Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності

Розділ 26

МАЙДАН НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Промова Михайла Горбачова 25 грудня 1991 року про відставку позначила офіційний кінець Радянського Союзу, але його ліквідація лише почалася з цієї дати. СРСР залишив у спадок не тільки зруйновану економіку, а й соціоекономічну інфраструктуру, армію, менталітет, політичну та соціальну еліту, пов’язану спільним минулим та єдиною політичною культурою. Було зовсім не ясно, яке саме утворення посяде місце зниклої імперії — чи то спільнота справді незалежних держав, чи реінкарнація державного утворення з домінуванням Росії. Першим викликом, з яким зіткнулися новообраний президент України Леонід Кравчук та його помічники після відставки Горбачова, стала необхідність переконати російських сусідів у тому, що Співдружність Незалежних Держав аж ніяк не є реінкарнацією СРСР. Це було нелегким завданням.

Дванадцятого грудня 1991 року, виступаючи перед російським парламентом після його ратифікації угоди про співдружність, Борис Єльцин заявив: «У сучасних умовах тільки Співдружність Незалежних Держав може забезпечити збереження політичного, правового й економічного простору, що формувався протягом століть, але тепер майже втрачений». Наступник Єльцина Володимир Путін повторив настрої свого попередника, коли в березні 2014 року сказав: «Багато людей і в Росії, і в Україні, та й в інших республіках сподівалися, що Співдружність Незалежних Держав, що виникла тоді, стане новою формою спільної державності». Якщо в Україні хтось і висловлював такі побажання, то їх точно не було в складі українського парламенту, який 20 грудня 1991 року видав звернення, що стверджувало протилежне: «Згідно зі своїм законним статусом, Україна є незалежною державою — суб’єктом міжнародного права. Україна виступає проти перетворення Співдружності Незалежних Держав на державне утворення з власними керівними та адміністративними органами».

Якими б не були наміри Єльцина, Україна сприймала свою незалежність серйозно та планувала використати платформу, створену співдружністю, для того, щоб домовитися про умови «розлучення», а не про «повторний шлюб». Напруженість між Росією, яка розглядала співдружність як інструмент для реінтеграції пострадянського простору, і Україною, яка наполягала на повній незалежності від Москви, вийшла на перший план у січні 1993 року, коли Україна утрималася від підписання Статуту Співдружності і, таким чином, відмовилася стати повноправним членом організації, яку допомогла створити два роки тому. Київ братиме активну участь в економічних програмах та ініціативах Співдружності, але не у військових. Між ним і Москвою існували серйозні розбіжності щодо майбутнього радянських збройних сил, контролю над ядерними арсеналами і розміщення Чорноморського флоту СРСР.

З самого початку українське керівництво вирішило сформувати власні збройні сили та військово-морський флот на базі підрозділів радянської армії і військово-морського флоту, дислокованих на території України. У той час як балтійські держави попросили радянську армію вийти та створили власні збройні сили з нуля, українці не могли зробити те саме: величезна армія, чисельність якої налічувала 800 тисяч офіцерів і солдатів, не пішла б із власної волі. Їм не було куди йти, оскільки Росія вже мала проблеми з розміщенням сотень тисяч військовослужбовців, які поверталися з країн Центральної та Східної Європи. Колишні члени соціалістичного табору залишали сферу впливу Москви, щоб стати повністю незалежними.

Леонід Кравчук доручив перетворити радянських військових на українських 47-річному генералові Костянтину Морозову, командувачу військово-повітряної армії, який став першим міністром оборони України восени 1991 року. Уродженець Донбасу та наполовину росіянин за походженням, Морозов пов’язав свою долю з майбутнім української незалежності, коли склав присягу на вірність Україні 6 грудня 1991 року, напередодні зустрічі слов’янських президентів в Біловезькій пущі та створенням Співдружності. Третього січня 1992 року перша група радянських військовослужбовців присягнула на вірність незалежній Україні. Передпорядкування Україною 800-тисячних сухопутних військ завершилося навесні 1992 року. Офіцерам надавався вибір: присягнути на вірність Україні й залишитися на службі або переїхати до Росії чи інших частин колишнього Радянського Союзу. Загалом серед офіцерського корпусу, дислокованого в Україні, налічувалося 75 тисяч етнічних росіян. Близько 10 тисяч офіцерів відмовилися скласти присягу й вийшли на пенсію або були переведені. Військовослужбовці строкової служби, призвані до Радянської армії, повернулися додому. Нові призовники тепер прибували лише з України.

