Донбас і Крим в економічному, суспільно-політичному та етнокультурному просторі України

Соціально-економічне життя Криму в добу Незалежності: регіональні проблеми на тлі загальних трендів

На жаль, нестабільність політичного простору України була лише віддзеркаленням проблем у її економічному підґрунті. Досягнення економічної незалежності було й залишається основним завданням реальної суверенізації України.

Господарська специфіка Криму мала багато яскравих рис, втім не завжди враховувалася як у центрі, так і місцевими управлінцями. На відміну від решти України, де третину запасів природно-ресурсного потенціалу становлять мінеральні поклади, тут таку ж частку посідають рекреаційні ресурси^[1213]. На Крим, що складав 4,5% від території України, припадала 1/10 готельного фонду та 40% санаторно-курортного господарства. На початку 2000-х рр. АРК посідала друге після Києва місце за потужністю туристичних потоків. Перспективи рекреаційного потенціалу АРК потенційно посилювалися туристичною привабливістю півострова. Світова практика засвідчує, що за прибутковістю рекреаційна діяльність поступається лише нафтовидобуванню й автомобілебудуванню. Однак, економічні горизонти кримської курортної сфери були значно підважені економічною кризою трансформаційного переходу.

Відповідно до загальноукраїнських тенденцій кримська економіка розвивалася в умовах кризи 1991-1995 рр. і стагнації 1996-2000 рр., виявляючи ознаки виходу з кризи впродовж 2003-2004 рр. і наростаючі кризові явища на тлі світової фінансової кризи, починаючи з 2008 р. Існування в режимі «виживання» спричинило вкрай деформовану структуру кримського господарства^[1214].

Впродовж 1990-х рр. санаторно-курортна сфера півострова вступила в смугу тривалої кризи, що поглиблювалася на тлі докорінної зміни парадигми діяльності кримських оздоровниць. Від надання масових (за профспілковими путівками) оздоровчих послуг курортний комплекс поступово трансформувався в напрямку розбудови невеликих за місткістю елітарних закладів. В цілому зростання вартості послуг у кримських здравницях привело до суперечливих наслідків: станом на 2003 р. заповнюваність об’єктів відпочинку не перевищувала 49,6%. Причому, якщо в Бахчисарайському районі вона дорівнювала 65,5%, Євпаторії - 58,4, Ялті - 56%, то в Феодосії - 5,7%.^[1215] Наведені показники стають ще більш опуклими на тлі показників, які характеризують стан курортної промисловості: на той же час вартість основних фондів і нематеріальних активів курортних організацій дорівнювала 1707,8 млн. грн., але на третину зношені фонди вимагали постійного оновлення, чого насправді не відбувалося^[1216]. Не сприяла цьому загальноекономічна ситуація на пострадянських просторах та хронічна нестабільність політико-правового поля. Курортні об’єкти перебували на балансі шести держав: України (202 оздоровниці), Росії (83), Білорусі (4), Латвії, Молдові та Узбекистану (по 1-й)^[1217] і підпорядковувалися різним міністерствам та відомствам. На тлі загального економічного пожвавлення в Україні відзначалася стабілізація туристичного господарства: влітку 2002 р. у 319 закладах відпочило 107,8 тис. дітей - на 18,4% більше, ніж у 1995 р.^[1218]

Тим часом курортна промисловість, як потенційно найприбутковіший напрям господарської діяльності Криму, перетворилася на поле невпинної боротьби, переділу сфер впливу та власності, що в рази знижувало її інвестиційну привабливість. Це негативно позначилося на напрямах її розвитку, зважаючи на трудомісткість умов господарювання. Досить лише звернути увагу на величезні проблеми, які генерувала неврегульованість та недофінансування робіт по упорядкування та зміцненню прибережної смуги. Протяжність кримських пляжів сягає 500 км, приблизно п’ята їх частина штучного походження і вимагає постійних капіталовкладень в оновлення і зміцнення прибережної полоси. Найбільше (близько 40%) штучних пляжів сконцентровано в районі Ялти. Проблеми, які генерувала галузь, були добре відомі і регулярно перебували в епіцентрі гострої суспільної дискусії.

