Донбас і Крим в економічному, суспільно-політичному та етнокультурному просторі України

Господарський простір Криму

Незважаючи на те, що половина кримчан проживала у містах, основою економіки краю залишалося сільське господарство: зернове виробництво з ухилом в бік садівництва і виноградарства. Селянське землекористування аж до середини 20-х рр. дорівнювало за своїм обсягом половині обсягу приватновласницьких земель дореволюційного періоду (не слід, однак, забувати, що у приватному володінні осіб селянського стану перебувала до революції певна частина приватновласницьких земель). На кінець 1926 р. в Криму налічувалося 1767 земельних громад, які об’єднували 77 475 селянських дворів з 349,6 тис. осіб (91% сільського населення)^[1014].

Більшість кримського селянства підтримала націоналізацію приватновласницьких земель, сподіваючись на те, що радянська влада розподілить між селянами конфісковані поміщицькі маєтки. Однак «соціалістичні» перетворення вимагали утворювати радгоспи і комуни, подібно до того, як це робилося в Центральній Росії в роки так званого «воєнного комунізму». Намагання подовжити в Криму «воєнний комунізм» в умовах переходу до нової економічної політики в усій країні викликало сплеск «зеленого руху», який влада звично кваліфікувала як політичний бандитизм. Щоб зіпертися на підтримку татарських селян, які здебільшого були безземельними або малоземельними, обком РКП(б) під впливом І. Фірдевса і С. Меметова прийняв 13 грудня 1921 р. рішення організувати комітети бідноти. Голова Татарського бюро в обкомі РКП(б) І. Фірдевс аргументував таке рішення прагненням «виділити справді пролетарські та трудові елементи і в реальній боротьбі з куркульством створити соціальну базу і психологічну передумову для комуністичного руху»^[1015]. Ю. Гавен пізніше опонував йому так: «Наша спільна політична лінія щодо селянства на цьому етапі розвитку революції несумісна з політикою застосування адміністративного примушування з метою розшарування селянства»^[1016].

Обурення селян масовою організацією радгоспів, господарська неспроможність радгоспів і розвиток ринкових відносин між містом і селом, який припинив кризу і довів ефективність нової економічної політики, примусили кримську владу обрати вже уторований в інших регіонах країни шлях розвитку. Тим не менш, більша частина конфіскованих приватновласницьких земель не перейшла у розпорядження земельних громад, а опинилася в Державному земельному фонді (Фонд державного земельного майна - ДЗМ). Ці землі, розташовані здебільшого в центральних районах півострова, передбачалося віддати майбутнім емігрантам з Туреччини і Балкан або бідноті з охоплених економічною кризою єврейських штетлів українського Правобережжя. Проте ні татари, ні євреї не виявили бажання господарювати на посушливих землях Криму. Тому ці землі або не оброблялися, або здавалися в оренду заможним селянам, спроможним використовувати їх з належним ефектом^[1017].

У підсумку аграрних перетворень селянське землекористування було збільшене у 1925 р. до 1 494 тис. десятин порівняно з 983 тис. у 1916 р., тобто у півтора рази. Селяни одержали у своє користування 37% конфіскованих приватновласницьких земель (511 тис. дес.). Решту земель (867 тис. дес., тобто 63%) становили фонд ДЗМ, ліси і водні простори, землі радгоспів, міст і державних установ^[1018].

Від 1925 р. держава почала звертати увагу на підтримку колективних господарств. За два роки, від жовтня 1925 до жовтня 1927, кількість колгоспів збільшилася з 412 до 986, тобто в 2,3 разу^[1019]. Найбільше поширювалися товариства спільного обробітку землі, меншою мірою - артілі і комуни. Склад перших колгоспів був здебільшого бідняцьким. Щоб створити важіль для суцільної колективізації, з 1928 р. активізувалася організація груп бідноти. З їхньою допомогою чекісти організували виселення з півострова в 1930-1931 рр. 4 235 селянських сімей, віднесених до категорії куркульських^[1020].

