Донбас і Крим в економічному, суспільно-політичному та етнокультурному просторі України

Донбас на етапі модернізації Російської імперії (друга половина ХІХ ст.)

Історія заселення і господарського освоєння території сучасного Донбасу виглядає яскравим унаочненням суперечностей і потенційних можливостей, що отримало суспільство внаслідок непослідовних, половинчастих, але історично прогресивних Великих реформ. Навіть у контексті непересічної історії колонізації Південної України історія післяреформеного піднесення Донбасу виглядає історичним феноменом. Втім, не слід забувати, що феномен цей був на загал позбавлений сусальності, якої він здобув у працях поборників прискореної модернізації. Підносячи промислові досягнення Донбасу, вони абстрагувалися від того факту, що до епохи Великих реформ кріпосницькі та капіталістичні відносини в місцевій промисловості сполучалися найхимернішим чином: засновані 1795 р. Луганський завод та Лисичанський рудник названі І. Кононовим “першими острівцями індустріального суспільства на українській землі”^[44], відкрили двері в нову промислову еру, але новітня техніка поєднувалася з архаїчними суспільними відносинами, виробничий процес відбувався на засадах військової дисципліни і руками закріплених за заводом селян. Інфраструктура не встигала за розмахом промислового будівництва. Працюючи по 12 годин на добу, люди змушені були решту часу тулитися в бараках та землянках. Три великі рудники — Щербинівський, Нелепівський та Північномикитівський, на яких працювали 15 тис. робітників, обслуговував лише один “роз’їзний” лікар. Людей косили сухоти, професійні захворювання. Дитяча смертність сягала 55%^[45].

Реформи 1860-1870-х рр. стали висхідним пунктом руйнування етнічної гомогенності колишніх колоністських округів. Ліквідація автономії німецьких, грецьких, єврейських колоній та включення їх до системи загального державного управління відкрили шлях асиміляційним процесам, що відбувалися в якісно нових соціально-економічних обставинах. Зайвим буде казати, що громади прийняли це як наступ на свої привілеї і порушення умов переселення. Втім, ні про яке зрівняння прав і можливостей колоністів і слов’янського селянства не йшлося.

Час, наданий урядом для адаптації в безводному степу, етнічні громади використали з різним коефіцієнтом корисної дії. І все ж, успіхи іноземних колоністів були очевидними для спеціалістів: вони виразно виділялися на краще на тлі українських і російських сіл.^[46] Однак, досвід іноземних піонерів освоєння донецьких степів не міг бути засвоєний українським та російським селянством: на перешкоді цьому стояла неспівставність наділів українських і російських селян та тягаря повинностей, що вони несли аж до початку ХХ ст. Власне, ліквідація особливого статусу іноземних колоній не мала історичної альтернативи. Тим часом разючі зміни відбулися не лише в колоніях, а й у загальному контексті їхнього соціально-економічного та етнокультурного існування.

Упродовж кількох десятиріч Донеччина з малоосвоєної околиці Російської імперії, якою вона була ще в першій половині ХІХ ст., перетворилася на район бурхливого промислового й аграрного розвитку. Відкриті ще за часів Петра І поклади кам’яного вугілля та залізної руди в епоху Великих реформ перетворилися на вирішальний чинник економічної розбудови регіону.

Потужним стимулом збільшення видобутку місцевого вугілля стала Кримська війна (1853-1856 рр.). Внаслідок блокади Одеса й Петербург залишилися без звичних поставок англійського вугілля і змушені були перейти на грушевський антрацит. Слід віддати належне - уряд значно полегшив умови вуглевидобутку, внаслідок чого в стислі строки ліквідував енергозалежність від старих ринків. У повоєнний час цим видом промислу займалися не лише казна й поміщики, а й селяни та козаки. Селяни наприкінці 1830-х рр. давали понад чверть товарного вугілля^[47]. Його собівартість на примітивних селянських шахтах становила 1,5 коп. за пуд, відпускна ціна перевищувала 3 коп.^[48] На поміщицьких шахтах (Плєщєєва, Штерича, Мілорадовича, Масловича, Богдановича та ін.) вироблялося набагато більше вугілля. Впродовж 1851-1861 рр. у районі Лозової Павловки (нині м. Брянка Луганської області) працювала низка поміщицьких вугільних копалень, найбільш відомими з яких були “Ломоватка”, “Краснопілля”, “Єленівка”⁴⁹. Однак до середини ХІХ ст. лише на п’ятьох родовищах (с. Лисичанськ, у маєтку Шидловського в с. Олександрівка, с. Успєнка на землі Луганського ливарного заводу, а також Катеринославських та Грушевських антрацитових копальнях) вугілля видобувалося регулярно. Решта шахт працювали чи то сезонно, чи в якості допоміжного промислу.

