Донбас і Крим в економічному, суспільно-політичному та етнокультурному просторі України

Крим у вогні воєнно-революційних змагань (1917-1921 рр.)

Революційні події дестабілізували політичну ситуацію, актуалізувавши питання самовизначення імперських провінцій. Невдовзі воно постало і перед Кримом, переформувавши його в тогочасній геополітичній ситуації доволі по-сучасному: Чий Крим? Зрозуміло, що постановка питання обумовлювалася розстановкою політичних сил, соціально-економічною ситуацією, впливом зовнішніх факторів. Чотири основні політичні течії (російська, українська, кримськотатарська і більшовицька) визначали напрям політичного протистояння в Криму в 1917 р. Вони віддзеркалювали строкатість національного складу населення півострова й гостроту соціального протистояння.

В буремний 1917 р. Крим увійшов у складі Таврійської губернії (Сімферопольський, Перекопський, Євпаторійський, Ялтинський і Феодосійський повіти, а також Севастопольське і Керч-Єнікальське градоначальства). Найбільш населеним був Сімферопольський повіт, найменш - Перекопський. Найбільша в губернії щільність залюднення спостерігалася в населеному переважно кримськими татарами Ялтинському повіті. За переписом, здійсненим Таврійським губернським земством у 1917 р., на півострові проживало 808,9 тис. осіб 35 національностей. У 1919 р. голова губернського статистичного бюро М. Бененсон опублікував результати перепису національного складу кримчан:¹³²

	кількість осіб	у % до підсумку
росіяни і українці	399 785	49,4
татари і турки	216 968	26,8
євреї і кримчаки	68 159	8,4
німці	41 374	5,1
греки	20 124	2,5
вірмени	16 907	2,1
болгари	13 220	1,6
поляки	11 760	1,5
караїми	9 078	1,1
інші	11 528	1,5
всього	808 903	100,0

¹³² Бененсон М.Е. Экономические очерки Крыма. - Симферополь, 1919. - С. 6.

Характерно, що М. Бененсон прагнув збільшити питому вагу росіян в багатонаціональному кримському населенні за рахунок українців. Подібний підхід використовували й інші статистики, які публікували результати своїх обстежень поза рамками всесоюзних переписів (перший з них відбувся тільки в 1926 р.). Надійного критерію для визначення питомої ваги українців у складі кримчан в 1917 р. не існує. За Всеросійським переписом 1897 р. в Криму проживало 64,7 тис. українців, або 11,8 %. Цю кількість слід вважати мінімальною: перепис визначав українців лише за мовою, а немало їх називали рідною мовою російську. Русифікованими були, як уже зазначалося, жителі міст, а Крим являв собою досить-таки урбанізований регіон. Сучасні дослідники кількість українців у 1917 р. визначають приблизною цифрою в 100 тис. осіб, або 12,4%^[870].

Оцінюючи соціально-економічні підоснови та соціальну базу розгортання революції в Криму, слід зауважити, що імперська оздоровниця мала 9 заводів і фабрик з кількістю зайнятих в кожному понад 500 осіб, і 36 підприємств з персоналом від 100 до 500 працюючих^[871]. На Морському, Машинобудівному і Електротехнічному заводах Севастополя працювало до 7 тис. робітників. В Керчі знаходився металургійний завод, який у 1917 р. припинив роботу, а також рудники з видобутку залізної руди. Євпаторія була центром з видобутку солі і будівельного каменю. У Феодосії працювала одна з найбільших в Росії тютюнова фабрика АТ «Стамболі» і два чавуноливарних заводи. У Сімферополі в 1916 р. вступив в експлуатацію великий літакобудівний завод А. Анатри. Однак, абсолютну більшість становили дрібні напівкустарні підприємства тютюнової, харчової і будівельної галузей.

Провідною галуззю кримської економіки було сільське господарство. У користуванні селян знаходилося 983 тис. десятин (41%) землі - надільної або приватновласницької. До початку Першої світової війни столипінська реформа в Таврійській губернії практично завершилася. 944 тис. десятин (40% земельного фонду) припадало на частку дворян і купців. 19% землі знаходилося у розпорядженні вакуфів*, казни, царської сім’ї, міст^[872].

Перекоси у землекористуванні в Криму були більшими, ніж на материковій частині Таврії і взагалі в Україні. Внаслідок цього на півострові з особливою силою загострювалися як соціальні проблеми, так і міжнаціональні відносини.

40% селянських господарств землею не володіли і змушені були орендувати її у великих власників. Серед німецьких колоністів безземельних практично не було, тоді як дві третини татарських господарств були безземельними. Приватновласницька земля зосереджувалася в руках великих власників. Земельними масивами понад 100 десятин володіли 11,5% господарств, і їм належало понад 90% приватновласницьких земель^[873].

Отже, об’єктивна ситуація свідчила на користь розгортання революційних подій за сценарієм національно-визвольного руху кримськотатарської громади та потужного потенціалу земельного, тобто, селянського питання. Втім, це був лише своєрідний внутрішній зріз проблеми. Як засвідчили подальші події, в історії Криму значно вагомішим став зовнішньополітичний фактор і зовнішні агенти впливу, а грізною силою революційних і воєнних тривог став Чорноморський флот, чимдалі більше революціонізований невдачами на фронтах Першої світової війни. 40 тис. матросів і солдат виявилися найпотужнішою рушійною силою революції 1917 р.

На чолі флоту з липня 1916 р. стояв віце-адмірал О. Колчак. Отримавши звістку про події в Петрограді, він розпорядився припинити зв’язок Криму з центром. На кілька днів півострів виявився ізольованим від подій, що розгорталися в столицях імперії. Лише 19(6) березня в Сімферополі почали розклеювати афіші з повідомленнями про утворення в Петрограді нового уряду. Призначений Тимчасовим урядом замість царського губернатора губернський комісар Я. Харченко доповів голові уряду і міністру внутрішніх справ Г. Львову, що в губернії все спокійно, почалося затвердження на посаді повітових комісарів та висування кандидатур у волосні і сільські виконавчі комітети. Революційний процес у Криму стартував.

Досить потужні організації кадетської партії утворилися в усіх великих містах Криму - Сімферополі, Севастополі, Євпаторії, Феодосії, Ялті. Великим авторитетом у пореволюційному кримському суспільстві користувалися такі діячі партії кадетів, як М. Богданов, В. Вінберг, С. Крим, Д. Пасманік. Соціальною опорою партії була ліберальна інтелігенція, хоч до неї увійшло немало робітників. В Росії 1917 р. партія народної свободи налічувала до 70 тис. членів, у тому числі в Криму - 2 тис.^[874]

Найбільш масовою політичною партією у 1917 р. були соціалісти-революціонери. В масштабах всієї країни вони спиралися переважно на селян. В Криму, де російських селян було не так багато, загальноросійська партія есерів формувалася за рахунок середніх верств міського населення, а також матросів і солдат (які походили у переважній більшості з тих же селян). У перші дні Лютневої революції кількість есерів на півострові вимірювалася одиницями, і це були в основному приїжджі. Однак уже в червні есерівські організації Севастополя налічували 27 тис. осіб^[875].

Утворений у квітні обласний комітет партії есерів (в межах Таврійської губернії) очолив товариш (заступник - висловлюючись сучасною мовою) голови Таврійської губернської земської управи І. Попов. Провідними діячами есерівської партії були також І. Баккал, по національності - караїм, та І. Бунаков (Фондамінський), якого Тимчасовий уряд призначив генеральним комісаром на Чорноморський флот. Сукупна чисельність членів есерівських осередків в губернії дорівнювала у жовтні 35 тис. осіб^[876], причому 30 тис. зосереджувалися у Севастополі^[877].

Заснований у 1902 р. Кримський союз РСДРП об’єднував меншовиків, більшовиків і бундівців. Розгромлений у 1907 р., він відродився у квітні 1917 р. на ялтинській установчій конференції зусиллями її організаторів - В. Біанкі, А. Йоффе, М. Канторовича, П. Новицького. Проте у вересні об’єднану організацію соціал-демократів, чисельність якої дійшла до 4,5 тис. осіб, покинули спочатку члени плеханівської організації «Єдність», а потім бундівці і більшовики. В кінці року в губернській організації меншовиків перебувало не більше тисячі членів^[878].

В армії і на флоті позиції меншовиків були маловпливові, кістяк партії складали робітники і ремісники. Уродженець Бердянського повіту В. Могил евський після повернення з еміграції був обраний міським головою Керчі, після чого очолив губернський комітет РСДРП. У керівництво Кримського союзу РСДРП увійшли також обраний товаришем голови Сімферопольської думи А. Г аллон і товариш комісара Чорноморського флоту М. Борисов.

Перша більшовицька група в Криму була створена в Севастопольському фортечному шпиталі у жовтні 1916 р. Очолював її Д. Ульянов - брат В. Леніна^[879]. Перша організація РСДРП(б) виникла у травні 1917 р. в Севастополі. Нею керували спочатку С. Сапронов, а надалі - І. Назукін, А. Калич, І. Ржанніков. У середині жовтня ЦК РСДРП(б) надіслав в Крим своїх представників для створення окремої від меншовиків губернської парторганізації - Н. Островську, Ю. Гавена, Я. Тарвацького, С. Новосельського. Наприкінці року чисельність більшовиків на півострові досягла майже 2 тис.^[880] Соціальну базу цієї партії становили матроси Чорноморського флоту і солдати Севастопольського гарнізону. Серед національних меншин більшовики не користувалися впливом. Тривалий час єдиним кримським татарином серед них був учитель І. Фірдевс, який вступив у партію в травні 1917 р.

Конкуренцію більшовикам складали анархісти, які політичною партією себе не вважали. З осені 1917 р. їх вплив на матросів ЧФ різко посилився. Створений у вересні Центральний комітет Чорноморського флоту (Центрофлот) очолив голова судового комітету лінкора «Воля» анархіст Є. Шелестун.

З поваленням самодержавства в Криму почав розвиватися український рух. У березні відбулися збори інтелігенції, які заснували Сімферопольську українську громаду. Тоді ж гурток «Кобзар», який раніше діяв у підпіллі, організував у Севастополі збори українських моряків, на яких поставив питання про українізацію флоту. Через місяць у Сімферопольському гарнізоні виник військовий клуб ім. гетьмана П. Дорошенка^[881]. У Севастополі утворилася Українська чорноморська громада на чолі з В. Лещенком. До кінця квітня корабельні ради або гуртки виникли майже на всіх кораблях ЧФ, в частинах морської авіації і в Севастопольській морській фортеці. У Сімферопольському гарнізоні був утворений український полк ім. гетьмана П. Дорошенка, який зайняв окрему казарму і вивісив над нею синьо-жовтий прапор^[882].

