Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності
III
МІЖ ІМПЕРІЯМИ
Розділ 13
НОВІ ОБРІЇ
В останній чверті XVIII століття в Центральній та Східній Європі відбулися драматичні геополітичні зміни. Їхньою головною особливістю та причиною було зростання військового потенціалу й геополітичного впливу Російської імперії, що після Полтавської битви 1709 року розпочала свій злет як велика європейська держава. Олександр Безбородько, нащадок відомого старшинського роду Гетьманщини та канцлер Російської імперії, якось сказав, звертаючись до молодшого покоління: «У наші часи жодна гармата в Європі не могла вистрелити без нашої згоди». Кордони Російської імперії швидко просувалися на захід і на південь, наслідком чого стали втручання Росії в справи Центральної Європи, відступ османів з Північного Причорномор’я та поділи Речі Посполитої, що зникла з карти Європи.
Ці вражаючі зміни відбувалися за активної участі багатьох українців. Безбородько, який відігравав ключову роль у розробці зовнішньої політики Росії в 1780-ті й на початку 1790-х років, був одним із них. Зміни, які допомагав запроваджувати Безбородько, вплинули й на його співвітчизників Гетьманщини. Україна опинилася в центрі цього великого геополітичного зсуву. У цей час Гетьманщина зникла з карти Європи та Російської імперії. Два основних культурних кордони України: з одного боку, між східним і західним християнством, з іншого — між християнством та ісламом, зрушилися. На заході російська влада зупинила просування католицької та уніатської церков на Дніпрі й відкинула їх назад; «закриття» степового кордону дало новий імпульс подальшому просуванню українського населення до Чорного та Азовського морів.
Для істориків, що досліджували політику, культуру та ментальність, XVIII століття насамперед відоме як доба Просвітництва — епоха, що тривала від середини XVII до кінця XVIII століття і характеризувалася зростанням у філософії та політиці ідей індивідуалізму та скептицизму, через що вона дістала й іншу назву — Доба розуму, або раціоналізму Поняття рації, проте, тлумачили по-різному. Центральне місце в працях цього періоду посідали не лише ідеї свободи та захисту прав особистості, а й ідеї монархічного абсолютизму. Як республіка, так і монархія Нового часу мають глибоке коріння у працях французьких просвітників. І батьки-засновники Сполучених Штатів, і абсолютистські монархи в Європі XVIII століття були прибічниками Просвітництва. Троє останніх — Катерина II у Росії, Фрідріх II у Пруссії та Йосип II в Австрії — увійшли в історію як «освічені деспоти». Усі вони вірили в раціональне правління, абсолютну монархію та власне право на владу, а крім того, взяли участь у поділах Речі Посполитої (1772–1795), чим у кінцевому підсумку придушили її зусилля щодо внутрішнього реформування, що виникли під впливом Просвітництва. Ці поділи вітав не хто інший, як Вольтер, який убачав у них перемогу справи лібералізму, терпимості і, звісно, розуму. Він писав Катерині, що, можливо, російський уряд наведе лад у цій частині Європи.
Абсолютна влада правителя, раціональний уряд і застосування універсальних норм для всіх частин імперії та всіх її суб’єктів — ці принципи керували реформами Катерини II, яка правила Російською імперію з 1762 до 1796 року. Жоден із цих принципів не віщував нічого доброго для Гетьманщини — автономного анклаву, саме існування якого ґрунтувалося на ідеї особливого статусу всередині імперії. Скасування внутрішніх кордонів та повна інкорпорація козацької держави до складу імперії стали одними з першочергових заходів «просвіченої» імператриці в регіоні. «Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія є провінціями, якими правлять на основі конфірмованих їм привілеїв, — писала Катерина 1764 року. — Ці провінції, а також Смоленську треба найлегшим способом привести до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитись, наче вовки на ліс. Приступити до цього буде дуже легко, якщо розумні люди будуть обрані начальниками цих провінцій. Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва гетьманів зникли, не кажучи вже про просування когось на цю посаду»[20].