У січні 1992 року підрозділи колишнього Чорноморського флоту СРСР також почали складати присягу на вірність Україні. Але перехід флоту в українську юрисдикцію зіткнувся з серйозною проблемою, коли його командувач, адмірал Ігор Касатонов, відмовився приймати присягу на вірність Україні й наказав особовому складу вивести кораблі в море. Це викликало першу серйозну кризу в російсько-українських відносинах у травні 1992 року. У вересні президенти Кравчук та Єльцин домовилися про поділ флоту, щоб уникнути прямого конфлікту між двома державами. Цей процес виявився тривалим. Протягом деякого часу весь флот, що налічував більш ніж 800 кораблів і близько 100 тисяч військовослужбовців, залишався під контролем Москви. 1995 року Росія передала Україні 18% кораблів флоту, але відмовилася залишати Севастополь. 1997 року між двома державами було підписано низку угод, що передбачали подальшу присутність російського флоту, у тому числі не більш ніж 300 кораблів і 25 тисяч військовослужбовців, у Севастополі до 2017 року. Хоча Україна програла битву за флот, угода відкрила шлях до російсько-українського договору, який би гарантував територіальну цілісність України. Сторони підписали такий договір 1997 року, але російському парламенту знадобилося два роки на його ратифікацію. Після того як цей процес був завершений, здавалося, що Україна нарешті завершила «цивілізоване розлучення» зі своїм російським сусідом та колишнім імперським господарем.

До кінця 1990-х років Україна врегулювала кордон і територіальні питання з Росією, створила власну армію, флот і військово-повітряні сили, правові основи для інтеграції з європейськими організаціями в політичній, економічній сфері та у сфері безпеки. Образ України як складової частини європейської спільноти націй та культур уже давно володів думками української інтелігенції, від батька українського лібералізму останніх десятиліть XIX століття Михайла Драгоманова до речника націонал-комунізму 1920-х років Миколи Хвильового. 1976 року європейська ідея потрапила до першої офіційної заяви, виданої Українською Гельсінською групою. «Ми, українці, живемо в Європі», — такими були перші слова цього документа. Україна як офіційний член-засновник ООН не була запрошена до участі в Гельсінській нараді з безпеки та співробітництва в Європі. Проте українські дисиденти вважали, що обов’язки у сфері захисту прав людини, взяті на себе Радянським Союзом у Гельсінкі, стосуються й України. Захищаючи цю точку зору, вони потрапляли до в’язниць і проводили довгі роки в ГУЛАГу та на засланні.

Поява незалежної Української держави 1991 року створила умови для того, щоб мрії дисидентів стали реальністю. В організаційному плані це означало вступ до Європейського Союзу та прощання з радянським минулим, реформування української економіки та суспільства, а також нейтралізацію величезного політичного, економічного та культурного впливу, який Москва й далі здійснювала на свою колишню провінцію. Реалізація повного суверенітету для України стала тепер тісно пов’язуватися з прагненням приєднатися до Європейського співтовариства націй. Ці взаємопов’язані завдання стануть випробуванням для політичних здібностей українських еліт, єдності українських земель та міцності радянського дискурсу про братерські зв’язки України з її найбільшим та історично найважливішим сусідом — Росією.

Політична співпраця України із Заходом почалася у січні 1994 року з підписання угоди, укладеної за посередництвом Сполучених Штатів, згідно з якою Україна відмовилася від ядерної зброї, успадкованої від СРСР, — третього за величиною ядерного арсеналу в світі. У Будапештському меморандумі, що був підписаний у грудні того ж року, Сполучені Штати, Росія і Великобританія надали «безпекові запевнення» Україні, яка приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як неядерна держава. Хоча багато хто в Києві сумнівався, чи обачно відмовлятися від ядерної зброї (вторгнення Росії, одного з гарантів незалежності та територіальної цілісності за Будапештським меморандумом, підтвердить правомірність цих сумнівів 2014 року) існували й значні переваги безядерного статусу. Україна поклала край міжнародній ізоляції, у якій вона опинилася, відмовляючись приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Незабаром країна стала третім за величиною одержувачем американської допомоги після Ізраїлю та Єгипту.