В усіх містах Криму почали виникати осередки Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) і Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). На відміну від ідентичних загальноросійських партій, вони у своїх програмних вимогах ставили питання про право кожної нації на культурне і політичне самовизначення.

Демократичні перетворення весни 1917 р. викликали бурхливе піднесення в середовищі кримськотатарської громади, ідейно та організаційно вже готової до національного відродження. Один з перших дослідників кримськотатарського руху в 1917 р., який одночасно був безпосереднім учасником цих подій - В. Єлагін, так визначав роль його керівників в цих подіях: «Татарські націоналісти перестали бути гнаними революціонерами, вони перетворилися в національних громадських діячів, і перед ними постало більш вдячне і багатообіцяюче завдання, ніж організація руху на користь Туреччини, яка пов’язала свою долю з долею імператорської Німеччини: завдання мирного влаштування самостійності Криму у федеративного зв’язку з революційною Росією»^[883].

25(12) березня 1917 р. в Сімферополі відбулися загальні збори Кримського мусульманського добродійного товариства, яке створило під керівництвом А. Боданінського тимчасовий національний ревком. 28 березня ревком ініціював збори кримськотатарських активістів, на яких було вирішено ліквідувати мусульманське духовне правління і Вакуфну комісію «як органи, що мали поліцейсько-охоронний характер». 30 червня після урочистого богослужіння в усіх мечетях сімферопольські татари принесли присягу на вірність Тимчасовому урядові.

7 квітня (25 березня) в Сімферополі почав працювати з’їзд представників кримських мусульман, на якому зібралося від 1,5 до 2 тис. (за різними даними) делегатів від 12 національних організацій. Він обрав тимчасовий Мусульманський виконавчий комітет, очолений комісаром духовного правління і таврійським муфтієм Ч. Челебієвим. Д. Сейдамет був обраний комісаром Вакуфної комісії. На вимогу Мусульманської фракції Державної Думи з’їзд делегував в Петроград своїх представників А. Айвазова і М. Кипчакського на Всеросійський мусульманський з’їзд. Тимчасовий уряд визнав Мусвиконком вищим кримськотатарським органом і затвердив Ч. Челебієва та Д. Сейдамета на їх посадах. Вакуфне майно, у тому числі 87,6 тис. десятин землі і 1,5 тис. будівель було передане в управління Мусвиконкому^[884]. Мусвиконком, як Центральна Рада, всерйоз зайнявся організацією національних збройних сил. О. Керенський змушений був легалізувати існування татарського батальйону і повернути з фронту на вимогу Ч. Челебієва деякі татарські військові частини з фронту. Врешті-решт, він погодився й на формування в Криму національних збройних сил татарського народу - так званих ескадронів^[885].

У липні 1917 р. виникла політична партія Міллі Фірка, яка проголосила основним пунктом своєї програми утворення незалежної кримськотатарської держави. Підготовчі питання, що стосувалися майбутнього скликання Курултаю, розглядалися на другому з’їзді татарських делегатів, який відбувся 1-2 жовтня 1917 р.^[886] У своїх доповідях кримськотатарські лідери (Ч. Челебієв, Д. Сейдамет, А. Озенбашли та інші) обґрунтували необхідність перетворення Росії на федерацію республік та областей, автономії Криму, створення кримськотатарського парламенту. Ч. Челебієв і А. Озенбашли сформулювали місію національного парламенту: ухвалення законів для кримських татар і участь у реалізації ідеї територіальної автономії Криму. З’їзд схвалив цю програму та обрав комісію для скликання Курултаю на чолі із Ч.Челебієвим, А. Озенбашли й

Д. Сейдаметом. Курултай мав відбутися напередодні відкриття Всеросійських Установчих зборів - 24 листопада 1917 р. Більшістю голосів делегатами були обрані Д.Сейдамет, А.Озенбашли, А.Айвазов, А.Боданінський, С.Хаттатов.

Мета скликання Курултаю, на думку Ч.Челєбієва полягала у визначенні із питанням про територіальну автономію для Криму і, у випадку його ухвали, виданням відповідних основних законів. Свою пропозицію щодо цього формулювання вніс А.Озенбашли, який підкреслив, що Курултай повинен висловити своє ставлення до питання про форму правління в країні до Установчих зборів. Враховуючи цю пропозицію, з’їзд прийняв рішення скликати Курултай напередодні відкриття Всеросійських Установчих зборів.

Жовтневий переворот у Петрограді змусив розпочати роботу Курултаю пізніше. Ставлення лідерів кримськотатарського народу до цього було різко негативним. “Криваві події, що розігралися в Петербурзі, - заявив Мусвиконком, - паралізувавши силу існуючої влади, відкривають шлях до анархії і громадянської війни, масштаб і руйнівні наслідки якої нині складно передбачити”^[887]. “В нинішній час держави немає, законів немає, ладу немає ... в державі порушені мир та спокій. Порядок вирваний з коренем, кожен чинить так, як уміє ...”, - зауважив з цього приводу А. Айвазов^[888].

Спільна для всіх політичних сил Криму загроза з боку більшовиків спонукала до об’єднання зусиль, у тому числі у військовій сфері. 13 листопада між меншовиками та есерами Сімферопольської ради і татарами була досягнута домовленість про створення Кримського революційного штабу. Основу його збройних сил складали кримськотатарські полки (ескадрони). Незабаром у підпорядкування очолюваного Д. Сейдаметом штаба перейшли гарнізони, що розміщувалися в Ялті, Феодосії, Євпаторії, Судаку та інших містах, а також команда лінкора «Воля». Загальна чисельність збройних сил, об’єднуваних єдиним командуванням, дійшла до 5 тис. чол.^[889]

Реагуючи на більшовицький переворот у Петрограді, Українська Центральна Рада прийняла 20 листопада свій Третій Універсал з оголошенням про утворення Української Народної Республіки. Включення до складу УНР материкових повітів Таврійської губернії викликало стурбованість Севастопольської ради, але було цілком нормально сприйняте татарами.

В той же час у губернських і міських революційних комітетах Криму представники українських партій та організацій, а також Центральної Ради, діяли в цілковитій єдності з представниками Мусвиконкому. Завдяки цьому Мусвиконком на початку листопада домігся передання йому ханського палацу в Бахчисараї, де планувалося скликання Курултаю. На урочистостях і мітингу, що відбулися з цього приводу в Бахчисараї, голова української губернської Ради Андрієвський обіцяв Мусвиконкому всіляку підтримку українських організацій у відновленні прав кримськотатарського народу. На одному із мітингів він заявив, що створення автономного уряду для Криму багато в чому залежить від рішучих дій кримських татар.

4 листопада Мусвиконком виступив з відозвою “Про владу в Криму”. Він заявив про свою ініціативу створення на півострові автономної влади “без гегемонії якоїсь народності над іншою”, під гаслом “Крим - для кримців”. Відозва також закликала до “недопущення домінування в Криму якогось одного народу, недопущення підкорення Криму якійсь державі”. Таким чином, гасло, що стало показником позиції Мусвиконкому і невдовзі міцно укорінилося в свідомості татарського народу, націлювало вже не стільки на федерацію, скільки на вирішення кримських проблем самими кримчанами. Лідери кримськотатарського руху, як про це свідчила зроблена невдовзі заява Д. Сейдамета, не прагнули татаризації Криму, а лише виступали проти верховенства будь-якої іншої національності. “Голос татар, - наголошував Д. Сейдамет, - ще не є голосом всього Криму. Для цього необхідні загальнокримські установчі збори, в яких повинні взяти участь всі народності, що населяють Крим”^[890].

26 листопада 1917 року в Бахчисараї відкрився Курултай, роботу якого очолювали лідери Мусвиконкому - Н. Челебієв, А. Озенбашли, Д. Сейдамет, А. Айвазов та інші. Розпочавши свою роботу як установчі збори кримськотатарського народу, Курултай продовжив її як постійно діючий орган влади - кримськотатарський парламент. Фактично це був представницький орган кримськотатарського народу, оскільки у його виборах взяли участь понад 70% татарського населення Криму. Мусвиконком передав Курултаю свої повноваження.

Робота Курултаю проходила досить бурхливо. Це було обумовлено тим, що у кримськотатарському русі на той час вже сформувалися три крила: ліве, на чолі із секретарем Курултаю А. Боданінським, центр, представлений насамперед муфтієм Ч. Челебієвим (який, втім, схилявся до компромісу з більшовиками) та праворадикальне на чолі з Д. Сейдаметом. Засідання парламенту з перервами тривали 18 днів. За цей час депутати обговорили широке коло питань: засади державного устрою Криму та організації державної влади, міжнаціональні взаємини, закони, що регулювали національне, релігійне та етнокультурне життя кримськотатарського народу. 13 грудня Курултай проголосив Кримську Народну (Демократичну) Республіку і прийняв першу в історії Криму конституцію, а 18 грудня обрав національний уряд - Директорію у складі 5 “директорів”: Ч.Челебієв - (голова і управління юстиції), Д.Сейдамет (внутрішні та військові справи), А.Озенбашли (освіта), С.Хаттатов (фінанси й вакуфи), А.Шукри (релігійні справи). Варто зазначити, що з самого початку своєї діяльності

Директорія наголошувала на тому, що опікуватиметься не лише татарським народом. Вона вважала своїм священним обов’язком “захист високих лозунгів великої революції” (Лютневої), безпеки і гідності всіх кримчан, водночас наголошуючи, що кримський уряд може бути створений загальнокримським парламентом. Директорія запевняла, що всіма силами й засобами буде прагнути до скликання кримських Установчих зборів.

Останній день роботи Курултаю 13 грудня ознаменувався схваленням першої в історії Криму Конституції (“Кримськотатарські основні закони”). Конституція проголошувала створення Кримської Народної (Демократичної) Республіки. Ст.1 визнавала право всіх народностей на повне самовизначення. Виходячи з того, що закони, які регулюють життя кожного народу, в тому числі і вирішення національних проблем, гарантуються насамперед національним самоврядуванням, Ст.2 Конституції передбачала надання такої можливості татарському народу шляхом утворення постійного парламенту (Меджліс-і-Мебусану), який обирався б усім кримськотатарським населенням на засадах вільних, рівних, прямих виборів шляхом таємного голосування. У Ст. 12 йшлося про те, що форма правління Кримом може бути встановлена лише рішенням Установчих зборів - конституційного органу, обраного усіма жителями Криму на основі вільних, рівних, прямих таємних виборів. Ст. 15 стверджувала, що «доля того чи іншого краю може бути вирішена лише голосом самого народу, який населяє цей край, але в жодному випадку не дипломатами». Ст.16 вже проголошувала утворення Кримської Народної (Демократичної) Республіки - на тій підставі, що демократичні права і свободи, захист національних і політичних прав національних меншин та здійснення Конституції можуть бути забезпечені лише у демократичній республіці. Основний закон передбачав, що керівники дирекцій обираються з числа депутатів парламенту та підзвітні і відповідальні перед ним. Ст. 17 скасувала станові звання і привілеї, що існували в кримськотатарському середовищі, а Ст. 18 проголосила громадянську рівність статей^[891]. На жаль, одна з найдемократичніших у тогочасному світі конституція не знайшла застосування на практиці. Крім того, Курултай не спромігся відповісти на фундаментальне запитання: як співвідносяться проголошена Кримська Демократична Республіка та її Конституція з гаслом Мусвиконкому «Крим - для кримців». Співставляючи ряд статей Конституції з діючим на той час законодавством (наприклад, статтю з вимогою розв’язати спірні питання між татарами «на підставі шаріату, національних звичаїв, традицій громадського життя і моралі татар»), О. Копиленко зробив висновок: «Суперечність між внутрішньотатарським призначенням конституції та її претензією на те, щоб стати нормативною основою для життя всього півострова містить в собі основну проблему цього документа»^[892].

