Донбас і Крим в економічному, суспільно-політичному та етнокультурному просторі України
Радянська індустріалізація (1926-1938)
Головною опорою більшовиків вважалися згуртовані у великі колективи промислові робітники. Держава тримала їх в покорі, не зупиняючись навіть перед терористичними засобами впливу. Пролетарське походження не давало жодної гарантії безпеки тим, хто відхилявся від визначеної вождями генеральної лінії партії. Робітник з багаторічним стажем перебування в більшовицькій партії ставав у таких випадках опозиціонером, а позбавлений засобів виробництва селянин - підкуркульником. Опозиціонерами і підкуркульниками займалася спеціально розбудована структура, яку можна було б назвати матеріалізованим втіленням диктатури вождів - органи державної безпеки.
Разом з тим радянська влада робила все, що могла, аби поліпшити умови праці і повсякденного життя пролетаризованим верствам суспільства. У ситуації постійно виникаючих господарських криз, якими супроводжувалося здійснюване методом проб і помилок комуністичне будівництво, зробити умови життя для своєї соціальної опори владі було нелегко. Як правило, щось позитивне для робітників і пролетаризованих селян робилося за рахунок верств, позбавлених права обирати і бути обраними в ради робітничих і селянських депутатів через своє класове походження або неправильну щодо лінії партії поведінку. Це були різні категорії населення, але внаслідок позбавлення виборчих прав вони таврувалися колоритним російським терміном “лишенцы”.
Соціально-економічні перетворення 1920-1930-х рр. розглядалися в радянській історіографії та пропаганді як колосальний злет духовної енергії народу, який після повалення самодержавства здійснив у найкоротші строки під керівництвом партії більшовиків кардинальну модернізацію відсталої економіки. У пострадянські часи тема модернізації виявилася перекритою, особливо в українській історіографії, темою репресій сталінського режиму. Однак проблема комуністичного будівництва вимагає комплексного вивчення обох тем - радянської модернізації і сталінських репресій.
Індустріалізація країни і колективізація сільського господарства - це паралельні напрями в комуністичному будівництві. Проте між ними існувала докорінна відмінність, обумовлена відсутністю у промисловості і наявністю в сільському господарстві приватної власності безпосередніх виробників на засоби виробництва. Держава виступала перед робітниками як колективний роботодавець-підприємець, який сплачував їм заробітну плату, сподіваючись, що вони працюватимуть не за страх, а за совість. Держава намагалася показати робітникам, що якраз вони і є державою. Вона не шкодувала зусиль для втягнення їх у партію і профспілки, залучала їх через робітфаки й виші до управління виробництвом, брала на себе турботу про захист заробітної плати від інфляції, викликаної стрімкими темпами капітального будівництва. Використовуючи засоби масової агітації і пропаганди, керівники партії закликали робітничий клас підтримати генеральну лінію на індустріалізацію. Вони запевняли, що індустріалізація має врятувати країну від повторної воєнної інтервенції, від перетворення її на колонію імперіалістичного Заходу. Для багатьох робітників, у пам’яті яких іще залишилися свіжими спогади про виснажливу шестирічну смугу воєн, така агітація була, як правило, переконливою.
Чисельність робітників і службовців в економіці Донбасу зростала за період 1928-1936 рр. в таких пропорціях181:
|
1928 р. (тис. осіб) |
1936 р. (тис. осіб) |
Приріст (тис. осіб) |
Приріст (%) |
|
|
промисловість |
367,5 |
661,3 |
293,8 |
180,0 |
|
будівництво |
26,6 |
100,6 |
74,0 |
378,2 |
|
транспорт |
45,5 |
122,4 |
76,9 |
269,1 |
|
радгоспи і МТС |
10,3 |
132,9 |
122,6 |
1290,3 |
|
торгівля і громадське харчування |
32,5 |
71,6 |
39,1 |
220,3 |
|
народна освіта |
15,3 |
69,2 |
53,9 |
452,3 |
|
охорона здоров’я |
12,1 |
41,3 |
29,2 |
341,4 |
|
всі галузі економіки |
486,8 |
1287,3 |
800,5 |
264,5 |
Перша закономірність, яка кидається в очі: темпи зростання кількості працюючих у промисловості виявилися найменшими. Більш динамічно розвивалися капітальне будівництво і транспорт. Високі темпи зростання показали галузі, які раніше на Донбасі були зовсім нерозвинутими - освіта і охорона здоров’я. І, нарешті, кількість працюючих в радгоспах і МТС зросла в 12,9 рази. У 1928 р. машинно-тракторних станцій ще не існувало, а мережа радгоспів була малорозвинутою.
Розглянемо тепер структуру промислових робітників Донбасу, задіяних у великій і дрібній (районній, кооперативній, колгоспній) промисловості. Наводяться середньорічні дані про чисельність робітників в 1937 р. разом з кількістю підприємств, на яких вони працювали. Дані зазначені не тільки по Донбасу в цілому, а й по двом областям, на які була поділена Донецька область в 1938 р.182:
|
Донбас в цілому |
У тому числі |
|||||
|
підприємств |
робітників (тис.) |
Сталінська область |
Ворошиловградська область |
|||
|
підприємств |
робітників (тис.) |
підприємств |
робітників (тис.) |
|||
|
Велика промисловість |
2036 |
588,6 |
1277 |
759 |
203,5 |
|
|
Дрібна промисловість |
8877 |
27,0 |
4380 |
14,1 |
4497 |
12,9 |
|
Вся промисловість |
10913 |
615,6 |
5657 |
399,2 |
5256 |
216,4 |
181 История рабочих Донбасса. Том 1. - К., 1981. - С. 250.
182 Шаталина Е.П. Развитие социальной структуры рабочего класса Украинской ССР (30-е годы). - К.: Наукова думка, 1988. - С. 211-214.
Питома вага робітників великої промисловості у промисловому виробництві України складала 83% проти 17% робітників дрібної промисловості[178]. Натомість на Донбасі це співвідношення ще виразніше виступало на користь великої промисловості - 95,7% проти 4,3%. Підприємства дрібної промисловості займалися майже виключно виробництвом продукції для задоволення повсякденних потреб населення, і якраз ці галузі були розвинуті на Донбасі найменше.
