Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності

Розділ 15

ПРОЗОРИЙ КОРДОН

У 1848 році, за рік після того, як російські урядовці застосували репресії проти членів Кирило-Мефодіївського братства, українці імперії Габсбургів створили у Львові свою першу політичну організацію — Головну Руську раду. Галицькі українці називали себе русинами і зазвичай під цим іменем були відомі в імперії. Рада дуже відрізнялася від організації, що існувала в Києві в 1846–1847 роках. Якщо братство діяло таємно, мало обмаль учасників і було знищене російською імперською владою, рада розпочала свою діяльність з допомогою та підтримкою австрійського губернатора Галичини, мала велику кількість членів і широку громадську підтримку.

Незважаючи на всі відмінності між цими двома організаціями, збіг у часі їх створення вказує на дуже важливу рису в розвитку української культури, національної ідентичності та політичної активності. Цей розвиток мав два шляхи, і, коли рух на одному сповільнювався або зупинявся, прогрес на іншому міг продовжуватися і навіть набирати швидкості. Відокремлені імперським російсько-австрійським кордоном, українські активісти були об’єднані безліччю зв’язків у процесі націєтворення. Такі зв’язки простягалися через політичний кордон, що в XIX столітті став ще й релігійним, відокремивши українських католиків (уніатів) від українських православних. Досить часто контакти між двома групами українських діячів тривали всупереч бажанням двох імперій, що боролися одна з одною. Ці зв’язки розвивалися за кількома каналами, що допомагало двом гілкам руху створити спільне бачення майбутнього України.

Українським діячам, поділеним політичними кордонами, але об’єднаним за духом та національною ідеологією, подолати їхні обмеження допомагав той простий факт, що два імперських уряди проводили різну політику щодо своїх українських меншин. Ці відмінності не були ніде настільки сильно вираженими, як у підході до уніатської церкви, яку обидві держави успадкували від польсько-литовської Речі Посполитої. На відміну від російських можновладців, австрійці ніколи не переслідували уніатів і не намагалися «возз’єднати» їх з панівною (у їхньому випадку католицькою) «материнською церквою». Насправді, вони ставилися до уніатів з повагою, про що свідчила нова офіційна назва конфесії — греко-католики (тобто католики візантійського обряду). Їхні польські католицькі брати називалися римо-католиками. Уряд створив семінарію для підготовки греко-католицького духівництва — спочатку у Відні, а потім у Львові. На початку XIX століття церква отримала незалежність від інших уніатських єпархій, що опинилися в Російській імперії, а статус Львівської єпархії було підвищено до рівня митрополії. Оскільки більшість світської еліти перейняла католицизм і польську культуру, греко-католицькі священики залишилися єдиними лідерами русинського суспільства і з часом сформували основу новітнього українського національного руху.

Чому Габсбурги діяли в такий спосіб? Як це не парадоксально, з тієї ж причини, що й Романови. Обидві імперії мали ту саму проблему — зростання польського націоналізму, але обирали різні стратегії боротьби з нею. Російський імперський уряд ліквідував уніатську церкву й загальмував розвиток українського національного руху з метою захисту імперської російської нації від польської «пропаганди», у той час як австрійські урядовці намагалися протидіяти цій пропаганді, посилюючи русинський рух у своїй державі. Вони ніколи не прагнули перетворити русинів на німців і не мали жодної проблеми з їх розвитком як самостійної нації. Насправді, вони підтримували цей процес як противагу добре розвиненому й організованому польському руху.

Такою була політика, уперше втілена на практиці австрійською владою в революційному 1848 році. Від Палермо до Парижа й Відня у Європі піднімався ліберальний націоналізм, кидаючи виклик кордонам, установленим Віденським конгресом, і урядам, які правили в цих кордонах. У березні 1848 року угорці, натхненні революційними подіями в Парижі, стали вимагати від Габсбургів незалежності. Вони боролися за свою свободу зі зброєю в руках. Поляки взяли з них приклад, піднявшись спочатку в Кракові, а потім у Львові з вимогою громадянських свобод та автономії. Багато з цих вимог не влаштовували ані уряд у Відні, ані щонайменше половину галицького населення. Українці становили близько половини від 4,5-мільйонного населення провінції. Поляків налічувалося близько 40%, євреїв — близько 7%. Українці становили абсолютну більшість у так званій Східній (справжній) Галичині, у той час як поляки були в більшості в Малопольщі, що тепер називалася Західною Галичиною і включала Краків. Євреї жили по всій збільшеній імперській провінції, при цьому приблизно 60% східногалицького єврейства проживало в містах та маленьких містечках.