Верховний муфтій кримських татар Челебі Челебієв залишався на чолі національного уряду з 26 грудня по 17 січня 1918 р. Ліве крило уряду (А. Боданінський, С. Ідрісов) тягнулося до більшовиків, а праве (Д. Сейдамет, А. Айвазов) займало антибільшовицькі позиції. Неспроможний примирити обидві сторони, Ч. Челебієв подав у відставку, і головою уряду став Д. Сейдамет. Коли в Сімферополь увірвалися матроські і червоногвардійські загони, вони захопили Ч. Челебієва в полон (інші лідери кримськотатарського руху покинули столицю Криму). 27 січня його доставили літаком в Севастополь і ув’язнили в одиночній камері як «небезпечного контрреволюціонера». На початку березня в Севастополі прокотилася хвиля матроських самосудів. 33-річний Челебі Челебієв загинув серед інших «контрреволюціонерів», його тіло викинули в море^[893].

На постімперських руїнах розгортався феєричний процес «державних суверенітетів». Півострів Крим так само виявляв ознаки державотворчих прагнень. За відсутності переконливої національної більшості, особливостей соціально-економічного розвитку, розстановки політичних сил та стрімко ускладнюваної геополітичної ситуації це питання набуло нечуваної гостроти.

Ініціативу в дезінтеграції Таврійської губернії виявила Центральна Рада. Під час проголошення УНР у листопаді 1917 р. вона заявила претензії тільки на материкові повіти, де українці становили абсолютну більшість. М. Грушевського та його колег можна зрозуміти. У 1917 р. вони виборювали у центрального російського уряду автономні права, і цю боротьбу змушені були починати з елементарного: показати Україну на географічній карті. Втім, більшовики, які захопили владу, скориставшись плодами Російської революції, мали інший погляд і на українське, і на кримське питання.

Більшовики розігнали Установчі збори після першого засідання, і на цьому у січні 1918 р. Російська революція завершилася. Розпуск Зборів являв собою одномоментну подію, однак переворот у столиці мусив поширитися на всю периферію. Процес зайняв кілька місяців. «Тріумфальна хода Радянської влади», як він іменувався в радянській історіографії, здійснювалася тактикою батога і пряника. Батогом були ревкоми, які в ситуації терору проводили перевибори рад, виганяючи з них меншовиків та есерів. Пряником став «дуван». Р. Пайпс не випадково використав запозичений з турецької мови термін, що означав розподіл здобичі під час козацьких набігів на турецькі і перські поселення. Він встановив, що восени 1917 і взимку 1917-1918 рр. вся Росія стала предметом дувану. Найбільшою популярністю більшовики користувалися серед селянства відтоді, як дозволили Декретом про землю від 8 листопада 1917 р. поділити орні землі на зрівняльних засадах. Це тривало до весни 1918 р. «Червона смута» (термін, запроваджений в історіографію Володимиром Булдаковим) увійшла в береги і все заспокоїлося, а більшовики взялися за виконання «чергових завдань Радянської влади» (за виразом В. Леніна, який став заголовком інструктивної статті), тобто за будівництво комуносоціалізму. Виступаючи 5 лютого 1918 р. перед агітаторами, яких посилали на периферію, глава радянського уряду заявив, що війна зовнішня закінчилася або закінчується (йшли переговори про укладення сепаратного миру з Центральними державами), але на черзі - війна внутрішня: експропріація експропріаторів.

Методами філігранної демагогії, політичного маніпулювання та відвертої інформаційної фальсифікації вирішувалися і зовнішньополітичні завдання більшовиків. 17 грудня Раднарком пред’явив Центральній Раді ультиматум з вимогою визнати радянську владу. 25 грудня в захопленому російськими військами Харкові була проголошена маріонеткова радянська УНР. З-за спини харківського уряду В. Ленін розпочав окупацію України, хоча тимчасовий заступник наркома закордонних справ Г. Чичерін твердив, що російських військ в Україні нема, а війна відбувається між українським радянським урядом і урядом Центральної Ради (мовилося про громадянську війну «між двома частинами українського народу»).

Події на півострові розгорталися за загальноросійським сценарієм. З ініціативи більшовиків, які все-таки перебували у меншості в севастопольському Центрофлоті, в ніч на 29 грудня 1917 р. був сконструйований надзвичайний орган влади - військово-революційний комітет. У ньому більшовики уже знаходилися в більшості. За розпорядженням ревкому і в ці самі години команди розбавлених кронштадтськими моряками чорноморських матросів і анархісти під орудою Мокроусова заарештували багатьох офіцерів і відвезли їх до тюрми. Коли начальник тюрми відмовився їх прийняти, вони були розстріляні на Малаховому кургані. Катів не зупинило те, що II Всеросійський з’їзд рад скасував смертну кару. 30 грудня розстріли офіцерів продовжилися^[894]. У такій ситуації 31 грудня Севастопольська рада була переобрана. Цілком зрозуміло, що популярність більшовиків у переляканого електорату істотно зросла. У виконкомі ради їм тепер належало 11 місць, лівим есерам - 3, безпартійним - 5^[895]. Меншовики і праві есери кудись поділися. Одночасно були проведені вибори в Центрофлот, які також принесли перевагу більшовикам і лівим есерам. Ю. Гавен оголосив, що бере на себе всю повноту влади. Так під акомпанемент матроських самосудів в Севастополі утверджувалася радянська влада.

Насадження радянської влади в містах Криму відбувалося за одним сценарієм, який А. Денікін так описував у своїх мемуарах: «До міста підходили військові судна, гармати наводилися на центральну частину міста. Матроси сходили загонами на берег; в більшості випадків легко долали опір невеликих частин військ, ще вірних порядку і крайовому уряду, а потім, поповнивши свої кадри темними, злочинними елементами з місцевих жителів, організовували більшовицьку владу»^[896]. Захоплення влади супроводжувалося жахливим терором, який мусив викоренити будь-яку думку про можливість опору. Поки матроси брали під свій контроль прибережні міста, Севастопольський ревком знищував попередні органи влади, що виникли у 1917 р. 27 січня 1918 р. був ліквідований крайовий уряд - Союз народних представників, 30 січня - Курултай. Значно пізніше, в грудні 1920 р. Ю. Гавен у листі, адресованому члену політбюро і оргбюро ЦК РКП(б) М. Крестинському згадав обставини утвердження радянської влади в Криму: «Вважаю за потрібне нагадати, що я застосував масовий терор ще в той час, коли він партією офіційно не був визнаний (тобто до запровадження декрету РНК про «червоний терор» від 5 вересня 1918 р. - Авт.). Так, наприклад, в січні 1918 р. я, користуючись владою голови Севастопольського військово-революційного комітету, наказав розстріляти більше шестисот офіцерів-контрреволюціонерів»^[897].

Тим часом 9 лютого 1918 р. Центральна Рада уклала з державами Четверного союзу мирний договір, після чого звернулася до Німеччини та Австро-Угорщини з проханням витіснити з УНР російські війська, які наступали під прапорами проголошеної в Харкові маріонеткової радянської України. Рада не претендувала на Крим, і тому УНР самим своїм існуванням відрізала півострів від Росії. У Петрограді задумалися, як зберегти вже завойований Крим. Було зрозуміло, що радянській владі в Криму треба надати легітимну форму.

10 лютого в Сімферополі почалася конференція військово-революційних комітетів, які захопили владу за допомогою збільшовизованих матроських загонів. Явочним порядком конференція оголосила себе надзвичайним з’їздом рад робітничих і солдатських депутатів та військово-революційних комітетів Таврійської губернії. З’їзд підтвердив ліквідацію Ради народних представників і Курултаю, а також ліквідував міські думи і земства. Після зачистки губернії від попередніх форм влади був сформований губернський орган - Таврійський центральний виконавчий комітет з підпорядкованими йому міськими повітовими та волосними радянськими органами.

На початку березня Таврійський ЦВК підготував установчий з’їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів разом з земельними комітетами. З’їзд мусив створити конструкцію влади, в якій була б максимально обмежена присутність союзників - лівих есерів. 10 березня він обрав новий ЦВК у складі 12 більшовиків і 8 лівих есерів на чолі з більшовиком Ж. Міллером. Міллеру і головуючому на з’їзді більшовику М. Пахомову вдалося добитися попри опозицію лівих есерів і лівих комуністів, схвалення укладеного 3 березня мирного договору Росії з країнами Четверного союзу.

Жодний з присутніх на з’їзді 120 кримських татар (загальна кількість делегатів доходила до 700) не був обраний в ЦВК. Татарин І. Фірдевс став членом ЦВК тільки тому, що був більшовиком. На вимогу одного з кримських татар надати його співвітчизникам місця в ЦВК і уряді М. Пахомов як щирий прихильник більшовицької рівності відповів: «Ідіть до партії і тоді вас оберуть, а якщо йти туди не бажаєте, то ми вам місця давати не будемо. Національним питанням місця бути не може. Тут усі рівні»^[898]. Ця відповідь показує, до речі, як в Криму конструювалася радянська влада. ЦВК створювали не 700 представників на установчому з’їзді делегатів, а певна група осіб, позначених головуючим іменником «ми».

