Донбас і Крим в економічному, суспільно-політичному та етнокультурному просторі України

Донбас у роки воєнно-революційних випробувань

Питання, кому належить Донбас - Україні чи Росії - неодноразово поставало на порядку денному євразійської історії. Найгостріших форм воно набувало у часи революційно-визвольних змагань.

Аби пояснити рівень його вибухової сили, варто зазначити: 1) у 1917 р. Донецький басейн давав до загальноімперської економіки 87% вугілля, 70% чавуну, 57% сталі, понад 90% коксу, понад 60% соди і ртуті^[125], тут розміщувалася чисельна когорта загальноросійського пролетаріату; 2) більшовики були комуністичними догматиками, які кількісні показники капіталістичного розвитку розглядали як неспростовний доказ готовності того чи іншого регіону до будівництва комунізму.

Крім того, слід мати на увазі особливості розвитку національно-визвольного руху в українських етнографічних кордонах та ставлення його лідерів до Донбасу. Напередодні Російської революції здавалося, що прагнення українців до національного самовизначення гальмуються тільки імперськими силами, які гуртувалися навколо царя-самодержця. Та в розбурханій революцією країні кількість ворогів українського суверенітету почала множитися з вражаючою швидкістю. Поряд з білим рухом, який прагнув реставрувати імперські порядки, “українського питання” впритул не бачили ні прибічники конституційної демократії (партія кадетів), ні соціалістичні течії - від поміркованих до екстремістських. У постреволюційній Україні політичні партії з однаковими суспільно-політичними і соціально-економічними програмами розкололися за національною ознакою (конституційні демократи і соціалісти-федералісти, соціалісти-революціонери і українські есери). Тимчасовий уряд, який прийшов до влади в Петрограді після повалення царизму, відкладав розв’язання фундаментальних проблем на майбутнє, до Установчих зборів. Центральна Рада не збиралася, однак, зволікати з розв’язанням національного питання. Володимир Винниченко, який незабаром прибув до Петрограда на чолі представницької делегації, руба поставив питання про автономію.

В українсько-російських переговорах труднощі почалися уже з визначення кордонів України. Українська делегація виїхала на переговори з довідками Академії наук, в яких аналізувалися підсумки Першого всеросійського перепису населення 1897 р. Перепис засвідчував, що україномовне населення переважало у трьох губерніях Правобережжя (Волинській, Подільській і Київській), трьох губерніях Лівобережжя (Полтавській, Харківській та Чернігівській) і трьох губерніях Півдня (Катеринославській, Херсонській і Таврійській). Переважало україномовне населення і в деяких повітах інших губерній, що межували з основним ареалом розселення українців. Більшість населення в них становили молдавани, поляки, білоруси і росіяни. Проте Центральна Рада вважала за необхідне окреслити спочатку контури України на картах з губернським адміністративно-територіальним поділом. Українці переважали і в Кубанській області, козацьке населення якої користувалося самоврядуванням. Поважаючи права козацької Кубані, Центральна Рада вважали передчасним ставити перед російським урядом питання про включення області до складу української автономії.

Тимчасовий уряд передав питання про українську автономію на розгляд комісії науковців і політичних діячів, але вона не визнала кордонів, визначених Центральною Радою за етнографічною ознакою. У крайньому разі комісія погоджувалася вважати Україною територію, яка була приєднана до Російської держави на автономних засадах у 1654 р.^[126].

Незабаром після того як більшовики скинули Тимчасовий уряд, Центральна Рада своїм Третім Універсалом проголосила утворення Української Народної Республіки у складі дев’яти губерній без Криму (де українці не становили більшості населення). Більшовики натомість фактично продовжували лінію Тимчасового уряду, визначаючи кордони України не за етнографічним, а за історичним принципом. Від 1917 р. вони почали пристосовувати територіальну структуру своїх організацій до конфігурації національних регіонів. На Півдні Європейської частини Росії виникло два аморфні територіальні об’єднання - Донецько-Криворізька область з центром у Харкові і Південно-Західний край із центром у Києві. На обласній конференції у Києві, що відбулася в грудні 1917 р. за участю деяких більшовицьких організацій Чернігівщини, Полтавщини і Херсонщини, з ініціативи ЦК РСДРП(б) було поставлене питання про утворення всеукраїнського більшовицького центру^[127]. Навпаки, на конференції більшовицьких організацій Донецько-Криворізької області, яка тоді ж відбувалася у Харкові, ідея створення всеукраїнського партійного центру не обговорювалася. У цьому регіоні більшовики не сприймали самого поняття “Україна”, а партійний центр в Петрограді не наполягав на розгляді такого питання.

Події, однак, підштовхнули більшовиків до визначення кордонів України в певній конфігурації. Їм треба було протиставити свої дії політиці Центральної Ради, яка готувала скликання Всеукраїнських установчих зборів. Було вирішено зібрати у Києві Всеукраїнський з’їзд рад робітничих і солдатських депутатів і утворити на ньому замінник Центральної Ради - Центральний виконавчий комітет рад України. На цей з’їзд треба було обов’язково запрошувати представників від рад Півдня і Сходу України. У цих регіонах мережа рад була найрозвинутішою, і вони здебільшого контролювалися більшовиками. В інших губерніях України мережа рад була малорозвинутою, і далеко не у всіх з них більшовики здобули перевагу.

Тим часом послаблення центральної влади (як органів Тимчасового уряду, так і проголошеної в Києві Центральної Ради) спричинило стрімку дезорієнтацію місцевої. Різко наростали явища кризового характеру. Донбасу загрожував голод. Дисплазією державного організму вміло скористалися більшовики, що потужно нарощували чисельність своїх організацій на промислових об’єктах регіону. Вважаючи Донбас за один з центральних форпостів свого впливу, вони швидко збільшувати тут свою присутність, внаслідок дієвої пропаганди захоплювали лідерство в радах, загонах “народної міліції”, РВК тощо.

За інструкцією Генерального секретаріату від 4 серпня 1917 р. компроміс між Центральною Радою та Тимчасовим урядом був унаочнений в тому, що територія Донбасу опинилася поза сферою впливу українського уряду.

Пробудження відцентрових сил внаслідок падіння самодержавства створило в Україні якісно відмінну від решти постімперських просторів політичну ситуацію: паралельно з органами Тимчасового уряду та радами в Києві розпочав діяльність національний центр - Центральна Рада, що створила в низці провінційних міст Донбасу (зокрема, Маріуполі, Луганську, Бахмуті) свої повітові ради і спиралася на українізовані військові частини та загони “Вільного козацтва”. Втім місцеві сили Центральної Ради суттєво поступалися впливовістю соціал-демократичним організаціям більшовицького напряму, які кваліфікували останню не інакше як “буржуазний орган”, проводячи в робітничому середовищі відповідну агітацію. Більшовики Донецько-Криворізького басейну сприйняли як належне рішення Тимчасового уряду обмежити територію України п’ятьма губерніями.

Виступаючи потужним локомотивом соціальної радикалізації у Харкові, Катеринославі та Києві, більшовики, надіслані ЦК для роботи в Україні, у Донбасі зіткнулися із неочікуваними ними ускладненнями. Непринадні характеристики донбаського робітництва виходили з вуст багатьох більшовицьких очільників, зокрема Л. Троцького. Для більшовицьких вождів ситуація виявилася цілком незрозумілою. Суспільно-політичний та економічний аналіз приводив їх до висновку про критичне загострення соціальних суперечностей, яке створило сприятливі умови для переможного революційного вибуху. Втім, на місцях емісари зіткнулися із банальним нерозумінням та відстороненістю робітництва, передусім шахтарів.

Примусова праця в шахтах і на заводах на умовах воєнного обов’язку не сприяла ані підвищенню її ефективності, ані зростанню свідомості шахтарів, тим більше, що останні були позбавлені права на вільне пересування, можливості відходу в села на сезонні роботи, значно втратили у зарплатні. Всупереч пізнішим за хронологією заміткам у засобах масової інформації, робітництво тривалий час лишалося глухим до агітаційної роботи більшовиків, сприймаючи лише найбільш популістську її складову. Це, слід відзначити, було цілком органічно - робітництво Донбасу, сформоване впродовж тридцяти років аврального освоєння його природних багатств, наполовину складалося із селян-сезонників, військовозобов’язаних, загнаних в екстремальні умови існування, і як небо від землі відрізнялося від робітничої аристократії Петрограду та Москви. Рівень їхньої свідомості був неспівставним. Згадувані Г. Куромією випадки самосудів на шахтах, що сталися впродовж 1917 р., цілком відповідали напівселянській свідомості шахтарів, крім того - цілковито копіювали суголосні і в часі, і в суті ухвали селянських сходів^[128].

Як зазначає Р. Пиріг, на відміну від “учених” робітників Москви та Петрограда, шахтарі Донбасу виявили свою відсталість одразу ж після Лютневої революції. Вони майже не цікавилися такими інституціями, як колективні угоди і ради примирення. Коли став можливим і популярним вступ до профспілок, вони, на відміну від багатьох інших груп робітників та ремісників, дуже неохоче об’єднувалися у профспілки. Натомість вдавалися до прямих дій проти керівників - обшукували їх, виганяли з шахт, арештовували^[129].

1917 рік перетворився в робітничих поселеннях на “один суцільний безперервний конфлікт”^[130]: практично не керований, стихійний, жорстокий. Повалення самодержавства спрацювало як каталізатор соціального вибуху небаченої сили: на кількарічне погіршення умов праці та адміністративний примус робітництво відреагувало наче пружина, яку “передавили”. Відразу після Лютневої революції робітники дали волю приховуваній перед тим агресії. Безпосереднім її наслідком стало самовільне впровадження восьмигодинного робочого дня та встановлення робочого контролю в його найпростішій формі: з насильством над адміністрацією та самоуправством неорганізованої робітничої маси. Впродовж усього 1917 р. промисловці засипали Тимчасовий уряд проханнями про допомогу та втручання. В одному з таких прохань від 27 травня 1917 р. сказано: “Диктатура робітничого класу здійснена в її найпримітивнішій формі. Робітничий клас, захоплений привабливими перспективами, які малюють йому безвідповідальні вожаки, очікує настання золотої доби, і жахливим буде його розчарування, яке не можна не передбачити”^[131].