Промовиста оцінка рекреаційного потенціалу регіону вміщена в «Концепції розвитку курортно-рекреаційного і туристського комплексу Автономної Республіки Крим до 2010 року», розробленій Міністерством курортів і туризму АРК: «... основна частина рекреаційних територій зосереджена в приморській зоні, шириною 10-30 км. Площа цієї зони становить 9 тис. км² (34% площі Криму). В цій зоні зосереджено 75% населення і 70% основних виробничих фондів. У трикілометровій зоні Криму мешкає 50% населення. Загальна рекреаційна ємність регіону становить 179 тис. місць, що дозволяло за нормами, розробленими у 80-х роках, оздоровлювати 1,9 млн осіб. Рекреаційний потік у 80-ті роки становив 8-10 млн. осіб (з путівками приїжджало 2 млн, без путівок - 6-8 млн осіб)»^[1219]. Намагання обґрунтувати готовність півострова приймати по 10-16 млн. відпочивальників щорічно становило лейтмотив діяльності кримських властей. При цьому лишалося тільки дивуватися тій настійливості, з якою місцеві управлінці «не розуміли», що на фоні таких разючих диспропорцій розміщення демографічних, трудових ресурсів і перевантаження соціального середовища, реальний рекреаційний потенціал зазначеної третини кримської території вже в ближній перспективі загрожував зійти нанівець. Останні роки такого нерозважливого «господарювання» унаочнювали наростання проблеми не лише невлаштованими пляжами, що не витримували санітарних норм як за побутовими умовами, так і за щільністю тіл відпочивальників на квадратному метрі площі, а й соціальним напруженням у містах-курортах та незрозумілою приїжджим неприязністю місцевих. Власне, соціальне напруження в цих «райських куточках» генерувала нездатність комунального господарства та соціальної сфери справитися з надмірними антропогенними навантаженнями курортного сезону.

Повсякденне існування як місцевих мешканців, так і відпочивальників позначала низка негараздів: локальність та ізольованість поселень, доступ до яких суттєво ускладнювався огородженнями санаторно-курортних установ; концентрація електромереж, комунікацій, водогонів та каналізаційних споруд на території санаторно-курортних господарств при одночасній невлаштованості сусідніх поселень; розірваність, розкиданість і недостатність закладів соціальної інфраструктури; низький рівень забезпеченості житлом постійних мешканців півострова (18,3 м³, що було на 3 м³ менше ніж пересічно по Україні); аварійний стан державного житлового фонду. Натомість ситуація змушувала місцевих управлінців діяти за давно дискредитованим радянським гаслом «Давай! Давай!». Саме вона генерувала чимдалі потужніші проблеми, на які в гонитві за надприбутками мало хто зважав. Тим часом висновки експертів були невтішними: « ... рекреаційний потенціал АР Крим використовується безсистемно, безвідповідально, що призвело до його значного виснаження. Це зумовлює загострення ризиків з боку рекреаційного комплексу при розробці нових концепцій соціально-економічного зростання АР Крим»^[1220].

Не менше проблем відзначалося в сільськогосподарському секторі. Земельний фонд Криму становить 2694,5 тис. га земель, з них: 1828,2 тис. га - сільськогосподарські угіддя (1200 тис. га ріллі та понад 120 тис. га багаторічних насаджень, 400 тис. га зрошувані землі), 338 тис. га - ліси. Тобто, під ріллю зайнято 45,5% земельних ресурсів, ліси - 10,4%, заповідники - 4,3%, решта земель не оброблюються (чагарники, водні об’єкти, яри, піщаники, занедбані території тощо)^[1221].

Провідне місце в сільськогосподарському секторі регіону посідає виробництво зерна: порівняно з 1990 р. площа під зерновими на 2002 р. зросла з 45,7 до 67,2%; під картоплею та овочами - з 3,6 до 4,8%; натомість під технічними культурами зменшилася з 6,7 до 6,3%; кормовими культурами - з 44 до 21,7%^[1222]. Несприятливі кліматичні умови та подорожчання хімікатів негативно позначилося на садівництві.