Провінція була аграрною і менш економічно розвиненою, ніж більшість володінь Габсбургів. Після поділів Речі Посполитої імператор Йосиф II відсторонив традиційну польську еліту від управління і залучив імперських чиновників (дуже часто онімечених чехів із Богемії) до створення нової адміністративної системи; він також намагався підняти освітній та культурний рівень населення і захистити селян від зловживань їхніх господарів. Прибравши польську еліту від влади, Йосиф спочатку ігнорував євреїв, дозволивши їм зберегти автономію в обмін на сплату так званого податку терпимості. Потім 1789 року він видав едикт про віротерпимість, що став важливим кроком на шляху урівнення австрійського єврейства в правах з рештою підданих, але разом із тим він розпустив традиційні єврейські інститути, заборонив використання ідишу та івриту в офіційних документах і запровадив військову службу для євреїв. Коли в березні 1848 року до Львова прийшла революція, багато євреїв були раді об’єднати сили з польською опозицією. Однак, коли австрійська армія за допомогою російських військ розгромила угорську революцію, надії поляків на відновлення державності та євреїв на рівність також були зруйновані.

Галичанами, які найбільше отримали від революції, стали українці — можливо, найбільш лояльні до імперії та найменш активні учасники подій. Вони не мали бажання приєднуватися до польського руху, оскільки в польських відозвах спочатку не було жодної згадки про українське населення регіону або його потреби. У квітні 1848 року лідери української громади, усі представники греко-католицького духівництва, видали власну відозву до імператора, заявивши про свою лояльність та попросивши захисту від польського панування і прав для русинської мови. З благословення та за підтримки австрійського губернатора Галичини графа Франца Стадіона греко-католицькі священнослужителі створили Головну Руську раду. Начальник поліції Львова Леопольд фон Захер-Мазох (батько майбутнього письменника) схвалив заснування першої української газети «Зоря Галицька». Стадіон розглядав русинську мобілізацію як «засіб паралізувати польський вплив і здобути підтримку для австрійської влади в Галичині».

Під керівництвом духівництва Головна Руська рада виявилася ефективною противагою Польській національній раді, яка очолила польську національну революцію. Вона відрізнялася своїми вимогами від польської ради майже в кожному важливому питанні. Якщо поляки були радикальними, то українці були консервативними. Щодо майбутнього Галичини, то в той час як поляки хотіли автономії для всієї провінції, українці прагнули її поділу, з відновленням колишньої, меншої Галичини, де українці становили б 70-відсоткову більшість. Петицію про поділ провінції підписали 200 тисяч осіб. Та він не відбувся: Галичина залишилася цілою. Але українці вийшли з революції з власною політичною організацією та газетою, мобілізовані, як ніколи раніше.

Безперечно, найбільш революційною подією було скасування кріпацтва та початок активної участі селян у виборчій політиці. Обидві події сталися у відповідь на вимоги польських революціонерів, але були ініційовані австрійською владою і виграли від них українці, які становили більшість селянства в провінції. У Галичині 16 з 25 українців, обраних до австрійського парламенту, були селянами; на Буковині до селян належали всі 5 обраних українців. Вибори українських депутатів до парламенту мали великий вплив на громаду, оскільки вводили габсбурзьких українців до світу виборчої політики й навчали їх самоорганізації не для повстання (селянські повстання також мали місце), а для політичної діяльності.