Одразу після з’їзду в Криму з’явилася група партійних працівників, надісланих Раднаркомом на підсилення місцевих більшовиків. Очолював її А. Слуцький, який займав в партії досить помітне місце. Він став членом РСДРП(б) під час першої російської революції в 20-річному віці, був обраний делегатом V і VI партійних з’їздів, працював членом Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів, делегатом II Всеросійського з’їзду рад. Інструкції, які він одержав від Раднаркому, були оприлюднені в листі В. Леніна до надзвичайного комісара України С. Орджонікідзе від 24 березня 1918 р.: «Дуже прошу вас звернути серйозну увагу на Крим та Донецький басейн з метою створення єдиного бойового фронту проти наступу з Заходу. Переконайте кримських товаришів, що хід речей нав’язує їм оборону, і вони повинні оборонятися незалежно від ратифікації мирного договору. Дайте їм зрозуміти, що становище Півночі суттєво відрізняється від становища Півдня та з огляду війни, фактичної війни німців з Україною, допомоги Криму, який (Крим) німці можуть побіжно з’їсти, є не тільки актом сусідського обов’язку, але й вимогою самооборони та самозбереження»^[899].

Під Україною В. Ленін розумів у цьому довірчому листі, звичайно ж, свої власні війська з прапорами радянської України. Як бачимо, вождь більшовиків сумнівався (дальші події показали справедливість його сумнівів), що німці без заперечень віддадуть Крим Росії. Тому потрібно було представити радянську владу в Криму у вигляді незалежної від Росії держави.

ЦВК рад Таврійської губернії 19 березня оголосив Таврійську губернію «у складі Сімферопольського, Феодосійського, Євпаторійського, Мелітопольського, Бердянського, Перекопського та Дніпровського повітів Таврійською республікою рад робітничих, солдатських та селянських депутатів»^[900]. На заявку таких кордонів одразу негативно відреагували центральний російський і харківський радянський уряди. Раднарком побоювався, що включення до складу нової держави материкової частини Таврійської губернії заохотить німців продовжувати свій наступ в Україні і увірватися в Крим.

Тому 21 березня Таврійський губернський ЦВК оголосив про створення Радянської Соціалістичної Республіки Тавриди в кордонах півострова і сформував її уряд у складі 13 осіб: 8 більшовиків, 4 лівих есерів і одного безпартійного. Головою уряду був призначений А. Слуцький, наркомом закордонних справ став І. Фірдевс, внутрішніх справ - С. Новосельський, землеробства - С. Акімочкін, фінансів - А. Коляденко, праці - Ф. Шиханович та ін. Головою ЦВК залишився Ж. Міллер. Наступного дня уряд розіслав телеграми Росії, Центральним державам і США з повідомленням про утворення нової держави. Москва у відповідь телеграфувала, що визнає існування Кримської республіки як самостійної федеративної радянської республіки. Інші держави не відгукнулися^[901].

Центральна Рада, Німеччина і Австро-Угорщина ігнорували Республіку Таврида, небезпідставно вважаючи її псевдодержавою. Навіть очільники цієї республіки ставилися до своїх посад і функцій із скептицизмом, бо розуміли, що строки її існування визначаються швидкістю просування німецьких військ по території України. Республіка Таврида почала гинути ще до наближення німецьких військ. В Севастополі і Сімферополі знову почали працювати ліквідовані Таврійським ЦВК ради і міські управи. 15 квітня у Євпаторії відбулося засідання відродженої у попередньому складі міської думи спільно з повітовим земським зібранням. На ньому були оголошені діючими законодавчі акти про землю, прийняті до більшовицького перевороту в Петрограді. Вилучені під час контрибуцій і конфіскацій майно і кошти, а також націоналізовані підприємства поверталися власникам^[902].

Підрозділи Червоної армії в Криму настільки розклалися самочинними реквізиціями і конфіскаціями, що навіть не зробили спроби зупинити німців на Перекопському перешийку, що можна було б зробити невеликими силами. 18 квітня німецькі війська перейшли Перекоп і наступного дня опинилися в Джанкої. Разом з німцями, інколи навіть випереджаючи їх, наступала Кримська група Армії УНР, створена за наказом військового міністра УНР О. Жуковського. Очолив її командир одного з полків Запорізької дивізії Петро Болбачан.

Коли виявилося, що німці в Джанкої, в Криму спалахнуло повстання кримських татар. В ніч на 22 квітня в Алушті утворився мусульманський комітет на чолі з М. Хайретдіновим, який організував наступ в бік Ялти і Гурзуфа. Повстання охопило гірські райони Криму і південне узбережжя. 24 квітня до Сімферопольської ради прибула велика делегація з Севастополя і повідомила, що всі верстви населення вимагають здати місто українським військам без бою, а на багатьох кораблях вже піднято жовто-сині прапори^[903]. Наступного дня Кримська група військ УНР увійшла в Сімферополь, а 26 квітня - в Бахчисарай.

Чудовий знавець кримських реалій, поет Максиміліан Волошин у травні 1918 р. записав таке судження: «Крим самостійним бути не може, тому що за наявності дванадцяти з гаком народностей, що населяють його, і при тому не гніздами, а в прошарок, він нездатний створити жодну державу»^[904]. Питання «Чий Крим?» знову постало в епіцентрі причорноморського геополітичного майданчика.

В Севастополь німецькі війська увійшли 30 квітня. Лінкори «Воля» і «Вільна Росія», а також два десятки есмінців встигли покинути свої стоянки і відпливли в Новоросійськ. Більша частина кораблів, яка залишилася в порту, підняла українські прапори, але окупанти наказали їх замінити німецькими. Не обмежившись цим, Німеччина почала вимагати повернення кораблів з Новоросійська в Севастополь. Тоді В. Ленін наказав знищити кораблі.

Окупація Криму німецькими військами завершилася 1 травня. На півострові розміщувався 52-й армійський корпус під командуванням генерала Р. фон Коша. Ситуація анархії і сваволі, від якої потерпали всі верстви населення, негайно припинилася. Уже 2 травня в населених пунктах були розклеєні об’яви, в яких місцевим мешканцям наказувалося під загрозою смертної кари здати наявну зброю, у тому числі холодну. Трохи пізніше Кош запровадив військовий стан.

Після того, як німецькі війська, маючи в авангарді підрозділи П. Болбачана, перейшли Перекоп, нарком закордонних справ РСФРР Г. Чичерін надіслав в Берлін ноту протесту. У цьому документі очільники дипломатичного відомства більше не наполягали на тому, що Республіка Тавриди є окремою державою. «Просування в Крим, - твердив Чичерін, - є істотним порушенням Брестського миру, тому що є вторгненням в межі Радянської Республіки. Вторгнення загрожує нашому Чорноморському флоту, що може призвести до зіткнень, викликаних інтересами самозбереження флоту»^[905].

На цю ноту посол Німеччини в Москві граф В. Мірбах відповів 3 травня, і притому в обтічній й навіть дещо глумливій формі: «Імператорський уряд дасть повну силу праву націй на самовизначення, проголошеному російським урядом, і передбачає, що питання про Крим, який до цього часу належав Таврійській губернії, буде предметом російсько-українських переговорів»^[906].

Одночасно німці нагадали Центральній Раді, що Третім Універсалом вона відмовилася від претензій на Крим. Коли українські роз’їзди наблизилися до Севастополя, генерал Р. Кош, який керував німецьким вторгненням, зажадав припинення дальших операцій. Щоб надати більшої переконливості цій вимозі, він перерізав постачання Кримської групи Армії УНР і навіть пригрозив використати проти неї свою артилерію. Переговори по телеграфу з київським урядом виявилися безрезультатними, і П. Болбочан змушений був відступити в район Мелітополя^[907].

29 квітня у Києві стався державний переворот, і до влади прийшов ставленик німецького Генерального штабу гетьман Павло Скоропадський. Через тиждень після перевороту він зайнявся долею Криму. У протоколі засідання Ради міністрів від 8 травня було зазначено, що гетьман відправив німецькому послу в Києві відповідний лист. Голова уряду Ф. Лизогуб доручив міністрам підтримати цей демарш аргументами, які підтверджували б під економічним кутом зору необхідність приєднання Криму до України^[908].

«З питанням прилучення Криму, - писав у зазначеному листі до барона Ф.А. Мумма фон Шварценштейна П. Скоропадський, - тісно пов’язане питання про Чорноморський флот. З військового погляду цей флот не має жодної цінності для Німеччини через застарілий його тип, для України ж позбавлення її цього флоту було б болючим ударом»^[909].

30 травня з аналогічною нотою звернувся до німецького уряду міністр закордонних справ Української Держави Д. Дорошенко.

Німецькі дипломати запевняли, що приналежність Криму мусить бути предметом обговорення на російсько-українських мирних переговорах, передбачених умовами Брестських мирних договорів держав Четверного союзу з Україною і Росією. В усякому разі, такими були їхні відповіді російським та українським дипломатам. Разом з тим вони чудово розуміли безперспективність постановки питання про Крим на переговорах з укладення мирного договору між РСФРР та Українською Державою, що почалися 23 травня в колишній резиденції Центральної Ради у Києві. Суть в тому, що їх цілком влаштовувало затягування справи з визначенням державної приналежності Криму. З приходом німців вийшли з підпілля політичні сили, які, здавалося б, були розгромлені більшовиками. Особливу активність виявляли кримські татари. Уже 21 квітня, тобто в той день, коли німці зайняли Сімферополь, утворилося Тимчасове бюро по скликанню Курултаю на чолі з А. Хільмі. Перше засідання Курултаю відбулося 10 травня у присутності генерала Р. Коша. 11 травня на турецькому військовому судні в Крим повернувся Д. Сейдамет, який одразу опинився в центрі подій. Разом з А. Хільмі і А. Айвазовим він розробив програму дій з шести пунктів, яка включала: перетворення Криму у незалежне нейтральне ханство, що спирається на німецьку і турецьку підтримку; визнання незалежності Кримського ханства Німеччиною, її союзниками і нейтральними державами до укладення загального миру; утворення татарського уряду в Криму з метою його цілковитого звільнення від панування і політичного впливу росіян; залучення татарських урядових чиновників та офіцерів, які проживають в Туреччині, Добруджі і Болгарії, знову в Крим; забезпечення створення татарського війська для збереження порядку в країні; визнання права на повернення кримських емігрантів, що проживають в Добруджі і Туреччині та їх матеріальне забезпечення.

Сподіваючись на політичну підтримку окупаційних властей, лідери Міллі Фірки відправили програму дій у Берлін, але не дочекалися відповіді. Незалежно від волі авторів вона була опублікована в севастопольській газеті «Крымский вестник» (17 листопада 1918 р.). Публікація викликала скандал і суттєво послабила позиції кримськотатарського руху^[910].

Затверджений Курултаєм 18 травня підсумковий документ мав зовсім інший характер:

- у теперішній час, через неможливість утворення Російської федеративної республіки внаслідок приходу більшовиків до влади Крим мусить прагнути до створення незалежної держави;

- уряд створюється на коаліційних засадах;

- татарський парламент (Курултай) оголошує себе краєвим парламентом і вживає заходів до поповнення свого складу представниками інших народностей шляхом правильних законних виборів;

- офіційними мовами новоутворюваного парламенту є російська і татарська;

- прапором уряду приймається блакитний прапор (кок-байрак, прапор Чингізхана).

