжжя, весною наступного року взяв участь у битвах під Жовтими Водями, Корсунем та Пилявцями. У Б.Хмельницького він пройшов майже усі щяблі службових посад, виконував дипломатичні доручення, зняв політичне життя Польщі, Туреччини, Росії, Криму, Швеції та інших держав.

Підтримав обрання на гетьмяня І.Виговського, взяв участь у розгромі заколоту полковника М. Пушкяря, отямяня Коша Запорозького Я.Бярябяшя та підписанні Гядяцького договору. Після неприйняття Річчю Посполитою усіх вимог цього договору підтримав на гетьмяня кандидатуру Ю.Хмельницького. Не сприйняв обмеженого характеру його Переяславських статей, а також політику П.Тетері у 1663—1665рр.

У 1665 р. при підтримці Кримського хана під Богуславом був обраний Правобережним гетьманом. Не сприйняв Андрусівського перемир’я (20 січня 1667р.). Залучаючи в союзники Кримське ханство та гетьмана Лівобережжя І.Брюховецького, намагається розгромити Польщу, та з вини останніх зазнав невдачі.

У 1669р. у боротьбі проти Росії та Польщі робить спробу об’єднатися з Туреччиною. 16 серпня 1672р. зустрічається з султаном Мухамедом IV.

Бучяцький мирний договір Туреччини і Польщі розвіяв ілюзії П.Дорошенка. Турецькі походи середини 70-х років вкрили Україну згарищами та трупами. На середину 1675 р. від П.Дорошенка стали відвертатися навіть його соратники.

Гетьман зрозумів, що він як політик, полководець вичерпав себе. 19 вересня 1676 р. поблизу Чигирина він передав державні клейдони І. Самойловичу в таборі російського воєводи Г.Ромодяновського.

Після зустрічі з царем Федором Алексійовичем 28 березня 1677 р. Дорошенко одержав призначення воєводи Вятки. У 1682р. одержав у володіння село Ярополче Великоламського повіту, в якому він і помер 9 листопада 1698р. (Історія України в особах ІХ—XVIII ст. — К., 1993. — С. 318—327).

ІІІ. Внутрішня та зовнішня політика П. Дорошенка

Внутрішні проблеми, які прагнув розв’язати Дорошенко, обумовлювали його зовнішню політику. В їх основу був покладений патріотизм, щире вболівання за долю України, за поважне становище її народу.

Він щиро вважав, що досягти громадського миру, об’єднання всіх українських земель під керівництвом гетьманської булави, завоювати міжнародний авторитет можна, передусім, шляхом зміцнення влади гетьмана. Як і Б. Хмельницький, вважав, що рішення гетьмана будуть легітимнішими, вагомішими, якщо вони будуть схвалені козацькою радою. Так само, як і Б. Хмельницький, вважав, що влада гетьмана повинна носити довічний характер. Тогочасні відвідувачі України засвідчують, що на початку семидесятих років П. Дорошенко користується у старшин і народу беззастережним авторитетом, прагне до монархічної форми управління Гетьманщиною.

В галузі соціально-економічної політики П. Дорошенко сповідав гнучкість у її здійсненні, орієнтувався на козацький тип господарства. Надіслане ним до польського короля М.Вишневецького посольство (1670) поставило вимогу не дозволяти повернення в Україну вигнаних раніше магнатів, оскільки українське селянство не бажало більше жити у підданстві.

Звертає на себе увагу його турбота про створення окремого українського патріархату, вбачаючи в ньому важливий фактор українського державотворення.

Одночасно варто зауважити, що найбільшою його турботою була проблема соборності України, з’єднання її земель воєдино, зібрання українців в одну родину, від р. Вісли й міст Перемишля та Самбора - на заході, до Севська і Путивля - на сході. Для розв’язання цієї проблеми П. Дорошенко затівав різноманітні зовнішньополітичні комбінації. Для подолання внутрішньої опозиції користувався послугами Криму, Оттоманської Порти, Речі Посполитої, царської Росії, які постійно зраджували його, вирішуючи в Україні свої власні інтереси.