До кінця 1880-х рр. вугілля, що видобувалося на Донбасі, мало доволі обмежений ринок збуту через відносну дешевизну англійського. До 50% видобутку споживалося казенними заводами (передовсім Луганським), понад 27% - місцевими купцями⁵⁰, незначна кількість - пароплавствами Чорного та Азовського морів. Ситуація докорінним чином змінилася після введення мита на ввезення англійського вугілля.

І все ж основним фактором, що гальмував розвиток вугільної промисловості, було не стільки кріпосництво, скільки відсутність належної інфраструктури, що в рази підвищувало вартість палива^{[49] [50] [51] [52]}, робило його видобуток нерентабельним.

У пореформену добу запустилися об’єктивні процеси формування внутрішнього ринку попиту на продукцію важкої промисловості та ринок робочої сили, що звільнялася внаслідок розкріпачення. Втягнення Росії в загальноєвропейську систему обміну та конкуренції загострювало питання конкурентоспроможності імперії. На порядку денному постало завдання прискореної модернізації російського імперського проекту та виведення його на перші щаблі європейської політики.

Імперія гостро потребувала металу. Справа залишалася за малим - зв’язати місця видобутку вугілля, руди та центри їхньої переробки надійними транспортними артеріями, спроможними недорого і швидко доставляти сотні тисяч тонн вантажів. Усього за три десятка років, на кінець ХІХ ст. Україна вийшла на перше місце в імперії за щільністю залізничного сполучення: на тисячу км² площі тут припадало 23,7 км залізниці, тоді як у Центральному чорноземному районі - 22,3 км, Центральному індустріальному - 17,9, Західному - 17,5, Сибіру - 1, на Уралі - 2,2, Далекому Сході - 5 км⁵².

Розбудова транспортної мережі та видобуток вугілля перебували в прямій залежності: кожен десяток кілометрів залізниці сприяв створенню нових шахт і зростанню темпів видобутку^[53]. Залізниця не лише перевозила вугілля - вона сама була величезним споживачем палива. Саме тому наприкінці 1870-х рр. зростає кількість копалень, видобуток яких стрімко наближається до мільйона пудів щорічно з кожної^[54], на відміну від 6 млн. пудів загалом на початку 1860-х рр. Видобуток вугілля прискорювався шаленим темпом: якщо в 1889 р. обсяги видобутку сягнули 189 млн пудів, то всього за десятиріччя (в 1900 р.) - 672 млн пудів. Донбас стає основним постачальником твердого палива в Російській імперії, даючи 68,7% загальноросійського вуглевидобутку.

Від початку нового тисячоліття основним споживачем вугілля стають металургійні підприємства. Наступним постійним споживачем палива стала цукрова промисловість, в якій з другої половини 1860-х рр. відзначалося піднесення. Промисловий переворот в ній завершився в середині 1870-х рр. В 1882 р. на цукрових заводах працювало вже 1 679 парових машин^[55].