У червні 1994 року український уряд підписав угоду про співпрацю з Європейським Союзом (ЄЄ), першу подібну угоду, що її ЄС запропонував пострадянській державі. Того ж року Україна стала першою країною серед членів і асоційованих членів Співдружності Незалежних Держав, яка приєдналася до угоди про Партнерство заради миру з Організацією Північноатлантичного договору (НАТО). Західний військовий альянс, який був заснований 1949 року на початку «холодної війни», щоб захистити Західну Європу від Радянського Союзу, тепер переосмислював свою місію. НАТО почала будувати інституційні мости з колишніми супротивниками в Східній Європі, в тому числі й Росією, яка підписала угоду за кілька місяців після України. 1997 року Україна поглибила свою співпрацю з альянсом, підписавши Хартію про особливе партнерство й відкривши інформаційний центр НАТО в Києві. 1998 року стала діяти Угода про співпрацю з Європейським Союзом, підписана 4 роки тому. Усе це мало багатообіцяючий вигляд. Однак на шляху України до перетворення на європейську державу за задумом українських інтелектуалів попередніх десятиліть стояли серйозні перешкоди. Більшість із них була в самій Україні.

Як і багато інших країн пострадянського простору, на початку 1990-х Україна пережила велику політичну кризу, спричинену економічним спадом і соціальним розшаруванням, що зосередилася на відносинах між президентом і парламентом — інституціях, створених під час політичних потрясінь в останні роки існування Радянського Союзу. Росія розв’язала цей конфлікт у вересні 1993 року, коли президент Єльцин наказав танкам відкрити вогонь по будівлі російського парламенту й російська влада заарештувала віце-президента Росії та голову парламенту, звинувативши їх у підбурюванні до перевороту проти президента. Радники Єльцина переписали конституцію, обмеживши роль парламенту й перетворивши його скоріше на дискусійний клуб, ніж на активного гравця на російській політичній сцені. Україна вирішила конфлікт, що виник між президентом та парламентом, шляхом компромісу. Президент Кравчук погодився оголосити дострокові президентські вибори, які він програв, а влітку 1994 року він мирно передав владу своєму наступникові, Леоніду Кучмі, колишньому прем’єр-міністру й колишньому директору найбільшого в Європі ракетного заводу.

Протягом бурхливих 1990-х років Україні вдалося не тільки здійснити перше передавання влади між двома суперниками на пост президента, а й правові основи для життєздатної демократії. 1996 року президент Кучма переписав конституцію радянської епохи, але зробив це разом із парламентом, який забезпечив собі активну роль в українському політичному процесі. Однією з головних причин успіху України як демократії було її регіональне розмаїття, спадщина як далекої, так і недавньої історії, що втілилася у політичні, економічні та культурні відмінності, відображені в парламенті та врегульовані шляхом переговорів на політичній арені. Індустріалізований схід став оплотом відродженої Комуністичної партії. Західна Україна, що колись була під владою Австрії та Польщі, посилала до парламенту депутатів, які поповнювали лави національно-демократичного Руху на чолі з колишнім в’язнем ГУЛАГу В’ячеславом Чорноволом. Але той, хто отримував більшість у парламенті, здобував її в результаті коаліційної угоди й повинен був мати справу з опозицією, яку не так легко було задовольнити або схилити до співпраці. Жодне з політичних угруповань не мало достатньо сили, щоб знищити або відтіснити інше. У той час українську демократію інколи називали демократією за необхідністю. Однак це виявилося хорошим знаком. У пострадянському просторі демократії, створені тільки за бажанням реформаторів, не існували дуже довго.