Особливою турботою П. Дорошенка була боротьба за досягнення внутрішньої єдності України, класового згуртування української спільноти навколо гетьманської булави. Він гаряче переконував Лівобережного гетьмана І. Брюховецького об’єднатися з ним. Готовий був на певних умовах навіть пожертвувати своєю посадою. Та Брюховецький не зрозумів його. Можливо, саме це стало причиною його загибелі (розлючені козаки у червні 1668 р. розправилися з ним).

Значних зусиль докладає Правобережний гетьман до пошуків шляхів порозуміння із Запорожжям. У 1665-1668 рр. П. Дорошенко був близький до здійснення своєї мрії: Лівобережна Україна повстала проти Московії, Правобережна - проти Речі Посполитої, Порта дає зрозуміти, що у цій боротьбі готова протягнути руку дружби Україні і взяти її під свою протекцію. Однак подальший розвиток подій пішов іншим шляхом. Як виявилось, отаманщина, бажання покерувати, поправити свої економічні діла засліпила очі деякій частині української старшини.

У липні 1668 р. заявляє претензії на булаву Запорозький писар П.Суховій, використовуючи для досягнення цієї мети Запорозьке козацтво, Кримську Орду, підтримку уманського полковника М.Ханенка, Ю. Хмельницького та ін.

Під тиском російського уряду Дорошенка, по-суті, зраджує наказний гетьман Лівобережної України Д.Многогрішний.

Учасник визвольних перемог 1648 р. Д.Многогрішний попадає у список реєстрових козаків 1649р. як військовий осавул. У 1668 р. Многогрішний був чернігівським полковником. Після смерті І.Брюховецького ПДорошенко призначив його наказним гетьманом Лівобережжя. Рятуючись від російського розгрому, зраджує Дорошенка і приймає підданство Московії. 6 березня 1669р. в м. Глухові козацька рада обирає Многогрішного гетьманом Лівобережної України й затверджує так звані "Глухівські статті”, в яких викладена програма Дем’яна та ставлення до неї царського уряду. Прихильник об’єднання України. Симпатизував політиціП.Дорошенка, морально підтримував його. Це не залишилося не поміченим Москвою. Навколо нього російські чиновники створювали різні інтриги та провокації. У 1672 р. Дем’ян разом із братом Василем були арештовані та відправлені до Москви. Після тортур його було засуджено до вищої міри покарання — смерті, а потім помилувано і вислано до Сибіру (Будзиновський В. Наші гетьмани. — Тернопіль, 1990. — С. 78—80).

Разом з великою частиною старшин він приймає підданство Росії, а в березні 1669 р., оголосивши себе гетьманом Лівобережжя, ділить Україну навпіл. Підписання Многогрішним “Глухівських статей” (березень 1669 р.) знову надало Україні в рамках Росії мізерні права, звело нанівець завоювання Б.Хмельницького. Для ілюстрації процитуємо уривки з цього документа:

3.... Великий государ, його царська пресвітла величність, указав, щоб були в малоросійських містах воєводи і ратні люди ддя оборони від ворогів і щоб надалі в малоросійських містах нестійкості і зради ні від кого ніякої не було...

4.... Великий государ, його царська пресвітла величність, про реєстрове військо наказав... щоб були побори, які належить збирати в скарбницю царської пресвітлої величності, із того збору давати на військо за реєстром, кому що в статтях визначено... гетьманові тисяча золотих червоних на рік, писареві військовому і обозному по тисячі золотих польських, на суддів військових по триста золотих... реєстрових козаків має бути тридцять тисяч чоловік, а давати на чоловіка по тридцять золотих польських... А на військо Запорозьке на тридцять тисяч установити побори з усіх маєтків без винятку, чий би він не був, крім монастирів...

12. Щоб дозволено їм було від навколишніх государів всякі прислані листи приймати і прочитувати, а прочитавши до великого государя відсилати і від себе б їм до цих писати.

Великий государ, його царська пресвітла величність, наказав у цій статті гетьманові і всьому Війську відмовити... тому що від цього чиняться в малоросійських містах часті сварки...