Помірне зростання відзначалося в тваринництві (від 19% в птахівництві до 2,2% у виробництві молока), однак про повернення до виробничих характеристик початку 1990-х рр. не йшлося. Показники 2002 р. порівняно з 1990 р. були меншими в 2,5 разу за виробництвом м’яса, в 2,1 разу - молока, в 1,9 - яєць, в 7,6 - вовни. В 2002 р. падіння виробництва продовольчих культур на душу місцевого населення відзначалося по всіх напрямах сільськогосподарського виробництва. Найбільш разючим воно було у виробництві плодів та ягід - в 13 разів, винограду - втричі. Якщо в 1990 р. за загальнопоширеними стандартами Крим забезпечував себе продовольством, то в 2002 р. на півострові вироблялося лише половина від потреби в продовольстві^[1223].

Відзначений спад пояснювався передусім докорінною зміною форм власності, що в загальних своїх рисах стабілізувалася на 2005 р. Якщо в 1990 р. понад 55% сільгоспгосподарств були державними, то 2002 р. їхня частка впала до 10% (33 від загальної числа 364 великих і середніх сільськогосподарських підприємств)^[1224]. Найбільш болюче вона позначилася на молочарстві, де ситуація залишалася критичною. З огляду на різке скорочення площ під кормовими культурами та природних пасовищ ситуація, слід зазначити, була цілком логічною.

Багаторічні спостереження засвідчують, що на півсторіччя в Криму припадає понад 30 посушливих років. Розмаїття кліматичних умов сприяє розвитку різних видів сільськогосподарського підприємництва, однак стримуючим фактором була й лишається недостатня забезпеченість регіону водними ресурсами. Лише 500 млн. м³ води, яка використовується півостровом, дають місцеві ріки та підземні джерела, 2400 млн м³ надходить через Північнокримський канал. До 100 тис. м³ води на Південний берег Криму надходить через Головну гірську гряду семикілометровим тунелем, побудованим в 1960-і рр. Середньорічне споживання води станом на 2004 р. склало близько 3000 млн м³: 190 споживалося в комунальному господарстві та на побутові потреби, 2500 - у сільськогосподарському секторі, 250 - у промисловості^[1225].

Вкрай складним перехідний період виявився для промисловості регіону тим більше, що вже в часи застою в ній запанували негативні тенденції, пов’язані передусім з вичерпанням мінеральних покладів на півострові. Вичерпаними є сольові поклади й поклади залізної руди (Камиш-Бурунський кар’єр закритий у 1992 р.). Кар’єрним способом видобуваються тільки флюсові вапняки в околицях Балаклави, на горі Агармиш. На межі тисячоліть активізувався видобуток будівельного каменю, щебеню, облицювального матеріалу в околицях Інкерману, Скелястого, Мармурового, Лозового, Петропавлівки, Трудолюбівки, в рівнинному Криму та на Керченському півострові. Біля Бахчисараю налагоджений видобуток мергелів, що використовуються у виробництві цементу.

Багато нарікань викликала незбалансована структура регіональної промисловості (в 2003 р. 80,7% припадало на обробну промисловість, 5,8% - видобувну, 13,5 - енергетичну, 1,6 - металургію, 0,7% - легку промисловість^[1226]. Морально і технічно застарілі потужності, зношені засоби виробництва та незацікавленість виробників у їхньому оновленні - так виглядали тренди розвитку кримської промисловості впродовж 1990-х рр. Металургійний комплекс виник наприкінці ХІХ ст. на базі Керченського та Балаклавського залізорудних і флюсових родовищ, які вже на кінець ХХ ст. дійшли до межі вичерпання і тим самим спричинили занепад галузі. Машинобудівельний комплекс регіону був представлений підприємствами Сімферополя, Керчі, Севастополя та Євпаторії, які випускали насоси, машини для консервної промисловості, обладнання для залізниць, трубопровідну арматуру, нестандартне обладнання, електродвигуни, трансформаторні підстанції, електрозварювальні апарати тощо. Високовитратною і неконкурентною на ринку виявилася продукція хімічного комплексу. Загалом, лише шість зі ста діючих промислових підприємств АРК впроваджували прогресивні технології та оновлювали товарну лінійку. Зношеність основних засобів на 2002 р. сягнула 54,1% і продовжувала наростати, сягнувши на 2007 р. 58,5%. Рівень зношеності основних фондів був вражаючим навіть у галузях, що за іншими показниками діяльності демонстрували зростання: у легкій промисловості - 53%, машинобудуванні - 56%, енергетичній промисловості та водопостачанні - 65%, видобувній - 59%. Не витримавши конкуренції з іноземними виробниками, у 2010 р., згорнулося виробництво кольорових телевізорів та радіоприймачів. Майже половина устаткування була зношеною чи підлягала ліквідації у харчовій промисловості.^[1227]