Як це часто буває з колишніми колоніальними адміністраторами, київські еліти страждали на сильний комплекс меншовартості щодо своїх російських колег і спочатку наслідували моделі, створені в Росії, замість того щоб розбиратися з власними політичними, соціальними та культурними проблемами.

їм потрібен був якийсь час, щоб зрозуміти, що російські моделі не працюють в Україні. Україна була іншою. Ніде це не було настільки очевидним, як у релігійному житті. Станом на 1992 рік Українська православна церква, на яку припадало 60% усіх православних громад колишнього Радянського Союзу, розкололася на чотири частини: греко-католиків, які вийшли з підпілля, православних, які залишилися під московською юрисдикцією, прихильників незалежної Української православної церкви Київського патріархату і, нарешті, Українську автокефальну (самоврядну) православну церкву, яка походила з 1920-х років і теж не визнавала владу Москви. Зусилля президента Кравчука перетворити Київський патріархат на фактично державну церкву, як це зробили в Росії з Московським патріархатом, зазнали невдачі. Так само не вдалося це зробити й президенту Кучмі з українською гілкою православної церкви Московського патріархату.

На порозі XXI століття український простір залишався так само плюралістичним, як і після проголошення незалежності. Він, радше, став навіть більш різноманітним. Зрештою, всі політичні сили змушені були прийняти реальність того, що російські політичні рішення, як правило, не працюють в Україні. Президент Кучма пояснив, чому так відбувається, у своїй книжці, виданій 2004 року, наприкінці другого терміну його президентства, з дуже промовистою назвою: «Україна — не Росія».

Основною перешкодою на шляху демократичного характеру українського політичного процесу був катастрофічний економічний спад, який почався після проголошення незалежності і причини якого часто списували саме на неї, згадуючи не лише часи Брежнєва, а й реформи Горбачова як такий собі втрачений рай. За шість років, у період між 1991 і 1997 роками, українське промислове виробництво скоротилося на 48%, у той час як валовий внутрішній продукт (ВВП) втратив приголомшливі 60%. Найбільша втрата (23% від ВВП попереднього року) сталася 1994 року, в рік президентських виборів та підписання першої угоди про співпрацю з ЄС. Якщо порівнювати ці цифри, то вони значно більші, ніж економічні втрати США під час Великої депресії, коли промислове виробництво скоротилося на 45%, а ВВП на 30%.

1990-ті роки принесли в Україну жахливі випробування. Наприкінці десятиліття більш як половина українців заявляли, що їм ледь вистачає грошей на їжу, в той час як ті, хто жив у відносно комфортних умовах, становили лише 2–3% населення. Це призвело до підвищення рівня смертності та зниження народжуваності. Перша обігнала останню вже 1991 року. За десять років по тому, коли уряд незалежної України провів перший Всеукраїнський перепис, у країні мешкало 48,4 мільйона українців, на 3 мільйони менше, ніж під час останнього Всесоюзного перепису, коли їх було 51,4 мільйона.

Україна вкотре стала джерелом еміграції. Багато хто виїздив на кілька місяців або навіть років, щоб заробити гроші, які неможливо було знайти вдома. В основному люди прямували до Росії, з її нафтовими та газовими багатствами, або до країн Східної та Центральної Європи і Європейського Союзу. Інші залишали країну назавжди. Найбільше таких було серед українських євреїв. Багатьом із них не дозволялося залишати Радянський Союз у 1980-ті роки; вони ставали «відмовниками», яким радянська влада відмовляла у виїзних візах, виганяючи з університетів та не допускаючи на державну службу. Тепер вони могли їхати — і їхали в приголомшливих масштабах. У період з 1989 до 2006 року більш ніж 1,5 мільйона радянських євреїв покинули свої країни проживання, в тому числі чимало євреїв України. Якщо українське населення в цілому за період з 1989 до 2001 року зменшилося приблизно на 5%, то частка євреїв упала на 78%, скоротившись з 487 300 до 105 500 осіб. Серед тих, хто виїхав, були сім’ї співзасновників «Paypal» (Макс Левчин) та «WhatApp» (Ян Кум). Виїхати прагнули не лише євреї. Багато емігрантів були українцями, росіянами та представниками інших етнічних груп. Україна також стала перевалочним пунктом для нелегальних іммігрантів з інших частин СНД та інших країн, таких як Афганістан і Пакистан.