Придушення революції призвело до зникнення Головної Руської ради — уряд заборонив її 1851 року, — але не українського національного руху, народженого в подіях 1848 року. Протягом 1850-х і переважної частини 1860-х років ним керували люди з того ж церковного середовища. Вони стали відомі як «святоюрці», за іменем головного греко-католицького собору у Львові. Їхня етнонаціональна орієнтація дала їм друге найменування — старорусини. Лояльні до імперії та консервативні у своїх політичних і соціальних поглядах, греко-католицькі єпископи та священнослужителі, які очолювали русинський рух, вважали себе та свій народ представниками окремої русинської нації. Їхніми головними ворогами були поляки, основним союзником — Відень, у той час як їхні російські побратими — українці або малоросіяни — залишалися на периферії їхнього думання.

Хоча революція 1848 року сприяла формуванню нової української нації, вона залишила відкритим питання про те, що це за нація. Варіант «русини», представлений лідерами Головної Руської ради, включав низку альтернатив, найкраще представлених вибором самосвідомостей, зробленим «Руською трійцею» — гуртком поетів та письменників-романтиків, які з’явилися на літературній сцені в 1830-ті роки. Три провідних члени гуртка: Яків Головацький, Маркіян Шашкевич та Іван Вагилевич — були студентами греко-католицької духовної семінарії у Львові. Як і національні будителі по всій Європі, вони збирали фольклор та захоплювалися історією. Їх надихала культурна діяльність інших слов’ян імперії Габсбургів, а їхні ідеї брали свій початок у роботах українських будителів Наддніпрянщини, таких як «Енеїда» Івана Котляревського, збірки українських народних пісень, опубліковані в Російській імперії, та твори харківських романтиків. 1836 року вони видали в Буді свій перший і останній альманах — «Русалка Дністровая».

На час публікації цього видання усі три лідери гуртка вважали габсбурзьких українців частиною більшої української нації. З часом їхні переконання похитнулися і вони стали піддавати їх сумніву. Лише один із трьох, Маркіян Шашкевич, вшановується нині як засновник української літератури в Галичині. Він помер 1843 року, задовго до революції 1848 року та спричинених нею політичних та інтелектуальних потрясінь. Його колега Іван Вагилевич приєднався до пропольського «Руського собору» 1848 року, і лідери українського руху стали вважати його зрадником. У 1850-ті роки третій член трійці, Яків Головацький, став лідером галицьких москвофілів, які розглядали галицьких українців як частину більшої російської нації. Таким чином, якщо використовувати пізніші історіографічні терміни, члени трійці стали прихильниками української (Шашкевич), пропольської (Вагилевич) та москвофільської (Головацький) течій українського руху в Галичині.

Вибір орієнтації був тісно пов’язаний з вибором алфавіту для написання українських текстів. В «абеткових війнах», що струснули українське суспільство в 1830-ті й потім у 1850-ті роки, змагалися три варіанти: традиційна кирилиця, що використовувалася в церковнослов’янських текстах; цивільна кирилиця, майже така сама, як у Російській імперії; і, нарешті, латинський алфавіт. Австрійська влада та польські еліти віддавали перевагу останньому варіанту, оскільки він робив українську літературу, яка ще тільки з’являлася, ближчою до імперського стандарту та сприйнятливішою до культурної полонізації. Та коли 1859 року уряд спробував запровадити латиницю для українських текстів, усі русини-українці одностайно виступили проти. Невдовзі стало зрозуміло, що нова нація, яка формується в Галичині, не буде використовувати ніякої іншої писемності, окрім кирилиці. Питання про те, буде ця нація окремою спільнотою або частиною більшого російського чи українського народу, залишалося відкритим.

Галицька «абеткова війна» 1859 року гучно відлунювала по інший бік імперського кордону. Того року російська влада заборонила видання або ввезення з-за кордону українських і білоруських текстів, написаних латиницею. Цей захід розглядався як антипольський. Його ініціатор, київський цензор на ім’я Новицький, писав у доповідній записці, що в Галичині урядовці намагаються перетворити «росіян» на поляків за допомогою латинської абетки. Він вважав, що використання латиниці в Російській імперії матиме той самий ефект. «Селяни західних губерній, стикаючись тут із матеріалами, написаними малоросійською мовою, але польськими літерами, будуть, природно, мати більше бажання вчити польський алфавіт, ніж російський», — писав Новицький. Це, у свою чергу, могло підвести їх до читання польських книжок і піддати польським впливам, відвернувши від «духу та тенденцій російської літератури». Заборону було впроваджено майже відразу.