Спочатку розкуркулюванням найбільш заможних господарств й тих незаможників-«підкуркульників», які чинили спротив, а потім організацією податково-пільгового перепаду, коли одноосібників обкладали без міри податками, а колгоспників звільняли від них, Й. Сталін добився втягнення основної маси селянства в сільськогосподарські артілі. Одночасно він повернувся до ленінської продрозверстки, коли селянська продукція вилучалася в довільних кількостях без належної матеріальної компенсації. Наштовхнувшись на відмову селян працювати на державу майже безплатно, яка проявлялася у скороченні до мінімуму посівів, внаслідок чого продуктивні сили селян руйнувалися, а держава залишалася без хліба, Ленін у березні 1921 р. визнав право власності селян на вироблену в сільському господарстві продукцію включно з правом її реалізації на вільному ринку за цінами попиту й пропонування. В аналогічній ситуації Сталін 6 травня 1932 р. ініціював постанову РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про план хлібозаготівель з урожаю 1932 р. і розгортання колгоспної торгівлі хлібом». У постанові визнавалося доцільним «після закінчення виконання цього хлібозаготівельного плану і утворення насіннєвих фондів, тобто з 15 січня 1933 р. надати колгоспам і колгоспникам цілковиту можливість безперешкодного продажу лишків свого хліба на свій розсуд як на базарах і ринках, так і в своїх колгоспних лавках»^[1021]. Насправді ця постанова «про колгоспну торгівлю» була дозволом на існування вільного ринку за цінами попиту й пропозиції для всіх селян, тому що на базарах ніхто не перевіряв, чи є селянин колгоспником, чи одноосібником. Фіксована дата (15 січня 1933 р.) теж не витримувалася в незернових регіонах, до яких відносився Крим. ОДПУ направило кримським чекістам 2 липня 1932 р. поштотелеграму з директивою негайно припинити гласну боротьбу з перекупниками на колгоспних базарах через органи міліції, і в тому числі скасувати рішення райкомів ВКП(б), які зобов’язували міліцію виставляти пости на колгоспних базарах і дорогах з метою боротьби з перекупниками. Таке рішення, зокрема, було ініційоване 9 червня Джанкойським райпарткомом і райвиконкомом. «Цей захід, - підкреслювалося у директиві, - викликаний необхідністю уникнути викривлень політики партії в галузі колгоспної торгівлі, попередити найменшу можливість відлякування колгоспника від базарів»^[1022].

У серпні 1932 р. Повноважне представництво ОДПУ по Криму визнало, що існують численні факти, коли куркулі і спекулянти-перекупники активно діють на ринках і базарах в усіх районах Криму, прагнучи використати колгоспну торгівлю по-своєму і спрямувати її в капіталістичне річище. Було визнано, що перекупкою продуктів і перепродажем промтоварів на сільських ринках займаються в основному колишні торгівці, куркулі й розкуркулені. ПП ОДПУ зобов’язало кримських чекістів розгорнути широку освідомчу мережу на ринках, базарах, млинах, елеваторах, в домах селянина і готелях, всюди, де зупиняються колгоспники та одноосібники, які приїжджають зі своїми товарами, щоб виявити спекулянтів-перекупників. Вимагалося також посилити боротьбу із зловживаннями в державній і кооперативній торгівлі, пов’язаній з продажем товарів широкого вжитку в порядку зустрічної торгівлі (перепродаж товарів спекулянтам, розбазарювання фондів, самопостачання тощо)^[1023].

Важливим напрямом роботи кримських чекістів було вилучення золота, валюти і валютних цінностей (тобто цінностей, які можна було б продати за валюту). У першій п’ятирічці чекісти провели кілька таких операцій серед специфічного контингенту кримчан, який у відповідних циркулярах характеризувався як «колишні поміщики, фабриканти, акціонери, графи, князі, гільдійці, великі домовласники, спекулянти тощо»^[1024]. Однак це завдання ускладнювалося двома обставинами. По-перше, «колишніх людей» (за термінологією чекістів), які вижили після усіх хвиль червоного терору, залишалося обмаль. По-друге, ті, хто залишався, давно були експропрійовані, і якщо вони щось зберегли на «чорний день», то змусити їх признатися в цьому було справою нереальною. Тому влада зробила доступними для радянських громадян мережу магазинів фірми «Торгівля з іноземцями».