Події 1917 р. в промислових центрах Донбасу стали, власне, унаочненням недолугості й банальності ленінської доктрини: замість свідомого революційного пролетарського руху - напади на винні склади і звинувачення робітничих дружин, що ставали на їх захист, у “буржуйстві”; замість самоуправління на підприємствах - хаос, знеособлення, безвідповідальність і, відповідно, економічна деградація; замість революційного порядку - розквіт мародерства та бандитизму відразу після дезорганізації органів правопорядку; замість масового переходу під знамена більшовизму - погромні настрої, й передовсім спрямовані проти більшовиків; замість розквіту робітничої держави за рахунок експропріації експропріаторів - голод і злидні. На питання - в чому полягав прорахунок більшовицьких вождів? чи дійсно шахтарська верства є властиво аполітичною і адержавницькою? - слід зауважити таке.

Попри те, що на час описуваних подій Донбас був чи не найбільш індустріалізованим регіоном колишньої Російської імперії, говорити про його готовність до соціалістичної революції чи відповідність її інтересам людності регіону аж ніяк не доводиться. Показники економічного розвитку та урбанізації - то всього лишень формальна сторона загальної характеристики стану виробничих сил регіону. Причини своєрідних (архаїчних за своєю суттю) інтерпретацій більшовицьких та есерівських ідей у робітничому середовищі Донбасу перебували в іншій площині - ментальній. Ментальність робітництва новопосталого промислового велетня, яким став впродовж промислового перевороту Донбас, абсолютно не відповідала рафінованим теоретичним розумуванням В. Леніна. На Донбасі реалії життя розгромили ленінську теорію аналогічно тому, як нині там розбиваються теоретичні викладки ідеологів “русского мира”. Бо якість природного промислового зростання і відповідного йому дорослішання соціального організму неможливо компенсувати ані кількістю, ані швидкістю. Власне, розглядаючи тогочасні події в Донбасі в категоріях більшовизму і пролетарської революції, більшовики намагалися робити пролетарську революцію тоді, як для вчорашніх селян - військовозобов’язаних шахтарів - революція 1917 р. стала швидше другим визволенням з кріпосництва, аніж дверима у комуністичне майбуття. Отож, проблематичність опанування свідомістю мас з боку політичних партій, включаючи більшовиків, обумовлювалася не стільки примарною регіональною чи корпоративною свідомістю, скільки особливостями попереднього етапу формування пролетаріату. На Донбасі більшовики зіткнулися не з класичним пролетаріатом, а з у переважній своїй масі напівпролетаріатом^[132] - з усіма непересічними особливостями його ментальності. Характер перебігу революційних процесів 1917-1920 рр. у промислових поселеннях Донбасу визначався, власне, цією обставиною.

Пізніша за часом картинка переможної ходи “Великого Жовтня” була ідеологічним витвором комуністичної влади і надто мало спільного мала із реальним життям. Насправді перша фаза революційного процесу на Донбасі більше нагадувала оспіваний російськими класиками бунт - “бессмысленный и беспощадний”. Розуміючи це (на відміну більшовиків) із цілковитою очевидністю, автори “Донбаського економічного дива” пакували валізи. Керівництво і власники шахт та підприємств залишали не лише підприємства, а й населені пункти, вдавались до локаутів та згортали виробництво, внаслідок чого тисячі їх працівників залишалися на вулиці. На початок вересня були закриті вже двісті шахт, близько сотні тисяч робітників втратили роботу^[133].

Тим часом більшовики зробили ставку на зміцнення своїх позицій у місцевих радах. У Луганську на серпневих виборах до міської думи більшовики здобули 29 із 75 місць (есери - 18, група домовласників - 11, меншовики - 10 тощо). В Юзівці більшовики здобули лише 6 місць із 73, есери - 50, меншовики - 10, кадети - 5. На вересневих виборах до Луганської ради більшовики отримали 82 місця зі 120. Тоді ж у Юзівці більшовики отримали третину мандатів до ради, значно збільшивши своє представництво: в липні була тільки жменька (5-6) з загальної кількості 200 обраних^[134]

Не менш суперечливо і недовірливо лютневі події зустріло селянство Луганщини та Донеччини. На початковому етапі революційного руху (навесні - влітку 1917 р.) активність донецького селянства була незначною. Пояснювалося це насамперед тим, що гасла буржуазно-демократичної революції, актуальні на більшості території України, в селищах колишніх іноземних колоністів не спрацювали. Останні на той час уже досягли значних успіхів на шляху капіталістичного розвитку; і через відносно незначне соціальне розшарування та пересічну заможність були більш-менш задоволені своїм життям. Гасло, що єдине було здатне сколихнути селища етнічних меншин - „Геть війну!”, було використане восени 1917 р. більшовиками.

Село, здавалося, стояло осторонь бурхливого “з’ясовування відносин” на постімперських просторах. В містах відбувалися страйки, збройні і політично підфарбовані виступи, маніфестації. Щодо донецького села, то воно очікувало, докладаючи неймовірних зусиль для того, аби загальмувати швидкість господарського занепаду. Сільське господарство вочевидь деградувало. Селянські засіви і поголів’я великої рогатої худоби скоротилися в середньому на 11%. Внаслідок зменшення посівних площ і передачі звільнених у такий спосіб земель під пасовища суттєво зросла чисельність овець. Уже 1916 р. орендні ціни на землю порівняно з 1910 р. знизилися втричі (до 9,2 руб.), аналогічним чином скоротилося й виробництво фруктів і винограду^[135]. Тяжким тягарем на господарства лягли реквізиції.

Попри подальше погіршення становища селянство найбільш мляво і невиразно поставилося до революційних змін. Підмічена, але не повнотою з’ясована Г. Куромією “прохолодна” позиція стосовно безперервної зміни політичних гравців, тимчасових урядів та окупаційних адміністрацій, власне, обумовлювалася особливостями соціально-економічного, суспільно-політичного та культурного розвитку регіону в складі Російської імперії. Стисло її можна звести до такого твердження: на теренах Донбасу всі питання, що виникли перед етнографічними землями України в контексті революційного 1917 р., програма Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського та Народного секретаріату УНР не мали тієї міри актуальності, як на решті території УНР. Ані українське питання в його історичній інтерпретації, ані повернення поміщицького землеволодіння часів П. Скоропадського (оскільки на Донбасі його питома вага на той час була мінімальна), ані іноземна інтервенція (саме тут у колоніях німців, менонітів та греків вона мала суттєву частку своїх прихильників) не справляли революціонізуючого впливу на регіональну спільноту. Вирішальним виявився насправді влив лише двох факторів, що поставили місцеву людність перед необхідністю вибору у протистоянні сторін: 1) зростаючі реквізиції, що обумовлювали невідворотну деградацію та злиденність села; 2) хаос у виробничих взаєминах на промислових підприємствах, який поволі перетворював Донбас на кровоточиву виразку соціального організму регіональної спільноти.

В селі ментальний перелом, відхід від стандартів імперського корпоративного мислення, “зачинення” в рамках власних сільських громад відбувався повільно: на нього знадобилося щонайменше чотири роки. У маріупольських греків, німецьких та єврейських колоністів практично не було національного робітничого класу. Незначна частка вихідців з їхніх селищ використовувала можливості додаткових заробітків на копальнях, заводах і будівлях з початку XX ст., поповнюючи ряди так званих „промисловців”. За роки війни цей прошарок дещо виріс, оскільки селяни задля отримання броні частіше йшли на заводи. Однак, до 1917 р. колишні колоністи залишалися на загал селянськими спільнотами. Соціальні суперечності в їхньому середовищі не були різкими. Якщо в середньому по Україні незаможні господарства становили 57%, середняцькі - 30%, заможні - 13%, то на Донеччині аналогічне співвідношення дорівнювало: 24,75%, 53,25% і 22%. У їх селищах майже не відчувалося малоземелля, скоріше, навпаки, нестача робочих рук через мобілізацію найбільш працездатної частини населення.

Падіння монархії, прихід до влади Тимчасового уряду й створення Центральної Ради практично не викликали резонансу в середовищі місцевого селянства. У заможних селах селянство зустріло лютневі події байдуже. Демократична революція не віщувала йому жодних економічних змін, а тому воно недовірливо, подекуди й негативно, поставилося до місцевих органів Тимчасового уряду і до виборчої кампанії у них. Невдоволення зростало тим більше, що поглиблення загальної кризи в країні спонукало уряд частіше проводити реквізиції худоби й хліба, які в Приазов’ї влітку 1917 р. здійснювалися волосними комітетами суспільних організацій.

На час підготовки виборів до Установчих зборів (жовтень 1917 р.) ситуація принципово не змінилася. Відсутність підтримки Тимчасового уряду широкими верствами селянства, з одного боку, недостатня організація сил місцевої буржуазії, з іншого, привели до того, що позиції офіційної влади на Маріупольщині були хиткими. В комітетах суспільних організацій провідну роль відігравали представники демократичних партій та позапартійного селянства. 5 березня 1917 р. був утворений Маріупольський міський суспільний комітет, в якому широко були репрезентовані місцеві організації різноманітних партій. Від кадетів до нього увійшли Земцев і Кавтунович, Бунда - Рівлін, есерів - Раскошинський, М. Спиридонова та Шалиганов, меншовиків - Фядін і Скалиш, українського національного руху - Дадіані й Гаркавенко. Комітети суспільних організацій були створені також у волостях.

Політичні партії відчутно впливали на життя Маріупольщини, а чудернацьке сплетіння різноманітних суспільно-економічних укладів стало базою співіснування й суперництва тут різноспрямованих політичних сил. Могутній революціонізуючий вплив на нього справляли металургійні заводи „Нікополь” і „Провіданс”. Металурги являли собою „чистих” робітників і перебували в авангарді робітничого руху Маріупольського повіту. Серед них було багато учасників революційно-демократичного руху в Росії 1905-1907 рр. У 1914-1916 рр. тут діяла велика організація соціал-демократів, що об’єднувала близько 40 підпільних гуртків. Заводські організації мали налагоджені довготривалі зв’язки з лідерами провідних демократичних організацій. Так, наприклад, влітку 1917 р. сюди приїздили більшовик Григорій Петровський і меншовик Федір Дан.