Ознаки виходу з затяжної кризи стали помітними лише в 2003 р. Зростання в промисловості АРК склало 18,9% порівняно з 2002 р. Найбільш оптимістичні показники відзначалися в секторі переробки сільськогосподарської продукції (29,4%), хімічному та нафтохімічному (22,3%), електроенергетиці (26,2%). Про підвищення платоспроможності та попиту населення свідчили високі темпи приросту в харчовій промисловості (консервна промисловість - 92,7%, м’ясопереробна - 66,9%, виноробна - 45,4%, лікеро-горілчана - 36,5%). Натомість на тлі перенасичення місцевого ринку дешевим імпортним ширпотребом обсяги виробництва місцевої легкої промисловості скоротилися на 12%, готового одягу - 69%, взуттєвої промисловості - 15,7%.

Доволі впевнено почували себе підприємства-монополісти. Так, в АРК станом на 2002 р. вироблялося 78% кальцинованої соди від загальноукраїнського, 23,6% панчішно-шкарпеткових виробів, 23,1% емальованого металевого посуду, 20,2 сірчаної кислоти в моногідраті^[1228].

1990-і рр. стали часом катастрофічного занепаду будівельної промисловості. На 2002 р. припинилося виробництво клінкеру та гіпсу, порівняно з 1985 р. виробництво стінових матеріалів впало в п’ять разів, залізобетонних панелей - у 19 разів, облицювальних матеріалів з природного каменя - 13, піску - 10, гравію - 50, заповнювачів простих - 80^[1229]. Звичайно, ці показники віддзеркалювали не лише кризу будівельної галузі, а й докорінну зміну парадигми й технології будівництва, що припали на ті часи. Не меншою мірою позначався й трансформаційний перехід, пошук найбільш оптимальних форм власності та господарювання. На 2002 р. будівельна промисловість вийшла за зону державного диктату. Лише 16% будівельних підприємств залишилися у її власності, 7% були комунальними, 6% - приватними, 70% - колективної форми власності, 1% - міжнародної^[1230]. Дві третини їх закінчили 2002 р. зі збитками, лише приватні підприємства отримали прибуток. Будівельний бум розпочався на етапі подолання кризи в загальноукраїнському масштабі. Вперше за багато років в низці щільно заселених кримських міст були закладені нові мікрорайони, виросли багатоквартирні багатоповерхові будинки. Втім, будівельний бум 2004-2009 рр. мав зворотній бік. Забудовники найперше дбали про ліквідність зведеного житла, зводячи його в найбільш привабливих з інвестиційного погляду місцях. В результаті, часто-густо з порушеннями діючих нормативів, забудовувалися сейсмічно- й зсувонебезпечні ділянки, прибережна зона, порушувалися історико-культурні комплекси, ускладнювався чи унеможливлювався доступ населення до пляжів та комунікацій. Варварська забудова прибережної зони та неподоланні паркани перетворилися на візитку Південного берега Криму і генератор повсякчасного соціального напруження.

Ознаки різких диспропорцій та залежності від зовнішньоекономічних факторів виявляли практично всі галузі кримського господарства: різко виросли міжнародні морські та авіаційні перевезення, однак стало непоказним лишався рівень внутрішніх; збільшувалося число новобудов, однак призначалися вони не для задоволення потреб місцевих мешканців, а приїжджих відпочивальників; чимдалі різким, фактично неподоланним, ставав розрив між елітарними новобудовами кримського узбережжя та депресивними селищами.