Першим російським правителем, який ліквідував гетьманську посаду, був Петро І. Він так учинив після смерті Івана Скоропадського 1722 року. Відродження автономії Гетьманщини, що відбулося 1727 року, за два роки після смерті царя, тривало недовго. Воно завершилося в середині 1730-х років, коли після смерті Данила Апостола імперський уряд відмовився проводити вибори нового козацького лідера. Гетьманщина знову перейшла під контроль державного органу під назвою Малоросійська колегія. Коли ж 1750 року гетьманство ненадовго відновили, булава потрапила не до козацького полковника чи члена генеральної старшини, а до президента Російської Академії наук. Цією, як можна було б припустити, різнобічно розвиненою людиною був 22-річний Кирило Розумовський. Уродженець Гетьманщини, який здобув освіту в Геттінгенському університеті, Розумовський до того ж був імперським придворним. Секрет такої ранньої та блискучої кар’єри полягав у його родинних зв’язках. Його старший брат Олексій, молодий козак із містечка Козелець, між Києвом та Черніговом, був талановитим співаком і завершив свою кар’єру в придворному хорі Санкт-Петербурга, де співав, грав на бандурі та познайомився з донькою Петра І на ім’я Єлизавета, майбутньою імператрицею Росії. Вони стали коханцями і, за деякими відомостями, таємно одружилися. Так чи інакше, козак Олексій Розум став російським графом Олексієм Розумовським. («Доба розуму» поставилася дуже прихильно до козацького роду Розумів.) За порадою «імператора ночі», як деякі придворні називали Розумовського, імператриця Єлизавета відновила посаду гетьмана, яку обійняв його молодший брат.
Якщо старший Розумовський відіграв важливу роль у вступі Єлизавети на престол (він керував її двором під час приходу царівни до влади 1741 року), молодший мав таке саме значення у переході влади до Катерини II. Вона стала імператрицею в результаті державного перевороту за підтримки офіцерів імператорської гвардії, які здійснили вбивство її чоловіка та законного правителя держави Петра III. Звільнившись від чоловіка, Катерина, від народження Софія Авґуста Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбурґ, мала досить хитку претензію на російський престол. Ті, хто привів її до влади, вважали, що вона їм заборгувала. «Кожен гвардієць, глянувши на мене, може сказати: “Я створив цю жінку”», — писала Катерина Вольтеру. Серед тих, хто так вважав, був і український гетьман Кирило Розумовський. В обмін на свої послуги він хотів отримати спадкове гетьманство. Його піддані в Гетьманщині також хотіли ширшу автономію й місцеве законодавство.
Деякі з козацьких патріотів розглядали Гетьманщину, яку вони також тепер називали Малоросією, як утворення, рівне в правах з ядром імперії, Великоросією. «Не тобі, государю твоєму піддалася»[21], — писав один із них, Семен Дівович, у поемі «Розмова Великороси з Малоросією». З цими словами, написаними незабаром після вступу Катерини на престол, персоніфікована Малоросія звертається до Великороси. Дівович продовжував: «Не думай, що ти сама і була мій господар, / Але государ твій і мій наш спільний володар». Цей образ династичної унії між Великоросією й Малоросією повертає нас до ідей Гадяцької унії. Катерина II не мала жодного наміру керувати конфедерацією державних утворень, що претендували на особливі права та привілеї. Вона уявляла собі централізовану імперію, раціонально поділену на адміністративні одиниці, а не на анклави на зразок Гетьманщини.
Восени 1764 року Катерина II відкликала Розумовського до Санкт-Петербурга та скасувала гетьманство взагалі, чим розбила плани не лише Розумовського, а й багатьох українських патріотів. Новим правителем Гетьманщини (або того, що від неї залишилося) став генерал Петро Румянцев. Етнічний росіянин, він обійняв новостворену посаду генерал-губернатора Малоросії і очолив командування російською армією в регіоні. Його правління тривало понад 20 років і стало часом запровадження у Гетьманщині кріпацтва, а також імперської податкової та поштової систем. На початку 1780-х років під його контролем було ліквідовано територіальну автономію Гетьманщини та скасовано полкову адміністративну й військову систему. Козацькі полки увійшли до складу регулярної армії, а козацькі адміністративні одиниці об’єднали, щоб створити три імперські провінції відповідно до нової адміністративної системи, запровадженої Катериною II в усій імперії.