Ця мережа була створена у липні 1930 р. для реалізації товарів за валюту виключно іноземцям - морякам і туристам. Через кілька місяців Торгсін почав продавати свої товари іноземним фахівцям і робітникам, запрошеним в СРСР за контрактом, які одержували частину заробітної плати у валюті. Нарешті, в грудні 1931 р. вийшла постанова РНК СРСР «Про надання Всесоюзному об’єднанню Торгсін права здійснювати операції з купівлі дорогоцінних металів (золота)». У країні вже спостерігалися перші ознаки голоду, і держава розраховувала в обмін на хліб одержати побутове золото не тільки від невеликої кількості «колишніх людей», але й від селянства, серед якого в основному осіли вилучені з обігу в 1914 р. золоті монети царського чекану.

Власниками золотовалютних цінностей були також приватні отримувачі переводів з-за кордону. Інформація про таких людей була доступною, і чекісти цим користувалися. Як саме, вказувалося у циркулярі ПП ОДПУ по Криму від 25 березня 1932 р.: «У практиці роботи органів ОДПУ почастішали випадки вилучення інвалюти від приватних переводоотримувачів. Місцевими органами ДПУ заарештовувалися особи, на адресу яких надходили від наших кредитних установ цінні пакети з інвалютою, що пересилалися в СРСР через іноземні банки. Від таких осіб відбиралася розписка в одержанні валюти по переводах, потім вони звільнялися, а валюта безвідплатно вилучалася. Окрім того, в роботі наших органів і міліції помічені випадки арешту осіб, які здійснюють покупки в магазинах Торгсігу і конфіскації набутих ними товарів. Подібна практика вилучення інвалюти від переводоодержувачів і конфіскація набутих ними товарів стає відомою як родичам, що живуть за кордоном і пересилають інвалютні переводи, так само іноземним банкам, через які переводилися такі кошти». Цілком слушно вказуючи на те, що Торгсін зазнає великих втрат, органи ДПУ Криму попереджалися, що треба негайно припинити таку практику^[1025].

Проте від чекістів постійно вимагали реальних результатів в роботі з вилучення у радянських громадян золотовалютних цінностей. Тим часом тільки магазини Торгсіну надавали їм інформацію щодо осіб, які мали валюту. Тому заклики не різати курку, яка несе золоті яйця, мало впливали на повсякденну роботу чекістів. У жовтні 1932 р. ПП ОДПУ по Криму знову довелось в рішучій формі попередити відділення ДПУ в Сімферополі, Євпаторії, Феодосії, Ялті, Керчі і Севастополі не арештовувати осіб, які користувалися послугами магазинів Торгсіну і не конфісковувати набуті в них товари^[1026].

Під тиском економічної кризи, яка знаходила свій вияв у голодуванні населення, Й. Сталін в січні 1933 р. відмовився будувати відносини міста з сільським господарством на засадах продрозверстки. Продукцію, вироблену в громадському господарстві колгоспів і на присадибних ділянках колгоспників, стали вважати власністю селян. Замість гумової продрозверстки селяни тепер мусили виплачувати державі натуральний податок у вигляді завчасно, ще до весняної сівби відомої частки майбутнього врожаю. Це означало, що втрати під час вирощування, збирання, транспортування і зберігання врожаю тепер лягали на ту його частку, яка залишалася селянам після виплати натурального податку. Отже, селяни мусили працювати так, щоб не допускати втрат.