Не менш очевидним ставало зростання соціальних негараздів. На початку 2000-х рр. епідемічний поріг перетнув туберкульоз (74,6 випадків на 100 тис. населення станом на 2002 р.^[1231]), стрімко зростало поширення ВІЛ (22,7 на 100 тис. населення), захворюваності на СНІД (9,2 випадки^[1232]), чисельність зареєстрованих наркозалежних (234,8 випадків на 100 тис. населення)^[1233]. На кінець 2003 р. в АРК налічувалося понад 41 тис. зареєстрованих безробітних^[1234].

Суперечливі обставини господарського життя позначалися на решті сфер життєдіяльності. За індексом людського розвитку в 2006 р. Крим перебував на 9 місці серед 27 регіонів України. Це свідчило про важливий прорив від стану тотальної руїни кінця 1990-х рр. За вісім років Крим підняв свій рейтинг на 7 щаблів. Покращилася демографічна динаміка (13 місце замість 24), ринок розвитку праці (13 місце замість 22), матеріального добробуту (12 проти 19). Тим часом за показниками рівня освіти АРК опустилася з 15 на 17 місце, екологічної безпеки - з 6 на 18 (!), охорони здоров’я - з 13 на 24 (!). Нагадаємо, йшлося про оздоровницю міжнародного значення^[1235].

Згадані проблеми були як безпосереднім наслідком загальних економічних проблем півострова, так і впливовим економічним фактором, що заводило ситуацію в глухий кут.

Іншим її проявом стала нерівномірність розміщення населення та виробничих потужностей, що унаочнювалася перекосами показників урбанізації. В Криму лише п’ять міст можна віднести до великих: Сімферополь - 338 тис. осіб на 2002 р., Євпаторія - 106 тис., Керч - 155 тис., Феодосія - 74 тис. і, нарешті, Ялта - 81 тис. Власне, в них і концентрувалася левова частка населення, задіяного на державній службі, в сферах охорони здоров’я, освіти, культури та послуг. На решті території півострова^[1236], згідно з висновками фахівців, трудові ресурси використовувалися не повною мірою, що обумовлювало періодичну чи сезонну міграцію на материк і за кордон. Потужний негативний вплив на соціальне середовище АРК справляли різкі сезонні коливання доходів населення та їхня залежність від загальної економічної кон’юнктури.

Системною проблемою Кримського півострова був і залишається хронічний дефіцит енергетичних та водних ресурсів, що констатували всі фахові та управлінські документи, зокрема й «Комплексна довгострокова програма соціально-економічного розвитку Автономної Республіки Крим» (1997 р.). В ній, зокрема, відзначено, що в 2002 р. місцевий енергетичний комплекс надавав лише 7% від загальної потреби в електриці (решта надходила з материкової частини), 30% потреби газу та 2% нафти. В 1995-2000 рр. виробництво електроенергії на місцевих генераторах скоротилося в 1,5 разу, імпорт з поза меж півострова - в 1,3 разу, у будівництві споживання енергії впало в 5,8 разу, сільському господарстві - 2,2^[1237]. Пом’якшити рівень гостроти передбачалося за рахунок розробки розвіданих покладів енергоносіїв на шельфі. Втім проект перебував на стадії розробки і вимагав великих інвестиційних вливань.

Стало зростав дефіцит води, який в різних районах Криму коливався від 30 до 80% потреби. При тому забруднення підземних вод у Криму значно перевищувало українські показники. Забруднення у комплексі із дефіцитом врешті набуло катастрофічного характеру. Внаслідок стихійного, не контрольованого скидання промислових, сільськогосподарських та побутових стоків річкові та морська екосистеми півострова були доведені до стану екологічного лиха. Характерною його прикметою стало хімічне та бактеріологічне забруднення курортних зон. Граничні забруднення традиційно фіксувалися в Севастопольському районі, біля Балаклави, бухти Мартинова, Північної бухти та гарнізону «Кача», району випуску очисної станції м. Судак, Феодосійських очисних споруд (сьомий і шостий рівні забруднення)^[1238]. Вирішення, хоч і часткове, проблеми передбачало глобальну реконструкцію, модернізацію і розширення мережі каналізаційних, очисних споруд та водопровідних мереж.