Цілком очевидно, що, коли справа йшла до реалізації її бачення впорядкованої імперської держави, Катерина не поспішала. Увесь процес асиміляції Гетьманщини, від скасування посади гетьмана до адміністративної інтеграції Гетьманщини до складу імперії, зайняв майже 20 років. Перехід відбувався поступово, без нових повстань або створення нових мучеників за справу української автономії. Цей процес проходив за підтримки численних вихідців із Гетьманщини, які сприймали інтеграцію до складу імперії як позитивне явище. Багато інституцій та структур Гетьманщини здавалися їм застарілими й неспроможними реагувати на виклики Доби розуму. Імперська інтеграція перетворювала допоміжні козацькі загони на дисципліновані армійські підрозділи та запроваджувала такі державні послуги, як шкільна освіта та регулярна доправка пошти. Вона принесла з собою і кріпацтво, але мало хто з козацьких старшин думав протестувати проти цього, оскільки вони мали зиск з підневільної праці.
Козацькі еліти керували Гетьманщиною та Слобідською Україною — регіоном навколо Харкова й Сум, що перебував під прямим російським управлінням з XVII століття — але більшість населення цих двох областей становили селяни. Протягом XVIII століття вони відчували, як дедалі більше втрачають не лише свої землі, а й свободу — велике досягнення, здобуте під час повстання Хмельницького. У другій половині XVIII століття близько 90% селян Гетьманщини та більш як половина селян Слобідської України жили в землеволодіннях, що належали представникам козацької старшини, а тепер членам російського дворянства і православній церкві. Указ, виданий Катериною в травні 1783 року, забороняв близько 300 тисячам селян, які жили в землеволодіннях дворян, залишати місця свого проживання і зобов’язував забезпечувати землевласників безкоштовною працею. Це була третя хвиля закріпачення.
Здається, що принаймні один голос прозвучав в Україні проти закріпачення. Цей голос належав Василю Капністу, нащадку старшинського козацького роду з Полтавщини, який написав один із найвідоміших опозиційних текстів катерининської епохи — «Оду на рабство» (1783). На думку деяких учених, Капніст протестував проти закріпачення селянства; інші вбачають у ньому людину, яка протестувала проти ліквідації автономних установ Гетьманщини. Насправді він міг виступати проти обох процесів, що збіглися в часі та здійснювалися за указами тої самої правительки. Капніст не приховував свого розчарування наслідками правління Катерини II для його батьківщини. Він так писав про поводження імператриці з власним народом: «Ви обтяжуєте їх: Ви вдягаєте ланцюги на руки, що благословляють Вас!»
«Ода» стала канонічним текстом російської літератури. Капніст був одним із багатьох представників української еліти, які провели більшу частину свого життя в Санкт-Петербурзі та зробили внесок у розвиток не тільки української, але й російської літератури та культури. Якщо в петровські часи до Росії їхали переважно українські священнослужителі, які посіли впливові позиції в імперській церкві, то за часів Катерини II Санкт-Петербург почав приваблювати синів козацьких старшин та випускників Київської академії, які обирали собі світські професії. Лише між 1754 та 1768 роками понад 300 випускників академії вибрали імперську службу або переїхали до Росії. Їхня освіта дозволяла їм добре підготуватися до продовження навчання за кордоном, а потім повернутися й служити імперії. Кількість українських лікарів в імперії вдвічі перевищувала кількість російських, а понад третину студентів учительської семінарії у Санкт-Петербурзі в останні два десятиліття XVIII століття становили вихідці з Гетьманщини. Катерина припинила набирати українських священиків на російську церковну службу (коли вона вступила на посаду, більшість російських єпископів були мігрантами з України), але приплив українців на церковну та військову службу тривав і далі.