У 1917 р. у Маріуполі через місцеві осередки були представлені майже всі значні політичні партії Росії. Важливу роль у суспільному житті регіону відігравали численні організації есерів і меншовиків. Помітний вплив на перебіг революційного руху справляв Бунд та анархічні групи. Що ж до великої буржуазії, то протягом 1917 р. у Маріупольському повіті, як це не дивно, практично не було її діяльних осередків і, відповідно, впливу на суспільно-політичне життя регіону.

До осені 1917 р. у низці місць утвердилися демократичні за складом ради та органи тимчасового уряду. Так, у Маріупольській повітовій раді селянських депутатів керівну роль відігравали есери Гвоздіковський, Земляна і Поляков. До листопаду 1917 р. меншовицько-есерівськими були ради заводів „Нікополь” і „Провіданс”.

Більшовики як більш-менш впливова політична сила Маріупольщини заявили про себе вже після виходу з об’єднаних організацій РСДРП і утворення Маріупольського комітету РСДРП(б) (1 липня 1917 р.)^[136]. Наприкінці літа - впродовж осені більшовики, скориставшись із фактичного безвладдя, поширили свій контроль над більшістю рад Донбасу, підготувавши базу для перевороту. Жовтневий переворот стався в Донбасі як відлуння Петроградського - швидко і майже без спротиву (за винятком незначних ексцесів в Юзівці, Лисичанську, Бахмуті тощо, тобто там, де керовані більшовиками РВК зіткнулися із протидією есерів та меншовиків).

На початок жовтня 1917 р. більшовики вже домінували в радах „Нікополя” й „Провідансу”. На засіданні Маріупольської ради робітничих і солдатських депутатів 12 (25) жовтня 1917 р. головою виконкому було обрано більшовика В. Варганова. 21 жовтня (3 листопада) Рада прийняла резолюцію з вимогою в ім’я „спасіння країни і революції” терміново передати всю владу радам. 22 жовтня резолюцію ухвалив тритисячний мітинг робітників заводу „Нікополь” та збори солдат 24 піхотного запасного полку Маріупольського гарнізону. На цей час - 22 жовтня 1917 р. - заводські ради об’єднували близько 21 тисячі робітників і майже 10 тис. солдат. Що ж до більшовицького осередку, то він налічував близько 5 тис. осіб. Як бачимо, зростання його за незначний час було істотним і свідчило як про велику організаційну роботу більшовиків, так і про зростання їхньої соціальної бази.

Втім, здобувши в районі заводів чисельну перевагу сил, більшовицька рада була неспроможною впливати на дрібнобуржуазне за своїм складом місто. На виборах до міської думи, що відбулися восени 1917 р., більшовики пройшли гласними від заводських організацій, проте їхній вплив у Думі був незначним, що, звісно, не відповідало планам підготовки збройного повстання. Наприкінці жовтня рада робітничих і солдатських депутатів утворила РВК і штаб Червоної гвардії, що почали навчати робітників військовій справі. 30 грудня 1917 р. (12 січня 1918 р.) внаслідок виступу робітників маріупольських заводів влада у місті перейшла до рук більшовицької ради.

Зупинення в листопаді виробничих потужностей регіону, до якого вдалися їхні господарі під загрозою запровадження робочого контролю, привело його у стан колапсу. На листопадових виборах до Установчих зборів більшовики отримали більшість, на той час їм здавалося, що справа революції завершена на їхню користь.

Втім не лише в містах більшовицький переворот спричинив потужні тектонічні зрушення. Не менш бурхливі хвилі почало генерувати село, заряджене антивоєнною агітацією та негативом осінніх реквізицій. Наприкінці 1917 р. і в сільській окрузі вочевидь проявлялася тенденція розмежування сил за соціальними пріоритетами. Певна частина селянства підтримувала комітети суспільних організацій, що намагалися утримати владу у своїх руках. Інша, поки що нечисленна, активно діяла в селах, які межували з заводами „Нікополь” і „Провіданс” (Сартана, Мангуш, Старий Крим). 4 листопада 1917 р. у с. Старий Керменчик був утворений Військово-революційний комітет (ВРК). Рада селянських депутатів села не підпорядковувалася Маріупольській повітовій раді селянських депутатів (есерівській за своїм складом) і намагалася встановити зв’язки з Робітничою червоною гвардією Маріуполя. Вирішальну роль у революціонізуванні села й більшовизації рад відіграло масове повернення солдат з фронту наприкінці 1917 р. Під їхнім впливом у листопаді 1917 р. радянська влада була проголошена в низці селищ.

Розповсюджувалися передапокаліптичні почуття, одна з місцевих газет писала: “Сталося неминуче: Донецький басейн розхитаний, паливо- і металопостачання країни майже повністю загинули, настає останній момент економічного життя Донецького басейну^[137]. Кожна з соціальних груп гарячково шукала шляхів порятунку, пов’язуючи їх з непримиренними супротивниками, протистояння яких на постімперських просторах тільки-но набирало сили.

Вже з серпня 1917 р. промисловці Донбасу засипали Тимчасовий уряд проханнями надіслати козацькі полки й оголосити в Донбасі воєнний стан. На початку жовтня ескадрони головного отамана О. Каледіна зайняли майже весь регіон. 26 жовтня (8 листопада) після втрати телефонного зв’язку зі столицею той спочатку оголосив воєнний стан у вугледобувному районі, а наступного дня поширив його на всю територію Області Війська Донського. Відтоді політичні події, збройні виступи, запровадження революційних органів влади низки політичних сил відбувалися з калейдоскопічною швидкістю.

На вибух революційної самодіяльності робітництва сусіднє донське козацтво, що впродовж десятиріч використовувалося царатом для підтримки “суспільного спокою” в робітничих поселеннях, відповіло апробованими засобами, помноженими в рази. В грудні 1917 р. Донбас поринув у білий терор, що запровадили загони Каледіна, знищуючи на своєму шляху ради. Відповіддю на нього став червоний терор - так само жорстокий і страшний. Червоні грабували козацькі станиці, брали місцевих жителів у заручники, використовували тактику поголівного знищення супротивника та його соціальної бази. Жертв червоного терору часто-густо знаходили із відрізаними вухами й носами, виколотими очима, розчленованих. У Луганську ЧК здійснювала масові розстріли офіцерства.

Південна група військ під командуванням В. Антонова-Овсієнка та загони Червоної гвардії Донбасу майже без спротиву зайняли Донбас на 25 грудня 1917 р. (7 січня 1918 р.). Повідомлення преси про звірства чи то білогвардійців, чи то більшовиків наводили жах на публіку по обидві сторони конфлікту. Виставляння напоказ тіл розстріляних ворогів та заручників стало звичним інструментом “виховання” мас, яким не гребували всі ворогуючі сторони.

Тим часом становище Донбасу - між табором білогвардійського руху - Доном (з центрами у Новочеркаську та Єкатеринодарі), українським Києвом та більшовицькою Росією - лише погіршувалося. Пересічне населення Донбасу виявилося безпорадним заручним багатоходової політичної гри, яку розігрували значно потужніші гравці, аніж місцеві осередки уламків колишніх імперських партій. Взаємовиключна, агресивна агітація і пропаганда не давали жодної змоги зорієнтуватися в розбурханому суспільно-політичному океані і випрацювати зважену позицію. Власне, суспільство цілком перебувало в панічному стані. Прихід “білих” зривав з місць активістів робітничого руху, наступ “червоних” спричиняв панічну втечу заможних верств населення. З іншого боку, зміцнення позицій більшовизму у Росії та встановлення там червоного терору, спричинило масовий приток біженців в місця дислокації Білого руху. Донбас поволі перетворювався на транзитний пункт білої еміграції. І так без кінця.

Наслідком цих надзвичайно потужних і драматичних процесів стало катастрофічне економічне падіння. Кількість шахтарів Донбасу поступово зменшилася з 215 тис. чол. у березні до 78 тис. у жовтні 1918 р. Видобуток вугілля упав з 24 836 тисяч тонн 1917 р. до 8 910 тисяч тонн 1918 р.^[138]

III Універсалом Центральної Ради Донбас визнавався територією УНР. Втім, на Донбас претендував також режим генерала Каледіна, що отаборився в Області Війська Донського, руйнуючи місцеві ради. З не меншою запеклістю за Донбас змагалися більшовики: в листопаді 1917 р. за ініціативою Ф. Сергєєва (Артема) обласний виконком ухвалив рішення про перетворення Донецько-Криворізького басейну на самостійну адміністративно-територіальну одиницю, що мала згодом увійти до складу Російської Федерації. Скороминущим рішенням про створення Донецько-Криворізької Радянської Республіки з центром у Харкові український більшовицький загін намагався створити умови розгортання більшовицького проекту. 14 лютого 1918 р. був створений місцевий уряд - Рада народних комісарів на чолі з автором та ініціатором ідеї - Артемом. Типова більшовицька квазідержава здійснювала типову більшовицьку політику: проголосила націоналізацію вугільної промисловості, муніципалізацію міських будинків, введення робітничого контролю над виробництвом, формування військових робітничих загонів.

На тому етапі розвитку російської і більшовицької революції про жодне наповнення революційного процесу національним змістом не йшлося: більшовицькі вожді прагнули не створення російської, української чи будь-якої іншої національної республіки, вони у своїх мріях бачили Всесвітній Союз Радянських Соціалістичних республік, як перший крок до встановлення комунізму у світовому масштабі. В їх стратегічних задумах та теоретичних розрахунках не залишалося жодного місця ані для національних, ані для регіональних амбіцій. Майбутня соціалістична держава мала будуватися лише за територіальним принципом. Саме тому Раднарком РСФРР не визнав ДКР ані самостійною республікою, ані частиною Російської Федерації, а саме її відокремлення оцінив як “шкідливе”^[139]. У березні тодішній голова більшовицького Народного секретаріату М. Скрипник видав постанову про ліквідацію Донецько-Криворізької республіки і приєднання її території до України. За три місяці ДКР впала під ударами німецько-австрійських військ, які були силою, що мала свої плани на Східну Україну та її багатства.