Галузева структура робітників Донбасу, задіяних у великій та дрібній промисловості, у 1937 р. була такою (теж з розподілом відповідних даних по двох областях, утворених роком пізніше)[179]:
|
Донбас в цілому |
В тому числі: |
|||||
|
Сталінська обл. |
Ворошиловградська обл. |
|||||
|
Галузі промисловості |
підприємств |
робітників (тис.) |
підприємств |
робітників (тис.) |
підприємств |
робітників (тис.) |
|
1. Вугільна |
486 |
244,2 |
214 |
138,7 |
272 |
105,5 |
|
2. Електростанції |
333 |
6,3 |
217 |
3,1 |
116 |
3,2 |
|
3. Гірничо-хімічна |
7 |
1,8 |
7 |
1,8 |
- |
- |
|
4. Видобуток мінералів |
223 |
19,8 |
151 |
17,5 |
72 |
2,3 |
|
5. Коксохімічна |
21 |
19,6 |
17 |
14,6 |
4 |
5,0 |
|
б.Хімічна |
28 |
10,1 |
21 |
0,5 |
7 |
9,6 |
|
7. Силікатно-керамічна |
566 |
39,4 |
332 |
32,0 |
234 |
7,4 |
|
8. Чорна металургія |
12 |
76,4 |
9 |
65,9 |
3 |
9,5 |
|
9. Кольорова металургія |
2 |
2,0 |
2 |
2,0 |
- |
- |
|
10. Машинобудівна і металообробна |
3385 |
130,5 |
1839 |
76,4 |
1546 |
54,1 |
|
11. Деревообробна |
1671 |
7,8 |
757 |
4,2 |
914 |
3,6 |
|
12. Поліграфічна |
114 |
2,1 |
71 |
1,5 |
43 |
0,6 |
|
13. Текстильна |
41 |
1,2 |
17 |
0,3 |
24 |
0,9 |
|
14. Швацька |
239 |
9,3 |
109 |
6,7 |
130 |
2,6 |
|
15. Взуттєва |
333 |
6,6 |
128 |
4,0 |
205 |
2,6 |
|
16. Харчосмакова |
2989 |
23,4 |
1488 |
16,0 |
1501 |
7,4 |
|
17. Інші галузі |
463 |
15,1 |
278 |
13,9 |
185 |
2,0 |
Сукупна чисельність робітників у п’ятьох взаємопов’язаних галузях важкої індустрії Донбасу становила 489,1 тис. осіб, тобто 79,5 %. Це - кам’яновугільна, металургійна, машинобудівна, хімічна (з коксохімією) галузі промисловості і електроенергетика. Промисловість Донбасу, як і вся радянська, розвивалася переважно екстенсивним шляхом, тобто приріст продукції досягався не стільки за рахунок підвищення продуктивності праці, скільки введенням нових потужностей і залученням додаткової робочої сили. Внаслідок високих темпів капітального будівництва у промисловості країна швидко подолала безробіття, а в роки другої п’ятирічки почав відчуватися дефіцит робочої сили. Долаючи його, влада розгорнула агітаційну кампанію по залученню жінок у промисловість. За роки другої п’ятирічки у велику промисловість Донбасу прийшло 34 тис. жінок, що складало 51% загального приросту робочої сили (у першій п’ятирічці - 33%)185. Питома вага жінок в другій п’ятирічці особливо зросла у вугільній промисловості - з 20,4% у 1933 р. до 26,3% в 1936 р. Це було пов’язане з досить великими зрушеннями в механізації трудомістких процесів на шахтах. Серед машиністів електровозів питома вага жінок зросла з 28% у 1932 р. до 66% в 1936 р., робітників на конвеєрі - з 8 до 70%, робітників на лебідці - з 32 до 66%186.
Національний склад робітників Донбасу можна визначати тільки за вибірковими, але досить репрезентативними обстеженнями. До революції і в роки непу у новому поповненні переважали вихідці з центральних губерній Росії. Тому за обстеженням 1926 р. на першому місці серед робітників знаходилися росіяни (51%), на другому - українці (40%), а серед інших найбільш чисельними були поволзькі татари, білоруси, євреї. В цей час ще залишалися й китайці, завезені сюди за контрактом під час Першої світової війни187.
Через 8 років ситуація відчутно змінилася. За даними на серпень 1934 р. національний склад працівників області був таким188:
|
Національність |
Всіх працівників великої промисловості |
В тому числі: |
||||
|
робітників |
ІТР |
|||||
|
тис. |
% |
тис. |
% |
тис. |
% |
|
|
українці |
304,3 |
52,6 |
252,8 |
52,6 |
10,9 |
49,3 |
|
росіяни |
237,9 |
41,2 |
199,6 |
41,5 |
8,5 |
38,5 |
|
євреї |
5,8 |
1,0 |
2,8 |
0,6 |
1,5 |
6,8 |
|
всі інші |
30,1 |
5,2 |
25,6 |
5,3 |
1,2 |
5,4 |
|
всього |
578,1 |
100,0 |
480,8 |
100,0 |
22,1 |
100,0 |
185Лихолобова З.Г. Рабочие Донбасса в годы первых пятилеток (1928-1937 гг.). - Донецк, 1978. - С. 107.
186Цукерник А.Л. Производительность труда и численность трудящихся в каменноугольной промышленности Донбасса. - Харьков, 1940. - С. 78.
187История рабочих Донбасса. - Том 1. - К., Наукова думка, 1981. - С. 255.
188Праця в УРСР. Статистичний довідник. - К., 1937. - С. 38.
Через те, що в роки індустріалізації робоча сила на Донбасі поповнювалася переважно за рахунок прилеглих областей, частка українців в складі робітників і навіть інженерно-технічних працівників стала переважаючою. Сукупна частка українців і росіян дійшла до 94%, хоч Донецька область залишалася найбільш поліетнічною серед областей України.
Чисельність робітничого класу зростала за рахунок різних джерел. У першій п’ятирічці головна роль в поповненні належала селянам. Проте його лави зростали й за рахунок місцевої робітничої молоді, вихідців з сімей службовців, кустарів, ремісників, торгівців. П’ять окружних й десять районних бірж праці укладали під патронатом Наркомату праці УСРР договори з трестами і промисловими об’єднаннями на поставку робочої сили. На початку першої п’ятирічки діяло 22 генеральних договори з Донвугіллям, Південсталлю, правлінням Донецької залізниці. На їх підставі укладалися конкретні договори між біржами праці і господарськими організаціями. Наприкінці 1930 р. безробіття було ліквідоване, і біржі праці реорганізувалися у відділи обліку, розподілу й підготовки робітничих кадрів.
Промисловість Донбасу в першій п’ятирічці не могла виконувати встановлені плани через гострий дефіцит робочої сили. На початку 1930 р. дефіцит кваліфікованих шахтарів дорівнював 30 тис. осіб, а ближче до осені з басейну пішло 55 тис. робітників збирати урожай. У постанові від 21 серпня 1930 р. Рада праці і оборони визнала становище у вугільній промисловості загрозливим і зобов’язала Наркомат праці СРСР негайно завербувати і спрямувати в басейн 25 тис. селян. Одночасно за підказкою більшовицького керівництва ЦК ВЛКСМ оголосив мобілізацію 30 тис. комсомольців. Всеукраїнський комітет профспілки робітників сільського господарства і лісу оголосив серпневий похід 10 тис. наймитів на Донбас[180]. В цілому за 1930 р. вдалося мобілізувати у вугільну промисловість Донбасу 82 тис. нових робітників. Однак не більше половини з них залишилося працювати на шахтах постійно[181].
У першій половині 1931 р. попит підприємств Донбасу на робочу силу ще більше зріс у зв’язку з розгортанням капітального будівництва на шахтах, заводах і новобудовах. Шахти вимагали 67 тис. нових робітників. На металургійних заводах не вистачало 4700 робітників провідних професій. Азовстальбуд був забезпечений кадрами на 87%, Краммашбуд - менш ніж наполовину. Плани вербування робочої сили органами Наркомату праці виконувалися лише наполовину[182].