Причин різкого економічного спаду було чимало. Крах радянської економіки не тільки порушив економічні зв’язки між різними республіками, а й означав кінець закупівель для колишньої радянської армії. Особливо страждала в зв’язку з цим Україна, яка посідала високорозвинений військово-промисловий комплекс. На відміну від Росії, вона не мала нафтогазових доходів, щоб пом’якшити цей удар. Крім того, український металургійний комплекс — промисловий сектор, який пережив катастрофу й забезпечував більшу частину надходжень до українського бюджету — був повністю залежний від російського природного газу та мусив платити дедалі більше за цей дорогоцінний товар. Але, безсумнівно, найбільш важливою причиною економічного спаду була затримка українським урядом вкрай необхідних економічних реформ і продовження субсидування збиткових державних підприємств шляхом видачі кредитів та друку грошей. Шалена інфляція, що 1992 року сягнула приголомшливих 2500%, закріпила стрімкий економічний спад.

У перші роки незалежності уряд не бажав відмовлятися від власності, а отже, й контролю над промисловими та сільськогосподарськими підприємствами радянської епохи, що вимагали дедалі більше державних субсидій. Коли ж він зрештою вирішив це зробити, то зустрів опозицію у парламенті, здебільшого з боку «червоних директорів», які керували великими підприємствами. 1995 року парламент звільнив від приватизації 6300 державних підприємств. На той час у приватну власність було передано менш ніж третину промислових підприємств. Перший етап приватизації проводився за допомогою ваучерів, виданих для всього населення країни. Від нього виграли здебільшого «червоні директори», які тепер мали активи, але їм бракувало ресурсів для інвестицій. Але приватизація без інвестицій та структурних перетворень не могла оживити українську економіку. Станом на 1999 рік, коли близько до 85% усіх підприємств перейшло в приватну власність, вони виробляли менш ніж 65% усієї промислової продукції. Половина промислових підприємств у країні мала дефіцит. Великі та малі підприємства опинилися в руках управлінців радянської епохи та людей, близьких до уряду. Вони підтримували монополії, стримували конкуренцію і поглиблювали економічну кризу.

Україні потрібні були нові власники та новий клас менеджерів, що оживили б її економіку. Країна отримала і тих, і тих у групі молодих і амбітних бізнесменів, яких ніщо не пов’язувало з радянською плановою економікою і які проклали свій шлях нагору з економічного хаосу часів перебудови та мафіозних війн 1990-х років. Відомі в Україні, як і в Росії, під назвою олігархів, вони з’явилися на другому етапі приватизації, який означав продаж державних активів за частку від їх реальної вартості. Олігархи зайняли кабінети «червоних директорів» за допомогою нових підходів до економій, а також хабарів та інколи стрілянини. Оскільки військово-промисловий комплекс перебував у різкому спаді, найбагатшим призом 1990-х та початку 2000-х років стала металургійна індустрія. У той час більш ніж половина промислової продукції в країні вироблялася у чотирьох східних областях: Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій та Луганській, які або були багаті на залізну руду та вугілля, або виробляли головний продукт українського експорту — сталь.

До числа нових «людей сталі» належав і лідер донецької групи Рінат Ахметов, який на початку 1990-х років узяв на себе керівництво компанією «Люкс», відомою українським правоохоронцям своїми злочинними зв’язками. У Дніпропетровській області основні металургійні активи поділили двоє місцевих підприємців: Віктор Пінчук, який одружився з дочкою президента Кучми, та Ігор Коломойський, який створив один із перших великих приватних банків в Україні. Інші підприємці одержали менші частини українського приватизаційного пирога. Проте, крім корумпованого й часто злочинного процесу приватизації, «олігархізація» української економіки також збіглася із закінченням економічного спаду. Україна почала нове тисячоліття зі швидкого економічного зростання, і, на краще чи на гірше, олігархи були важливими фігурами в цій історії успіху.