Драматичні події відбувалися й у центрі українського революційного руху. Слід нагадати, що від часу проголошення УНР 7 листопада 1917 р. Донецький басейн фактично не входив до її складу. Наприкінці грудня 1917 р. в Харкові було утворено Українську радянську республіку, що проголосила федеративний зв’язок із Росією. Під прикриттям фіктивного рішення маріонеткового уряду більшовицький уряд Росії 1918 р. розпочав військову експансію проти УНР.

Саме в цей час українська делегація вела у Бресті-Литовському переговори з представниками держав Четверного союзу. Укладення 27 січня (9 лютого) 1918 р. Брестської мирної угоди поставило УНР у залежність від одного з таборів світового воєнного протиборства, але натомість дозволило скористатися військовою підтримкою Центральних держав для звільнення території України від більшовицьких військ. Керівники УНР сподівалися, що для цього будуть використані насамперед частини, сформовані з українців-військовополонених, а також січові стрільці - галицькі українці у складі австро-угорської армії. Західні партнери Центральної Ради обрали простіший шлях - на офіційне звернення представників УНР німецький імператор Вільгельм дав згоду на проведення обмежених операцій на Східному фронті, плануючи початок наступу на 18 лютого. Рада Міністрів УНР у спеціальній відозві переконувала власний народ, що уряд прийняв військову допомогу від нині дружніх держав - Німеччини і Австро-Угорщини. Через місяць ведення спільної наступальної операції верховні командування Німеччини і Австро-Угорщини 29 березня 1918 р. уклали угоду про розподіл сфер впливу в Україні.

Катеринославська губернія відійшла до австро-угорської окупаційної зони. Німці залишали за собою важливі транспортні комунікації і порти або ж обумовили перебування там змішаних частин. Зокрема, у Маріуполі дислокувалися два гарнізони, але командування було австро-угорське. Щодо залізниці Харків - Севастополь, то вона мала повністю перебувати у віданні німецького залізничного управління, включаючи й ділянки на території Катеринославської губернії. Промислові райони Донбасу за розподілом формально відійшли до австро-угорської зони^[140].

Не вбачаючи у соціалістичному за своїми переконаннями керівництві УНР сили, спроможної навести лад в Україні, західні союзники підтримали іншу політичну силу, посприявши утворенню Української держави - авторитарного, правоконсервативного правління з зовнішніми атрибутами Гетьманщини ХУТТ-ХУТТТ століття. У дні приходу до влади П. Скоропадського наприкінці квітня 1918 р. німецькі та австро-угорські дивізії разом з частинами армії УНР завершили опанування східних теренів України. Донецький басейн увійшов до Української гетьманської держави, в складі якої перебував від початку травня до середини листопада1918 р.

Не лише більшовики були свідомими ролі Донбасу в економіці України. Австро-угорський посол Й. Форгач 22 березня 1918 р. писав до МЗС: “У даний час, як відомо, нашою ціллю на сході є залізнична лінія Харків - Крим. Але вже ясно, що Україна взагалі не може існувати без донецької області і її вугілля. Найшвидша окупація цієї області бажана тутешньому керівництву, щоб вберегти від катастрофи Київ і всі інші міста, електростанції, фабрики і т. д.”^[141].

Введення військ союзників у промислове осердя України відбулося швидко і організовано: 29 березня німці оволоділи Полтавою, 3 квітня - Катеринославом, 7 квітня визволили Харків. Упродовж квітня німецькі війська звільнили Єнакієве, Краматорськ, Слов’янськ, Микитівку, Бахмут, Слов’яносербськ^[142]. 28 квітня більшовики залишили Луганськ^[143]. 8 травня 1918 р. німецькі війська дісталися до Ростова-на-Дону.

У Донбасі дислокувалися війська 9 австро-угорського корпусу із штабом у Маріуполі. У Юзівці розмістився штаб 4 кавалерійської дивізії. Північні землі Донбасу зайняли 215 німецька дивізія та інші частини^[144].

Від 18 травня, на території зайнятій союзниками, розпочалася денаціоналізація торгово-промислових і кам’яновугільних підприємств, всі розпорядження радянської влади були проголошені такими, що втратили юридичну силу. Запровадження нових порядків відбувалося під наглядом військових адміністрацій, а безпосередніми виконавцями від гетьманської влади вважалися повітові старости, призначені з найбільш авторитетних місцевих мешканців: колишні голови повітових земств Юрій Жилінський (Бахмут) і Микола Кудрянов (Слов’яносербськ), а також купець першої гільдії, грек за походженням Давид Хараджаєв (Маріуполь).

Гетьманський переворот залишився у згадках завдяки денаціоналізації промислових об’єктів і масовому безробіттю. Проголошення Гетьманату було використане гірничопромисловцями для згортання досягнень робітничого руху: тривалість робочого дня була збільшена, зарплата зменшена, профспілки усунули від справ, страйки оголосили поза законом, для відновлення довоєнних порядків широко застосовувалися тілесні покарання та відвертий терор.

Період австрійської окупації виявився одним з найбільш драматичних епізодів воєнно-революційних потрясінь 1917-1921 рр. Населення було роззброєно, влада на місцях перейшла до окупаційної адміністрації. Остання не соромилася у виборі засобів для вилучення ресурсів регіону. Вугільні й рудні багатства півдня Катеринославщини поділялися між союзниками порівну.

Металургійні заводи Маріуполя були закриті, тисячі робітників втратили засоби для існування. З сільської округи у зростаючих обсягах вивозилася сільськогосподарська продукція. За час окупації через Маріупольський порт загалом пройшло 556 498 пудів вантажів.

Не можна казати, що новопосталі органи влади не робили нічого, аби покращити стан речей. Так, Маріупольська міська управа, виявивши неабиякі організаторські здібності, завезла для потреб населення вугілля з Ростова-на-Дону, керосин і нафту з Поті. Безробітних залучили для заготівлі дров. Запустили в дію маслозавод з електричною тягою. Підтримували грошима народний університет та міські училища, відкрили консерваторію. Слов’яносербська повітова управа опікувалася 150 школами, 8 лікарнями і 8 медамбулаторіями. Однак, цього виявилося надто мало, аби зміни на краще стали помітними.

Основним напрямом діяльності союзних військ на теренах Донбасу стало викачування з нього матеріальних ресурсів, передусім хліба та решти продуктів харчування. Не лише селяни, а й населення міст страждало від непомірних апетитів “гарантів суспільного порядку і спокою”, які відвантажували збіжжя не тільки вагонами, а й валізами та посилками. У черговому донесенні МВС І. Черніков повідомляв: “Становище Слов’яносербського повіту і міста Луганська через повну відсутність хліба катастрофічне, загрожує бідуванням; з квітня не одержано жодного вагона хліба. На ґрунті голоду рудники і заводи закрилися... У Павлоградському і Бахмутському повітах вбивства і грабежі продовжуються”^[145]. Тільки у середині серпня заступникові Слов’яносербського старости І. Тихоновичу вдалося “вибити” у Харківській конторі ДХБ наряд на 300 вагонів хліба для Луганська і повіту. Маріупольська міська управа отримала 10 тис. пудів лише на початку листопада.

Тим часом господарський комплекс регіону прискорено деградував: влітку вже третина шахт не працювала, криза взаємних неплатежів приводила до накопичення боргів по заробітній платі, промисловці практикували продаж вугілля за продовольство, зароблене не виплачувалося шахтарям на руки, а записувалося в розрахункові книжки. Катастрофічно не вистачало грошової маси, а та, що перебувала в обігу, швидко знецінювалася. Робочі місця скорочувалися. Якщо у березні працювало 215 тис., то у жовтні - лише 78 тис. осіб. Журнал “Голос металлиста” у вересні повідомляв, що на 18 південних металургійних заводах працює 21 тис. замість 120 тис. у кінці 1917 р. ^[146]

На повернення дореволюційних порядків, неприхований грабунок та подальше погіршання умов життя (зокрема, хронічні багатомісячні затримки зарплати) людність Донбасу почала відповідати методами революційної доби: у містах відновилися страйки^[147], селяни взялися за зброю. У зв’язку із загальним страйком залізничників Рада Міністрів 19 липня відновила чинність царського закону від 2 грудня 1905 р. про покарання за участь в страйках на підприємствах, які мають державне або громадське значення. Організатори страйків могли бути засуджені на термін до 4 років. Індивідуальна участь у страйку - від 4 місяців до 1 року і 4 місяців. Стільки ж отримували й підбурювачі заворушень.

Та не тільки вкрай напружена внутрішньополітична ситуація визначала напрями діяльності гетьманського уряду на Донбасі. Практично відсутніми були види на вирішення зовнішньополітичної ситуації на східних кордонах. Тут землі Гетьманату межували з Всевеликим військом Донським, очолюваним генералом П. Красновим. Як і Гетьманат, це державне утворення мало пронімецьку орієнтацію і було зацікавлене у налагодженні взаємовигідного співробітництва. РСФРР зі свого боку не визнавала суверенітет Дону і намагалася включити території Донської республіки (Всевеликого Війська Донського) до свого складу при визначенні кордону. 31 липня голова української делегації С. Шелухін доповідав Раді Міністрів: “Російська делегація в своїм проекті відступила на захід в різних місцях на 125-150-200 верств від української етнографічної межі і захопила тільки Донецькі каменноугольні басейни звиш 20 000 кв. верст з українською людністю. Сею межею вона відрізала від України каменноугольні копі і металургічні заводи, що мають руду з Катерино славщини і тим розрізали національний і економічний організм України”^[148].

8 серпня 1918 р. Дон та Українська Держава підписали оборонний і торгівельний союз: державний кордон між ними встановлювався по адміністративній межі, яка існувала за часів Російської імперії станом на 1917-й рік; Таганрозький і Донецький округи підпорядковувалися Дону, до України відходив невеликий клаптик в районі Маріуполя; у Договорі був зафіксований намір донського керівництва сприяти створенню єдиної федеративної держави України, Криму, Дону та Кубані зі столицею в Києві.

18 вересня повноважні представники сторін підписали спеціальний “Договір про спільне упорядкування справ, що стосуються Донецького Басейну”.

Згідно документу утворювалася змішана Україно-Донська комісія, до якої на паритетних засадах входили урядовці і гірничопромисловці. Вона мала опікуватися загальними питаннями видобутку, розподілу, торгівлі і перевезення вугілля. Обидві сторони зобов’язувалися забезпечувати промислові підприємства і населення Донецького басейну незалежно від територіальної належності. Втім запровадження досягнутих угод у життя виявилося неможливим.