Основне занепокоєння в цензора викликали селяни, яких збиралися звільнити. 1861 року кріпацтво дійсно було скасовано в Російській імперії — за 12 років після звільнення кріпаків у Галичині та на Буковині. Це сталося без революції, але не без польського повстання, що відбулося в Російській імперії 1863 року. Як і селяни габсбурзької України, їхні побратими в Російській імперії отримали особисту свободу, але дуже мало землі, що робило їх економічно залежними від дворянства. Але, на відміну від габсбурзьких українців, українські селяни держави Романових не отримали ні виборчих прав, ні власних інституцій. Вони також не мали ні кафедр в університетах, ні книжок рідною мовою. Більше того, уряд заборонив видання релігійних та освітніх текстів, написаних «малоросійським наріччям».

Заборона всіх видань українською мовою у Російській імперії набрала чинності в травні 1863 року, у розпал польського повстання, що почалося в січні. На кону знову була лояльність українського селянства. Рішення уряду щодо української мови було зумовлене тим, що його головною турботою була консолідація російської імперської нації, що вимагало захисту селянства від небажаних національно-культурних ініціатив з боку українофілів. «Попередні твори малоруською мовою були розраховані лише на освічені класи південної Росії, а тепер прихильники малоруської народності звернули свої погляди на масу неосвічену, і ті з них, які прагнуть здійснити свої політичні задуми, взялися під приводом поширення грамотності й освіти видавати книги для початкового читання, букварів, граматик, географій тощо»^[26], — писав міністр внутрішніх справ Петро Валуєв у циркулярі, що забороняв україномовні видання не лише латиницею, а й кирилицею. Дія Валуєвського циркуляру не поширювалася на художню літературу, бо її на початку 1860-х років було дуже мало. Але він боляче вдарив по решті публікацій. За п’ять років між 1863–1868 роками, коли Валуєв пішов у відставку, кількість видань українською мовою впала з 33 до 1.

Маючи спочатку тимчасовий характер, у травні 1876 року заборона стала постійною. Того місяця імператор Олександр II видав указ, відомий як Емський (він відпочивав на курорті в німецькому місті Емс). Цей новий указ пішов далі, ніж Валуєвський циркуляр, заборонивши всі публікації українською мовою, а також ввезення україномовної літератури з-за кордону. Також він забороняв театральні вистави українською та публічні виступи з виконанням українських пісень. Як і Валуєвський циркуляр, Емський указ тримали в секреті від широкої публіки. У 1880-ті роки обмеження були послаблені — з переліку прибрали п’єси та пісні, але публікація та імпорт будь-яких текстів українською мовою залишалися під забороною ще чверть століття. Уряд дотримувався формули, що її приписують Петру Валуєву, який заявляв, що «ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і не може бути». Українська мова, культура та самосвідомість розглядалися імперією як загроза не менша, ніж польський націоналізм: на кону була сама єдність російської нації.

Хоча Олександр II підписав Емський указ у далекій Німеччині, його головний ініціатор та пропагандист мешкав у Києві. Михайло Юзефович, етнічний українець із Полтавщини, здобув освіту в ліцеї при Московському університеті. Він був поетом і в молодості підтримував дружні стосунки з Олександром Пушкіним. Пізніше Юзефович воював на Кавказі в чині офіцера й був поранений. Він став важливою фігурою в освітньому та культурному житті Києва в 1840-ві роки, коли обійняв керівну посаду в Київському навчальному окрузі та взяв активну участь у роботі Археографічної комісії, якій було доручено документально довести, що Правобережна Україна завжди була російською. За своїми політичними та культурними поглядами Юзефович був зразковим «малоросом». Він був місцевим патріотом, який вважав, що працює на благо Малоросії по обидва боки Дніпра; поміркованим народником, який вірив у необхідність захисту малоросійських селян від польської знаті, єврейських орендарів та католицького (і уніатського) духівництва; прихильником єдності усіх «племен» російського народу. Він був вірним підданим імперії, у якій вбачав союзницю та захисницю свого взірця малоросійського патріотизму.