Більша частина приватизації української промисловості відбувалася під наглядом президента Леоніда Кучми в період з 1994 до 2004 року. Кучма, який і сам був «червоним директором», головував над цим процесом, що в кінцевому підсумку приніс користь олігархам, які забезпечили йому свою економічну й політичну підтримку. Кучма виграв свій другий термін 1999 року, представляючи себе як єдиного кандидата, здатного перемогти комуністів, які використовували економічний спад і труднощі, щоб узяти реванш, і розділивши національно-демократичний блок: його головний опонент справа, лідер Руху В’ячеслав Чорновіл, загинув за підозрілих обставин в автокатастрофі за кілька місяців до початку виборів. Під час свого другого терміну перебування на посаді, який почався 1999 року, Кучма став верховним арбітром у стосунках між новими олігархічними кланами в економіці й політиці. Він також намагався зміцнити особисту владу й маргіналізувати парламент. Але тут усе пішло не за планом: Україна справді не була Росією.

Падіння президента Кучми почалося восени 2000 року, коли лідер опозиції та голова Соціалістичної партії України Олександр Мороз оприлюднив магнітофонні записи, таємно зроблені в кабінеті Кучми одним із його охоронців. Плівки дозволили звинуватити Кучму в участі в приватизаційних схемах, взятті хабарів та придушенні опозиційних ЗМІ. Одним із журналістів, чиє ім’я згадувалося у записах, був Георгій Гонгадзе, 31-річний засновник інтернет-видання «Українська правда». У вересні 2000 року обезголовлений труп Гонгадзе було знайдено в лісі під Києвом. Співучасть Кучми у вбивстві не було доведено в суді, але більшість із тих, хто слухав опубліковані записи, не сумнівалися в тому, що президент сам віддав наказ міністру внутрішніх справ про залякування та викрадення журналіста.

«Кучмагейт», як охрестили касетний скандал в Україні, став поворотним моментом в українській політиці. Він поклав край зростанню авторитарних тенденцій у президентській адміністрації. Скандал знищив репутацію президента, який здобув повагу суспільства під час свого першого терміну, коли він вирішив суперечки з Росією з приводу Чорноморського флоту, зберіг за Україною Крим та розвернув свою країну в бік Заходу, запустив приватизацію, яку довго відкладали. Опозиція, до якої входили колишні націонал-демократи, соціалісти й навіть комуністи, почала політичну кампанію під гаслом «Україна без Кучми». Новосформований середній клас, який прийшов на зміну інтелігенції радянських часів, знищеній економічною кризою, був ситий по саму зав’язку чиновницькою корупцією, придушенням політичної активності, а також обмеженням свободи слова. Україна хотіла змін.

Нове покоління політиків, яке походило не з-за меж політичного істеблішменту, як у радянські часи, а зсередини, очолило опозицію президентського режиму. Ті, хто хотів покласти край корупції в уряді, поліпшити відносини із Заходом, заплямовані «кучмагейтом», і запустити програму інтеграції з Європейським Союзом, знайшли свого лідера в 47-річному Вікторові Ющенку, колишньому прем’єр-міністрі, який не мав жодних зв’язків з політичними та економічними кланами Східної України та походив із сільськогосподарського північного сходу.

Віктор Ющенко поклав початок економічному зростанню країни. Під час свого короткого перебування на посаді прем’єр-міністра, з грудня 1999 року до травня 2001 року, Ющенко, разом зі своїм віце-прем’єр-міністром Юлією Тимошенко, закрив чимало лазівок, що дозволяли олігархам уникати сплати податків. Він знизив податки на середній і малий бізнес, вивівши більшу частину української економіки з тіні та збільшивши державні доходи. Це, в свою чергу, дозволило уряду Ющенка розплатитися із заборгованостями зарплат і пенсій. Під час його перебування на посаді ВВП України припинив падіння і показав стійке зростання — 6% 2000 року, а також зростання промислового виробництва на 12%. Ця тенденція буде тривати протягом більшої частини десятиліття. Звільнений з посади в розпал «кучмагейту» Ющенко невдовзі з’явився на чолі партії «Наша Україна», яка отримала майже чверть голосів виборців на парламентських виборах 2002 року.