В результаті використання нового палива в регіоні на якісно новому рівні відроджувалося солеваріння. У Бахмутській котловині були розвідані найбільші в світі соляні поклади. Дуже скоро місцеве виробництво солі склало 12,3% від загальноімперського. На 1893 р. на солевидобувних підприємствах працювало понад 800 осіб. Життєдайний поштовх до розвитку отримали Слов’янськ та Бахмут. Відкриття цілющих властивостей соляних озер, які з 1827 р. почали рекомендувати лікарі в якості курортів, також сприяло розвитку Слов’янська. В ньому в 1773 р. проживало 3 872 жителі, в 1830 р. - 5 124, а у 1870 р. - вже 11 653.^[56] Швидкими темпами розвивався й Бахмут. У ньому наприкінці XVIII ст. нараховувалося 617 жителів, у 1825 р. - 4 215, в 1840 р. - 6 396, а в 1857 р. - вже 9 197.^[57]

Втім подальші перспективи економічного прогресу регіону чимдалі більше асоціювалися передусім із важкою промисловістю. Державні пільги приваблювали сюди підприємців з Франції, Бельгії, Німеччини, Великої Британії, Італії. Їхніми зусиллями наприкінці ХІХ ст. формувався Південний гірничопромисловий район: тут діяли 300 промислових підприємств, з них - 13 металургійних (що виготовляли 33% загальноросійського обсягу металу). В Горлівці, Дружківці, Костянтинівці, Краматорівці, Юзівці, Харцизьку, Дебальцевому постали машинобудівні заводи. Стрімко розвивалися коксохімічне й содове виробництва. Біля Микитівки виріс найбільший у імперії завод з виробництва ртуті^[58]. 61 копальня, що діяла в Бахмутському та Слов’яносербському повітах, на яких були задіяні близько 12 тис. робітників (переважно не місцевих), виробляли продукції на 7 млрд. руб. на рік. Ще до 10 млн. пудів вугілля на рік виробляли селяни на надільних землях у тогочасних копанках. Вуглевидобування та металургійна галузь міцно затверджувалася на позиціях промислових флагманів Донбасу, торуючи йому дорогу в промислову еру. Нова сторінка в історії металургії розпочалася після ухвалення 1866 р. закону, що протегував розвитку залізниць та суміжних галузей промисловості, передовсім тих, що займалися виготовленням рейок.

1868 р. Джон Юз викупив першу концесію на будівництво приватного металургійного заводу у кн. П. Кочубея. Вартість угоди складала 24 тис. фунтів стерлінгів. Початковий акціонерний капітал “Новоросійського товариства кам’яновугільного, залізного та рейкового виробництв” складав 300 тис. фунтів стерлінгів, розподілених на 6 тис. акцій. На 1900 р. він зріс у чотири рази. Правління знаходилося в Лондоні, відповідальна агенція - в Петербурзі, а головна контора - в Юзівці. Це, слід зауважити, була кампанія із менеджментом, абсолютно не властивим російській імперській традиції.

Від початку підприємство Юза будувалося як комплексне з повним виробничим циклом: до нього входили металургійний завод, копальні та 85-верстна Костянтинівська залізниця, що зв’язала Юзівку із Курсько-Харківсько-Азовською магістраллю. На будівництво останньої Юз, між іншим, отримав трьохмільйонну позику від казни. Аби зрозуміти, яку роль відіграло будівництво Курсько-Харківсько-Азовської та Донецької кам’яновугільної залізниць у становленні дітища Юза, слід перелічити основні об’єкти, створені під час її облаштування: крім майже 500 верств залізничного полотна, робітники збудували 16 мостів, 2 шляхопроводи, 15 паровозних депо^[59], з’єднаних телеграфним сполученням. Спочатку по Донецькій кам’яновугільній дорозі курсували 92 паровози, вагонний парк сягав 2 223 одиниці^[60]. 1882 р. ввели в експлуатацію залізничну гілку Оленівка - Маріуполь, що поєднала донецькі копальні із портом, забезпечивши його вихід на європейський ринок.