Залежно від часу й обставин, Юзефович був і союзником, і супротивником групи інтелектуалів, відомих посадовцям під назвою українофілів. Він був ключовим учасником арешту членів Кирило-Мефодіївського братства, але був радше на їхньому боці, ніж на боці чиновників. Юзефович відмовився прийняти письмовий донос від студента, який прийшов до нього, щоб повідомити про підривну діяльність братства. Пізніше він попередив Миколу Костомарова про те, що насувається поліційний обшук, і допоміг йому знищити компрометуючі документи. Юзефович не вважав діяльність Костомарова та його друзів шкідливою для держави. Він дивився на них як на союзників у боротьбі проти польського культурного домінування на Правобережжі та Волині.

Пам’ятник Богдану Хмельницькому, зведений у центрі Києва за активної участі Юзефовича, втілює його переконання і прихильності. Оригінальний напис на монументі був таким: «Богдану Хмельницькому від єдиної і неподільної Росії».

На момент відкриття пам’ятника 1888 року Юзефович уже не вважав українофілів невинним товариством. 1875 року він написав доповідну записку до імператорської влади під назвою «Про так званий українофільський рух», де звинуватив своїх опонентів у намаганні відірвати Україну від Росії. Валуєвський циркуляр не спрацював, стверджував Юзефович, оскільки послужив лише для зміцнення зв’язків між українофілами в Російській імперії та австрійській Галичині, де останні друкували свої праці й діяли як агенти поляків. Тому потрібні були більш радикальні заходи, щоб зупинити руйнівну діяльність українофілів. Хоча місцеві чиновники, у тому числі київський генерал-губернатор, вважали звинувачення Юзефовича перебільшеними, урядовці в Санкт-Петербурзі, які переймалися єдністю імперії та можливими інтригами з боку не лише поляків, а й Габсбургів, сприйняли його аргументи й логіку. Імператор підписав указ, що не лише забороняв видання та імпорт україномовної літератури, а й надавав субсидію для московської галицької газети, що мала боротися з українофільством у державі Габсбургів.

Ким були ці українофіли, яких Юзефович вважав такими небезпечними для Російської імперії? Одним із них був Павло Чубинський, автор тексту гімну «Ще не вмерла Україна». Другий — професор стародавньої історії Київського університету Михайло Драгоманов. Обидва були членами Київської громади — організації української інтелігенції, що опікувалася виключно культурницькою роботою. Жоден із них не стверджував, що Україна повинна вийти зі складу Російської імперії, і не виявляв пропольських симпатій. Однак вони критично ставилися до старшого покоління лідерів українського руху, яким не вдалося скасувати заборони, запроваджені Валуєвським циркуляром. На розгортання конфлікту вплинуло й те, що Драгоманов та його прихильники виключили Юзефовича з керівництва Київського географічного товариства — центру академічної діяльності в місті. Юзефович завдав удару у відповідь із наслідками, яких ніхто не міг передбачити на початку конфлікту.

Конфлікт поколінь між українофілами та прихильниками малоросійської ідеї переріс у культурну та ідеологічну війну, оскільки Емський указ радикалізував українофілів. Це особливо стосується Михайла Драгоманова, який, звільнений зі своєї професорської посади, знайшов притулок у Швейцарії. Драгоманов оселився в Женеві, де створив низку праць, що зробили його найвпливовішим українським політичним мислителем XIX століття. Він був також першим, хто сприйняв соціалістичні ідеї. У 1880-ті роки він виступив з ідеєю окремішності українського народу і висунув ідею європейської федерації, до складу якої входила б і Україна. У певному сенсі він повернувся до ідей, висловлених Костомаровим у «Книзі буття українського народу». Федерація, що її пропонував Драгоманов, була, однак, не слов’янською, а загальноєвропейською. У працях Драгоманова український рух відійшов від шоку, спричиненого знищенням Кирило-Мефодіївського братства, і почав знову думати про політичні цілі та наслідки своєї культурної діяльності.