22. Відомо стало великому государеві, його царській пресвітлій величності, що всяка міжусобиця, пролиття невинної крові і відведення в полон до бусурманів відбувається з вини свавільних людей... якщо де виникнуть які від чогось нестійкість і зрада, то йому, полковникові, тих свавільних людей утихомирювати за своїми правами...

25. А якщо війська ворожі, татарські і задніпровські козацькі, мали б на цю сторону Дніпра наступати війною, тоді смиренно просимо його царську пресвітлу величність про швидкі підкріплення на допомогу проти того ворога... (ми просимо) князя Григорія Григоровича Ромодяновського-Стяродубського, щоб він нас по госудяревому указу від наступаючих ворогів боронив і разом з нами їм відсіч давав...

27.... Постановили писати на ту сторону Дніпра, до королівства Польського і Великого князівства литовського до гетьмана війська запорозького Петра Дорошенка, і до всієї старшини, і до козаків, сповіщаючи про перехід у підданство до його царської пресвітлої величності і про обрання гетьмана Дем’яна Ігнятова Війська Запорозького цієї сторони Дніпра, що він, гетьман Дем’ян і вся старшина, залишивши всякі сварливі і непотрібні слова... щоб між собою ця сторона з тією стороною Дніпра війни не вели і перебували в любові і згоді... (Хрестоматія з історії Української РСР. Том 1.: З найдавніших часів до кінця 50-хрр. ХІХ ст. — К., 1959. — С. 319—323).

Як бачимо, у “Глухівських статтях” чітко проведена ідея про перебування в Україні російських військ, одержання права на їх втручання у внутрішні справи Лівобережжя; про оподаткування українського населення і утримання за рахунок цих податків російського та українського військ; про присвоєння українською старшиною левової пайки від всіляких податкових поборів населення, судових функцій тощо. Документ свідчить, що старшина відірвалася від інтересів бідного селянства, у своїх діях турбувалася про утворення обмеженого кола козацтва, яке мало б “певні свободи і привілеї.”

На Правобережжі місце П.Суховія в опозиційній боротьбі проти П. Дорошенка посів м’якотілий в політичному відношенні Михайло Ханенко. Домовляючись з Польщею про своє гетьманство, він, посуті, дав згоду на згортання завойованих Правобережним населенням прав, відкинув їх становище на передреволюційний рівень.

Складні інтриги щодо П. Дорошенка плів також тогочасний Харківський полковник І. Сірко. Замість того, щоб спільно з гетьманом та Кримським ханством завершити у 1668 р. розгром Польщі, І. Сірко зробив непередбачений похід у Крим, спустошив та пограбував його, ускладнивши цим самим стосунки кримського хана з гетьманами України. У жовтні 1668 р. І.Сірко підтримує на посаді гетьмана М.Ханенка, посилюючи цим самим його позиції у боротьбі з Дорошенком. Подібні приклади можна було б продовжити. Вони є свідченням складної тогочасної внутрішньої обстановки в Україні політичної незрілості її правлячої еліти.

П.Дорошенко робив всі залежне від нього, щоб зламати опір старшини, згуртувати її навколо ідей єдиної батьківщини, території України від Вісли до Путивля, власного патріархату, державної незалежності. Але нива, яку він засівав, проростала слабо. Отаманщина, як бур’ян, пустила глибоке коріння, яке треба було виривати силою, а її Дорошенку якраз і не вистачало.

Це примушувало його шукати підтримки не тільки в середовищі його внутрішніх однодумців, а й за рубежем. Зокрема, йому уявлялося, що він зможе порозумітися з Річчю Посполитою. У 1666 р. за дорученням старшинської ради відправляє до Яна Казимира посольство й доручає йому вирішити питання про виведення з Правобережної України польських військ, примирення Польщі з Лівобережною Україною, ліквідацію унії, повернення православній церкві захоплених ляхами храмів і майна, відновлення усіх прав і свобод Війська Запорозького, відкриття українських шкіл і семінарій тощо.