Та зростання залізничної мережі було всього лише частиною загального плану створення імперії Юза. В 1872 р. вступила в дію перша домна, згодом - ще дві; 1873 р. - розпочався прокат рейок; 1879 р. - виплавка сталі; впродовж 1878-1882 рр. запустили чотири мартени і перейшли на випуск стальних рейок. З переходом на криворізьку руду^[61] промислові перспективи підприємства зростали, разом із ними навколо містоутворюючого підприємства зростала Юзівка. Якщо в 1856 р. у Ливенському хуторі (місці побудови заводу) було лишень дві хати і вівчарня, в 1870 р. - тут мешкало вже 164 особи, в 1879 р. - 303^[62]. На 1886 р. значно видозміненою вже була й інфраструктура селища, яке спочатку складалося з 300 будинків та балаганів, збудованих Юзом для працівників. У поселенні було зареєстровано 64 торговельно-промислові заклади: 3 булочні та пекарні, 2 ковбасні, борошняний склад, бійня, 6 кабаків, пивна, будка із зельтерською водою, 3 готелі та постоялі двори, винний склад, 40 лавок, 2 лісних склади, шкіряний та миловарний заклади, а також баня^[63]. В 1913 р. на “Новоросійське товариство” працювало майже 18 тис. осіб. Зважаючи на стартові майже 70 спеціалістів, результат за 43 роки був більш, ніж переконливим.

Наступним з потужних містоутворюючих підприємств став Дружковський металургійний завод, що став до ладу в 1894 р., а 1900 р. вже вийшов на третє місце в Україні по виготовленню рейок. За кілька років після відкриття на одне з найпотужніших підприємств галузі перетворився завод Донецько-Юр’ївського металургійного товариства О. Алчевського, поселення навколо якого з часом злилися, утворивши сучасний Алчевськ. Врешті практика стрімкого розростання населених пунктів міського типу навколо промислових підприємств стала універсальним чинником демографічного розвитку Донбасу. Найбільшими центрами промислової міграції стали заснований на кошти російсько-бельгійського товариства Петровський завод, що запустився 1897 р., бельгійського капіталу - Ольховський завод (1898 р.) та Костянтинівський (1897 р.), німецького - Краматорський завод (1896 р.). На межі тисячоліть стали до праці Макіївський (французький капітал) та Кадіївський (бельгійський капітал) заводи.

Не менш стрімко поселення розросталися навколо транспортних вузлів - передусім залізничних. Найбільшою хлібоперевалочною станцією стала Дружківка, через яку щорічно проходило понад 1 400 вагонів збіжжя. Важливими центрами відвантаження вугілля стали Щербинівка (4 тис. пудів на добу) та Харцизьк (12 тис. пудів).

В 1890 р. в с. Верхнє (нині - територія м. Лисичанськ) на березі Сіверського Донця російсько-бельгійське акціонерне товариство “Любімов, Сольве і К” заклало Донецький содовий завод, що на 1895 р. посів перше місце в імперії по виробництву соди. В 1899-1900 рр. тут працювало вже понад 900 осіб^[64].

Створення та введення в дію металургійної галузі заклало передумови для створення та розвитку машинобудівної галузі. Першим з успішних підприємств став машинобудівний завод Г артмана в околицях Луганська - згодом найбільшій в Європі паровозобудівний завод. Друге життя після реконструкції (1895 р.) отримав колишній Луганський ливарний завод - тепер вже у вигляді казенного патронного заводу.

Освоєння залізорудних родовищ Керченського півострова привело до виникнення наприкінці ХІХ ст. третього осередку української металургії - Приазовського. 1896 р. розпочалося будівництво Маріупольського заводу Нікополь-Маріупольського гірничо-металургійного товариства, а в 1898 р. неподалік постав завод товариства “Російський Провіданс”. За десятиліття вони перетворилися на промислових гігантів із понад дев’ятитисячним робітничим колективом^[65].

Донбас розвивався на передових для свого часу засадах концентрації, інтенсифікації, комплексності. І рівень концентрації виробництва, і рівень продуктивності праці тут у рази перевищували показники Уралу^[66]. 12 з 15 заводів регіону мали повний металургійний цикл (виробляли чавун, сталь і прокат). Луганський передільний завод став також і машинобудівним. На межі тисячоліть сформувалися передумови для виникнення монополістичних об’єднань. У 1902 р. розпочало діяльність Товариство для продажу виробів російських металургійних заводів “Продамет”.