Поразка держав Четверного союзу у Світовій війні, розпад Австро-Угорщини, революція в Німеччині і зречення Вільгельма ІІ призвели до поспішного від’їзду австро-угорських військ. Гетьманська влада залишилася сам на сам з потужною хвилею робітничих і селянських збройних виступів. 9 листопада П. Скоропадський був змушений ввести у Катеринославській губернії військовий стан, однак утримати владу на місцях вже було неможливо: без збройної підтримки Заходу гетьманат розвалився, наче картковий будиночок. Звістки про те, що уряд пішов у відставку, а 14 грудня 1918 р. гетьман зрікся влади, були сприйняті переважною більшістю населення як належне.

Згідно з повідомленнями краєзнавців, чи не єдиний на Донбасі випадок підтримки Директорії місцевим населенням мав місце в Бахмуті, де селяни і навіть шахтарі (серед них був і в майбутньому відомий український поет Володимир Сосюра) записувалися до повстанського війська УНР. Натомість переважна більшість людності регіону з апатією та нігілізмом споглядала на руйнування “влади міцної руки” - обертаючи свої погляди в сторону міцніючого повстанського руху з його ідеями непідвладності жодній владі. Виконуючий обов’язки Катеринославського губернського старости повідомляв МВС: “В районі між станціями Єнакієве, Горлівка і Государів Байрак чини повітової варти роззброєні... У Маріуполі, повіті становище серйозне, ватаги бешкетують, варта була примушена покинути більшість своїх пунктів. Старші агенти покинули станцію Волноваха^[149]”.

Яскравою візиткою Донбасу та маркером його масової свідомості став анархізм, що саме тут набув свого колоритного і неповторного втілення, перебуваючи під потужним впливом Гуляйпільської республіки.

Анархістські формування та гуртки виринули в легальне політичне життя Східної України незбагненним спалахом епохи революційно-визвольних змагань і за короткий час отримали тут колосальну підтримку населення. Справа, певне, полягала не лише у видатних організаторських та ораторських здібностях провідних постатей анархістського руху - Нестора Махна, Марусі Нікіфорової, Федора Щуся, Лева Задова^[150] та ін. - а у співзвучності ідей, що вони пропагували, широким верствам мешканців місцевих сіл та робітничих поселень. Культ свободи від будь-якої влади стрімко поширювався робітничими колами, що впродовж останніх чотирьох років існували в режимі трудового табору.

Не менш яскраво діяльність анархістів проявлялася у великих промислових містах - Харкові, Катеринославі, Одесі, Олександрівську. Тут вони друкували газети та журнали, співпрацюючи з анархістами Петрограда, Москви, Ростова-на-Дону. На відміну від інших регіонів, в Центральній та Південно-Східній Україні кількісно переважав анархо-комунізм - найбільш революційна і непримиренна течія анархізму. Від агітації до активних дій їх змусило перейти вторгнення в Україну німецьких та австро-угорських окупаційних військ. У відповідь анархісти-комуністи організували повстанські загони, під прапори яких масово стало селянство. У останнього на той час, властиво, не було альтернативи: анархісти з їх діяльнісною свідомістю виявилися єдиними лідерами, що взяли на себе місію очолити стихійний селянський повстанський рух.

Справа налагодження комунікацій між повстанськими загонами та координації дій просувалася складно - на перешкоді цьому поставала свідомість селянства, яке не розуміло гостроти ситуації і прагнуло захищати округу, де мешкало, силами власних загонів. Лише частина керівників селянства була свідома загальнополітичній ситуації та потужності сил, яким доводилося протистояти. Отож, пошуки шляхів об’єднання не припинялися, хоча далеко не завжди вони були результативними. Наприкінці 1918 р. була сформована Конфедерація Анархістських Організацій України “Набат”, метою якої стало об’єднання різних анархістських напрямів і течій в боротьбі проти влади та окупантів. Ідейною основою організації була доктрина “єдиного анархізму”, висунута ідеологами “Набату” В. Воліним, Ф. Бароном, Я. Суховольським, Й. Готманом на основі синтезу тогочасних течій анархізму. Завданням номер один прибічники “Набату” проголосили здійснення соціальної революції. Не в останню чергу саме через це вони виступали проти політики Директорії та ідеї самостійної України, що, на їх погляд, відволікала маси від вирішення завдань соціальної революції.

Тогочасні ідеї Н. Махна мали широку підтримку в середовищі донецького селянства, зокрема грецького. Вже перший рейд по Донбасу унаочнив, що соціальна база махновського руху тут є надзвичайно потужною^[151]. Вплив Н. Махна в Приазов’ї, навіть на міське робітниче населення, був досить значним. Згодом учасник перших радянських військових з’єднань В. Шемелінін згадуватиме: ,Чутки про якогось Махна, який нібито десь недалеко організує повстанські загони й бореться за радвладу...” поширювалися по Маріупольщині. Гасло „За радвладу” приваблювало широкі верстви селянства. Значна частина Маріупольських „свідомих пролетарів кидали дім, родину й пробивалися до махновських загонів”^[152].

Відверто цинічні дії окупаційного режиму спричинили стихійний опір селянства. Літо 1918 р. (з реквізиціями, що розгорнулися після збору врожаю) стало часом виникнення у Приазов’ї низки невеликих загонів. Так почався новий етап революційного руху на Маріупольщині, на якому провідну роль відігравало українське селянство. На теренах Бердянського, Мелітопольського та Юзівського повітів діяли загони під проводом Білаша, Удовиченка, Хоменка, Гончаренка. В Гуляйпольському повіті набирав сили махновський рух. У районі м. Михайлівка сформувався загін Брови й Щуся.

Після відходу німецько-австрійських військ та наступу білокозаків генерала П. Краснова, армії генерала А. Денікіна та більшовицьких частин, місцеві мешканці були поставлені перед фактом: Україна фактично пошматована військами Антанти, Польщі, більшовицької Росії. Насувався 1919 рік - рік абсолютної владної “шизофренії”: місцевості, села й селища на якийсь час опановувалися отаманами Директорії, їх проганяли загони Н. Махна чи інших отаманів; в інших відновлювалися ради, за ними приходила біла диктатура - і так нескінченне число разів. Населення, власне, перебувало на межі здорового глузду. Тотальний господарський занепад у містах, нескінченні реквізиції в селі, насилля та щоденна загроза смерті, тотальна дегуманізація соціального середовища завершували картину. Громадянська війна перетворила терени Донбасу на театр фатальних за своїми наслідками бойових дій.

Згідно з договором генерала П. Краснова з союзними військами та гетьманом П. Скоропадським східну частину Донбасу зайняли частини донських козаків, на допомогу яким невдовзі підтягнулися офіцерські загони денікінської армії. Дивізія генерала В. Май-Маєвського з боями пройшла від Кавказу до Микитівки.

На початку 1919 р. денікінці продовжили наступ на Південно-Східну Україну, де зустріли запеклий опір махновської повстанської армії. У складі більшовицьких військ вони рейдом пройшли Донбасом: від Микитівки та Дебальцевого дійшли і захопили 10 січня Старобельськ, впродовж наступних кількох днів - Логинівку, Попасну, Марківку, Яму, Лиман, Святогірськ,Слов’янськ, Крамоторськ, Біловодськ, Слов’яносербськ. 24 січня зайняли Алчевськ. 26 січня 1919 р. в Нижньодніпровську відбулася зустріч махновця О. Чубенка з представником радянської влади П. Дибенком. Наслідком переговорів стало укладення угоди про спільну боротьбу проти білогвардійського та петлюрівського рухів. 28 січня союзники взяли Бахмут. Могутній повстанський рух Центральної та Південно-Східної України значно послабив сили денікінських частин. Повстанський рух, очолюваний анархістами, суттєво допоміг частинам Червоної армії в розгромі білогвардійського руху А. Денікіна. Фронт довжиною від Луганська до Азовського узбережжя тримався передусім завдяки стійкості махновських загонів. Стратегічні населені пункти - Бахмут, Костянтинівка, Попасна, Дебальцеве багато разів переходили з рук у руки. Запеклі бої тривали до травневого контрнаступу денікінців на Луганському, Юзівському та Маріупольському напрямах.

“Визволення” по-більшовицькому не покращило становища населення: сформовані більшовиками ВРК розпочали кампанію насильницької комунікації селянства Донецької губернії. Новопосталі комуни, артілі та радгоспи викликали шалений опір місцевого селянства. Спробувавши на собі всі принади комуністичної ідеї, селянство із чимдалі більшою надією звертало свої погляди у бік Гуляйпільської республіки, тим більше, що військова слава Н. Махна стрімко зростала - оговтавшись після втрати Маріуполя, його загони наприкінці весни розпочала рейд по денікінських тилах.

Ведучи запеклі бої із Добровольчою армією, вперше у світовій практиці, Н. Махно та його прибічники розпочали втілювати в життя ідею безвладної Гуляйпільської республіки - “Махновії”^[153]. Мілітарна селянська анархістська республіка, власне, стала втіленням давніх недержавних пластів свідомості українського селянства, своєрідним відлунням історичної пам’яті про Запорозьку Січ з її духом вольності. Перебуваючи в безпосередній близькості від Донбасу і здійснюючи постійні рейди його теренами, Революційна повстанська армія України справляла потужний вплив на перебіг суспільно-політичних процесів у промисловому осерді Східної України.

Очолений Н. Махном селянський рух відіграв важливу роль у розвитку воєнних подій в Україні. Селянські партизанські групи й загони самозахисту перетворили Донбас і Приазов’я на внутрішній фронт, відволікаючи на себе значні сили білої гвардії. На початку 1919 р. махновські та інші формування стримували натиск частин В. Май-Маєвського, єгерської бригади німців-колоністів, загонів добровольчої армії, надісланих з Кавказу. Лише в районі Гуляй-поля проти повстанців діяло близько 20 тис. білогвардійців.

Утворення 3-ї бригади Н. Махна у складі 9-ї полкової Задніпровської дивізії під проводом П. Дибенка (лютий 1919 р.) не лише полегшило стан махновських формувань, а й створило реальні умови залучення широких верств населення Приазов’я до їхніх лав під гаслом „За владу рад!” У цьому контексті вибух повстанського руху в грецьких селах у січні-березні 1919 р. виглядає далеко не випадковим.