Були визначені райони вербування для промисловості Донбасу. Безпосередньо в Донбасі їх налічувалося 18, в інших регіонах - 43. У радянських, господарських і профспілкових органах утворювалися вербувальні організації з постійними уповноваженими в районах вербування[183]. Апарат числом в 475 вербувальників розподілявся по регіонах країни так: 153 - в Центральній чорноземній області, 91 - в Татарстані, 90 - в Україні, 74 - в Білорусії, 48 - в Західній області[184].
До початку 1932 р. промисловість Донбасу була укомплектована кадрами, однак закріпити їх на виробництві не вдалося. В останньому кварталі 1932 р. в Україні, ЦЧО, Білорусії і Татарстані було завербовано понад 30 тис. робітників[185]. Поряд з оргнабором використовувався й традиційний метод набору “від воріт”. За 8 міс. 1932 р. так було набрано на шахти близько 30% загальної кількості прийнятих, а на металургійні заводи - понад 35 %[186].
В другій п’ятирічці характер поповнення робітничого класу зазнав істотних змін. Потреби в робочій силі задовольнялися головним чином не вербувальними операціями, а за рахунок випускників шкіл фабрично-заводського навчання або членів сімей місцевих робітників. Селянство залишалося важливим джерелом поповнення робочої сили, але вже не визначальним. Навесні 1936 р. профспілки провели перепис, який охопив 36 тис. шахтарів на 34 шахтах Донецької області. Він показав, що вихідці з села серед шахтарів, які почали працювати на шахтах в 1933-1936 рр., складали близько половини, а серед тих, хто прийшов на шахти тільки в 1936 р. - 33%[187].
Окремою сторінкою складної і суперечливої історії більшовицької індустріалізації Донбасу є історія взаємовідносин влади, робітництва та інженерно-технічної інтелігенції, уміння, знання та енергію якої влада прагла поставити на службу своїм інтересам. Більшовики ніколи не приховували свого зверхнього, упередженого і споживацького ставлення до інженерно-технічних працівників (ІТП) із дореволюційним стажем. На виробництво вони їх припустили через безвихідь, але від початку поставили завдання взяття під невсипущий, так званий “робочий контроль”, і окреслили перспективу поступової відмови від їхніх послуг. Така стратегічна установка стала системоутворюючим чинником трудових відносин на виробництві, тим більше, що шлейф негативних взаємин та соціального протистояння часів воєнно-революційних потрясінь у Донбасі, м’яко кажучи, не сприяв соціальному примиренню.
В обставинах фактичного безвладдя початку 20-х рр. з новою силою виринув на поверхню давній конфлікт між робітниками та технічною інтелігенцією. Попри те, що впродовж революційно-воєнного лихоліття життєвий рівень інженерів різко підупав і мало відрізнявся від буття робітництва, “специ” були позбавлені соціальних виплат робітництва (зокрема пайків), розрив між заробітною платою спеца та робітника невпинно скорочувався. Попри те, що “ніколи раніше інженерна праця не цінувалася так низько”[188], підоснова для конфліктів на соціальному ґрунті не зникла. Революційна свідомість відкрила шлюзи соціальної агресії, усунувши при цьому всі стримуючі фактори. В листопаді 1917 р. жертвою робітничого гніву став інженер Муравін, в січні 1918 р. - інженер Данилов, вересні 1918 р. - Калінін[189]. Випадки побиття інженерно-технічного персоналу та вигнання їх з підприємств стали звичайною справою, такою само звичайною, як і повсюдно в Україні.
Характерною ознакою застарілого конфлікту були описані О. Міхеєвою офіційно зафіксовані випадки замаху на життя управляючого копальнею інженера Алешковича з боку колишнього партійця Нестерова, вбивства управляючого однієї з шахт Ольгівського рудника Монсорова, яке здійснили секретар кущового бюро комосередків та завідувач оргвідділу. За висновками дослідниці, партійці вважали свої дії цілком виправданими “пролетарським інстинктом”. Секретар Луганського повітового парткому Магідов прокоментував вбивство Монсорова наступним чином: “Тут ми маємо справу з глибоким нерозумінням нової економічної політики, спецам дали права - вони пригнічують - треба їх убивати. Одним словом, синдикалістський ухил робітничої опозиції призвів до анархістського терору”[190].
“Синдикалістський ухил робітничої опозиції” був, власне, наслідком багаторічної діяльності більшовицької партії, яка нацьковувала одних людей на інших за класовим принципом. Те, що значна частина не лише пересічних неписьменних робітників, а й партійців сприйняла більшовицькі ідеї буквально, як індульгенцію на вбивство, трактувалося як своєрідний побічний ефект більшовицької агітації.
Так зване “спецеїдство” перетворилося на специфічний феномен перехідного суспільства. Помножене на класову нетерпимість у купі із нав’язливою і щодалі - більш агресивною - пропагандою месіанської ролі пролетаріату, воно набирало форми соціальної хвороби. За часів непу проблема не зникла. Вона лише набула інших обрисів: переважна більшість технічних працівників, попри показну лояльність влади, активну участь у виробничому житті, наполегливу роботу в якості викладачів технічних навчальних закладів, в добу непу існувала в обставинах невмотивованої ненависті оточуючого робітництва. Слід відзначити, що культурна дистанція між ним та ІТП в той час, що називається, впадала в око. Згідно з даними обстеження, здійсненого статистичним відділом Центрального правління кам’яновугільної промисловості на початку 1921 р., 48,6% інженерів Донбасу вільно володіли іноземними мовами, 75% інженерів та 47% техніків народилися поза межами України[191]. Впродовж 1922-1923 рр. всі наявні інженерно-технічні працівники з метою раціонального використання трудових ресурсів були взяті на облік Наркоматом праці СРСР. Вони фактично втратили свободу пересування країною і вільного вибору робочого місця, втім гостроти соціальної агресії проти них ця обставина не зменшувала.
В обставинах прискореного розвитку виробництва, підвищення виробничих норм та правового нігілізму пролетарів, ситуація заходила в глухий кут: відсутність нормативної бази щодо техніки безпеки, нескінченні аврали та “трудовий ентузіазм” в купі з технічною неписьменністю робітників приводили до плачевних наслідків. Нагадаємо, що в 1924 р. 33,9% робітників Донбасу мали менше року робочого стажу. Лише 36,5% працювали постійно, решта були сезонниками[192]. Отож, рівень їхньої виробничої компетентності не відповідав жодним цивілізованим нормам, однак про визнання цього факту в світлі накреслених партією завдань не йшлося. Винними за негаразди на виробництві як правило “призначали” спеців. Організатором неприхованого цькування спеців виступала місцева преса (першість міцно тримала Сталінська “Диктатура труда”). Це врешті змусило в 1924 р. друкований орган інженерно-технічної спілки (ІТС) “Инженерный труд” виступити із протестом[193].