На тлі вражаючих досягнень “важковаговиків” донецької промисловості успіхи інших галузей виглядали невиразно, власне, як і повсюди в Україні. - На початковому етапі розвитку перебувала харчова промисловість, представлена трьома галузями: мукомельною, спиртогорілчаною та цукровою. В усіх на кінець ХІХ ст. був завершений промисловий переворот.

В абсолютно нерозвиненому стані перебувала бавовняна галузь. Канатна, шкарпетково-перчаточна промисловість існували у вигляді промислів і давали заробіток мізерній частці населення. На рівні дрібної промисловості, хоча й відносно потужно в масштабах України, прогресувало виробництво будівельних матеріалів: цегли, черепиці, вапна, алебастру, кахлів, скла, будівельного каміння тощо.

Пореформені диспропорції в розвитку окремих галузей економіки найбільш наочно виявлялися в галузях, безпосередньо пов’язаних із повсякденним споживанням. - 1885 р. на 12 хлібопекарнях України працювало понад 300 осіб^[67], за даними на 1895 р. в маслоробній промисловості були задіяні 4 667 осіб, а в 1900 р. - 1 154. Підприємства кондитерської промисловості на 1885 р. забезпечували зайнятість понад тисячі працівників, на 1895 р. чисельність найманих працівників зменшилася до 786^[68]. Власне, як міський так і сільський мешканець (за винятком еліти) споживав продукцію, вироблену в натуральному сільському господарстві, що реалізовувалася передусім через мережу ярмарків та базарів. Ця обставина підспудно гальмувала розвиток інфраструктури міст та міських поселень, що або залишалися напіваграрними за структурою міського господарства, або були занадто залежними від оточуючої сільської округи.

Україна врешті перетворилася на ринок споживання продукції російської текстильної промисловості. За суттєвого обмеження і жорсткого державного регулювання низки галузей (передовсім харчової промисловості й таких, як цукрова, мукомельна та вино-горілчана) внутрішніх стимулів промислового зростання було обмаль. Однобоке зростання капіталістичних відносин у сільськогосподарському секторі у поєднанні з натуральним характером виробництва і нерозвиненістю споживання блокували подальший розвиток соціально-економічних відносин у регіоні і закладали кричущі диспропорції не лише в розміщенні продуктивних сил, а й у етнодемографічну ситуацію в регіоні.

Віддаючи належне доволі високим показникам економічного прогресу Донбасу в часи промислового перевороту, все ж не слід їх переоцінювати чи абсолютизувати. Варто зауважити, що грандіозність зростання тут обумовлювалася передовсім низьким стартовим рівнем. Отож, Донбас справді виглядав потужним промисловим велетнем на тлі все ще аграрної України та оплетеного кріпосницькою архаїкою Уралу. Однак, порівнювати його із тогочасними західноєвропейськими аналогами не доводиться: адже світові промислові трендові зони розвивалися не лише в напрямі виробництва продукції та послуг, а й ринку їхнього споживання, інфраструктурних об’єктів, сфери побутового обслуговування та культури. Цей напрям капіталістичного зростання в Донбасі був практично відсутнім. Насправді відстань між Донбасом та його західноєвропейськими “братами” залишалася цивілізаційною в усіх складових: соціальній, культурній, ментальній. Міста та промислові селища зростали наче на дріжджах (згідно з переписом 1897 р. число мешканців Луганська сягало 20 400, Юзівки - 28 076, Горлівки - 7 024, Макіївки - 2 645, Петровського заводу - 3 167, Голубовського рудника - 3 836^[69]). Однак, містами в традиційному значенні слова ці новопосталі промислові гіганти так і не стали.