У той час як прихильники реформ в Україні покладали надії на Віктора Ющенка, колишній губернатор Донецької області та останній прем’єр-міністр часів Кучми Віктор Янукович став уособленням олігархічного режиму. Також на ньому зупинив свій вибір президент Росії Володимир Путін, що змінив 2000 року Бориса Єльцина та прагнув мати союзника, якщо не васала, у Києві. 2004 року Ющенко і Янукович зустрілися на президентських виборах, що відзначалися найбільш запеклою боротьбою з часів незалежності. На початку вересня 2004 року Ющенко, який був лідером президентських перегонів, несподівано й сильно захворів. З неясним діагнозом та в загрозливому для життя стані його помічники доправили його до клініки у Відні, де лікарі дійшли шокуючих висновків. Кандидат у президенти від «Нашої України» був отруєний, і отрута була особливою — діоксин типу, який вироблявся у декількох країнах, у тому числі Росії, але був недоступний в Україні. Правильний діагноз врятував Ющенку життя. Зі спотвореним отрутою обличчям та залежністю від важких ліків, що мали допомогти впоратися з пекучим болем, Ющенко повернувся до виборчих перегонів, здобувши ще більшу підтримку виборців.

Наприкінці жовтня 2004 року, коли українці прийшли на виборчі дільниці, щоб вибрати одного з 24 кандидатів у президенти, Ющенко отримав перше місце, а Янукович друге — обидва набрали близько 40% голосів. Вони вийшли в другий тур, де Ющенко заручився підтримкою більшості виборців, чиї кандидати не пройшли в першому. За підсумками другого туру голосування 21 листопада, незалежні екзит-поли показували, що Ющенко явно лідирує з 53% голосів виборців проти 44% у Януковича. Але коли контрольована урядом виборча комісія оголосила офіційні результати, більшість українських виборців були здивовані. Згідно з офіційним повідомленням, Янукович переміг з 49,5% голосів проти 46,9% голосів у Ющенка. Офіційні результати були сфальсифіковані. Записи телефонних розмов між членами передвиборчого штабу Януковича показали, що вони втрутилися у роботу сервера державної виборчої комісії, щоб сфальсифікувати результати виборів, передані до Києва.

Прихильники Ющенка були обурені. Згідно з оцінками, 200 тисяч киян вийшли на Майдан Незалежності на знак протесту проти фальсифікації виборів. Почалася Помаранчева революція, що дістала цю назву за офіційними кольорами президентської кампанії Ющенка. Протягом наступних днів та тижнів завдяки протестувальникам, що приїздили з регіонів, кількість учасників маніфестацій збільшилася до півмільйона. Коли телевізійні камери передали зображення з Майдану на весь світ, європейські глядачі вперше відкрили для себе Україну як щось більше, ніж далекий регіон на мапі. Ці зображення не залишали сумнівів, що її мешканці хочуть свободи та справедливості. Європа та світ не могли залишитися осторонь. За підтримки виборців, європейські політики включилися в українську кризу й відіграли важливу роль у її вирішенні. Ключова роль дісталася польському президенту Олександру Квасневському, який переконав Леоніда Кучму підтримати рішення Верховного Суду про анулювання офіційних результатів виборів як сфальсифікованих.

Двадцять шостого грудня 2004 року українці пішли на дільниці втретє за два місяці, щоб вибрати нового президента. Як і слід було очікувати, Ющенко виграв з результатом 52% в порівнянні з Януковичем, який набрав 44%. Ці результати були близькі до тих, що показували незалежні екзит-поли під час другого туру виборів. Помаранчева революція здобула свого президента. Але чи міг він виконати обіцянки цієї революції — застосувати суворі заходи до кланового капіталізму, звільнити країну від корупції та наблизити її до Європи? Ющенко вважав, що так. Його шлях до трансформації України лежав через Європейський Союз.

