Хлібозаготівельні кризи. Вияв економічної несумісності директивно керованих «командних висот» народного господарства і заснованих на ринкових засадах селянських господарств.

Маючи змогу розпоряджатися «командними висотами», партійно-державне керівництво не раз робило спроби використати цю перевагу для вилучення селянських доходів у бюджет економічними засобами, тобто через ціни. Першу спробу використати монопольне становище державної промисловості на ринку було здійснено вже 1923 р. Але вона виявилася безуспішною: селяни відмовлялися купувати необхідні їм товари за надто високими цінами, й у промисловості почалася криза збуту. У передз'їздівській дискусії і на самому XV з'їзді ВКП(б) М. Бухарін, О. Риков і М. Томський висловилися проти зловживання монопольним становищем, за ліквідацію «ножиць цін». Прийняли компромісне рішення: «ножиці» ліквідувати, але не відразу, а до кінця п'ятирічки. Це рішення було закладене в директиви з'їзду по складанню першого п'ятирічного плану розвитку народного господарства на 1928/29 — 1932/33 pp.

Однак селяни не бажали чекати кінця п'ятирічки. Взимку 1927/28 р. вони не повезли хліб на ринок. Після скасування продрозкладки хлібний фонд формувався майже повністю закупівлями з ринку, й тому у держави не стало хліба для постачання міст, новобудов і армії. Різко знизився експорт зерна, який давав валюту для оплати імпортованої техніки.

Існувало два виходи з хлібозаготівельної кризи. Можна було б підвищити хлібозакупівельні ціни і тим самим платоспроможний попит селянства на товари широкого вжитку і засоби виробництва. Саме так уряд діяв у 1926—1927 pp., обмежуючи масштаби капітального будівництва в промисловості. Ринок «підправляв» у бік зниження директивно встановлювані темпи індустріалізації.

Однак Сталін та його однодумці вирішили скористатися іншою можливістю: примусити селян здавати хліб за невигідними цінами під загрозою штрафних санкцій аж до конфіскації майна. Така економічна політика була вже випробувана під час громадянської війни. На XV з'їзді партії генсек критикував своїх опонентів — «надіндустріалізаторів» Троцького, Каменева і Зінов'єва, звинувачуючи їх у підриві економічної «змички» міста і села. Як тільки опозиціонери зазнали поразки й опинилися поза лавами партії, Сталін перестав бути захисником селян і став найзавзятішим «надіндустріалізатором».

Цілком природна поведінка товаровиробників на ринку розглядалась як хлібний страйк, саботаж індустріалізації. Селян, винних у цьому «саботажі», оголосили куркулями. Проти «куркулів» було вжито надзвичайних заходів — тюремне ув'язнення, часткова або повна конфіскація майна, т.зв. «розкуркулення».

Такий тиск на селян дав змогу подолати кризу. В Україні за січень — лютий 1928 р. заготовили 70 млн. пудів хліба. Однак тверезомислячі працівники розуміли, що надзвичайні заходи не врятують становища. На червневому (1928) пленумі ЦККП(б)У вони вголос говорили про падіння авторитету партії в селянських масах і запитували, що може трапитися в найближчому майбутньому, якщо й далі просуватися лінією найменшого опору.

Однак більшість відповідальних працівників слухняно дотримувалася інструкцій більшовицького центру. Секретар ЦК КП(б)У П. Постишев твердив, що надзвичайні заходи врятували суспільство від голоду, бунту в робітничих центрах і кризи в промисловості. Він не бажав розуміти, що адміністративний тиск на селянство заводив у безвихідь. Це підтвердили найближчі події: взимку 1928/29 р. хлібозаготівельна криза повторилася. Цього разу вона загострилася неврожаєм в основних житницях країни — в Україні і на Північному Кавказі.

Прагнучи врятувати становище, голова Раднаркому СРСР О. Риков поставив питання про імпорт хліба. Але на політбюро ЦК ВКП(б) йому заявили, що валюта потрібна для індустріалізації. Коли Риков домовився за кордоном про закупівлю хліба в кредит на пільгових умовах, йому не дозволили й цього. Противники непу розраховували, що чим гірше стане продовольче постачання, тим простіше буде відмовитися від ринкових закупівель хліба й перейти до продрозкладки.

Щоб відсікти селян від ринку й примусити їх сіяти стільки, скільки потребувала держава, треба було колективізувати село. Тому 1927 р. питання про колгоспне будівництво поставили як основне в аграрній політиці партії. М. Бухарін заявляв про воєнно-комуністичну переоцінку ролі колгоспів, про те, що забувають ленінську концепцію кооперування, коли визнають колгоспи стовповою дорогою до соціалізму. Сталін на це відповідав, що колгоспи — теж різновид кооперації, причому найдосконаліший. Таке протиприродне об'єднання двох принципово різних типів колективних господарств поступово увійшло в суспільну свідомість і стало стереотипом («колгоспно-кооперативна форма власності»). Однак об'єднання відбулося лише на словах, щоб замаскувати відмову від кооперативного соціалізму На ділі відразу після створення колгоспного ладу всі форми сільської кооперації, крім споживчої (від якої залишилася, як і в роки громадянської війни, тільки товаропровідна оболонка), було ліквідовано.