Цивілізаційною ознакою новопосталих промислових центрів була практика дотримання елементарних для тогочасної Європи норм санітарного забезпечення. Найбільш технічно оснащеними й кадровозабезпеченими були спеціалізовані медичні установи на підприємствах з іноземним капіталом. За даними обстежень 1900 р. десяти металургійних заводів^[70], на одне ліжко в лікарнях підприємств припадало пересічно 83,9 робітників. Щоправда диспропорції були суттєвими: на Петровському заводі одне ліжко припадало на 26, а на Юзівскому - на 140 робітників^[71]. Не в останню чергу внаслідок неадекватної уваги промислової адміністрації санітарно-епідеміологічна ситуація в Юзівці через зростаючу концентрацію населення, нестачу питної води та відсутність впродовж тривалого часу лікарні залишалася чи не найскладнішою з усіх промислових поселень: з приходом літа тут поширювалися дизентерія та холера, восени їх змінював черевний тиф, а останній - скарлатина, віспа й зимові інфекційні хвороби. Ситуація почала змінюватися на краще тільки на початку ХХ ст.

Доволі проблем відчувалося і у справі розбудови освіти, зокрема народної. В 70-х роках XIX ст. в робітничих поселеннях, зважаючи на попит в освіченій робочій масі, почали відкривати школи для дітей робітників. 1881 р. в Луганську відкрилося Донецьке нижче технічне залізничне училище, 1872 р. - Лисичанська штейгерська школа. 1878 р. розпочало роботу Горлівське гірниче училище. Станом на 1915 р. в регіоні діяло вже 120 фабрично-заводських шкіл, у яких навчалося 24 тис. дітей. Для дітей залізничників у 1911 р. відкрили 14 залізничних початкових училищ. Найбільше навчальних закладів такого роду працювало в Бахмутському і Слов’яносербському повітах^[72].

Земська реформа відкрила широкий доступ до початкової освіти в земських школах - російськомовних - не лише міським, а й селянським дітям. Слід відзначити, що селяни, насамперед колоністи, швидко оцінили перспективи, які відкривали ці навчальні заклади перед їхніми дітьми, і взяли активну участь у розбудові мережі народних училищ. У 1868/69 навч. р. в Маріупольському повіті діяли 14 шкіл, де навчалися 594 хлопчики й 49 дівчаток. У 1875 р. налічувалося вже 58 шкіл і відповідно 2 923/71 учнів у них^[73]. У 1882 р. у грецьких селах працювали 25 шкіл (2 645 учнів), у 1889 р. - 24, у 1896 р. - 28 (4 223 учня).

Наслідком самовідданої роботи російських демократів, які у 70-х рр. XIX ст. масово „пішли в народ”, був якісно новий стан культурного життя в сільській місцевості, зокрема в тім, що стосувалося народної освіти. Вже в 1889 р. практично всі діти шкільного віку в грецьких селах були охоплені початковою освітою. Згідно з Першим загальним переписом населення Російської імперії, Маріупольський повіт за рівнем писемності населення посів перше місце в Катеринославській губернії. Що ж до Маріуполя, то наприкінці XIX ст. у ньому на 100 греків припадало 10 учнів, тоді, як у середовищі росіян аналогічне співвідношення становило 100:6, євреїв - 100:3^[74]. В 1899 р. в Маріупольському повіті діяли 28 шкіл у грецьких селищах, 35 німецьких початкових навчальних закладів, 7 єврейських громадських шкіл, талмуд-тора та 26 хедерів. Загалом же в Маріупольському та Бахмутському повітах наприкінці ХІХ сторіччя працювали 408 початкових навчальних закладів^[75].

Натомість середня освітня ланка розбудовувалася повільно. Гімназії лишалися елітарними навчальними закладами, тому й мережа такого роду навчальних закладів була непоказною. В 1872 р. в Бахмуті розпочала роботу перша чоловіча прогімназія, жіноча гімназія прийняла учениць у 1893 р. У Маріуполі в 1876/77 навч. р. розпочали свою роботу чоловіча й жіноча гімназії.