На березень - квітень 1919 р. припадає апогей партизанського руху в Приазов’ї. Регулярні війська, які перебували в регіоні, „грабуючи й мордуючи селян, стали причиною бурхливого зростання партизанських загонів, що стихійно всюди виникали”^[154]. Очолив їх Н. Махно. Навесні 1919 р. білогвардійський режим у Приазов’ї був підірваний зсередини збройним опором села. Селянські виступи в грецьких та інших селах підтримав наступ 3-ї бригади на Таганрог. 15 березня махновці захопили Бердянськ, 17-го - Волноваху, а в 20-х числах дійшли до Маріуполя. За активною участю повстанських загонів грецьких селищ 29 березня місто було визволене від білогвардійців. Здобуття Маріуполя стало славетною сторінкою історії повстанського руху в Приазов’ї. За часом воно збіглося із визволенням 1-ю Задніпровською бригадою (комбриг Н. Григор’єв) Одеси й вигнанням з півдня України сил Антанти. (За цю бойову акцію Н. Махна було нагороджено орденом Червоного прапора.)

Влада в місті перейшла до рук ревкому на чолі з Г. Македоном, який розпочав організацію 1-го Маріупольського ударного батальйону з маріупольських робітників на чолі з К. Апатовим. До нього увійшла також низка формувань з грецьких сіл, у тому числі і Сартанський загін, очолюваний П. Богадицею. Пізніше в Олександрівську на базі батальйону був сформований Маріупольський радянський полк. В його лавах змагалася грецька сотня.

На початку квітня бригада Н. Махна, ведучи безперервні бої з денікінцями, залишила ряд завойованих раніше позицій. 15 квітня формування відійшли з Маріуполя. 15 травня місто вдалося відбити, але 23 травня при підтримці французьких військових кораблів денікінці захопили його знов.

На середину 1919 р. Добровольча армія А. Денінкіна зайняла майже увесь Донбас. Терор, реквізиції, тиф - ці три слова характеризували часи білогвардійського режиму в Донбасі. Влітку 1919 р. більшовицька влада переживала критичний момент своєї історії. На більшості території України вона перестала існувати. В донецькому степу війна з денікінцями тривала. Продовжувала її 2-га Українська радянська армія, що фактично складалася з бригади Н. Махна. Лише тактичний союз із Н. Махно забезпечив більшовикам певні перспективи у тогочасному Донбасі. Притягальність їх ідей в середовищі місцевих мешканців була більш ніж непоказною. Привертає увагу красномовність історичних аналогій, що яскраво ілюструють привнесеність соціального конфлікту. Вкотре прийшовши в Донбас із ідеями ощасливлення трударів у всесвітньому масштабі в травні 1919 р. підрозділи 8-ї та 13-ї армій провели примусову мобілізацію на Бахмутському вугільному родовищі. Погрожуючи зброєю, вони забрали всіх шахтарів до сорока років прямо з виробок. Не гребувала Червона армія і примусовими мобілізаціями в селах, беручи їх перед цим в облогу. Однак, “мобілізації” не давали бажаного результату, оскільки “мобілізовані” стрімко поповнювали ряди дезертирів^[155].

На цей час ідеологічні суперечності Н. Махна і більшовиків наблизилися до критичної межі й спричинили розрив між ними. Після заборони реорганізації 3-ї бригади в дивізію (28 травня 1919 р.) й складення Н. Махном повноважень комдиву, приазовська ділянка фронту з А. Денікіним була послаблена. 25 червня 1919 р. денікінці зайняли Харків, а 28 - Катеринослав.

Нескінченні реквізиції (1919 р. був напрочуд врожайним) і мобілізації денікінського режиму, з одного боку, та відхід Червоної армії з теренів України, з іншого, забезпечили широке залучення населення Приазов’я до лав Першої повстанської української дивізії. Збори командирів возз’єднаних загонів 1 вересня 1919 р. узгодили нову структуру органів управління Революційної повстанської армії, що налічувала близько 40 тис. піхотинців, 10 тис. кавалеристів, тисячу кулеметів, 20 гармат, понад 12 тис. тачанок.

З другої половини 1919 р. шляхи анархістів з більшовиками розходяться. Метою анархістів стає “третя соціальна революція”, що повинна була остаточно знищити залишки капіталу та повалити більшовицьку владу (на їх думку політика більшовиків не відповідала корінним інтересам робітничо-селянського класу). Анархісти гостро критикували аграрну політику українського радянського уряду Х. Раковського. Однак на етапі боротьби з денікінською навалою вони вкотре змушені були піти на союз із ними.

Ситуація насправді була безвихідною. Найбільш точно її зміст висловлений у народній поемі “Українські митарства”: “Денікін, сівши нам на спину / Став так нівечить Україну, / Що нам прийшлось - чи глину їж, / Чи боронись, хвативши ніж...”^[156]

До середини жовтня 1919 р. контроль Н. Махна над Приазов’ям був відновлений. У листопаді 1919 р. його армія зросла до 80 тис. осіб. Оголошений поза законом Н. Махно й більшовики перебували в різних політичних таборах. Хоча Н. Махно й намагався бути „батьком” селянству загалом, але його напрямом у громадянській війні стало репрезентування інтересів заможного селянства, яке в селах колишніх іноземних колоністів, становило майже 20%. Осінь 1919 р. - час досить успішних для Н. Махна боїв з денікінцями (зокрема, з корпусом Я. Слащова й кіннотою А. Шкуро).

Чергове загострення ситуації відбулося наприкінці грудня 1919 р. - більшовики, що потерпали від нестачі вугілля, спрямували в Донбас армії Південного фронту. 24 грудня вони захопили Луганськ, 25 грудня - Слов’янськ, 27 грудня - Краматорськ, Бахмут, Попасну, 4 січня 1920 р. - Маріуполь. 29 грудня 1919 р. розпочав діяльність Ревком Донбасу, а на місцях - його клони, що сконцентрували у своїх руках всю повноту влади. Інтереси більшовицької влади та селянства, керованого Н. Махном, перейшли в стадію дальшого загострення суперечностей, які не вирішувалися. Загроза тривалої в часі партизанщини (попри усталений стереотип, що в Донбасі для неї умови несприятливі) була цілком реальною.

Махновським та отаманським загонам було де сховатися: кожен з них мав не лише базові сільські округи, а й базові ліси із системою землянок, схронів та схованок військового спорядження. Базовим лісом отамана Ф. Щуся був Дібрівський, Савонова - Ізюмський, Каменюка - Старобельський. Як керівники, так і рядовий склад махновців на той час мали неоціненний досвід військових дій. Тактика і стратегія махновців, нестандартні військові рішення викликали щире захоплення навіть у білогвардійців. Більшовицьке керівництво також усвідомлювало рівень політичного впливу та військову силу свого противника. Не випадково ставка було зроблена на позбавлення його щирої і масової підтримки місцевого селянства.

9 січня 1920 р. Н. Махно був оголошений поза законом. 5 лютого 1920 р. Всеукрревком затвердив Закон про землю, який, певно, не викликав піднесення переважної частини колишніх колоністів, оскільки суттєво обмежував розмір селянського землекористування. Складна політична ситуація в Приазов’ї знайшла своє відображення в зведеннях по НКВС про політичний стан у Донецькій губернії. В травні 1920 р. в Юзівці й Маріуполі було скасовано стан облоги. Проте ситуація залишалася складною, городяни голодували. Стан політичної анархії повною мірою віддзеркалила робота повітового з’їзду ревкомів у Маріуполі 10 березня 1920 р. У ньому брали участь представники десяти махновських волостей (половина волостей повіту), які висловили різке незадоволення діями продкомісій.

Махновські формування, на відміну від радянських органів, фактично контролювали життя сільської округи, здійснюючи раптові напади на продзагонівців, міліцію, каральні роти. Губуправління вимушено визнало: „Більша частина населення повіту перебуває в армії Н. Махна, і продрозкладка не здійснюється”^[157].

За роки громадянської війни Маріупольщина наводнилася біженцями з центральних губерній Росії, тут оселилася значна кількість колишніх офіцерів, буржуа. Через скрутний продовольчий стан відкрите невдоволення радянською владою виявляли службовці й робітники. Пересічним явищем стали робітничі страйки. Серйозного характеру набули заворушення через продрозкладку. (Показовим є випадок, що мав місце в Таганрозькому повіті: у липні 1920 р. тут висадився нечисленний білогвардійський десант, який через якихось 2-3 дні зріс за рахунок місцевого населення до 4 000 осіб.) З початку здійснення продрозкладки (з травня по червень) у Донецькій губернії було вбито близько 300 радянських працівників (з них 150 продзагонівців та 60 міліціонерів). Авторитет радянської влади в широких верствах населення був невисоким. Натомість політвідділ повстанської армії Н. Махна проводив успішну агітацію не лише в середовищі селянства, а й серед робітників.

Наприкінці літа 1920 р. Донецький басейн перетворився на суцільний внутрішній фронт. Не останню роль у цьому відіграв рейд Н. Махна по Донбасу. Він не лише активізував великі формування (Шаповалова, Буданова, Сазонова), а й спричинив утворення значної кількості малих і найдрібніших загонів. На жовтень 1920 р. у Донецькій губернії самих лише великих загонів, оголошених поза законом, налічувалося близько 20, у них перебувало майже 10 тис. осіб (2,3% сільського населення губернії; причому, махновські формування сюди не враховувалися). У донесеннях НКВС зазначалося: „Точному обрахунку банди не піддаються, оскільки більшість з них перебуває в селах, озброєні обрізами, мають місцеве значення і будь-якого моменту становлять реальну силу”^[158].

Загострення політичної ситуації в регіоні дещо призупинила небезпека врангелевської окупації. 2 жовтня 1920 р. у Старобільську між представником радянської України Я. Яковлєвим та представниками армії Н. Махна - Куриленком і Поповим було укладено угоду про спільні дії по боротьбі з Врангелем, наступ якого вдалося відбити.