Драгоманов був також першим політичним мислителем, чиї ідеї мали сильний вплив на події в австрійській Україні. У той час як більшість звинувачень, висунутих Юзефовичем проти українофілів, були фальшивими, його твердження, що вони встановили тісні контакти з Галичиною та що Валуєвський циркуляр лише зміцнив ці зв’язки, були правильні. Не маючи можливості публікуватися українською в Російській імперії, українофіли скористалися тими можливостями, що існували в Галичині. Емський указ, викликаний доносами Юзефовича, зробив Галичину навіть більш привабливою в цьому сенсі. Із забороною публікувати літературні твори в Україні, що перебувала під російським правлінням, найбільш відомі постаті української літератури, у тому числі письменник Іван Нечуй-Левицький та драматург Михайло Старицький, стали видавати свої твори в Галичині. Емський указ не зупинив розвитку української літератури, але створив ситуацію, коли більшість видатних авторів мешкала в Російській імперії, у той час як їхні читачі були по інший бік кордону в Австрії. Письменники не мали прямого доступу до читачів, і навпаки. За іронією долі, ця ситуація сприяла створенню спільної літературної мови та культури по обидва боки імперського кордону.

На той час коли східні українці відкрили для себе Галичину як місце вільного вираження своїх думок та видавничий ринок, галицькі українці були, по суті, розколоті на дві конкурентні групи, русофілів і українофілів. Розкол став цілком очевидним у результаті конституційної реформи 1867 року в імперії Габсбургів. Програвши війни з Італією та Пруссією, двома новопосталими національними державами, уряд Габсбургів вирішив подовжити існування імперії, зробивши серйозні поступки найбільш агресивній її частині — угорцям. Австро-угорський компроміс створив дуалістичну монархію, відому як Австро-Угорщина. Королівство Угорщина отримало власний парламент і широку автономію, з рештою імперії її пов’язували особа імператора, спільна зовнішня та військова політика. Але угорці були не єдиною нацією імперії Габсбургів, яка дістала вигоду з цієї угоди: поляки та хорвати також отримали автономію. На жаль для українців, польська автономія була створена за їхній рахунок: Відень передав Галицьку провінцію під управління її традиційної польської еліти.

Лідери русинського руху почувалися зрадженими: Габсбурги покарали їх за лояльність, у той же час нагородивши бунтівні нації. Компроміс 1867 року став похоронним дзвоном за керованими церковною ієрархією старорусинами. Він зміцнив москвофільський рух, керівники якого, зокрема й греко-католицький священик Іван Наумович, стверджували, що русини не отримали нічого за свою лояльність і мусять змінити ставлення до уряду, якщо хочуть протистояти полонізації. Наумович критикував зусилля зі створення окремої русинської нації. Справді, у неї не було жодних шансів витримати польський політичний та культурний натиск.

За Наумовичем, австрійські русини були частиною більшої російської нації. Його прихильники вважали себе квазімалоросами, стверджуючи, що російська мова є насправді версією малоросійської і що «малорос» може опанувати її за годину. Завдання виявилося набагато важчим: намагаючись опанувати російську, лідери руху створили суміш російської, української та церковнослов’янської мов, якою вони намагалися спілкуватися одне з одним і писати свої твори.

Наприкінці 1860-х років москвофіли взяли під контроль більшість українських організацій Галичини. На Закарпатті нові угорські господарі гальмували будь-яку місцеву культурну діяльність, проводячи політику агресивної мадяризації. Уряд Росії підтримував діяльність москвофілів матеріально, що, як і очікувалося, викликало підозри у Відня. 1882 року австрійські урядовці заарештували Наумовича та звинуватили його в зраді. Він був автором селянської петиції про заснування православної парафії у греко-католицькому селі, що розглядалося як спроба проросійської пропаганди. Поряд із Наумовичем під суд потрапили й інші лідери москвофільського руху Галичини та Закарпаття. Вони були визнані винними в скоєнні різних злочинів проти держави й кинуті до в’язниці. Пізніше багато звинувачених, у тому числі й сам Наумович, емігрували до Російської імперії.