Прем’єр-міністром майбутнього уряду, який мусив бути сформований за участі всіх політичних сил, затверджувався Д. Сейдамет. Німецьке командування обіцяло уряду, сформованому під його керівництвом, фінансову і збройну підтримку^[911].

Переговори з партією народної свободи на початку червня показали, що кадети мають зовсім інше бачення майбутнього: Крим є не самостійною державою, а часткою Росії; кримський уряд повинен відмовитися від дипломатичних відносин з іноземними державами і власних збройних сил; на чолі уряду може бути особа, узгоджена з Курултаєм, але не Д. Сейдамет^[912]. Сейдамету сформувати уряд не вдалося, і Р. Кош зупинився 5 червня на кандидатурі Сулеймана Сулькевича.

В уряді С. Сулькевича опинилися політичні діячі різних орієнтацій. Заступником прем’єр-міністра став князь С.Горчаков, який до революції займав посаду Таврійського віце-губернатора. На посаду міністра фінансів, промисловості і торгівлі був запрошений відомий банківський діяч граф В.Татіщев.

Колишній російський сенатор походженням з литовських татар А.Ахматович призначався міністром юстиції. Представник німецької національної меншини Т.Рапп став міністром землеробства, майна і постачання. Д.Сейдамет очолив міністерство закордонних справ, а Л.Фріман - міністерство шляхів сполучення, пошт і телеграфів. Послом в Османській імперії був призначений А.Айвазов^[913].

С.Сулькевич не мав коренів в Криму і вважав своїм обов’язком зберігати ту територію, на якій більш-менш випадково опинився, для майбутньої Росії - не червоної, а білогвардійської. Свій уряд він формував переважно з дореволюційної імперської еліти.

25 червня декларація була підписана і оголошена населенню Криму. З метою створення вщент зруйнованого більшовиками управлінського апарату всім посадовим особам, звільненим після березня 1917 р., пропонувалося повернутися на службу. Державною мовою визнавалася російська, але відносини з державними і громадськими установами допускалися як російською, так і татарською та німецькою мовами.

Декларація проголошувала цілковиту свободу віросповідань («за винятком сект явно шкідливих і аморальних»). Усім релігійним конфесіям надавалася можливість самостійного управління. Окремо зазначалося, що «православна церква в Криму очолюється митрополитом Криму і Херсона, якщо на клопотання про те Кримського помісного собору піде благословення святого патріарха»^[914].

Крайовий уряд теоретично визнавав свободу зібрань і преси, але вважав себе змушеним тимчасово обмежити їх «через крайню серйозність моменту, що переживається». Тобто запроваджена радянською владою цензура залишалася в силі.

Безумовному поверненню підлягали всі землі і майно громадян Криму німецької національності, конфісковані царським урядом після початку війни. Удільні землі визнавалися державними «за винятком особистих маєтків колишнього царського роду». Повною мірою відновлювалося право приватної власності. Утворювався крайовий державний банк, що мав зробити «сумлінні розрахунки в усіх відносинах, що виникають у нього з центральними органами, що знаходяться в Петрограді, але не раніше вирішення долі Криму в міжнародному відношенні». Передбачалося розпочати випуск власних грошових знаків. Відновлювалися анульовані радянською владою цінні папери. Планувалося відкрити в Сімферополі біржу цінних паперів^[915].

У торговельно-промисловій галузі оголошувалися свобода торгівлі і скасування мита на ввіз продовольчих продуктів. Уряд поновлював заборонене радянською владою виноробство і зобов’язувався викоренити підпільне виготовлення і продаж алкогольних напоїв. Велику увагу урядова декларація приділяла розвиткові мережі курортів і оздоровниць як традиційного для Криму джерела одержання прибутків.

Окремо виділявся пункт про громадянство, що мало величезне значення в конкретних умовах Криму. Визначалося, що «громадянами Криму вважаються без розрізнення стану, релігії і національності особи, до моменту опублікування цієї Декларації:

- приписані до станів і товариств п’яти повітів та міст Криму;

- службовці в державних і громадських установах;

- власники нерухомого майна в містах Криму.

Усі інші особи визнаються іноземцями і зобов’язані мати паспорти. У випадку бажання перейти в число кримських громадян вони зобов’язані звернутися до Міністерства внутрішніх справ»^[916].

Аналізуючи відносини, що склалися між С. Сулькевичем і П.Скоропадським, слід підкреслити, що вони опинилися при владі в окупованих Німеччиною регіонах після колапсу Східного фронту завдяки вибору німецького керівництва. Ведучи четвертий рік поспіль виснажливий двобій з Антантою на Західному фронті, кайзер Вільгельм ІІ та його оточення не могли собі дозволити запровадити пряме імперське правління в Україні і Криму. За всієї схожості дореволюційної армійської кар’єри обох генералів вектори їхньої політичної діяльності розійшлися. За виключенням останнього місяця гетьманства, коли ситуація в Європі докорінно змінилася внаслідок воєнної поразки і революцій в Німеччині та Австро-Угорщині, П. Скоропадський щиро прагнув утвердити незалежність України. Натомість С. Сулькевич від початку не мав ілюзій щодо можливості утвердження Криму як самостійної держави. Ці генерали стали політичними противниками внаслідок того, що перший з них бажав утримати в складі України Таврійську губернію в повному складі, а другий не сприймав самостійної України й тим більше - Криму у складі Української Держави. Власне, німці зупинили свій вибір на С. Сулькевичі саме тому, що знали про це. Ще в квітні 1918 р. він підписав від імені Одеської організації звільнення Криму, яка об’єднувала мусульманську частину дореволюційної російської еліти, протест проти планів приєднання півострова до УНР^[917]. Уже підкреслювалося, що керівництво Другого райху в останньому році світової війни ще сподівалося на перемогу, яка зробила б можливою у будь-якій формі анексію Криму.

Зокрема, ставка робилася на нащадків німецьких колоністів, які рятувалися від релігійних переслідувань на своїй батьківщині, тікаючи на Бессарабію, Херсонщину і в Таврію ще в часи Єкатерини ІІ. Як тільки корпус генерала Р. фон Коша завершив окупацію Криму, тут з’явився протестантський пастор І.Вінклер з Бессарабії і колишній німецький міністр колоній Ф. фон Ліндеквіст. 7 травня вони організували з’їзд представників німецької національної меншини, в село Бютень з’їхалися близько 400 делегатів з Криму, Бердянська, Херсона, Мелітополя, Одеси. На з’їзді створили Союз німців Півдня Росії і вирішили встановити зв’язки з політичними і громадськими організаціями Німеччини^[918].

Військовий керівник Німеччини Е. Людендорф дозволив себе переконати Вінклеру щодо можливості створити в Криму німецьку колонію шляхом концентрації колоністів з усіх інших районів Північного Причорномор’я. У такому разі, що особливо імпонувало Людендорфу, Севастополь перетворювався на «німецький Гібралтар», а південний берег Криму - на «німецьку Ніццу». Користуючись підтримкою Людендорфа, фон Ліндеквіст надіслав імперському канцлеру графу Г. фон Гертлінгу дещо уточнений проект: Крим з часом має об’єднатися з Україною, а український уряд мусить посприяти переселенню на півострів німецьких колоністів з інших регіонів України. Однак у зовнішньополітичному відомстві райху ця ідея була оцінена як утопічна, адже мова фактично йшла про депортацію заможних в місцях проживання колоністів^[919].

Повторно ідея створення німецької колонії в Криму постала на імперській конференції, що відбулася в Спа 2 - 3 липня під головуванням кайзера. Торкаючись кримського питання, статс-секретар у закордонних справах (тобто міністр зовнішньополітичного відомства) П. фон Гінце, як і німецький посол в Києві А.Мумм фон Шварценштайн, не заперечували проти передачі півострова Українській Державі без всяких умов. Однак Е.Людендорф заявив, що життєздатність України як держави доволі сумнівні, і тому Крим бажано зберегти під імперським контролем у вигляді території, на якій у майбутньому може концентруватися німецьке населення. Підбадьорений такою підтримкою, Союз німців Півдня Росії мав намір провести в Криму другій з’їзд делегатів від німецьких колоністів, що населяли південні регіони України, на початку листопада^[920]. Проте саме тоді Другий райх загинув, а з ним і проект «німецького Гібралтара».

Потужною силою етнополітичної дестабілізації в Південній Україні та Криму виступило місцеве німецьке населення. Повернувшись після примусового виселення, колоністи переглянули свої політичні уподобання. У травні 1917 р. на з’їзді в Одесі був створений Всеросійський союз російських німців, що розпочав роботу щодо політичного об’єднання розрізнених колоністських громад і підготовки до виборів в Установчі збори. Підписання Брест-Литовського мирного договору, затвердження Гетьманату, що спирався на військову підтримку Німеччини, значна частина колоністів сприйняла як історичний шанс. На квітневих 1918 р. з’їздах в Одесі та Пришибі вони жваво обговорювали питання повернення до Німеччини, врешті ухваливши: “Просити його Величність Німецького Імператора та уряд Німецької імперії якомога швидше прийняти в лоно імперії німецьких колоністів та всіх інших німців цих областей і взяти їх під захист німецьких законів ... заснувати в Таврійській губернії та Криму державне утворення, яке підлягало б Німецькій імперії й було б форпостом і чатовим Німеччини...”^[921]. Впродовж літа 1918 р. до Берліна було відправлено кілька делегацій.

Після вдумливого вивчення ситуації німецькі дипломати дійшли думки, що створення в Південній Росії для німецьких колоністів у певний спосіб залежної від Німеччини та нею протегованої колонії є політичною аферою. У червні 1918 р. була сформульована офіційна позиція Німеччини стосовно Криму: утворення в Криму держави німецьких колоністів на умовах протекторату стало б підґрунтям зміцнення проросійських симпатій, з одного боку, та ускладнення стосунків із Туреччиною, з іншого; саме тому Крим мав перейти до Української держави, яка б гарантувала права німецької людності на півострові.

Українська Держава не визнала політичної самостійності Криму. Гетьманський уряд одразу почав спілкуватися з Сімферополем як з губернським містом, надсилаючи різним кримським керівникам документи українською мовою. П. Скоропадський був переконаний, що в розумінні економічному Крим не може існувати без України. Тому він прийняв пораду міністра закордонних справ Д. Дорошенка оголосити економічну блокаду півострова. Це був сильнодіючий засіб, який міг дати результат^[922]. 27 липня Рада міністрів заборонила вивозити продовольство з українських портів до Криму. Припинилися залізничне сполучення і поштовий зв’язок. Кримські виробники втратили можливість відправляти в Україну свої фрукти, а відсутність українського цукру паралізувала консервну промисловість, і врожай фруктів опинився під загрозою цілковитої загибелі. Припинення ввозу зерна, м’ясо-молочних виробів, картоплі і олії поставило населення півострова на грань голоду. У Сімферополі і Севастополі була запроваджена карткова система постачання хліба. Різноманітні громадські організації Криму почали тиснути на С. Сулькевича, щоб той почав переговори з гетьманом щодо припинення блокади, яка загрожувала господарською катастрофою.