В Кремлі відмовилися від продрозверстки тільки після трьох років її застосування. «Ручне управління» розподілом врожаю здавалося зручним керівникам партії. З його допомогою вони могли вирішувати не тільки економічні, але й політичні питання. Останній варіант хлібозаготівельного плану з урожаю 1931 р. становив (в млн. пуд.): для Криму - 17,5; Західної області - 14,5; Білорусії - 10,5; Дагестану - 11,5^[1027]. Наведені цифри не йдуть у порівняння з навантаженням, накладеним на Україну. Якщо хлібозаготівельний план розверстати з врахуванням території, то одержимо в Україні вдвічі більше навантаження, ніж в Криму.

У 1932-1933 рр. в Криму був голод, викликаний хлібозаготівлями, як і в інших регіонах СРСР. Але голод, викликаний конфіскацією всіх продуктів харчування в січні - лютому 1933 р., був влаштований Й. Сталіним тільки в Україні, на Кубані і в Республіці Німців Поволжя. Конфіскація вирощених селянами на присадибних ділянках продуктів, яка супроводжувалася фізичною та інформаційною блокадами, Криму не торкнулася.

Група вчених Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М. Птухи НАН України, яка досліджує під керівництвом проф. О. Воловини (Університет Північної Кароліни) втрати від голоду, буде мати в 2017 р. розрахунок по регіонах СРСР. Член групи Наталія Левчук повідомила авторів цієї книги, що за попередніми даними втрати через надсмертність у 1932-1934 рр. становили по Криму 22,9 тис. осіб, тобто 28 осіб в розрахунку по 1000 осіб. В УСРР втрати через надсмертність в 1932-1934 рр. становили 3942,5 тис. осіб, або 133,5 на 1000 осіб, тобто в 17 разів більше^[1028].

Більш сприятливою була господарська динаміка у промисловості півострова. Відбувалося це зовсім не випадково: зрощення місцевого промислового сектору та місцевих когорт пролетаріату трактувалося ленінцями як базова передумова зміцнення так званої диктатури пролетаріату і була складовою політики коренізації. У 20-х рр. цензова промисловість Криму розвивалася прискореними темпами:^[1029]

господарські роки	валова продукція в млн. червоних рублів
1923/24	15,3
1924/25	23,3
1925/26	33,5
1926/27	42,1
1927/28	52,5
1928/29	70,4
1929/30	109,5

Отже, за сім років обсяг промислового виробництва зріс всемеро. Дві третини цензової промисловості припадало на галузі, що переробляли сільськогосподарську сировину (тютюнову, консервну, шкіряну, борошномельну тощо), майже третина - на машинобудування, металообробку і легку промисловість, 4% - на видобувну промисловість. Питома вага промисловості у загальній валовій продукції Кримської АСРР становила в 1929/30 р. 63,8%^[1030].

Керченський металургійний завод, який припинив свою роботу під час громадянської війни, за роки непу був відновлений. Перша домна знову запрацювала у квітні 1929 р. У 30-х рр. в Сімферополі були збудовані консервна фабрика і шкіряний завод. Істотно наростили свої виробничі потужності Севастопольський морський завод, Сакський бромний завод, соляні промисли. Проте в Криму, на відміну від України, не будували великі підприємства важкої індустрії. Чисельність робітників великої промисловості у 1929 р. становила 5063 особи. Більша їх частина (57%) були росіянами, на другому місці перебували євреї (15%)^[1031]. За роки першої п’ятирічки питома вага татар у великій промисловості підвищилася з 5,3 до 8,9%, а у промкооперації - з 9,2 до 16,6%^[1032].

Після вигнання врангелівських військ російський Раднарком майже негайно (21 грудня 1920 р.) прийняв декрет «Про використання Криму для лікування трудящих». Ще раніше, 14 грудня Кримревком націоналізував всі маєтки, вілли і дачі, які перебували у приватній власності. Певна їх частина перетворилася на будинки відпочинку, санаторії і дитячі садочки. Вже з весни 1921 р. в Крим потягнулися тисячі й тисячі компартійно-радянських номенклатурників. Вілли були поділені між ними залежно від їхнього місця в ієрархічній «табелі про ранги». Радянське керівництво виявило зворушливу турботу про «оздоровчий ремонт» своїх підлеглих, про їхнє повноцінне харчування навіть під час голоду 1921-1923 рр.