На весну - літо 1928 р. припадає новий вал “спецеїдства”, підкріплений шпигуно- та шкідництвоманією. Як годиться, першу скрипку відігравали партійні органи: наприкінці березня до Донбасу з інспекцією прибув кремлівський десант політичних важковиків: М. Томський, О. Ярославський та В. Молотов. На скликаній ними нараді партійного активу в м. Сталіно взаємини між робітниками та “спецами” розглядалися виключно крізь призму шахтинського процесу. Естафету заохочування робітництва і пересічних обивателів до цькування та бойкоту спеціалістів перехопила преса. Сталінська “Диктатура труда” й московська “Правда” перетворили шахтинську справу на тренд першої п’ятирічки. На газетних шпальтах з’явилися постійні рубрики “Шкідники індустріалізації”, “Методологія і практика шкідництва”. Гасло боротьби з економічною контрреволюцією і вирішального моменту історичної класової битви між робітництвом і класом експлуататорів в особі “спеців” набуло зловісної конфігурації.
Отож, рішення і “рекомендації” партійно-радянських органів стосовно проведення ретельної перевірки[194] Донвугілля на предмет наявності шкідників, що ухвалювалися вже наприкінці березня 1928 р., потрапили на благодатний ґрунт. Робітництво було готове до чергового “полювання на відьом”. “Мало голови відірвати їм”, “їх би всіх треба розстрілювати без суду”[195], - такі настрої запанували в середовищі робітництва. Різко впала дисципліна труда, в 1928 р. знову фіксуються випадки побиття ІТР і не лише старих “спеців”, а й висуванців. Наслідки не забарилися. Згідно з даними, що їх наводить С. Гнітько, за 1928/29 виробничий рік на підприємства Сталінщини прибули 463 інженерно-технічні працівники, а вибули 386. По окремих рудоуправліннях статистика була ще більш вражаючою: по Чистяківському рудоуправлінню прибули 134%, вибули 105%; по Будьоннівському прибули 91%, вибули 77% фактичного штатного розкладу. Плинність серед інженерно-технічних працівників сягала 45%[196]. Масову втечу спеців з виробництва призупинило лише запровадження практики “громадських мобілізацій інженерів на виробництво” (грудень 1929 р.), і запровадження з 1930 р. так званого руху “самоконтрактації” інженерно-технічних кадрів до кінця п’ятирічки. Специ фактично перетворилися на кріпаків.
Як тільки суспільна істерія навколо шкідництва стала потроху втихомирюватися, її підживили новою справою - процесом “Промпартії” (25 листопада - 7 грудня 1930 р.), яка призвела до фактичного знекровлення інженерно-технічного потенціалу промисловості Донбасу. Аби підприємства не зупинилися, значну частину засуджених повернули на виробництво - у статусі умовно звільнених. Ця практика розправи з ІТП широко застосовуватиметься в так званих радянських “шарашках” з часів Великого терору аж до кінця сталінської епохи.
Величезний масив сучасних історичних досліджень дозволяє стверджувати, що тактика й стратегія послідовного морально-психологічного, а згодом і фізичного знищення старої генерації ІТП була цілком свідомою. Робітники виступили в ній сліпим знаряддям більшовицької партії, що в такий спосіб трималася при владі. Генерування нескінченної соціальної війни всередині країни дозволяла їй рік від року зміцнювати свою владу, перетворивши врешті на тотальну. Втім у процесі монополізації більшовиками всього суспільно-політичного простору країни була й інша сторона: невідворотна за таких обставин інженерно-технічна і технологічна деградація. Ставку недолугі партійні функціонери зробили на активізацію внутрішніх резервів пролетарської верстви: мова йшла передовсім про інтенсифікацію праці (тобто - рівень позаекономічного визиску) та оновлення ІТП коштом робітництва.
За даними обстеження, здійсненого статбюро Донвугілля наприкінці 1929 р., на виробництві вже 76% інженерів, а в апараті управління - 43,3% складали ті, що набули освіту в радянський час[197]. Рівень їхньої кваліфікації, як показувала практика, був невідповідний викликам часу. Отож, в низці причин хронічно аврального стану промисловості в роки перших п’ятирічок була ще одна складова - катастрофічний стан радянської системи вищої та спеціальної освіти. Номінальні “інженери”, що набули дипломи за системою прискореного навчання, набиралися за класовим принципом, як правило, не маючи відповідної середньої освіти, а часто-густо навіть і початкової, являли специфічний зліпок свого часу. Прийшовши на керівні та виробничі посади, знов-таки за системою партійних рознарядок та відряджень, в часи штурмівщини перших п’ятирічок, вони перетворили індустріалізацію на погано керовану авантюру.
Донбас і Придніпров’я з дореволюційних часів об’єднувалися в один економічний район. Якщо проаналізувати загальносоюзний список підприємств важкої індустрії, у розбудову або реконструкцію кожного з яких було вкладено за роки індустріалізації понад 100 млн. рублів, то цей економічний район з 11 -ма новобудовами займав перше місце. Але в тих обставинах це свідчило не лише про видатні природні характеристики району, й про далекосяжні плани влади на нього. “Осажденная крепость” вкладала гроші лише туди, де її вплив вважався незаперечним. На другому місці з сімома новобудовами перебував Уральський регіон, шість новобудов були розташовані в Центральній Росії, по дві - під Ленінградом, у Середній Азії і Східному Сибіру[198].
Якщо на початку індустріалізації дрібна, тобто переважно кустарно-реміснича промисловість виробляла мало не третину всієї промислової продукції, то перед Другою світовою війною її питома вага скоротилася більше, ніж учетверо - до 7,5%. Зміна співвідношення на користь великої промисловості засвідчувала високі темпи технічного прогресу. Слід пам’ятати, однак, що дрібна промисловість стовідсотково працювала на задоволення повсякденних потреб населення, тоді як переважна частка продукції кожної галузі великої промисловості призначалася для споживання інших галузей і, в кінцевому підсумку, для задоволення потреб військово-промислового комплексу, підприємства якого розміщувалися, як правило, за межами України.
Є можливість зіставити продукцію як великої, так і дрібної промисловості Донецької області з іншими областями України. Абсолютні і відносні показники виглядали так (дані за 1933 р., валова продукція за цінами 1926/27 р.)[199]:
|
Області |
Велика промисловість |
Дрібна промисловість |
||
|
млн. руб. |
% |
млн. руб. |
% |
|
|
Київська |
925 |
12,7 |
64 |
20,0 |
|
Вінницька |
289 |
4,0 |
40 |
12,6 |
|
Чернігівська |
160 |
2,2 |
18 |
5,7 |
|
Харківська |
1625 |
22,3 |
62 |
19,4 |
|
Дніпропетровська |
1137 |
15,6 |
40 |
12,6 |
|
Донецька |
2225 |
30,5 |
43 |
13,5 |
|
Одеська |
875 |
12,0 |
44 |
13,7 |
|
АМСРР |
42 |
0,6 |
8 |
2,5 |
|
Україна в цілому |
7300 |
100,0 |
319 |
100,0 |
Наведені дані засвідчують істотну перевагу Донецької області по виробництву продукції великої промисловості над усіма іншими областями, не виключаючи найбільш розвинутих - Харківської і Дніпропетровської. Ця перевага виглядатиме навіть більш переконливо, якщо згадати органічні недоліки незмінних цін 1926/27 р. як статистичного вимірника. Адже нова продукція включалася в загальний облік за цінами, що існували в рік її випуску. Це означає, що ціни на кам’яне вугілля, видобуток якого був основою промисловості Донбасу, завжди відповідали рівню 1926/27 р., тоді як ціни на швидко оновлювану продукцію машинобудування, яке становило основу промисловості Дніпропетровської і Харківської областей, зростали відповідно до економічної кон’юнктури. Роки індустріалізації характеризувалися значною інфляцією, яка діяла на оптові ціни промисловості в бік підвищення.