Ситуація остаточно визріла у першій половині вересня в результаті державного візиту П.Скоропадського в Німеччину. Гетьман був прийнятий усіма найвищими посадовцями райху, у тому числі кайзером Вільгельмом ІІ, який нагородив його орденом. Літні невдачі на Західному фронті перекреслили плани німецького командування стосовно азіатського Сходу, і воно більше не заперечувало проти намірів П. Скоропадського приєднати Крим до України. 10 вересня німецький уряд надіслав в Сімферополь телеграму, в якій рекомендував краєвому уряду розпочати з Україною переговори про об’єднання і обіцяв виступити на них в ролі посередника^[923]. Після цього гетьман, ще перебуваючи в Берліні, зустрівся з графом В. Татіщевим і виніс з цієї зустрічі враження, що той «абсолютно змінив свої погляди на кримське питання». В ході зустрічі домовилися, що граф телеграфує С. Сулькевичу про бажаність приїзду до Києва делегації для з’ясування умов приєднання Криму, а Скоропадський - до Ф. Лизогуба з розпорядженням призупинити блокаду^[924].

За підсумками візиту П. Скоропадського до Берліна німецька адміністрація в Україні і Криму одержала відповідні директиви. Виконуючи їх, Р. фон Кош передав С. Сулькевичу 16 вересня такі вказівки: уряд Криму є не державним, а крайовим, а тому не повинен мати політичних відносин з іншими країнами, й відповідно - міністерства закордонних справ. Політичне об’єднання Криму з Україною, - підкреслив Р. фон Кош, - має відбутися на засадах автономного внутрішнього управління^[925].

Переговори були перервані, але не надовго. Стало відомо, що німці погодилися передати Україні Чорноморський флот. В Київ тим часом прибули представники кримських татар Ю. Везіров і А. Озенбашли, а також делегати від німецьких колоністів Т. Рапп і А. Нефф. Кримська делегація, яка раніше складалася з представників дореволюційної імперської еліти, втратила свою однорідність. Ні німецькі колоністи, ні кримські татари не горіли бажанням знову опинитися в межах імперської Росії. Позиції самого С. Сулькевича в Криму захиталися, у переддень прогнозованої капітуляції на Західному фронті підтримка німців втрачала значення.

12 жовтня кримська делегація прийняла всі умови української сторони, але зажадала дати їй місяць на розгляд проекту об’єднання Криму з Україною Курултаєм татарського народу та іншими громадськими організаціями. Українська сторона погодилася з цим побажанням, будучи упевнена в тому, що населення Криму підтримає ідею автономії у складі Української Держави.

Однак друга половина жовтня і перша половина листопада були наповнені подіями, які перекреслили ці плани. Політичний курс Української Держави змінився в бік федерування з небільшовицькою Росією. Уряд С. Сулькевича 14 листопада пішов у відставку. В Криму з’явився новий урядовий кабінет, якій орієнтувався на відродження «єдиної і неподільної» Росії. У новій геополітичній ситуації, яка створювалася після перемоги Антанти у світовій війні, питання про приєднання Криму до Української Держави втратило актуальність. Загинула й сама Українська Держава.

18-20 жовтня в Сімферополі відбувся з’їзд губернських гласних, міських голів і представників земських управ, який затвердив таку програму дій: «відтворення єдиної Росії і скликання Установчих зборів; відновлення громадянських свобод, розпущених міських і земських самоуправлінь, всебічна демократизація; скликання Краєвого сейму на підставі загального, прямого, рівного і таємного виборчого права (до створення в Криму народного представництва тимчасовий уряд має всю повноту законодавчої і виконавчої влади); щомісячні звіти уряду перед земсько-міськими зборами, але без політичної відповідальності перед останніми; вибір глави уряду за згодою з усіма політичними партіями, представленими на з’їзді»^[926]. З’їзд поставив рішучу вимогу про негайне відсторонення С. Сулькевича від влади і доручив формування урядового кабінету С. Криму.

30 жовтня між Антантою і Османською імперією було укладене перемир’я, за яким передбачався вільний прохід військових кораблів Великої Британії і Франції через Дарданелли і Босфор в Чорне море. У першій декаді листопада спалахнула революція в Німеччині. 10 листопада між Антантою і Німеччиною було підписане перемир’я, яке означало завершення Першої світової війни. 13 листопада уряд радянської Росії анулював Брестський мирний договір. Це означало, що Раднарком мав намір повернути собі Україну і Крим.

16-20 листопада в Яссах (Румунія) відбулася конференція представників політичних і громадських організацій білогвардійської Росії, в якій взяли участь В.Гурко, М. фон Дітмар, А. Кривошеїн, П.Мілюков, П.Рябушинський та інші відомі особи. 17 листопада вони вручили декларацію постам Антанти в Румунії з проханням допомогти у боротьбі з радянською владою. Проте такий намір у керівників Франції і Великої Британії визрів ще до Листопадової революції в Німеччині. Зустріч в Яссах була влаштована з їхнього відома, щоб легітимізувати втручання.

Тим часом в Криму теж розгорталися важливі події місцевого значення. 7-10 листопада у Сімферополі повторно працював губернський з’їзд земських установ, який обрав своїм головою С. Крима. Земці звинуватили С. Сулькевича в цілковитій неспроможності в усіх сферах управління, повному ігноруванні громадських інтересів і невмінні навести елементарний громадській порядок. І справді, без підтримки німців С. Сулькевич був безсилий. А німецькі гарнізони більше не турбувалися про громадський порядок, у них залишився один-єдиний інтерес. Кадет, у минулому член Державної Думи першого скликання адвокат М. Винавер згадував в еміграції: «Генерал Кош розпоряджався відправкою в Берлін щоденних поїздів, навантажених обстановкою імперських палаців і яхт, різноманітними фортечним і портовим майном Севастополя. Солдати-німці щоденно відправляли рідним маленькі посилки з хлібом та іншими продуктами краю»^[927].

Німецьке командування почало виводити свої війська з Криму 12 листопада. Через два дні воно офіційно сповістило Таврійську земську управу про усунення уряду. С. Сулькевич, який тримався до останнього, 15 листопада був змушений помістити в газетах коротке повідомлення такого змісту: «Уряд, мною очолюваний, передав управління краєм урядові, очолюваному головою Таврійського земського зібрання С.С. Кримом».

Формуючи уряд, С. Крим залишив за собою посаду міністра землеробства і крайового майна. Міністром внутрішніх справ став М. Богданов, юстиції - В. Набоков, зовнішніх справ - М. Винавер, праці - П. Бобровський, фінансів - О. Барт, продовольства, торгівлі і промисловості - О. Стевен, народної освіти і віросповідань - С. Ніконов^[928]. Партійний склад уряду був наполовину кадетським. До цієї партії належали С. Крим, М. Богданов, М. Винавер і В. Набоков (член ЦК). С. Ніконов був правим есером, П. Бобровський - членом плехановської «Єдності», а О. Барт і О. Стевен залишалися позапартійними.

В ніч на 16 листопада Середземноморська ескадра союзників у складі 22 суден під командуванням адмірала С. Калторна увійшла в Чорне море. 26 листопада вона зосередилася на рейді Севастополя. Крайовий уряд і різноманітні делегації прибули в порт для урочистої зустрічі союзників.

На відміну від С. Сулькевича, який відносив об’єднання Криму з небільшовицькою Росією на більш-менш невизначену перспективу, а тому був прихильником самостійності краю, С. Крим навіть у цьому вітальному слові, після кількох днів перебування при владі виступав від імені «єдиної і неподільної» Росії. Геополітична ситуація стала іншою. С. Сулькевич діяв в умовах світової війни, кінцевий результат якої ще залишався непевним. С. Крим покладався на силу переможної Антанти. Антанта об’єднувалася з білогвардійським рухом, щоб подолати навіть не стільки червону Росію, скільки небезпеку більшовизму, який проявлявся у різних формах в усій повоєнний Європі.

Французькі і англійські військові кораблі разом з п’ятьма кораблями Греції та Італії розмістилися в Севастополі на постійній основі. Кількість збройних сил інтервентів впродовж кількох місяців зростала і у квітні 1919 р. досягла 22 тис. моряків і висаджених на берег піхотинців^[929].

Антанта не бажала брати безпосередню участь у громадянській війні на велетенських просторах колишньої Російської імперії. Лише у березні 1919 р. 3 тис. греків були відряджені під Перекоп, але М. Винавер міг вказати лише на запізнілість цього кроку^[930].

Одночасно з прибуттям збройних сил Антанти в Криму висадилися з Північного Кавказу підрозділи Добровольчої армії. 25 листопада в Ялті розмістився полк добровольців, а в Сімферополі - загін козаків. Наступного дня в газеті «Южные ведомости» (Сімферополь) було опубліковане повідомлення командувача Добровольчою армією А.Денікіна про те, що він не має наміру втручатися у внутрішні справи краю.

А.Денікін не міг відволікти з фронту великі сили, щоб розмістити їх в Криму. Була виділена лише одна піхотна дивізія під командуванням генерала О. Корвін-Круковського, яка розмістилася в основних містах порівняно невеликими гарнізонами.

В кінці грудня отамани Донського і Кубанського військ визнали свою підпорядкованість командувачу Добровольчої армії, і А.Денікін оголосив себе головнокомандуючим Збройними силами Півдня Росії (російська абревіатура - ВСЮР). Через деякий час материкові повіти Таврійської губернії опинилися під владою його підлеглого, генерала М. Шиллінга. В Бердянську, Мелітополі та інших містах Північної Таврії розпочався білогвардійський терор. С.Крим, який видав в лютому 1919 р. ряд постанов про прийняття трьох повітів під свою юрисдикцію, на початку березня скасував ці постанови^[931].

Уряд С.Крима прийшов до влади, коли запроваджена П.Скоропадським економічна блокада припинилася. Проте не припинилася деградація економіки, викликана умовами тривалої війни. Додаткове навантаження на кримську економіку чинили сотні тисяч біженців, які втекли від більшовицького терору з Центральної Росії. Споживачами продовольства стали десятки тисяч військовослужбовців Антанти і Добровольчої армії. Промислові підприємства закривалися, ціни росли, рівень безробіття на кінець лютого досяг 90 % у спілках металістів, тютюнників, деревообробників, чоботарів, 80 % - у спілці шевців і будівельних робітників^[932].