Кар’єра Олександра Безбородька являє собою гарний приклад того, як нове покоління козацької старшини поєднувало відданість Гетьманщині зі службою імперії. Він народився 1747 року в сім’ї генерального писаря Гетьманщини і здобув освіту в Київській академії. Кілька десятиліть тому така підготовка була б ідеальною відправною точкою для успішної кар’єри в Гетьманщині. Але часи змінилися. Безбородько отримав звання полковника на службі не в гетьмана, а в імперського губернатора Малоросії Петра Румянцева. Молодий Безбородько брав участь у війні з османами, показав свою хоробрість у низці битв і бездоганно працював як голова канцелярії Румянцева. Представлений у полковники 1774 року, наступного року він уже був у Петербурзі, працюючи в приймальні самої імператриці.
Російсько-Турецька війна 1768–1774 років, що сприяла кар’єрі Безбородька й перекинула його з колишньої Гетьманщини до імперської столиці, дуже вплинула не лише на Гетьманщину, а й на українські землі в цілому Адже повстання, що почалося навесні 1768 року в Правобережній Україні, дало початок російсько-турецькому конфлікту.
Власне, сталося одночасно два повстання. Перше було бунтом або, якщо говорити мовою того часу, «конфедерацією» католицької (польської та полонізованої) шляхти проти рішень сейму Речі Посполитої про зрівняння релігійних дисидентів, зокрема православних, у правах із католиками. Катерина II змусила сейм ухвалити це рішення, тиснучи через свого посла на католицьких депутатів: той погрожував застосувати російське військо, що було в його розпорядженні біля стін Варшави. Для Катерини, колишньої німецької принцеси, це був спосіб продемонструвати одночасно свою «російськість» та «православність». Але повстанці відмовилися коритися резолюції сейму, вважаючи її російською інтригою, що мала підірвати не лише їхню релігію, а й суверенітет держави. Це повстання шляхти стало відомим як Барська конфедерація (за назвою подільського містечка, де вона набула особливої підтримки).
Коли учасники конфедерації почали переслідувати тих православних, які ще залишалися в Правобережній Україні, їхні дії спровокували повстання іншого роду. У ньому взяли участь православні козаки, міщани та селяни, які, заохочувані російським урядом і православним духівництвом, повстали проти католицької шляхти, викликавши побоювання щодо етнічних та релігійних чисток масштабу 1648 року — першого року повстання Хмельницького. Запорозькі козаки й цього разу об’єдналися з козаками, які служили владі своєрідним магнатським «реєстром». Першою групою керував Максим Залізняк, другою Іван Гонта — два майбутні герої українського народного епосу, пізніше народницького та радянського історичних наративів. Як і 1648 року, жертвами повстання стали польські шляхтичі, католицьке та уніатське духівництво, а також євреї. Останні повернулися до регіону у XVIII столітті, відновивши своє економічне, релігійне та культурне життя на Правобережжі. Багато з них були послідовниками рабина Ізраел Баал Шем Това, який у 1740-ві роки почав викладати хасидизм у подільському місті Меджибіж. Католицькі повстанці хотіли створити католицьку державу без російського впливу, тимчасом як православні прагнули козацької держави під юрисдикцією Росії. Євреї ж хотіли, щоб їх залишили в спокої. Жодна з груп не отримала того, чого прагнула.
Улітку 1768 року російська армія перетнула дніпровський кордон із Річчю Посполитою, атакувавши і католицьких конфедератів, і православних козаків та селян. Для останніх це було особливою несподіванкою, оскільки вони сприймали царські війська як визволителів. В імперії, однак, була своя логіка. Обидва повстання ставили під загрозу стабільність у регіоні, й обидва були придушені — але не раніше, ніж загін українських козаків, які стверджували, що вони були на російській службі, імовірно переслідуючи членів Барської конференції, перетнули польський кордон у місті Балта й зайшли на територію Османської імперії. Турки, разом із французами занепокоєні зростанням російського впливу в регіоні, використали цей інцидент для оголошення війни Російській імперії. Росія прийняла виклик.