За обсягом продукції дрібної промисловості Донецька область істотно поступалася Київській і Харківській, перебуваючи на одному рівні з Одеською та Вінницькою. У Молдавській автономії велика промисловість перевищувала дрібну по валовій продукції тільки в 5 разів, у Вінницькій області - в 7 разів, у Київській - в 13 разів. Натомість у Харківській області велика промисловість давала в 26 разів більше продукції, ніж дрібна, а в Дніпропетровській - в 28 разів більше. Донецька область і тут була поза конкуренцією: в ній продукція великої промисловості перевищувала дрібну в 52 рази. Це свідчило, з одного боку, про донорський характер промислового сектору Донбасу; по-друге, гостро ставило питання про забезпечення повсякденних потреб місцевого населення речами повсякденного вжитку.
Економічне значення Донбасу визначалося наявністю великих запасів високоякісного вугілля, густою мережею шахт, де воно видобувалося, і залізниць, якими перевозилося на місцеві металургійні заводи і в усі регіони країни. Напередодні Першої світової війни Донбас давав 87% загальноімперського видобутку вугілля. Довоєнний рівень вуглевидобутку був перевищений в 1927/28 господарському році, але питома вага басейну в загальносоюзному вуглевидобутку скоротилася до 78% в цілому по Донбасу і до 68,2% по українському Донбасу[200].
Відбудова і розбудова вугільного Донбасу була одним з пріоритетів центрального уряду в Москві. Технічна реконструкція старого Донбасу відбувалася шляхом концентрації вуглевидобутку в найбільш перспективних шахтах, поліпшення і оновлення їх устаткування, прискореного будівництва нових шахт.
У перші роки індустріалізації будувалися невеликі і середні шахти, які здебільшого повторювали за технікою виїмки вугілля дореволюційні проекти. В проектах того часу не передбачалося застосування принципово нового устаткування, запровадження повної механізації виробничих процесів. Для кожної шахти будувалася складна індивідуальна поверхня. В роки першої п’ятирічки у проектах уже передбачалася широка механізація основних процесів вуглевидобутку. За першу п’ятирічку до ладу стало 53 шахти, за другу - 40[201].
Видобуток вугілля на українському Донбасі зріс з 24,8 млн. тонн у 1928 р. до 39,3 млн. тонн у 1932 р. Однак план першої п’ятирічки галузь виконала тільки на 85%[202]. Прорив 1932-1933 рр., викликаний передусім Голодомором, вдалося ліквідувати тільки в 1934 р., коли Донбас виконав виробничу програму на 104% і дав 60 млн. тонн вугілля[203]. У 1935 р. Донбас також виконав планове завдання: було видобуто 68,9 млн. тонн вугілля проти плану у 68 млн. тонн[204]. Проте в наступні роки кам’яновугільна промисловість знову опинилася у прориві (результат Великого терору), і в другій п’ятирічці недовиконала план на 2%[205].
Тим часом роль донецького вугілля в економіці Радянського Союзу поступово зменшувалася в результаті розгортання видобутку в інших кам’яновугільних басейнах. Питома вага Донбасу в загальносоюзному видобутку скоротилася з 86,8% у 1913 р. до 60,3% у 1937 р. (у тому числі по українському Донбасу - з 78,2 до 54,2%), тоді як частка Кузнецького басейну зросла відповідно з 2,7 до 13,9%, Уралу - з 4,2 до 6,5 %, Підмосковного басейну - з 1 до 6%[206]. У зв’язку з цим споживання донецького вугілля все більше зосереджувалося в Україні і в Центральній Росії, решта регіонів поступово переходила на місцеві види палива[207].
Перше місце за обсягом капіталовкладень займала в роки форсованої індустріалізації металургійна промисловість. У чорній металургії значна частка коштів спрямовувалася на нарощування потужностей існуючих підприємств. Зокрема, до початку 1936 р. було вкладено по діючих заводах (у млн. руб.): Макіївський завод ім. С. Кірова - 294,5; Комунарський (Алчевський) завод ім. К.Ворошилова - 148,6; Єнакієвський завод - 67,8; Сталінський (Юзовський) завод - 57,1; Костянтинівський завод ім. М. Фрунзе - 13,6[208].
Поряд з розширенням існуючих підприємств в Україні споруджувалися три металургійні гіганти світового значення - два в Дніпропетровській області (Запоріжсталь і Криворіжсталь) і один в Донецькій (Азовсталь). План першої п’ятирічки передбачав побудову на узбережжі Азовського моря нового металургійного заводу в Маріуполі потужністю в 2,2 млн тонн чавуну. Вважалося, що у перспективі потужність Азовсталі досягне 4 млн тонн чавуну (продуктивність найбільшого в світі заводу Гері біля Чікаго дорівнювала 3 млн тонн чавуну)[209]. Перший чавун Азовсталі було одержано у серпні 1933 р.
Темпи розвитку чорної металургії в перші роки індустріалізації і у першій п’ятирічці були уповільненими. Держава тоді ще не могла виділити достатніх коштів для одночасної розбудови потужностей численних і пов’язаних між собою ланок чорної металургії - від видобутку руди, виробництва коксу і вогнетривів аж до кінцевої продукції галузі - виробництва прокату і труб. Радянська економіка не могла розвиватися запланованими темпами, тому що недопостачалася всіма видами прокатного металу і труб. Зокрема, у 1931 р. потреби капітального будівництва України в металі на підприємствах республіканського і місцевого підпорядкування були задоволені: у листовому залізі - на 20,7%, сортовому залізі - на 26,6, трубах сталевих - на 35,3, балках і швелерах - на 35,7% тощо[210]. У другій п’ятирічці темпи зростання чорної металургії значно прискорилися (частково за рахунок реалізації того величезного заділу, який був зроблений у першій п’ятирічці). Це дало можливість задовольнити основні потреби економіки в продукції металургійної промисловості й ліквідувати імпортну залежність по металу. Важливу роль у цьому відіграли металургійні підприємства Донбасу[211].
У 1928/29 рр. українська металургія дала 2 880 тис. тонн чавуну проти 2 892 тис. в 1913 р., й відповідно 2 787 тис. тонн сталі проти 2 442 тис. та 2 261 тис. тонн прокату проти 2 086 тис. Алчевський і Костянтинівський (по чавуну) заводи навіть не досягли довоєнного рівня виробництва. У першій п’ятирічці уповільнені темпи зростання були характерні для переважної більшості українських заводів. У 1932 р. на Макіївському (по сталі і прокату) і Єнакієвському заводах виробництво знаходилося приблизно на рівні 1928/29 р. Проте саме ці підприємства, докорінно реконструйовані і розширені протягом двох перших п’ятирічок, на завершальному етапі дали більшу частину приросту металу. Споруджені в Україні нові підприємства (за винятком Запоріжсталі) в другій п’ятирічці ще не були доведені до повного металургійного циклу.