Уряд С.Крима був породженням земських органів і міського самоврядування, які формувалися цензовими верствами населення, а в національному розрізі - росіянами. Соціалістичні партії на перших порах підтримували його, хоч не взяли в ньому реальної участі. Правий есер С. Ніконов і соціал-демократ від плехановської «Єдності» П. Бобровський не визначали характер уряду. Логіку підтримки досить переконливо сформулював один з лідерів кримських меншовиків Лейбман: «Ми не приховуємо, що кадетський уряд для робітників дасть мало доброго, проте все-таки він буде кращим, ніж реакційний уряд Сулькевича, й тим більше - нам вдасться уникнути повторення більшовицького терору»^[933].

Як виглядав голова уряду Соломон Крим (Нейман) в очах кримських татар? Він був представником караїмської етнорелігійної групи кримського населення, яка сповідувала іудаїзм і користувалася кримськотатарською мовою. Одночасно у своїй попередній, надзвичайно успішній політичній кар’єрі він активно відстоював інтереси гнобленої татарської меншини. Цього здавалося достатнім князю В. Оболенському, щоб вважати, що татари будуть задоволені постаттю С. Крима на чолі уряду, й тим самим - самим урядом. Однак С. Крим був кадетом, а кадети різко негативно реагували на самостійницькі або навіть автономістські устремління кримських татар. Внаслідок цього татари не взяли до уваги всі позитиви попередньої політичної діяльності С. Крима і від початку поставилися до його урядування неприхильно. Брати Зарубіни підібрали у тогочасних кримських газетах цілу колекцію подібних висловлювань. Зокрема, газета «Ялтинский голос» 22 листопада 1918 р. надрукувала замітку про надзвичайну сесію повітового земського зібрання, в якій зазначила: «Іскандер Ахметов просить від імені гласних-татар занести в протокол, що... С.С.Крим, який стоїть на чолі уряду, ні популярністю, ні довірою серед татарського населення не користується». А у сімферопольській російськомовній, але татарській газеті «Крым» 27 листопада з’явилася стаття «Крим і С.С.Крим» з такою ремаркою: «Наскільки великою є схожість між цими двома іменами, настільки великою є та прірва, яка відкрилася перед Кримом з перших кроків політики кабінету С.С. Крима»^[934].

Крайовий уряд на перших порах пишався тим, що в Криму існують демократичні свободи і відсутня цензура. Однак під тиском білогвардійських генералів - спочатку О. Корвін-Круковського, а потім О. Боровського, які все-таки починали втручатися у внутрішні справи півострова, незважаючи на запевнення А. Денікіна, уряд почав приймати один за одним антидемократичні заходи. Міністр юстиції В. Набоков (батько славетного російсько-американського письменника) меланхолійно зауважив, що «всі члени кримського уряду багато зусиль присвятили боротьбі з адміністративними репресіями в дні царської влади, а тепер самим доводиться застосовувати їх»^[935].

Білогвардійці поводили себе цілком розкуто. Розпочалися арешти й безсудні розстріли як на політичному, так і на побутовому ґрунті. Особливо голосно пролунало вбивство Юлія Гужона - всесвітньовідомого промисловця, голови Московського товариства заводчиків і фабрикантів впродовж десяти років (1907-1917). Гвардійці застрелили Гужона на очах сім’ї за якісь задавнені порахунки з великим князем Миколою Миколайовичем - його сусідом по кримській дачі. Оскільки Гужон був французьким громадянином, союзники надіслали грізну ноту кримському уряду. Проте уряд сидів на білогвардійських багнетах і був безсилий^[936].

Білогвардійський терор, який набирав силу, М. Винавер пояснював зовсім непереконливо: «Добровольча армія не могла надіслати в Крим скільки-небудь значні сили. За своєю якістю загони, надіслані в Крим, особливо в Ялту, були такими, що поведінкою своєю викликали обурення з боку всього мирного населення»^[937].

Поступово, але неухильно обурення мас переростало в озброєний спротив. Повстанські загони, які стихійно виникали в кримських горах ще за німецької окупації, почали розмножуватися. Керівництво ними прибирали до рук більшовицькі емісари. Найбільш активно діяв організований більшовиками в листопаді 1918 р. євпаторійський загін «Червона каска» під керівництвом Івана Петриченка, який базувався в Мамайських каменоломнях. На початку січня 1919 р. чисельність загону збільшилася до 250 чоловік.

У жовтні 1918 р. ЦК РКП(б) передав Кримську партійну організацію до складу КП(б)У У рішенні підкреслювалося, що «Крим в організаційному відношенні створює самостійну область»^[938]. Це означало, що передача була тимчасовою, на час боротьби у підпіллі. Керувати боротьбою з України, яку більшовики збиралися опанувати після відходу австро-німецьких армій, було зручніше, ніж з Москви. Контакти з окупованим Кримом почали здійснюватися через Одеське відділення Закордонного бюро ЦК КП(б)У - Закордот.

1 грудня в Сімферополі відкрилася конференція більшовиків, яка проголосила себе обласним з’їздом КП(б)У В ній взяли участь 24 делегати від 17 партійних організацій краю. ЦК КП(б)У представляв Ян Гамарник. З’їзд прийняв рішення активізувати комуністичну пропаганду у військах Антанти, сформувати бойові підпільні групи, агітувати робітників поширювати страйковий рух і звернути в партійній роботі особливу увагу на село^[939]. Всі ці рекомендації мали під собою один спільний знаменник - підготовку до збройного повстання. Підготовці повстання в Москві надавали першорядного значення, зважаючи на порівняно невелику кількість живої сили білогвардійців та інтервентів на півострові. Синхронізоване із вторгненням Червоної армії повстання гарантувало успіх в оволодінні Кримом. Для керівництва повстанням в Криму був створений підпільний революційний комітет.

13 березня 1919 р. в Севастополі відбулася конференція правлінь профспілок, яка більшістю в 70 голосів проти 7 при 10 тих, хто утримався, прийняла запропоновану більшовиками і лівими есерами резолюцію. Резолюція постановила негайно розпочати загальний політичний страйк з чотирма вимогами: 1) усунення з Криму Добровольчої армії; 2) усунення крайового уряду; 3) відновлення радянської влади; 4) звільнення всіх політичних в’язнів^[940]. Радикальність цих вимог пояснювалася співвідношенням сил на фронтах громадянської війни.

Страйк, який розпочався 18 березня, паралізував життя Севастополя. Штаб білогвардійських військ, дислокованих на півострові, звернувся до А. Денікіна

3 проханням розглянути можливість переведення їх установ з Севастополя і Сімферополя в Керч або Феодосію^[941]. Разом з тим білогвардійські гарнізони та інтервенти зробили спробу розстрілами припинити страйк. Було заарештовано семеро робітників, як здавалося білогвардійцям - членів страйкового комітету. Трьох з них негайно розстріляли. 19 чоловік, які утримувалися в тюрмі за звинуваченням у більшовицькому терорі 1918 р., були вивезені в Керч і по дорозі страчені. Були заарештовані і розстріляні четверо членів севастопольського відділення профспілки металістів, які виступили із закликом до політичного страйку на конференції правлінь профспілок 13 березня. Страйк придушили терором, але кримські більшовики не відповіли на розстріли збройним повстанням, вичікуючи подій на фронті.

4 січня 1919 р. Л.Троцький підписав постанову Реввійськради РСФРР про утворення Українського фронту під командуванням В. Антонова-Овсієнка. Основу його сил складала Українська радянська армія. 6 лютого радянські війська зайняли Київ, у березні - Миколаїв. Група військ, яка діяла на кримському напрямі, 29 березня захопила Генічеськ і вийшла до Чонгару і Перекопа.

Перекоп штурмувала Перша Задніпровська стрілецька дивізія під командуванням П.Дибенка та І.Федька. В її складі було немало кримських червоногвардійців, які чудово знали місцеві природні умови. Сили, які протистояли червоноармійцям, були незначними: 2,5 тис. білогвардійців і 600 солдат грецької дивізії інтервентів, не більше 20 гармат, кілька бронепоїздів. П. Дибенко 4 квітня без особливих труднощів подолав опір захисників Перекопа, втративши близько двох сотень чоловік. Задніпровська дивізія почала наступ в кількох напрямках, переслідуючи білогвардійців, які в паніці відступали^[942].

Уряд С.Крима 7 квітня перебазувався з Сімферополя в Севастополь, захопивши з собою гроші та інші цінності. 9 квітня Сімферополь залишили всі установи Кримського штаба Добровольчої армії. В Севастополі почала діяти російсько-французька евакуаційна комісія на чолі з комендантом фортеці В. Субботіним. Після несподівано легкого прориву перекопських укріплень інтервенти вже не бачили можливості залишитися в Криму.

7 квітня 1919 р., коли уряд С. Крима залишив Сімферополь, влада в місті перейшла до військово-революційного комітету. У ньому переважали більшовики, але були представлені також два члена РСДРП і по одному - від організації анархістів і вірменської партії «Дашнакцутюн»^[943].

Задніпровська дивізія під командуванням П.Дибенка увійшла в місто тільки 11 квітня без всякої боротьби, після чого продовжила наступ на південному напрямку до Севастополя і на східному - до Феодосії. Відступаючи, білогвардійці зосереджувалися на Керченському півострові, а французькі і грецькі війська - у Севастополі.

17 квітня підрозділ Задніпровської дивізії під шаленим вогнем артилерії з кораблів французької ескадри, але майже без боротьби оволодів Малаховим курганом. Наземні війська інтервентів відмовлялися воювати. А 19 квітня французькі комуністи організували бунт на кораблі «Франс». Команди дредноутів «Мірабо» і «Жан Бар» наступного дня теж відмовилися підпорядковуватися своїм командирам. На всіх трьох кораблях були підняті червоні прапори. Немало моряків шлюпками дісталися Графської пристані, де відбувся мітинг з робітниками Севастополя. Після цього вулицями міста пройшла демонстрація чисельністю до 3 тис. осіб, у тому числі до трьох сотень французьких моряків. Коли демонстранти вийшли на Велику морську вулицю, по демонстрантах відкрили вогонь за розпорядженням командуючого військами інтервентів полковника Труссона, який оголосив себе військовим губернатором міста. Однак розстріл демонстрантів призвів до того, що командування інтервентів остаточно втратило контроль над особовим складом ескадри. 21 квітня Труссон повідомив Севастопольський ревком, що союзники мають намір покинути Севастополь. Влада в місті перейшла до ревкому. Війська інтервентів зосередилися у прибережній зоні, а кораблі 28 квітня покинули бухту і були відведені на зовнішній рейд. Радянські війська увійшли в місто тільки 29 квітня. 1 травня, коли в Севастополі відбулася демонстрація, її учасники бачили, як кораблі французької ескадри відпливали у відкрите море. Інтервенти зазнали поразки.