Генерал Петро Румянцев повів одну з імперських армій, разом із козацькими підрозділами, до Молдови та Волощини. Після низки успішних битв (Безбородько проявив себе під Ларгою та Кагулом) росіяни взяли під контроль обидва князівства, у тому числі їхні столиці — Ясси та Бухарест. Крім цього, вони захопили османські фортеці Ізмаїл та Кілію на Дунаї. Російські війська взяли й Крим, і більша частина Південної України перейшла під їхній контроль. Османи опинилися в невигідному становищі. У Середземному морі російський флот знищив османський за допомогою британських радників.
Кючук-Кайнарджійський мир, підписаний 1774 року, зовні виглядав як поразка російських прагнень у Чорноморському регіоні. Імперським військам довелося залишити дунайські князівства Молдову та Волощину. Також Санкт-Петербург був змушений вивести свої війська з Криму. Причина була простою: багато європейських держав були незадоволені раптовим зростанням російського впливу в регіоні. Але цей мир був вигідний для Росії з іншого боку. Він, по суті, видавив османів з Північного Причорномор’я та Криму. Росія заснувала свої форпости на Чорному та Азовському морях. Кримське ханство тепер було оголошене незалежною державою. Та це була напівправда: здобувши незалежність від Стамбула, півострів потрапив у залежність від Петербурга.
Офіційна анексія Криму Російською імперією відбулася 1783 року, зі вступом російських військ на півострів та висиланням останнього хана у вигнання до Центральної Росії. Безбородько, який на той час уже був провідним будівничим російської зовнішньої політики, відіграв важливу роль у цій події. Він був і автором так званого грецького проекту — плану знищення Османської імперії і створення нової Візантії під контролем Росії, а також створення Дакії, нової країни на Дунаї, що складалася б із Молдови та Волощини. Проект так і не був реалізований, але його відгомін ще досі резонує в грецьких назвах, які імперські можновладці дали кримським містам: Сімферополь, Євпаторія і найбільш відома Севастополь — російська військово-морська база в Криму, заснована за два роки після анексії, мають грецьке походження. Стривожені поїздкою Катерини II до Криму 1787 року й чутками про грецький проект, турки того року почали нову війну за контроль над північним узбережжям Чорного моря. Вони знову програли, цього разу об’єднаним російським та австрійським військам. Згідно з умовами мирного договору, що був підписаний 1792 року в Яссах Олександром Безбородьком, Російська імперія розширювала свій контроль на всю Південну Україну. Тепер турки визнали російськими територіями і Крим, і Кубанський півострів, що лежав по інший бік Керченської протоки. Розчерком пера Безбородька Російська імперія ліквідувала український степовий кордон. Політичні бар’єри було усунуто. Культурний кордон, однак, залишився на місці, просто став внутрішнім.
Закриття степового кордону військовим шляхом відкрило Південь України для колонізації, що заохочувалася та спрямовувалася імперським урядом. Козаки стали непотрібними в цьому регіоні. Власне, імперська влада хотіла витурити їх геть, вважаючи їх схильними до внутрішніх повстань, а також сутичок та конфліктів із сусідніми державами. Ще одним підтвердженням цього для уряду стала участь російських козаків у повстанні під проводом Пугачова 1773–1774 років. Наступного 1775 року російські імперські війська, повертаючись із молдовського фронту, оточили Запорозьку Січ та розігнали козаків. Частину з них завербували до нових козацьких формувань, у тому числі до чорноморських козаків, яких зрештою поселили на Кубанському півострові, на кордоні з неспокійним Північним Кавказом. Інші залишилися, але вже не були організованою силою. Григорій Потьомкін, фаворит Катерини II, показував їхні поселення імператриці під час її подорожі до Криму 1787 року. Ця презентація, що породила вислів «потьомкінські села», була фальшивою — не в тому сенсі, що цих сіл не існувало, просто вони навряд чи були результатом зусиль Потьомкіна, козацькі села були там раніше.