У листопаді 1930 р. видали першу продукцію два нових цинкових заводи приблизно однакової потужності - на Уралі - Беловський та в Україні - Костянтинівський. Раніше ця галузь кольорової металургії була представлена в СРСР одним невеликим заводом на Північному Кавказі. Тим часом потреби економіки в цинку постійно зростали, і доводилося задовольняти їх за рахунок імпорту. У 1929 р. було вивезено 34,1 тис. тонн цинку, в 1930 р. - 38,4 тис. тонн[212]. Працюючи на довізній сировині (з Північного Кавказу, Уралу і Далекого Сходу), Костянтинівський завод неухильно збільшував виробництво цинку: у 1931 р. - 2,3 тис. тонн, в 1934 р. - 8,6 тис. тонн, в 1936 р. - 11 тис. тонн[213]. Завдяки цьому постійно зменшувався імпорт цинку: з 23,7 тис. тонн в 1931 р. до 4,3 тис. у 1934 р. і 1,5 тис. в 1935 р. У 1936 р. СРСР припинив імпорт цинку[214].
На третьому місці за важливістю в Донбасі перебувало машинобудування. На початку другої п’ятирічки тут працювало 278 підприємств цієї галузі у великій промисловості. В них було зайнято 88,8 тис. робітників і вони виробляли продукцію на 380 млн. руб. в цінах 1926/27 р.[215] У першу чергу машинобудівники
Донбасу задовольняли потреби двох провідних галузей місцевої промисловості - кам’яновугільної і металургійної. Така спеціалізація склалася з дореволюційних часів і в роки перших п’ятирічок тільки зміцнилася.
В Україні ця галузь була представлена в основному утвореним в 1930 р. трестом по виробництву гірничошахтного устаткування, до якого увійшли Горлівський завод ім. С. Кірова, Донецький завод ім. XV-річчя ЛКСМУ, Луганський завод ім. О. Пархоменка і Торецький машинобудівний завод, а також харківський завод “Світло шахтаря”. Перелічені заводи відіграли основну роль у технічній реконструкції кам’яновугільного Донбасу та інших вугільних басейнів СРСР. У 1932 р. вугільна промисловість країни задовольнялася внутрішнім виробництвом по всіх видах машин на 72%, у тому числі по важких врубових машинах - на 75%, пересувних компресорах - на 49 %, тягальних лебідках - на 24%[216]. В другій п’ятирічці імпортна залежність була цілком подолана[217].
Машини та устаткування для металургійної промисловості головним чином виробляли два краматорські заводи важкого машинобудування. Старокраматорський завод (СКМЗ), створений у 1896 р. і реконструйований у 1928 р., на першому етапі індустріалізації був основним підприємством країни в цій галузі[218]. У жовтні 1929 р. було закладено Новокраматорський машинобудівний завод (НКМЗ). 28 вересня 1934 р. його перша черга стала до ладу. Разом із своїм дублером - Уралмашзаводом він перетворився на найбільше підприємство важкого машинобудування СРСР. Завод розраховувався на щорічний випуск 30 комплектів устаткування для мартенівських і 6 комплектів - для доменних цехів, трьох блюмінгів, 16 прокатних станів, значної кількості устаткування для шахт, коксових батарей, електростанцій[219].
Машинобудівна промисловість, яка спеціалізувалася на виготовленні устаткування для залізниць, була представлена на Донбасі, окрім ремонтних заводів, підприємством світового значення - Луганським (Ворошиловградським) паровозобудівним заводом. На заводській території ЛПЗ за роки першої п’ятирічки було збудоване підприємство, співставне за потужністю з найбільшим у світі заводом компанії “Амерікен локомотив”. Проектна потужність заводу була розрахована на випуск 1 080 важких вантажних паровозів серії “ФД” на рік. У 1935 р., коли виробнича потужність нового заводу була освоєна менше ніж наполовину, ЛПЗ дав у півтора рази більше паровозів, ніж усі заводи передреволюційної Росії, разом узяті (у порівнянній потужності)[220].
На Донбасі була розміщена більша частина хімічної промисловості України[221]. Планом першої п’ятирічки передбачалося створення в Радянському Союзі ряду комбінатів з виробництва азотних добрив за новітньою технологією - з синтетичного аміаку, отримуваного з водню коксового газу й азоту повітря. Зокрема, в Україні треба було здійснити будівництво Горлівського і Рутченківського азотнотукових комбінатів кошторисною вартістю по 25-26 млн руб. Кожний з чотирьох комбінатів з невизначеним у п’ятирічному плані місцерозташуванням мав вартість 93 млн руб.[222]. Програма будівництва азотнотукових комбінатів скоротилася і розтяглася в часі. На Горлівському азотнотуковому заводі випуск добрив розгорнувся тільки в останні роки другої п’ятирічки. Поряд з добривами тут було налагоджено виготовлення великої кількості вибухових і отруйних речовин (в 24 з 25 цехів)[223]. Спорудження потужного комбінату з числа тих, що передбачалися планом першої п’ятирічки, розпочалося біля Лисичанська у 1933 р.[224] На цьому місці розташовувався завод, будівництво якого почалося ще в роки Світової війни. До кінця першої п’ятирічки тут вироблялися тільки деякі напівпродукти з сировини, яку поставляли збудовані поблизу коксохімічні заводи. Через відсутність коштів будівництво знову було законсервоване і відновилося тільки в 1938 р. Тепер це найбільший в Україні і в Європі Рубіжанський (Сіверськодонецький) хімкомбінат. Однією з найбільших будов став Костянтинівський хімічний завод. Реконструкція Донецького і Слов’янського содових заводів в другій п’ятирічці теж перетворила їх в потужні підприємства. У 1936 р. хімічна промисловість Донбасу давала 49% загальносоюзного виробництва суперфосфату, 49% каустичної соди і 80% кальцинованої соди[225].
За роки перших п’ятирічок в Україні було споруджено одинадцять великих коксохімзаводів продуктивністю від 640 до 1 300 тис. тонн металургійного коксу на рік. Шість заводів знаходилися на території Донбасу: Рутченківський (перша черга в 1928 р., друга - в 1931 р.), Горлівський (1928, 1931), Алчевський (1929, 1931), Новомакіївський (1933), Маріупольський (1935) і Новоєнакієвський (1935, 1936)[226].
Хімічна промисловість Донбасу до кінця другої п’ятирічки збільшила обсяг виробництва порівняно з 1913 р. в 12 разів. її питома вага у промисловому виробництві Донбасу за цей період підвищилася з 4 до 14%. Заводи виробляли понад 100 різних видів хімічної продукції[227].