Після розгрому „білого барона” питання ліквідації махновського руху стало справою часу, й не тільки через ідеологічні та політичні суперечності між Н. Махном та керівниками країни рад. „Махновія” містилася в промисловому серці України - Донбасі. В. Ленін цілком слушно зауважував: “Донбас - це не випадковий район, а це район, без якого соціалістичне будівництво залишиться простим добрим побажанням”^[159]. Така ж за змістом думка проводилася й у відозві ВУЦВК до всіх партійних організацій України.

26 листопада 1920 р. Н. Махно та усі його загони втретє були оголошені ворогами революції й республіки. Після перемоги над білогвардійцями, що підтримувалися з-за кордону, „внутрішня контрреволюція” розцінювалася як менш серйозний противник. 29 січня 1921 р. РНК УСРР ухвалила постанову, де боротьба з бандитизмом визнавалася фронтом першочергового державного значення. При РНК була утворена постійна комісія по боротьбі з бандитизмом. Лише з Маріуполя на боротьбу з махновщиною в повіті були відряджені 2 600 чонівців. Успішно здійснювалася ліквідація нечисленних регіональних угруповань. Упродовж весни 1921 р. місцеві селянські загони і формування переважно припинили своє існування. Серед них і загін Фоми Кожі в районі с. Старобешеве.

Відновлення взимку 1920 р. радянської влади в Приазов’ї і розгортання політики „воєнного комунізму”, з одного боку, привело до масового втягнення місцевого селянства до махновського руху, а з іншого, - остаточно зробило його антирадянським, антибільшовицьким (причому радянські органи в подальшому схильні були пояснювати участь греків у махновському русі національною й соціальною специфікою - Авт.). 1920 р. - час запеклої боротьби радянської влади й Н. Махна за політичний вплив у Приазов’ї, в якій перемогла централізована державна організація. Її результат був зумовлений заміною політики „воєнного комунізму” непом, який прискорив відмову селян від збройного опору більшовикам.

Час “Х” анархістсько-більшовицького протистояння прийшовся на часи воєнного комунізму. По суті, його не могла відвернути й остання угода, укладена між ними 2 жовтня 1920 р. в Старобільську через загрозу наступу П. Врангеля. Покінчивши із ним, всю силу свого інструментарію терору: каральні експедиції, масові арешти анархістів у містах, застосування системи заручництва, нацьковування отаманів, розстріли та стягнення, кампанії суспільної дискредитації тощо, більшовики спрямували персонально проти Н. Махна, Революційної повстанської армії України, місцевих повстанських загонів та селянства, як його рушійної сили та економічної платформи. З листопада 1920 р. до жовтня 1921 р. Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУЧК) здійснила разом з частинами Червоної армії чотири масштабні антианархістські операції, внаслідок чого анархістський рух зазнав значних втрат. До кампанії силового та політичного знищення анархізму були залучені видатні більшовицькі політичні діячі - М. Фрунзе, Ф. Дзержинський, Г. Петровський, С. Косіор, Ф. Кон, Д. Лебедь, В. Чубар, Х. Раковський, В. Затонський, М. Скрипник, Д. Мануїльський та інші.

Переможний прапор більшовиків, здавалося, вже замайорів над териконами Донбасу. Втім, “переможцю” вочевидь було від чого опустити руки: і край, і його люди невпізнанно змінилися за роки нелюдських страждань і випробувань.

Якщо спробувати в кількох фразах охарактеризувати стан регіональної спільноти на етапі остаточного утвердження більшовиків, вимальовується такий мало оптимістичний перелік: фрагментація соціальних і класових спільнот; знищення механізмів і законів соціальної взаємодії; тотальна дегуманізація міського і сільського середовища. Війна з її особливим кліматом, коли обиватель призвичаївся до майже щоденних змін у владі, звик до політичної нестабільності й адаптувався до життя „у вируючому котлі” („не було жодних військ майже все літо 1920 року, і селяни аж засумували від утвореної тиші”^[160]) невпізнанно змінила народ: від старців до дітей. Війна пройшла крізь міста і села, крізь долі і родини, розвівши підчас рідних по крові людей у різні світоглядні табори.

“Вакханалія дикості” - в цих словах, власне, концентрується суспільний досвід тих літ. Жахливе здичавіння виявляли всі політичні сили, що змагалися за Донбас, включаючи місцеве населення. Здавалося, вони намагалися в найжорстокіший спосіб продемонструвати свою спроможність навести тут лад. Лейтмотивом жорстокості стала теза: “Вони по-інакшому не розуміють”. Привселюдні екзекуції та страти з елементами садизму впродовж років перетворилися на найпопулярніший інструмент “виховування” населення. Не випадкового пролетарі десятками тисяч разом із сім’ями при наближенні білогвардійців відходили із червоноармійськими частинами, так само масово разом із білогвардійцями зникали інженери та власники підприємств. Трупи повішаних перетворилися на звичну “окрасу” міських краєвидів. На селі з червоноармійців-реквізиторів живцем здирали шкіру, набиваючи рот і кишечник зерном.

Парадоксально, але факт, гору в тій ситуації дійсно отримала сила, що виявила “дива” послідовної тривалої в часі жорстокості^[161].

Визвольні змагання 1917-1921 рр. закінчилися трагічною поразкою, внаслідок чого українські землі були поділені між Росією, Польщею, Чехословаччиною і Румунією. Війна з білогвардійцями не завадила Москві розгорнути жорстку боротьбу за повернення національних республік в лоно вже нової, радянської імперії. З третьої спроби Кремлю вдалося за допомогою мільйонної армії закріпитися в Україні. Російські комуністи могли змиритися із втратою Фінляндії, Польщі і країн Балтії, але виявили наполегливість у завоюванні України.

Причини поразки визвольних змагань були різноманітні, але при розгляді проблеми українсько-російських відносин в часі і просторі слід зупинитися на двох головних.

По-перше, на відміну від поляків, українці в своїй масі не вважали росіян ворогами. З одного боку, за два з половиною століття перебування в Російській імперії вірус малоросійства поширився серед значної кількості українських підданих царя-самодержця. З другого боку, росіяни виступали перед українцями у двох протилежних іпостасях: як прибічники відновлення “єдиної і неподільної Росії” і як захисники української національної державності в її радянській оболонці.

По-друге, Червона армія несла в Україну на своїх прапорах гасла експропріації великих власників і зрівняльного переділу орних земель між селянами. Токсична дія комуністичного вірусу, значно підсилювана руйнуючою дією вірусу малоросійства, виявилася смертельною для незміцнілого організму новонародженої української державності.

Місцева еліта Донбасу виявилася своєрідним зліпком епохи: з неймовірною енергією та піднесенням вона акумулювала радикальні гасла кардинальних суспільних, соціально-економічних та політичних перетворень, які генерувала робітнича людність промислового регіону. Особливість суспільно-політичного осердя Донбасу на першому етапі революційного піднесення полягала в кількісному зростанні його ліворадикального крила.

Втім, твердження про те, що тогочасні мешканці Донбасу були органічною соціальною базою більшовицького руху і підтримували його, є безпідставним радянським міфом. Першість серед суспільно-політичних сил, що здійснювали пошук шляхів й місця Донбасу в революційно-визвольних змаганнях 19171920 рр. по праву належала анархістському селянському руху під проводом Н. Махна, що перетворився на незалежний політичний табір загальноукраїнського значення і послідовно проводив політику внутрішнього суверенітету, розробивши оригінальну ідеологію та новий суспільний устрій. Власне, це була історична інверсія природно характерної для українців ідеї козацької вольниці. Переростання ідеї непідвладності будь-якій владі в цілком конкретне її просторово-територіальне втілення було лише справою часу. Втім, саме часу для переростання Гуляйпільськї республіки на історично нову версію повноцінної державності не вистачило. Під ударами надцентралізованої більшовицької диктатури вона зазнала поразки.

Не суголосність більшовицьких гасел прагненням широких верств населення, а цинізм, жорстокість та пластичність більшовицької влади забезпечила їй перемогу. Екстремістські форми соціал-демократії, які заперечували саму її суть, тому що пропагували необмежену класову війну замість класового миру, народилися в центральній Росії на початку XX ст. В ситуації тривалої світової війни, яка до краю загострила класові суперечності, лівий екстремізм поширювався у багатьох країнах, і національні регіони Російської імперії не стали винятком. Не мало вихідців з України, у тому числі українців за національністю, відігравали вагому роль у партії більшовиків. Після кількох розколів на комуністичні позиції перейшла основна частина найбільш впливової серед українського селянства партії соціалістів-революціонерів - боротьбисти. Однак перебіг визвольних змагань дає чітку відповідь на ступінь поширення в середовищі українського соціуму ідей комунізму. Без втручання у різноманітних формах з боку Росії комунізм в Україні не мав шансів на успіх.

Кінцевою датою визвольних змагань в Східній Україні слід вважати 1920-й рік. Саме тоді російські війська на її території більше не мали перед собою регулярних збройних сил, з якими треба було б воювати. Заключним акордом міждержавних, міжнаціональних і громадянських війн в Україні було укладення 28 грудня 1920 р. Союзного робітничо-селянського договору між РСФРР і УСРР. Договір з Росією укладав український радянський уряд.

Радянська Україна зовні виглядала як повноцінна держава - з власними кордонами, столицею, законодавчими і виконавчими органами влади, державною символікою і незалежним статусом. У преамбулі Союзного договору урочисто підтверджувалися “незалежність і суверенність кожної з договірних сторін”. Стаття 1 проголошувала вступ обох сторін у воєнний і господарський союз. У статті 2 декларувалося, що “з самого факту колишньої приналежності території УСРР до колишньої Російської імперії для УСРР не випливає ніяких зобов’язань відносно кого б то не було”^[162].

Насправді, однак, народжена в ході жовтневого перевороту 1917 р. в Петрограді більшовицька держава-комуна поневолила Україну. Видатний російський історик і політичний діяч доби горбачовської “перебудови” Юрій Афанасьев підкреслював: “Жовтень був способом закріплення російського традиціоналізму і консерватизму, а не розривом зі старим заради становлення нового”^[163]. Українці опинилися в надцентралізованій державі, яка долала опір встановлюваним порядкам жорстокими методами, не зупиняючись навіть перед геноцидом.