Масова колонізація степів півдня України почалася ще тоді, коли вони були під контролем козаків. Запорожці самі запрошували до регіону селян-утікачів, а пізніше уряд засновував поселення на землях, забраних у козаків. Сербські та румунські біженці з Османської імперії селилися на північ від Єлисаветграда та Бахмута у районах, що були названі відповідно Новосербією та Слов’яносербією. Коли лінія російських фортець зсунулася на південь й імперія поглинула нові землі після російсько-турецьких війн та анексії Криму, запорозькі землі стали частиною нової імперської провінції під назвою Новоросія. (Її кордони змінювалися з плином часу, включаючи або виключаючи басейн Сіверського Донця і Крим, але вона ніколи не включала Харківської області Слобідської України, як це стверджували російські ініціатори розчленування України 2014 року.) Сконцентрована на колишніх землях запорозьких козаків, Новоросія стала основним місцем внутрішньої та зовнішньої міграції в останні десятиліття XVIII століття.
У 1789–1790 роках до регіону переїхали перші меноніти з Пруссії. Вони намагалися уникнути загальної військової повинності й оселилися на козацькому острові Хортиця просто за дніпровськими порогами. Незабаром до них приєдналося більше одновірців з їхньої старої батьківщини, а також німецькі протестанти та католики з Центральної Європи. Більшість «іноземців», однак, були з Османської імперії: греки, болгари, молдавани. Шукаючи досвідчених фермерів та ремісників, імперські урядовці заохочували їх імміграцію і забезпечували переселенців землею, податковими пільгами та перевагами, про які їхні українські та російські піддані могли лише мріяти.
Імперські інтелектуали вітали багатонаціональний склад поселенців, оскільки вбачали в ньому доказ величі імперії та її правительки. «Молдаванин, вірменин, індус, еллін або чорний ефіоп — яким би не було небо, що під ним він прийшов у цей світ, — Катерина є матір’ю для всіх», — писав В. П. Петров, поет кінця XVIII століття. На кінець століття «іноземці» становили до 20% від усього чоловічого населення регіону, що досягло приблизно півмільйона осіб. Решта належала до східних слов’ян. Частину останніх становили російські релігійні дисиденти, виселені на околиці, але більшість із них були українськими селянами-втікачами, частіше за все з Правобережної України. Незважаючи на імперські витоки та багатонаціональний ухил, Новоросійська губернія була здебільшого українською за етнічним складом.
У той час як Новоросія була переважно українською, Таврійська губернія, до складу якої входив Кримський півострів, була переважно кримськотатарською. Санкт-Петербург зробив усе можливе, щоб здійснити включення півострова до складу імперії без подальших конфліктів, запропонувавши кримській знаті статус російського дворянства разом із землями, що колись належали ханам. Соціальні структури та механізми ханства, а також панівна роль ісламу, залишилися недоторканими. Імперія не поспішала. Як і у випадку з Гетьманщиною, інкорпорація Кримського ханства розтягнеться більш ніж на одне покоління. Обережність була необхідною з кількох причин. Однією з них була еміграція: до кінця XVIII століття близько 100 тисяч колишніх підданих хана залишили півострів та причорноморські степи на північ від нього, переселившись до Османської імперії. Одним із пояснень цього переселення було бажання жити під владою мусульманського правителя; іншим — зменшення економічних можливостей із закриттям степового кордону — жити з работоргівлі та військових трофеїв стало неможливо.
1793 року, за рік після того, як Безбородько підписав Ясський мир, що узаконив російське володіння Кримом та Південною Україною, на західному кордоні колишньої Гетьманщини сталася інша драматична подія. Традиційний російсько-польський кордон по Дніпру, що розділяв Україну понад 120 років, раптом перестав існувати. Російські війська, частину з яких очолили колишні козацькі старшини, які тепер отримали високі звання в імперській російській армії, перетнули Дніпро й почали просуватися на захід. Вони зайняли Східне Поділля з фортецею Кам’янець-Подільський і частину Волині з Житомиром. На півночі російська армія захопила білоруські міста Мінськ та Слуцьк.