Відповідно прискореними темпами розвивалася Донецька електроенергетика. Будувалися районні електростанції (ДРЕС, державна районна електростанція), електростанції для постачання струмом промислових підприємств (ЦЕС, центральна електростанція), заводські електростанції і теплоелектроцентралі (ТЕЦ). На початок 1935 р. в Донбасі налічувалося 18 діючих електростанцій потужністю понад 3 тис. кВт (в тис. кВт)[228]. Електростанції об’єднувалися в єдину енергетичну систему - “Доненерго”. У 1933 р. мережі Донбасу були з’єднані з мережами Шахтинського району Азовсько-Чорноморської системи, а в 1935 р. почалося створення найбільшої в світі енергосистеми шляхом спорудження лінії електропередачі Дніпро-Донбас напругою 220 кВт. і довжиною 270 км.[229] Ця лінія з’єднала дві існуючі в Україні енергосистеми - “Доненерго” і “Дніпроенерго”.
Втім, випереджаючі темпи розвитку електроенергетики порівняно з іншими галузями промисловості були все-таки недостатніми, тому постійно відчувалася напруженість в постачанні енергією всіх категорій споживачів. Пріоритет в постачанні надавався промисловості, особливо металургійній і хімічній, де електроенергія все ширше використовувалася в технологічних процесах (електроплавка, зварювання, сушка, нагрів тощо). Потреби транспорту і сільського господарства задовольнялися незадовільно. Відчувалася напруженість і в постачанні електроенергії комунальному господарству, де вона використовувалася майже виключно для освітлення.
Радянська індустріалізація мала доволі багато відмінностей від модернізації післяреформеної. Зміст її полягав не стільки в оновленні виробничих потужностей, скільки в докорінній зміні базису виробництва, переході від багатоукладності в економіці до її повного одержавлення. На базі державних синдикатів, які вже в добу непу монополізували збут та постачання, були створені виробничі об’єднання. Вони і стали підосновою формування відомчої економіки, що зрештою стала основою командної економіки СРСР.
Швидкісними темпами розвивалася енергетика, металургія, хімічна промисловість та залізнична інфраструктура. Галузевий розвиток Донбасу відбувався на основі замкнутих виробничих циклів промисловості групи “А”. Натомість соціальна інфраструктура залишалася в жахливому стані. Високі показники промислового зростання досягалися за рахунок жорстокої експлуатації робочої сили, критичного перенапруження людських сил, застосування низки методик позаекономічного визиску, зведення до мінімуму споживання величезних верств населення.
Форсування темпів індустріалізації вимагало втягнення в галузі промисловості, будівництва і транспорту додаткової маси робочої сили, яку можна було знайти тільки на селі. Колективізація сільського господарства, яка здійснювалася одночасно з індустріалізацією, створювала найбільш сприятливі умови для розв’язання проблеми кадрів, тому що селянська молодь тікала з села, щоб не потрапити в колгоспи або під розкуркулення. Новобудови перших п’ятирічок наповнилися робочою силою, яка не мала навичок праці у великих колективах, байдуже ставилася до інтересів виробництва, саботувала спроби заводських керівників підвищити продуктивність праці за рахунок її інтенсифікації. До того ж нове поповнення робітничого класу було малокваліфікованим і недосвідченим. Внаслідок цього на виробництві різко почастішали аварії і поламки устаткування, погіршилася якість продукції, зріс відсоток браку.
Профспілковий перепис робітників і службовців кам’яновугільної промисловості Донбасу, де питома вага нових працівників була особливо великою, зареєстрував у 1929 р. 45 210 осіб. З них уперше прийшло на виробництво 17 102, працювало раніше по найму поза сільським господарством 2 929, по найму в сільському господарстві - 13 835, не по найму в сільському господарстві - 11 344 осіб. Значна кількість шахтарів - вихідців з села не втрачала зв’язків з сільським господарством. Зокрема, 11 905 з них мали оброблювану землю[230].
Саме в середовищі нових робітників, які не відірвалися остаточно від сільськогосподарської праці і розглядали працю у промисловості як тимчасовий приробіток, були найчастішими порушення трудової дисципліни. Основне місце серед порушень займали прогули без поважних причин. Недостатня технічна кваліфікація промислового персоналу і свідомі або несвідомі (частіше - у нового поповнення робітників) факти порушення трудової дисципліни - такою була об’єктивна реальність, породжувана форсуванням темпів індустріалізації країни. За цих умов радянська влада полегшувала собі завдання встановлення на виробництві трудової дисципліни за допомогою фантомних контрреволюційних організацій інженерно-технічних працівників. Адже позірна наявність таких організацій дозволяла політизувати боротьбу за зміцнення трудової дисципліни, перевівши її в русло класової боротьби. Це дозволяло застосувати проти порушників дисципліни зовсім інший рівень покарань, тобто впливати на робітничі колективи терористичними засобами.
Показовий процес над “шахтинцями” завершився у липні 1928 р., а вже в наступному місяці пленум ЦК ВКП(б) загострив увагу партійних, комсомольських і профспілкових організацій підприємств на необхідності “боротьби з порушеннями трудової дисципліни, з пияцтвом, з падінням продуктивності праці, прогулами, браком через неохайну роботу, з недбайливим ставленням до машин та інструментів”[231]. Починаючи з осені 1928 р., коли вступив у дію план першої п’ятирічки, в країні розгорнулася кампанія за зміцнення трудової дисципліни і “посилення соціалістичного виховання відсталих прошарків робітничого класу”. У постанові “Про завдання вугільної промисловості Донбасу” від 17 січня 1929 р. ЦК ВКП(б) вказав, що партійні і профспілкові організації повинні спиратися в розгортанні кампанії за зміцнення трудової дисципліни на кадрових робітників[232].
Щоб директиви такого типу не залишалися гласом волаючого в пустелі, більшовицьке керівництво різко посилило темпи партизації робітничого класу. По суті, було здійснено перехід від індивідуального членства до масових кампаній набору під пристойними гаслами (здебільшого - під гаслом ленінського призову, тобто набору в чергову річницю смерті В. Леніна). У квітні 1929 р. партпрошарок у робітничому колективі Краматорського заводу важкого машинобудування дорівнював 23,6%, Луганського паровозобудівного заводу - 24,3%[233]. На початок 1932 р. пролетарське ядро становило більше половини всього складу республіканської партійної організації[234].
Іншою формою громадського призову було переміщення під тиском партійної дисципліни кваліфікованих робітників в регіони, які відчували нестачу робочої сили певних спеціальностей. У жовтні 1930 р. ЦК КП(б)У спрямував з промислових районів України на Донбас 200 кваліфікованих металістів. На початку 1931 р. з різних регіонів країни за громадським призовом, оголошеним ЦК ВКП(б), на Донбас прибуло ще 1000 партійних робітників-металістів, у тому числі з Московської області - 350, Ленінградської - 275, Нижегородської - 60, з областей УСРР - 380[235].
Зміцнюючи трудову дисципліну “з голови”, 5 вересня 1929 р. ЦК ВКП(б) скасував колегіальність керівництва і поклав всю відповідальність за виконання виробничих завдань на дирекцію підприємств. Партійні, комсомольські і профспілкові організації зобов’язувалися працювати в тісному контакті з адміністрацією, але їхні керівники мусили підпорядкуватися їй в усіх випадках[236].