Однак, Ян Казимир ці вимоги, на жаль, відхилив. Тоді П.Дорошенко самочинно став витискати з України польські війська. Зокрема, 19 грудня 1666 р. він розгромив 6-тисячне військо воєводи С. Маховського і цим засвідчив, що порвав з Польщею.

Одночасно Дорошенко йде на дружні стосунки з новим Кримським ханом Аділь-Гіреєм та Отоманською Портою. Опираючись на їх підтримку у боротьбі з Польщею після сумнозвісного Андрусівського перемир’я (1667), як виявилось потім, гетьман зробив фатальну помилку. Запрошена в Україну орда калги-султана Карим-Гірея під час походу у західні землі піддала їх спустошенню та пограбуванню. Некерована поведінка татар відштовхнула від Дорошенка широкі народні маси.

Чимало зусиль потратив Дорошенко на порозуміння з Росією. При допомозі однодумця Й. Тукальського він зробив спробу схилити її на свій бік, втягнути її у війну із Польщею. В процесі цієї спільної війни він надіявся об’єднати українські землі; український народ визнає протекцію Росії, але при умові, що в українських містах і селах не буде російських військ, що податки збиратимуть не російські урядовці, а українські, що українські люди користуватимуться власним судочинством тощо. Російська сторона з цими умовами не погодилася.

Не дивлячись на це, Дорошенко у першій половині 1671 р. розгортає поглиблену роботу по зміцненню міжнародного становища козацької України. Зокрема, він встановив політичні контакти з брандербургським курфюрстом Фрідріхом Вільгельмом, зробив спробу повторити поліпшення зв’язків з Московією, особливо стосунків з Лівобережним гетьманом Д.Многогрішним. Дорошенко запропонував йому братерську приязнь для захисту “спільного добра і цілісності” і, як зауважують історики, мав у цьому напрямі значні зрушення.

IV. Криза та поразка революції

Зміцнення становища Дорошенка стурбувало польський уряд. Король вирішив нанести йому поразку, ізолювати від сил, які надають йому підтримку. Цьому сприяв перехід на бік коронного гетьмана Я.Собеського, М.Ханенка, І.Сірка, М.Зеленського та інших старшин.

У цій складній ситуації Дорошенко просить допомоги у Криму та Порти. До України прибула 120-тисячна армія Мегмеда IV. Фактично, на теренах Україна розпочалася польсько-турецька війна. У союзі з Кримом Дорошенко наносить полякам ряд поразок у 1672 р. У цій новій історичній обстановці Польща укладає мир з Туреччиною (18 жовтня 1672 р.), за яким, по-суті, між ними відбувся черговий переділ Правобережної України. За цим договором козацька територія Польщею та Туреччиною визнавалася у межах Зборівської угоди, з неприйнятними для інтересів України умовами.

Бучацький договір розв’язав руки Росії. Вона вважала, що настав час приєднати окреслену договором Україну до Росії, й доручила Лівобережному гетьману І.Самойловичу у 1673 р. розпочати з Дорошенком переговори. Ці переговори укладалися у концепцію Самойловича, що Правобережжя та Західноукраїнські землі разом з Лівобережною Україною мають бути єдиним державним організмом.

Запрошена Дорошенком Порта зрадила його: порушила умови договору 1669 р., стала домагатися зруйнування Дорошенком власних фортець, роззброєння населення, виплати данини тощо. Це породило у душі гетьмана незадоволення та розчарування. У цьому безвиході П. Дорошенко вдруге просить Росію допомогти об’єднати Україну на чолі з єдиним гетьманом, зберегти для Війська Запорозького права і вільності, вивести з Києва російські війська, направити їх для боротьби з турками тощо. Оскільки Москва ці пропозиції відхилила, Дорошенко припиняє цей діалог.

Росія ж робить спробу приєднати Правобережну Україну без Дорошенка. На Переяславській раді 25 березня 1674 р., під тиском Росії, гетьманом “обох Україн” обирається І.Самойлович, перед яким склав клейноди перебіжчик від Польщі М.Ханенко. У відповідь на цю акцію

Туреччина разом зі своїм васалом вирішила завдати Росії поразку.