Президент Ющенко зробив своїм пріоритетом зовнішню політику й по секрету казав одному зі своїх помічників, що приєднання до ЄЄ є метою, заради якої варто жити. Українські дипломати робили все можливе, щоб скористатися з позитивного іміджу України, створеного на Заході Помаранчевою революцією, і «вскочити в потяг» розширення ЄЄ: 2004 року Європейський Союз прийняв до свого складу 10 нових членів, 7 з яких були колишніми радянськими сателітами й республіками. Але було запізно: потяг уже рушив зі станції. У той час як Європейський парламент у січні 2005 року проголосував за встановлення більш тісних відносин з Україною з перспективою майбутнього членства, Європейська комісія, яка ухвалювала рішення про розширення, була значно обережнішою. Замість того щоб почати переговори про приєднання до союзу, вона запропонувала Україні план тіснішої співпраці.

Локомотив історії не привів Україну в ЄЄ разом з її західними сусідами з кількох поважних причин. Деякі з них були поза контролем Києва. Німеччина та інші основні гравці в союзі були стурбовані економічними й політичними наслідками розширення, яке вже охопило більшу частину Східної Європи. Вони підлили оливи до вогню, поставивши під сумнів статус України як «європейської держави». Але основні причини, з яких Києву не вдалося приєднатися до європейського клубу демократичних країн, стосувалися самої України. Післяпомаранчеві роки були сповнені внутрішніх суперечностей. Серйозні досягнення перемішувалися з вражаючими провалами урядової політики.

Новий уряд припинив переслідування політичних опонентів і забезпечив гарантії свободи слова для громадян та ЗМІ. Економічний стан в Україні був кращим, ніж можна було очікувати. У період між 2000 і 2008 роками, коли її економіка відчула на собі вплив глобального економічного спаду, ВВП країни зріс удвічі, досягнувши 400 мільярдів доларів і перевищивши дані по ВВП за 1990 рік, останній повний рік існування СРСР. Але уряду Ющенка не вдалося зробити Україну більш справедливим місцем, в якому можна жити й вести бізнес. Він зробив вкрай мало для подолання повсюдної корупції. Крім того, зміни до конституції, на які команда Ющенка погодилася в грудні 2004 року, щоб скасувати сфальсифіковані вибори, зробили країну важко керованою. Відповідно до поправок, яких вимагали прихильники Януковича і прийняв Ющенко, президент втратив право призначати прем’єр-міністра, який тепер обирався парламентом і став самостійним гравцем в українській політиці. Ні президент, ні прем’єр не мали достатньо повноважень, щоб здійснити реформи самотужки, до того ж Ющенкові було важко знаходити спільну мову з Юлією Тимошенко, своєю колишньою революційною соратницею.

На початку 2010 року, коли термін Ющенка добігав кінця, в країні панувало широке розчарування його правлінням. Його суперництво з Тимошенко перетворило українську політику на нескінченну мильну оперу, дискредитуючи справу реформ та європейської інтеграції. Спроба президента побудувати сильну українську національну самосвідомість шляхом пропагування пам’яті про Голодомор 1932–1933 років і вшанування вояків Української повстанської армії не змогла принести йому широкої електоральної підтримки. Фактично політика пам’яті розділила українське суспільство. Особливо контроверсійним стало присвоєння Ющенком посмертно звання «Герой України» Степанові Бандері — лідеру українського радикального націоналізму 1930–1940-х років. Справа Бандери викликала бурхливу негативну реакцію не тільки на сході та півдні країни, а й серед української ліберальної інтелігенції в Києві та Львові й відвернула європейських друзів України. Ющенко, як говорили оглядачі того часу, хотів привести Україну до Європи, але мав на увазі Європу початку XX, а не XXI століття.

Не тільки Україна, а й весь пострадянський регіон фактично застрягли в попередньому столітті, намагаючись упоратися з переходом від імперського суб’єкта до незалежної держави, що країни Центральної Європи здійснили майже сто років тому. Дуже скоро Україна опиниться в кризі, що нагадає багато з проблем не XX, а XIX століття. Ця криза принесе з собою іноземну інтервенцію, війну, анексію та ідею поділу світу на сфери впливу. Вона також стане випробуванням на рішучість України залишитися незалежною і кине виклик ключовим елементам її національної ідентичності.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.