Подією, що поклала край існуванню кордону по Дніпру та втілила стару мрію українського козацтва про об’єднання Право- та Лівобережної України, став другий поділ Польщі. Перший поділ відбувся 1772 року, коли три великі європейські держави — Росія, Австрія та Пруссія — взяли під свій контроль частину території Речі Посполитої. До частки Пруссії відійшли землі навколо Данцига (Гданська), зв’язавши її ядро зі Східною Пруссією; Росія отримала Східну Білорусь; Австрія — Галичину. Для Російської імперії, що протягом XVIII століття контролювала всю Річ Посполиту або через сейми, вразливі для військово-політичного тиску, або через лояльного короля, цей поділ був радше втратою, ніж здобутком. Насправді в такий спосіб Санкт-Петербург намагався уникнути військового конфлікту, до якого не був готовий. Австрія, стривожена російськими перемогами в Російсько-Турецькій війні 1768–1774 років, примкнула до османів, погрожуючи Росії. Погодившись на перший поділ, Росія фактично підкупила Австрію, щоб та залишилася поза російсько-турецьким конфліктом.
Австрійці клюнули на цю наживку. Вони хотіли Сілезію — провінцію з центром у Бреслау (нині Вроцлав), але їм запропонували Галичину. Австрійська імператриця з династії Габсбургів Марія Терезія мала застереження до терміна «поділ», що, на її думку, натякав на незаконний характер усього задуму, і шукала історичних виправдань для нового надбання. Вона знайшла його в історичних претензіях угорських королів до середньовічного Галицько-Волинського князівства, і тому нова територія стала називатися Королівством Галіції та Лодомерії. Австрійці ставилися до віднайдених ними галицько-волинських асоціацій дуже серйозно. 1774 року, заявивши про права галицьких князів на Буковину, Габсбурги анексували цю територію в Молдови. Оскільки все Закарпаття (найзахідніший регіон сучасної України) було під їхнім контролем з 1699 року, Габсбурги об’єднали під своїм скіпетром три українські регіони: Галичину, Буковину та Закарпаття. Ця подія мала важливі наслідки для майбутньої української держави та Центрально-Східної Європи в цілому.
Перший поділ не приєднав до Росії жодних українських земель — усі територіальні надбання були в межах Литви та Білорусі. Але ситуація змінилася 1793 року, під час другого поділу Польщі, зумовленого подіями у Варшаві. У травні 1791 року делегати польського сейму прийняли нову конституцію, що обіцяла поставити державу на ноги. Новий Основний Закон був продуктом ідей Просвітництва та Французької революції і заохочував централізацію, якісніше управління та освіту; також він продемонстрував прогрес у сфері релігійної терпимості, те, на чому наполягали колись держави-агресори. Але більш важливим, з погляду учасників поділу, було те, що нова конституція могла знову зробити польський уряд працездатним, зміцнивши владу короля та скасувавши вимогу одноголосного прийняття резолюцій сейму — сумнозвісне liberum veto[22].
Виявилося, що, незважаючи на шок після першого поділу (або через нього), Річ Посполита може піднятися з хаосу чвар між аристократичними кланами й відродитися як сильна держава в центрі Європи. Щоб запобігти цьому, Пруссія анексувала ще більше території Польщі. Росія зробила те саме під приводом захисту старих польських прав та привілеїв, у тому числі liberum veto. Дніпровський кордон в Україні зник, був установлений новий на Волині та Поділлі. Це зробило Габсбургів та Романових сусідами, оскільки росіяни просунули свій кордон до східної межі австрійської Галичини. Як і імператриця Марія Терезія, Катерина II дбала про легітимність. Після другого поділу російський імперський уряд видав медаль із картою, де було показано нові кордони й написано: «Отторженная возвра-тихъ» (посилання на те, що ці землі належали Київській Русі).