На підприємствах створювалася атмосфера громадської нетерпимості до порушників трудової дисципліни. Поширилися так звані “чорні каси” з відповідним зовнішнім оформленням, де прогульники змушені були одержувати заробітну плату. У багатотиражках заводів і фабрик друкувалися прізвища прогульників із зазначенням ділянки, де вони працювали, а на “чорні дошки” районних і окружних газет потрапляли підприємства з низьким рівнем виробничої дисципліни. На “Донсоді” була організована “фотогалерея” прогульників. Профспілка робітників комунального господарства замовляла етикетки на сірниках з переліком прізвищ “прогульників-рекордсменів”. Практикувався обхід квартир прогульників представниками робітничої громадськості. Художники-аматори малювали карикатури на порушників дисципліни у стінгазетах. Члени сімей прогульників викликалися на засідання заводських комітетів або на робітничі збори[237]. За короткий строк країна була покрита мережею виробничих товариських судів, на яких публічно розглядалися випадки порушення трудової дисципліни.
Заходи громадського впливу проти порушників трудової дисципліни доповнювалися адміністративними стягненнями. Постанова РНК СРСР від 6 березня 1929 р. надавала право адміністрації самостійно накладати на порушників дисципліни стягнення аж до звільнення з роботи[238]. Спочатку звільнення як остання міра покарання, передбачена табелем стягнень, застосовувалося досить рідко, бо стаття 47 Кодексу законів про працю давала право розірвати трудовий договір лише у разі неявки трудівника на роботу більше трьох днів підряд або шести днів на місяць без поважних причин. Проте постановою ЦВК і РНК СРСР від 15 листопада 1932 р. встановлювалося, що у разі хоча б одного дня неявки на роботу без поважних причин працівник мав бути звільнений з позбавленням його продовольчих і промислових карток[239].
Сукупність засобів громадського впливу і адміністративних стягнень дала очікуваний результат. Зокрема, кількість прогульних днів з неповажних причин у розрахунку на одного робітника за рік у кам’яновугільній промисловості Донбасу скоротилася з 10,6 в 1932 р. до 1,6 в 1934 р.[240]
Не менш вигадливо для підвищення продуктивності праці влада використовувала важелі ідеологічного впливу, спираючись на властиво народну кмітливість і творчість. Могутній агітаційно-пропагандистський інструментарій більшовицької влади був використаний для перетворення індивідуальних ініціатив на всесоюзні рухи і почини, які сприяли зростанню якісних показників промислового виробництва. Технологія організації тематично визначеного загальносоюзного руху була відпрацьована ще на початку сталінської “революції згори”. Ініціатором руху мусив бути вирішальний для справи індустріалізації регіон. Частіше за все це були Московський і Ленінградський промислові вузли або підприємства Донбасу. У такому регіоні рух мусив починати кадровий робітник високої кваліфікації, а не інженер або технік. Ініціатором міг виступити робітничий колектив, який домігся високих виробничих показників. Досягнення робітника або колективу одразу “помічали” журналісти. У засобах масової інформації детально й дохідливо розповідалося, в чому полягає важливість нібито спонтанно здійснюваного почину для підприємства, галузі промисловості, економіки країни.
Потім в пропагандистську кампанію включалася “важка артилерія” - Центральний комітет ВКП(б). У спеціальній постанові він зобов’язував комуністів, комсомольців і профспілкових працівників уважно вивчити досвід передовиків і поширити його на всю країну. Після появи партійної постанови поточна діяльність представників влади і господарників спрямовувалася на поширення почину. Бажаючи того чи ні, робітничі колективи і працюючі в них робітники змушено ставали учасниками руху, за допомогою якого розв’язувалися конкретні проблеми в ході індустріалізації країни. До таких соціальних технологій відносилися, зокрема, рух ударних бригад, започаткований у 1926 р. і широко розповсюджений на Донбасі.
Власне донбаським ноу-хау стала ідея змагальності, що набула свого найвищого втілення в ізотовському та стахановському рухах, русі за освоєння нової техніки. Далеко не всі вони виправдовували себе. Так, наслідком непродуманих, технічно необґрунтованих експериментів стахановців були численні аварії. Інженери, які відповідали за безпеку виробництва, опиралися таким експериментам, але їх звинувачували в саботажі стахановських методів роботи. Показовий випадок описав М. Мазай. Головний інженер заводу ім. Ілліча був проти його ризикованих експериментів, але начальник мартенівського цеху Снєгов, який підтримував Мазая, звернувся по телефону до Г. Орджонікідзе і попросив наркома підтримати експеримент, хоч і визнав його небезпечність: “Ми йдемо на технічний ризик. Ми вступаємо в конфлікт з деякими положеннями науки. Однак ці положення здаються нам застарілими”. У відповідь нарком сказав: “Дій сміливо! Наша підтримка вам забезпечена. Країні потрібно багато сталі. А щодо науки пам’ятайте: наука не ікона”[241].
Однак, у багатьох випадках експерименти з наукою давали негайні негативні наслідки. Зростаюча аварійність виробництва більшовицьким керівництвом трактувалася однозначно. Виступаючи на лютнево-березневому (1937 р.) пленумі ЦК ВКП(б), який відкрив зелене світло Великому терору, Сталін стверджував: “Шкідники” в Кузбасі і Донбасі систематично водили за ніс стахановців, ставили їм палки в колеса, штучно створювали безліч перепон для їх успішної роботи і добились, нарешті, того, що розладили їхню роботу”[242].
Рекорди стахановців стали підставою для істотного підвищення у 1936 р. норм виробітку і планових завдань. Наркомат важкої промисловості СРСР провів 90 галузевих конференцій, на яких переглядалися старі норми виробітку, технічні норми устаткування і відповідно виробничі потужності підприємств. Запровадження нових норм знизило потреби робочої сили для обслуговування механізмів і агрегатів. Зокрема, кількість робітників, які обслуговували одну доменну піч на Макіївському заводі, скоротилася з 253 в 1932 р. до 189 в 1937 р., а на Єнакієвському заводі - з 298 до 248[243]. Середньомісячний видобуток вугілля на Донбасі зріс з 13 тонн на одного робітника в 1932 р. до 20,8 тонн в 1936 р.[244]
Рух ударництва випадав з системи радянського планування, яке мало передбачувати не лише наслідки ударництва, але й готувати його кадрово, матеріально та технічно (!). Мало б, але не готувало. Між тим механізм дії ударництва був незмінним: спочатку відзначався різкий скачок виробництва, а згодом його спад передовсім внаслідок зношеності основних фондів. За роки другої п’ятирічки продуктивність у вугільній промисловості зросла на 60% проти 23% за роки першої, у виробництві чавуну на 120% поти 59% відповідно. Але вже в 1937 р. заборгованість Донбасу по вугіллю становила 11 млн. тон. З 1 823 важких врубмашин не працювали 545, з 246 механічних навантажувачів - 98[245]. Звичайно, все це списали на шкідників. Під ніж репресій втрапили партійні “натхненники” і фундатори сталінської індустріалізації Донбасу, ті, що перед тим сім років нищили цвіт технічної інтелігенції, не бажаючи дослухатися до її цілком вмотивованих попереджень. Фактично, вони знищили самі себе в гонитві за комуністичними химерами. Втім, не лише знищили себе, а й занапастили життя сотень тисяч ні в чому не повинних трударів донецької землі.