Свій похід проти російських військ вони супроводжували терором, грабунками та взяттям великого полону. У відповідь місцеве населення Ладижина, Умані, Вінниці, та інших міст вчинило відчайдушний опір.

Мешканці України кляли Дорошенка за дії його союзників, але він їм нічим зарадити уже не міг. Рятуючись від татар і турків, люди переселялися на лівий берег Дніпра, шукали захисту в Росії. Гетьмана почали залишати рідні і близькі люди, соратники. Важкою втратою була для нього смерть вірного друга і порадника Й.Тукальського.

Не врятувало Дорошенка і його пізнє порозуміння з отаманом Коша Запорозького І. Сірком. На весняній раді 1676 р. запорожці визнали Дорошенка гетьманом, схвалили його рішення порвати з турками і татарами, а також інші програмні принципи. Але цієї акції не визнала Москва. Гетьман зрозумів, що перепробувані ним форми і методи творення соборної України, започатковані ним зовнішньополітичні комбінації вичерпали себе. В кінці вересня 1676 р. перед військами Дорошенко засвідчив готовність капітулювати і присягнути Росії. Ця акція, на нашу думку, стала останньою політичною акцією Української Національної революції, що завершилася поразкою.

V. Особливості революції та її значення

Питання особливостей революції та її значення зачіпали в тій чи іншій мірі автори, які займалися науковою розробкою цієї проблеми.

В узагальненому вигляді ці питання знайшли чільне місце в підручниках О.Субтельного, В.Борисенка, В.Смолія, О.Бойка, І.Рибалки, В.Литвина, В.Мордвінцева, А.Слюсаренка, курсі лекцій викладачів Київського національного університету ім. Т.Шевченка та ін.

Вчені дійшли висновку, що поразку української національної революції 1648-1676 рр. обумовив ряд істотних соціально-економічних та суспільно-політичних причин внутрішнього та зовнішньогохарактеру:

1. Передусім, тогочасному українському суспільству для вільного державотворення не вистачило необхідного досвіду, носієм якого повинна була стати його еліта. На цей час процес її становлення був ще не завершений, відчувалося її слабка політична культура, потяг до низькопробної містечкової отаманщини, яка у свою чергу породжувала гостру насичену боротьбу між окремими угрупованнями. У переважної більшості випадків у ментальності української старшини переважали групові, або навіть власні, інтереси над державними.

2. Революцію ослабила недостатня національна (можливо, навіть, націоналістична) зорієнтованість панівного стану української спільноти. Факти свідчать, що значна частина його представників у перші ж дні разом з Річчю Посполитою боролася проти власного народу.

3. Надто повільно відбувся розвиток власної державної ідеї. Українські державотворці часів революції боялися відірватися від митрополій як малі діти від материнських грудей. Саме це породжувало ідеї українського автономізму із самого початку виникнення революції до її завершення, привело до втрати західноукраїнських земель, породження проблеми їх соборності та інших питань.

4. У ході революції не був відпрацьований механізм передачі влади молодшому поколінню, або розв’язання так званого питання українського гетьманського “престолонаслідування”. На практиці стихійно утвердилася республікансько-олігархічна форма правління, слабкість центральної влади та анархізм місцевих отаманів.

5. У процесі державотворення випадало з поля зору розв’язання соціально-економічних проблем, захист прав і свобод черні. Ігнорування цих питань породжувало громадянську війну, маніпуляцію настроями широких мас населення, ворожнечу та війну між класовими структурами.

6. Революція зустріла вороже ставлення до себе з боку сусідніх держав. Росія, Річ Посполита, Туреччина та Крим зробили все, щоб результати революції використати для власної вигоди та збагачення, посіяти ворожнечу в українському суспільстві й не допустити його зміцнення.

Революція 1648-1676 рр. має свої особливості:

а) вчені зауважують, що революційні події були не лише виступом українців проти панської Польщі, а й боротьбою проти імперських амбіцій Московії, Криму та Туреччини.