Слідом за процесом 1882 року почалося судове переслідування інших москвофільських діячів. У той час як російська імперська влада переслідувала тих, хто сумнівався в належності українців до великої російської нації, австрійці переслідували тих, хто пропагував цю ідею. Офіційне придушення москвофільської діяльності послабило цей рух і допомогло просунути іншу групу активістів у центр галицької політичної сцени. Вони були відомі як народовці або українофіли, і їхні витоки зазвичай простежують від «Руської трійці» та Маркіяна Шашкевича, проте свій безпосередній початок вони беруть від товариства «Просвіта», заснованого 1868 року, за рік після австро-угорського компромісу. Як і москвофіли, українофіли вважали, що стара політика орієнтації русинського руху на імперський уряд вичерпала себе. Але шлях, запропонований українофілами, суттєво відрізнявся від ідей їхніх опонентів. Вони заявили, що габсбурзькі русини дійсно є частиною більшої нації, але не російської імперської, а української. Українофіли конфліктували з церковною елітою, яка традиційно очолювала русинський рух, і презентували себе захисниками народних інтересів; звідси й назва «народовці», що пристала до них.

Галицькі народовці та їхні видання стали природними союзниками українофілів Російської імперії. 1873 року за допомогою подарунка від нащадка гетьмана Івана Скоропадського, Єлизавети Милорадович, галицькі народовці заснували власне наукове товариство. Щоб підкреслити його зв’язки з Україною, що перебувала під російським правлінням, та всеукраїнську спрямованість і прагнення, товариство пізніше назвали на честь Тараса Шевченка. Київські українофіли допомагали галицьким колегам засновувати україномовні газети та журнали, які обслуговували обидві громади — східну та західну. Завдяки допомозі зі сходу галицькі українофіли повільно, але впевнено наступали на позиції москвофілів. У середині 1880-х років українофіли взяли під контроль русинські організації Буковини. Інтелектуальна підтримка з підросійської України виявилася важливим фактором у зростанні впливу українофілів в обох австрійських провінціях — Галичині та Буковині. Обидві гілки українського руху потребували одна одної і вигравали, кожна по-своєму, від цієї співпраці. Галицькі українці не залишилися в боргу й радикалізували мислення київських українофілів, допомігши їм уявити Україну за межами обіймів панросійського імперського проекту.

Україна увійшла в останнє десятиліття XIX століття поділеною австрійсько-російським кордоном, як і століття тому, під час поділів Польщі. Але тепер вона була об’єднаною в безпрецедентний спосіб. Ця нова єдність не базувалася на церкві: поділ на православних та уніатів залишився, збігаючись з імперським кордоном після «возз’єднання» уніатів з російським православ’ям у 30-х роках XIX століття, — єдність натомість походила від нового уявлення про націю. Концепція окремої русинської греко-католицької нації під правлінням Габсбургів хоч і була зміцнена революційними подіями 1848 року, проіснувала лише 20 років, не переживши трансформації імперії Габсбургів у дуалістичну монархію. З кінця 1860-х років національний рух в імперії Габсбургів втратив свою церковну ексклюзивність. І русофіли, й українофіли наводили мости зі своїми православними братами по той бік кордону. В обох таборах уже не було сумнівів, що габсбурзькі русини та романовські малороси є частинами однієї нації. Питання полягало лише в тому, якої — всеукраїнської чи всеросійської?

Українські діячі з російського боку кордону, також поділені на прихильників панросійських та панукраїнських проектів, намагалися відповісти на те саме питання, що й їхні колеги з Австро-Угорщини: були українці та росіяни одним народом чи ні. І в Австро-Угорщині, і в Російській імперії відповідь на це питання дасть нове покоління національних діячів, які з’являться на політичній сцені в останні десятиліття XIX століття. Це буде епоха бурхливого промислового розвитку, урбанізації, поширення грамотності й масової політики.