Повсякденне життя донецького обивателя так само не дотягувало до бурхливого і насиченого суспільно-політичними та культурними подіями життя великих імперських центрів. Перші друкарні в регіоні відкрилися в 1870-х рр. (1870 р. в Маріуполі, 1872 р. в Бахмуті). Перша книжка - збірка віршів М. Чернявського “Донецькі сонети” - побачила світ в 1898 р. Перша газета - “Мариупольский справочный листок”, що майже цілком складалася з рекламних оголошень - вперше вийшла 1899 р. У 1880-х рр. з’явилося й перше фотоательє Юзівки (Б. Стесіна). Впродовж наступного десятиріччя відкрилися ще кілька - А. Матюкіна, братів Клейман, П. Крівошей, М. Ромма, М. Іцковича та ін., вони приносили на той час неабиякі прибутки. Отож, попит на подібного роду послуги та насичене подіями дозвілля був. Однак варто зазначити, що організувати повноцінне культурне дозвілля на постійні основі ентузіастам цієї справи впродовж років не вдавалося.

Кілька спроб налагодити театральне життя в Маріуполі (1847 р. тут розпочала виступи театральна трупа В. Виноградова, згодом відкрився театр купця Н. Попова) не мали успіху. Перша професійна трупа і стаціонарний театр у краї з’явилися 1878 р. завдяки старанням Василя Шаповалова. Наприкінці ХІХ ст. сюди на гастролі приїздили знані по всій Україні трупи. Втім такого роду події залишалися рідкісними спалахами на тлі рутинного маловиразного провінційного життя. Культурна програма переважної більшості мешканців регіону обмежувалася відвідинами міських садів, де улаштовувалися виступи духових оркестрів, хорів, циркових балаганів. Робітнича маса віддавала перевагу розвагам іншого ґатунку: вихідці з сіл гуртувалися в земляцтва, що єднали їх не лише на роботі, а й під час відпочинку. Улюбленою розвагою нещодавніх селян були кулачні бої, що влаштовувалися по вихідних днях. Не стояли пусткою кабаки й трактири, де шахтарі пропивали зароблені тяжкою працею гроші.

І все ж, від початку ХХ ст. попри всі негаразди, економічну кризу та соціальні тертя регіон загалом, Маріупольщина зокрема, впевнено крокували шляхом просвітництва. В 1910 р. лише в Маріуполі діяло 11 парафіяльних і міських шкіл, 4 приватні школи, 2 державні й 2 приватні гімназії, приватне реальне училище, духовне й технічне училища, приватна музична школа^[76]. Загалом у повіті працювали 135 шкіл, із них - по грецьких селах 59, у 12 з них [сіл - Авт.] були відкриті двокласні училища^[77]. 34% населення Маріупольщини (саме такою була частка греків у складі жителів повіту) давали більше половини - 51% - учнів початкової школи. Як наслідок, рівень писемності маріупольських греків - 29,8% - був одним з найвищих в українських губерніях Російської імперії. Ще більш високу сходинку посідали німці: в німецьких повітах Катеринославської губернії рівень писемності сягав 60,3%, у містах губернії - 73,2%. Виняткові для свого часу показники писемності демонстрували меноніти: чоловіки - 73,6%, жінки - 73,8%^[78].

На початку ХХ ст. в Бахмуті працювали 4 гімназії, реальне, ремісниче і духовне училище, приватні, церковно-парафіяльні і народні училища та школи. Видавалося кілька газет: “Донецкое слово”, “Бахмутская жизнь”, “Бахмутская копейка” і щоденна “Народная газета”. Однак поволі Бахмут втрачав лідируючі позиції не лише в господарському, а й культурному та суспільно-політичному житті краю. Першу партію все більш виразно відігравав потужно прогресуючий Маріуполь з його міжнародним портом, великими металургійними заводами, новопосталою робітничою аристократією, регіональними осередками низки політичних партій. У переддень революції, 1915 р. по грецьких селищах Маріупольщини діяло 55 шкіл, 6 двохкласних училищ, 10 міністерських, при школах - 20 безкоштовних народних бібліотек. На жаль, приклад Маріупольського повіту та Маріуполя як його адміністративного, виробничого, торговельного і культурного центру не був типовим для Донбасу загалом. В промисловому його осерді ситуація була значно менш привабливою, хоча розвиток промисловості об’єктивно вимагав освіченої робочої сили.