б) однією із найхарактерніших особливостей української революції було те, що із самого початку тісно, в один пучок були зав’язані проблеми соціально-економічного, національного та релігійного характеру. Їх вирішення вимагало проведення тонкої стратегії і тактики, перспективної політики, чого, як уже було сказано, часом бракувало українським гетьмана та їх оточенню.

в) українська революція здійснювалася в затяжні, тривалі строки. Її події носили, часом, суперечливий характер, супроводжувалися їх спалахами та спадами, переростанням в громадянську війну.

г) в ході української революції із загального контексту всенародної боротьби випав західноукраїнський регіон. Його мешканці часто ставали заручниками і жертвами воєнних перипетій.

д) провідну роль у революції відіграло козацтво. На жаль, значна частина українського панівного класу, разом з польсько-литовською шляхтою, ставала на шлях зради та придушення визвольної боротьби України за соборність і незалежність.

е) на результати революції вплинули вкрай несприятливі геополітичні обставини. Уряди Росії, Польщі, Туреччини та Криму всіляко протидіяли утворенню української незалежної держави. Вони побоювалися її. Україна не вписувалась у їх національні інтереси.

Підсумовуючи, варто підкреслити, що наслідки революції не виправдали сподівань широких народних мас. Революція не породила України в етнічних межах, не відстояла незалежності козацької держави, хоча за свободу було заплачено неймовірно високу ціну.

Значення революції. В ході революційних подій народилася українська держава на Лівобережній Україні, яка проіснувала майже до кінця ХVІІІ ст. Згадана національна державна ідея стала для наступних поколінь українців ідеалом у боротьбі за її відтворення.

Революція відіграла велику роль щодо подальшого розвитку української самосвідомості, формування національної еліти, удосконалення форм і методів її боротьби за незалежність.

Революція 1648-1676 рр. в Україні мала чимало спільних рис з революційними рухами XVII ст. Західної Європи. Зокрема події, процеси і явища української революції стають зрозумілими, коли їх співставити з тогочасними проявами у Англії, Португалії, Данії, Південній Італії, Франції, Австрії, Росії та інших країнах.

Дослідники помічали, що для всіх них були характерні довготривалість боротьби, її злети і спади, у багатьох випадках імпульсивна стихійність тощо. Для всіх революційних подій того часу були актуальними питання соціального, національного та релігійного характеру. Вирішення цих проблем було переплетено в одному вузлі, що ускладнювало розстановку сил, визначення революційних пріоритетів тощо. Й, нарешті, всім революційним подіям того часу бракувало єдності в середовищах політичних національних еліт, що приводило до розколу рушійних сил революцій, ослаблення їх політичного потенціалу. У всіх згаданих країнах геополітичне становище не завжди позитивно впливало на розвиток революційних подій.

Отже, українська революція 1648-1676 рр. типологічно належала до одного ряду з революціями XVII ст. Західної Європи. Не дивлячись на те, що вона одержала поразку, у зовнішньополітичному аспекті українська революція внесла відповідні корективи. Зокрема, вона послабила позиції Речі Посполитої та Криму й привела до значного посилення Росії, Швеції та німецьких князівств. Українська революція позитивно вплинула на розвиток національно-визвольної боротьби народів слов’янських регіонів: Білорусії, Сербії, Болгарії, викликала широкий резонанс у населення Валахії, Молдавії та інших країн.

VIІ. Запитання та завдання

1. Що ви знаєте про Чорну раду в Ніжині (1663)?

2. Чому Ю.Хмельницький у 1663 р. склав повноваження гетьмана?

3. При яких обставинах П.Дорошенко був обраний гетьманом?

4. Назвіть основні заходи П. Дорошенка щодо внутрішньої політики.

5. Як ви оцінюєте зовнішньополітичні кроки П. Дорошенка?

6. Чому П.Дорошенко одержав поразку?

7. Підготуйте короткий письмовий аналіз причин поразки революції, її особливостей та історичного значення.