Незабаром російський кордон посунувся ще далі на захід. Це вже не мало нічого спільного з переглядом мапи Київської Русі, але було пов’язане з повстанням у Речі Посполитій, що спалахнуло через другий поділ. Його очолив Тадеуш Костюшко, уродженець Білорусі, ветеран Барської конфедерації та учасник американської війни за незалежність, під час якої він побудував укріплення у Вест-Пойнті й був підвищений Континентальним конгресом до рангу генерал-бригадира. 1784 року він повернувся до Речі Посполитої, де служив у польській армії у званні генерал-майора. 1794 року він розпочав повстання у Кракові, взявши на себе командування усіма збройними силами держави. Три держави-учасниці поділів — Росія, Пруссія та Австрія — відправили війська через польський кордон, щоб придушити повстання. Наслідком стало повне знищення Польської держави.
Тепер «освічені деспоти» ділили те, що залишилося від Речі Посполитої після другого поділу. Австрія змагалася з Росією за здобуття Волині («Лодомерії»), але спізнилася зі своїми претензіями і взяла замість цього частину Польщі з Краковом. Щоб надати цьому здобутку законного вигляду, Австрія розглядала цю територію, включно зі старою столицею Польщі Краковом, як частину Галичини. Пруссія розширила свої володіння на південь від Балтійського моря, досягнувши Варшави. Та найбільшу вигоду отримала Росія, до чиєї частки здобичі увійшли прибалтійські провінції, Литва, Західна Білорусь, а в Україні — Волинь із містами Рівне та Луцьк.
Дехто з дослідників розглядає поділи Польщі як возз’єднання України — саме таку лінію проводила радянська історіографія. Насправді ж відбулося возз’єднання одних українських земель і поділ або розчленування інших. Якщо до поділів більшість українських земель були поділені між Річчю Посполитою та Російською імперією, то тепер їх поділили між собою Російська та Габсбурзька імперії. Росія перетворилася з «дрібного акціонера» на власника «контрольного пакета», отримавши більшу частину української етнічної території. Унаслідок поділів частка етнічних українців у Російській імперії зросла з 13 до 22%, у той час як частка етнічних росіян знизилася з 70 до 50%. Понад 10% населення новопридбаних українських територій становили євреї, а близько 5% — поляки та полонізовані українці-католики. Це була етнічна мозаїка на тому самому рівні або й вищому, ніж та, яку Російська імперія вітала та просувала на півдні України. Але лояльність цих нових польських, єврейських та українських (у термінах того часу «малоросійських») підданих імперії була під питанням. Багатонаціональне населення не було новим на цих землях — новою була держава, що їх домоглася. Її сприймала частина мешканців, але не всі. Уже 1791 року російський уряд запровадив смугу осілості, обмеживши території, відкриті для поселення євреїв, колишніми провінціями Речі Посполитої, а потім додавши до них землі, приєднані на півдні. Більшість території України стала згодом частиною смуги осілості.
Ключовою фігурою в переговорах, що призвели до великого зсуву українських кордонів у другій половині XVIII століття, був не хто інший, як «козацький князь» Олександр Безбородько. Відомо, що в Санкт-Петербурзі він залишався лояльним патріотом козацького краю, як він називав свою батьківщину. Він допоміг опублікувати козацький літопис «Краткая летопись Малой России» і сам написав для нього історію Гетьманщини від смерті гетьмана Данила Апостола 1734 року до початку Російсько-Турецької війни 1768 року. Літопис був заповнений описами козацьких воєн і битв з османами, кримськими татарами й поляками. Однак ми не знаємо, чи відчував Безбородько вплив свого «малоросійського» виховання та самосвідомості, коли пропонував анексувати Крим, вів переговори в Яссах про долю Північного Причорномор’я чи, нарешті, коли розмовляв з австрійцями та пруссаками про поділи Речі Посполитої. На той час, коли він допоміг стерти Крим та Річ Посполиту з мапи Європи, його власна вітчизна теж перестала існувати. Отже, XVIII століття було не лише добою просвітництва та розуму, а більше, ніж будь-яке інше, століттям імперій.
Цей контент створено завдяки Міністерству освіти і науки України