Мімікрія більшовицького керівництва в сфері національної політики досягала максимуму в період утвердження при владі і зводилася до мінімуму в той період, коли воно упевнено тримало в руках важелі влади. Існує вражаюча відмінність у методах, за допомогою яких керівники РКП(б) створювали першу і другу радянські республіки в Україні.

До проголошення в грудні 1917 р. першої республіки вони підійшли відповідально. Раднарком погодився з висунутим Центральною Радою етнографічним принципом визначення кордонів, щоб задіяти в державотворчому процесі більшовизовані ради робітничих і солдатських депутатів у південних та східних губерніях УНР. З’їзди рад, на яких Центральна Рада мусила бути усунута від влади Всеукраїнським центральним виконавчим комітетом рад робітничих і селянських депутатів, організовувалися двічі. Перший раз - у Києві, але той з’їзд виявився непідконтрольним Раднаркому. Тоді російські війська зайняли Харків, і повторний з’їзд рад у цьому місті проголосив радянську владу в Україні. Проголошену державу назвали Українською Народною Республікою, тобто запозичили назву, яку дала своїй державі Центральна Рада. Український радянський уряд назвали не Раднаркомом, за аналогією з московським урядом, а Народним секретаріатом, за аналогією з Генеральним секретаріатом Центральної Ради.

Натомість до створення роком пізніше другої радянської республіки Кремль підійшов по-іншому.

Український радянський уряд був утворений в залізничному вагоні на вокзалі в Курську. Його творці не потурбувалися організувати з’їзд рад. Організовував уряд Й. Сталін - з людей, яким він особисто довіряв. 6 січня 1919 р. у Харкові вони оголосили про створення в Україні держави за аналогією з радянською Росією - Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Через три тижні Тимчасовий робітничо-селянський уряд УСРР був перейменований, за аналогією з Росією, в Раду народних комісарів (Раднарком). Пропозиція В. Затонського відновити стару назву - Народний секретаріат не була підтримана^[164].

Демонструючи свої перспективні плани, 5 лютого 1919 р. РНК УСРР виголосила декрет про створення Донецької губернії як тимчасової адміністративно-територіальної одиниці на основі Бахмутського та Слов’яносербського повітів колишньої Катеринославської губернії. Згодом до неї включили ще низку територій, а 23 березня 1920 р. відповідно до рішення РНК РСФРР виділили Донецьку губернію. Невдовзі, після того як більшовики відновили свій вплив в Україні, Президія ВУЦВК ухвалила постанову (16 квітня 1920 р.), відповідно до якої до Донецької губернії увійшли частина Харківської та більшість повітів Катеринославської губернії^[165].

Узагальнюючи досвід перших років комуністичного будівництва, нарком РСФРР у справах національностей Й. Сталін опублікував у жовтні 1920 р. в газеті “Правда” статтю “Політика радянської влади з національного питання в Росії”. На його думку, укорінення в Україні, Азербайджані, Туркестані та інших національних регіонах “диктатури пролетаріату” вимагало “перетворення їх на радянські країни, тісно пов’язані з центральною Росією в одне державне ціле”. Таке укорінення, як він стверджував, було “немислиме без широкої організації місцевої школи, без створення суду, адміністрації, органів влади та ін. з людей, які знають побут і мову населення”^[166].

Здатність радянської влади створювати ілюзію підтримки робітничо-селянських мас, одночасно залишаючись максимально централізованим політичним режимом, дозволила Сталіну називати національні регіони країнами й агітувати за максимально можливе насичення адміністративного апарату цих “країн” місцевими кадрами і управлінцями, які знали побут і мову місцевого населення. Стаття популяризувала тезу В. Леніна, трансформовану в резолюцію VIII Всеросійської партконференції “Про Радянську владу на Україні” в грудні 1919 р.: “Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко протидіючи спробам штучними засобами відтіснити українську мову на другий план”^[167]. Політика, яку озвучував нарком у справах національностей, була продуктом колективної творчості вождів російського комунізму. Спочатку вона не мала своєї назви. Назва з’явилася на першому після декларації про утворення СРСР XII з’їзді РКП(б): коренізація.

Йшлося про втягнення в комуністичне будівництво неросійського населення СРСР й передусім - про “націоналізацію” загонів правлячої партії в союзних республіках. Але термін “націоналізація” у значенні втягнення в РКП(б) представників неросійських національностей не міг бути використаний, оскільки його звикли вживати у значенні передачі засобів виробництва “в руки нації”, а тут радше йшлося про “націоналізування”. Тому для означення втягнення у владу, яка будувала комунізм, представників неросійських національностей винайшли термін “коренізація” (у значенні “укорінення”). Ним позначався зміст кампанії - укорінення в республіках Комуністичної партії - носія диктаторської влади, розбудови влади як сукупності трьох взаємопов’язаних вертикалей - партійної, радянської і чекістської.

Для більшовиків після їх останнього утвердження в Україні не було жодної таємниці в тому, що їхні позиції в республіці загалом, Донбасі зокрема, м’яко кажучи, не безсумнівні. Критика непоказного рівня пролетарської свідомості донбасівців, що з різних вуст (В. Затонського, Д. Мануїльського тощо) лунала на XVIII конференції РКП(б) (грудень 1919 р.) була нічим іншим, як погано замаскованим блефуванням. Реальної підтримки ані в середовищі селянства, ані в середовищі робітників, тим більше - пересічних міських обивателів нова влада не мала. Вона просто виявилася найбільш витривалою та цинічною, щоб врешті взяти Донбас у свої руки в момент найбільшого знекровлення багаторічною виснажливою епопеєю варваризації, дегуманізації, економічної та соціальної деградації під ударами ворогуючих на цьому геополітичному майданчику сил. Затвердження більшовицької диктатури найменшою мірою відповідало інтересам місцевого населення. Насувався голод. Міста перебували на межі соціальної та комунальної катастрофи.

В таких умовах більшовики зробили єдино можливий у тих умовах крок - переглянули попередню тактику, зробивши ставку на поступове зрощування своєї соціальної бази шляхом лібералізації в сфері товарно-грошових відносин та розіграшу національної карти.

Так, у контексті коренізації Донбас в складі України вперше в його історії постав як адміністративно-територіальна цілісність, що за внутрішніми законами свого існування входила у суперечність із національною республікою, у складі якої вона перебувала. Власне, не буде перебільшенням стверджувати, що в стратегічних планах більшовиків Донбас розглядався як найпотужніший важіль пролетаризації України, плацдарм створення і поширення якісно нового типу життєдіяльності соціального організму, дотягування “відсталої” селянської республіки до тих завдань, що Ленін та його однодумці відводили їй у планах створення Всесвітнього Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Більшовики впродовж років цілеспрямовано культивували регіоналізм Донбасу, перетворивши його на потужний важіль впливу на український субцентр влади.

Отож, запекла боротьба низки політичних сил (включаючи УНР, анархістський рух під проводом Н. Махна, маріонеткову Донецько-Криворізьку республіку, Всевелике Військо Донське, білогвардійців та ін.) за Донбас завершилася на користь радянської України. Вожді більшовиків вважали опанування Донбасом стратегічним завданням. Саме це змусило вождя світового пролетаріату наступити на горло гегемоністським амбіціям і, всупереч позиції засновників ДКР, які намагалися “вирвати” Донбас з-під впливу “українських націоналістів”, добитися постанови ЦК РКП(б) (15 березня 1918 р.) про те, що Донецький басейн розглядається як частина України. Рішення фактично засудило попередню діяльність Донецько-Криворізького обкому РСДРП(б) щодо сегментації України як шкідливу інтересам пролетарської революції.

Із остаточним затвердженням радянської влади колишні її попутники на шляхах революції були перекваліфіковані на “банди”. В процентному відношенні більшість серед осіб, засуджених за контрреволюцію та бандитизм впродовж 1921 р. становили українці (71 та 68% відповідно)^[168]. Високі показники антирадянського руху в середовищі українців в цілому корелювалися із їхньою питомою вагою серед населення аграрних округів регіону. Втім і серед таких етнічних громад, як греки, підтримка селянського повстанського руху була досить суттєвою. В донесеннях Донецького ДПУ 1921 р. ще фігурують “махновські банди”, під якими, крім власне загонів Н. Махна, розуміють також угруповання Марусі Нікіфорової, Бистрова, Солодова, Сафонова, Пархоменка, Фоми Кожі, Щуся, Куриленка-Білаша, що виступали під гаслами “За вільні ради”, “Вільна торгівля”, “Визволення від більшовиків”. До другої категорії спецзвіти відносили “петлюрівські банди” Каменюка, Терезова, Саєнка, Жоржа Бабицького. Угруповання Колесникова, Волоха та Винника кваліфікувалися як есерівські банди. Не менше клопоту донбаським чекістам завдавали угруповання дезертирів, що пройшли маршем територією губернії - частини 51 Кубанського полку, формування комбригу 1-ї кінної армії на чолі з Маслаковим. Низка місцевих угруповань (Жугіна, Склярова, Огнєва, Карлова) не мали політичного підтексту, збиралися для здійснення кількох нападів і непомітно поверталися до звичного селянського життя. Саме такого роду угруповання “лоскотали нерви” чекістам аж до 1923 р., хоча вже не відігравали відчутної ролі ані в місцевому суспільному, ані республіканському політичному житті.

Запровадження продподатку з нового врожаю 1921 р. різко звузило соціальну базу селянського повстанського руху в Україні загалом, на території Донбасу, зокрема. Нагадаємо, що переважно сільськогосподарськими за напрямами розвитку виробництва були Бахмутський, Маріупольський, Слов’янський, Старобільський та Таганрозький повіти тогочасної Донецької губернії. Промисловими зі значним на той час рівнем урбанізації слід вважати Дебальцевський та Юзівський повіти. Більш урівноваженою була соціально-економічна база Луганського й Шахтинського повітів.

З кінця 1921 - в першій половині 1922 рр. “політичні банди”, що перед тим становили неабияку силу суспільно-політичного простору Старобільщини, Луганщини, Маріупольщини, Таганрожчини й Слов’яносербщини, поволі зникають не лише зі зведень ДПУ, а й з політичного ландшафту регіону. Переважна більшість селянства, що брало участь у повстанських загонах чи підтримувало їх, скориставшись амністією 15 квітня 1921 р., переходить до мирного життя.