Наростаючі екологічні негаразди спричиняли й промислові підприємства. Згідно з даними Держкомстату України на півострові розташовані понад 120 хімічних, вибухо- і пожежонебезпечних об’єктів, в зоні можливого ураження яких мешкає чверть населення, понад 27% працівників промислових виробництв змушені працювати в умовах, що не відповідають санітарно-гігієнічним нормам, більшість підприємств використовували застрілі технології, шкідливі для здоров’я співробітників та довкілля. Неподалік промислових об’єктів Сімферополя фіксуються аномальні зони, де вміст свинцю перевищує норми в 40-250 разів, цинку - в 125 разів, ртуті - в 7,5 разу. Надзвичайна екологічна ситуація за засміченням важкими металами хронічно властива Севастополю. Тут вона зумовлена не лише викидами застарілих промислових підприємств, а й кораблями Чорноморського флоту^[1239].

Очевидним ставав кризовий стан низки галузей, заснованих на використанні природного ресурсу. На початок ХХІ ст. з 26 видів риби, що розроблялися промисловим методом у чорноморській акваторії, лишилося всього шість.

Втім не загальний, зіставний з загальноукраїнською динамікою, господарський занепад визначав специфіку економічного життя Криму впродовж незалежності. Станом на 2010 р. роздержавлення господарського комплексу Криму в основних своїх рисах завершилося. У приватній формі власності на цей час перебувало 2/3 основних засобів виробництва, 3/4 оборотних активів, на неї припадало 85% реалізованої продукції і витрат на операційну діяльність. При цьому кількість об’єктів господарювання в рази перевищила початкову, що свідчило про розукрупнення підприємств^[1240]. Вирішальний перелам у пріоритетах господарювання відбувся в 2004 р., коли на зміну раніше переважаючої колективної форми власності прийшла приватна. На жаль, провідною його прикметою чимдалі більше ставали масові зловживання та прямі правопорушення в процесі трансформації державної форми власності в усіх сферах економіки, а передусім - у найбільш прибуткових і перспективних.

Саме тому кримінальна війна у Криму переросла у відразливе і страшне соціальне лихо, яке спотворювало та дезорганізувало життя АРК. За своїм розмахом та негативними наслідками вона не поступалася своєму відповіднику на Донбасі, з тією лише відмінністю, що на півострові вона не завершилася створенням потужного олігархічно-чиновницького клану.

Необмежене застосування адміністративного ресурсу, маніпулювання етнонаціональними суперечностями та спекуляція на об’єктивних складнощах перехідного періоду перетворили кримське господарство на поле невпинної політичної й бізнесової війни, «золоту» кримську землю (передусім у прибережній смузі) - на розмінну монету політичних домовленостей та тиску, а кримчан - на заручників безвідповідальних місцевих політиканів і різного роду «временщиков». Всі вони прагнули нагріти руки на благодатній кримській землі. Станом на березень 2008 р., за даними Міністерства економіки, в АРК було інвентаризовано всього 44% земель несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів^[1241]. На багаторічні затягування з виділенням земельних ділянок під будівництво кримські татари відповідали самозахопленнями, повторна хвиля яких здійнялася в 2006 - 2007 рр. у відповідь на зловживання влади в сфері землекористування. Втім, несанкціоноване будівництво було широко розповсюджене повсюди в Криму. Впродовж 2007 р. було виявлено 4200 фактів самозахоплення. Тим часом проблема виділення земельних ділянок для репатріантів у густозаселених Ялті, Алушті, Судаку, Феодосії зайшла в глухий кут.

Під час здійснених в 2008 р. перевірок дотримання земельного законодавства Прокуратура АР Крим виявила масові факти зловживань при розпорядженні землею, вилучення земель природоохоронних та культурних зон, махінацій із підробленими документами тощо. Безпосередніми їх фігурантами виявилися держслужбовці місцевих органів влади. На жаль, спроба навести лад у проблемному кримському господарстві виявилася скороминучою і малорезультативною. Після поразки «помаранчевих» на чергових президентських та парламентських виборах в Крим зайшла нова команда управлінців, з діяльністю якої був пов’язаний якісно новий етап експлуатації природних та рекреаційних багатств Криму.