Крим знову опинився під контролем Кремля. Постало питання про те, який політичний статус може бути наданий цьому краю. У Москві і в Сімферополі розуміли, що півострів відрізаний від Росії територією України, а тому в ньому мусить утвердитися автономна республіка. Питання про те, якою вона повинна була стати - територіальною або національною, залишалося нібито відкритим.

31 березня при Кримському обласному комітеті РКП(б), який тоді знаходився у Мелітополі, було створене Мусульманське бюро з метою «радянізувати кримських татар, а через них - і країни Сходу»^[944]. Ця мета була віддзеркаленням позиції В.Леніна, який у 1919 р. підтримав національну революцію в Османській імперії, вважаючи, що вона сприятиме поширенню світової революції на Схід. Радянська Росія почала надавати Туреччині, що народжувалася, допомогу валютою, матеріальними ресурсами і зброєю.

Питання про статус Криму було розв’язане на засіданні політбюро ЦК РКП(б) 23 квітня. Після обговорення, в якому взяли участь В. Ленін, Й. Сталін, М. Крестинський, М.Калінін, І. Смілга і М. Склянський, була прийнята постанова з двох пунктів:

«1. Визнати бажаним створення Кримської Радянської Республіки.

2. Запитати тов. Раковського: чи нема в ЦК КПУ підхожих кадрів для зайняття посади голови кримського Раднаркому. Зокрема, яка думка ЦК КПУ щодо кандидатури тов. Артема»^[945].

29 квітня Л. Каменев прибув у Сімферополь, і цього ж дня почалася Кримська обласна конференція РКП(б). Л. Каменев виступив з доповіддю «Про воєнно-політичне становище Радянської республіки і про політику партії з національного питання». Деякі з присутніх засумнівалися, чи варто створювати в Криму радянську республіку. К. Ворошилов обірвав подібні висловлювання: «Обговорення цього питання у принциповій площині може мати лише характер висловлення поглядів на це питання того чи іншого товариша, але не характер прийняття чи не прийняття його. Рішення ЦК про створення Кримської радянської республіки остаточне, конференція його не може змінити. Вона повинна обговорити рішення ЦК, але щодо його суті, з точки зору практичного впровадження»^[946].

Більшовики проголосили Крим соціалістичною республікою, уряд якої очолив брат В. Леніна Д. Ульянов. Уряд був остаточно сформований 5 травня. До нього увійшли: тимчасово головуючий, нарком охорони здоров’я і соціального забезпечення Д. Ульянов, нарком внутрішніх справ Ю. Гавен, нарком закордонних справ

С. Меметов, нарком юстиції І. Арабський, нарком у військових і морських справах П. Дибенко, нарком освіти І. Назукін, нарком землеробства С. Ідрісов, нарком праці І. Полонський, нарком продовольства і торгівлі С. Вульфсон (Давидов), нарком фінансів, шляхів сполучення, пошти й телеграфів Я. Городецький, керуючий справами А. Боданінський, нарком у справах національностей І.Фірдевс^[947].

В уряд увійшло п’ятеро кримських татар - Арабський, Боданінський, Ідрісов, Меметов і Фірдевс. В ньому існував комісаріат закордонних справ, який засвідчував його право на зносини з іншими державами.

Уряд позиціонував себе як влада суверенного утворення, однак його істинний статус пояснювало нерозголошуване рішення політбюро ЦК РКП(б) від 28 травня в складі В.Леніна, Л.Каменєва і М.Крестинського (всі інші перебували тоді поза Москвою), в якому вказувалося: «Прийнято як директива, що уряд діє на правах губвиконкому, підпорядковуючись ВЦВК і відповідним наркомам за приналежністю, а обласний партійний комітет прирівнюється до губкому, зв’язаному безпосередньо з ЦК РКП(б)». Кримська армія підпорядковувалась Південному фронту «на правах дивізії»^[948]. Як і кожна маріонетка, кримський радянський уряд прийняв ухвалу до беззастережного виконання.

Ніхто не сумнівався, що високий статус Кримського раднаркому призначався для зовнішнього ужитку. Але існувало питання, винесене на порядок денний в засіданні Сімферопольського військово-революційного комітету 27 квітня: кому підпорядковується Крим - Україні чи Росії? Ревком підсумував дискусію такою постановою: «Крим стає самостійною одиницею. Комісаріати повинні керуватися виключно декретами з центру, але, в деяких випадках, допустимо вводити поправки з українських декретів»^[949]. А 9 травня ЦК КП(б)У запросив ЦК РКП(б) відповісти, у чиєму веденні знаходяться партійні організації Криму. Наступного дня О. Стасова телеграфувала, що Крим організаційно пов’язаний з ЦК РКП(б)^[950].

В стані повного безладу республіка проіснувала близько двох місяців. Десантом з моря у червні 1919 р. Кримом знову оволоділи білогвардійці, які протрималися там до листопада 1920 р. Кримська армія була армією тільки за назвою, в ній налічувалося менше 10 тис бійців і лише 48 кулеметів та 25 гармат^[951]. Радянські війська, супроводжувані цивільною адміністрацією, почали швидко відходити на північ, щоб не бути відрізаними. 24 червня всі вони покинули Сімферополь, а через тиждень - весь Крим.

Однак успіхи білогвардійців були тимчасовими. Силу їм давали головним чином не зовнішні чинники, як намагався довести вождь більшовиків, а прорахунки його власної політики - соціальної і національної. Тимчасовість успіхів білогвардійців обумовлювалася також їхніми власними прорахунками в соціальній і національній сферах. Справа доходила до дрібниць: у липні 1919 р. А. Денікін відновив юліанський календар, за яким, на відміну від Європи, жила дореволюційна Росія. Білогвардійці ігнорували волю пригноблених націй колишньої імперії, прагнучи реставрувати «єдину і неподільну» Росію. Ігноруючи волю пригноблених класів, вони намагалися за допомогою сили відновити старі порядки. Протиставляючи себе гаслам Російської революції, яка за тиждень повалила самодержавство, як білі, так і червоні виявились контрреволюційними політичними силами.

Окупована білогвардійцями Україна була поділена на три області - Київську, Харківську і Новоросійську. Кордони між ними встановлювалися на підставі дореволюційного адміністративно-територіального поділу. 25 червня була відтворена Таврійська губернія. Новоросійська область у складі трьох губерній - Одеської, Херсонської і Таврійської очолювалася головноначальствуючим з правами дореволюційного генерал-губернатора генералом М. Шиллінгом. йому підпорядковувалися губернатори і начальники повітів та волостей. Таврійським губернатором був призначений колишній член уряду С.Сулькевича граф В. Татіщев.

Намагаючись відновити дореволюційну структуру управління, В. Татіщев одразу після призначення скликав нараду представників земських управ та міського самоврядування^[952]. Однак уже наприкінці червня А. Денікін розпустив всі міські думи та земські управи. До встановлення «загальнонародної влади», говорилося в його наказі, не існуватиме жодної влади, окрім «влади Верховного правителя Росії і верховного головнокомандуючого Російською армією адмірала Колчака та його представника на Півдні Росії, керівника Добровольчої армії Денікіна»^[953].

Коли більшовики покинули Крим, діячі Міллі-Фірка мали наївність звернутися до білогвардійців з проханням визнати культурно-національну автономію татар. У відповідь А. Денікін розпорядився розпустити знову створену ними Директорію, повернути до життя підпорядковане Таврійському губернатору дореволюційне магометанське духовне управління і відновити посаду муфтія. Муфтієм став С.Кіпчакський, який займав цю посаду до революції. М.Бадраклі, А.Боданінський, С.Кезлеві, А.Озенбашли, С.Хаттатов, А.Хільмі, Х.Чапчакчі і деякі інші діячі кримськотатарського національного руху були ув’язнені^[954].

Під тиском союзників, які бажали надати білогвардійському режиму демократичний вигляд, А.Денікін оголосив вибори в міські думи і земські установи, але за новими правилами: вводився ценз осілості (не менше двох років), віковий ценз підвищувався до 25 років, вибори в земства ставали двоступеневими.

Вибори були проведені на початку вересня, але з надзвичайно низькою явкою тих, хто одержав право голосу. В Євпаторії в них взяло участь 1 703 виборця із зареєстрованих 12 168. В Балаклаві проголосувало 384 особи з 1 113^[955].

Проти представників попередньої влади в Криму був розв’язаний терор. У липні 1919 р. «Особлива нарада» видала постанову про роботу судово-слідчих комісій. Всі ті, хто брав участь у поширенні більшовицької диктатури і захопленні нею державної влади в країні, мали бути заарештовані і зазнати судових переслідувань^[956].

Тривало безкарне і ненормоване пограбування Криму, яким не гребував жоден з попередніх урядів. Крим перебував на межі гуманітарної катастрофи. Коли Керченській міській управі було наказано відвантажити до Англії 64 тис. пудів муки, чиновники написали командуванню ВСЮР: «В місті не залишається жодних запасів, а підвозу нема. Місто переповнене біженцями, лазаретами, панує епідемія висипного тифу, дорожнеча приголомшуюча, населення збуджене»^[957]. На жаль, це була ситуація типова для півострова загалом. У жовтні ціна кілограма цукру в Сімферополі дорівнювала 162 рублів, літра сонячної олії - 112 руб., кілограма тваринного масла - 375 руб. Тим часом місячна зарплата учителя дорівнювала 450 руб., а кваліфікованого робітника - від 1 200 до 1 500 руб.^[958]

Після перших успіхів на фронтах громадянської війни білогвардійський режим позбувся соціальної підтримки і почав занепадати. В тилу денікінських армій з’явилися партизанські загони. В Криму поширився рух «зелених», спрямований проти червоних і білих одночасно.

У лютому 1920 р. кораблі Антанти перевезли в Крим білогвардійські війська з Одеси, а в березні - з Новоросійська. На півострові опинилися найбільш боєздатні частини Добровольчої армії - Корніловська, Марковська, Алексєєвська і Дроздовська дивізії, частини донських і кубанських козаків. Генерали Добровольчої армії висловили недовіру А.Денікіну, і 21 березня 1920 р. він склав повноваження. Верховна рада добровольців у Севастополі одноголосно висловилася за передачу повноважень головнокомандувача збройними силами Півдня Росії генералу Петру Врангелю.

Свою військово-політичну програму Врангель висловив у таких словах: «Не тріумфальною ходою на Москву можна звільнити Росію, а створенням хоча б на клапті російської землі такого порядку і таких умов життя, що притягли б до себе всі помисли й сили народу, який стогне під червоним гнобленням»^[959]. Відмовляючись від ідеології «єдиної і неподільної Росії», він зробив деякі кроки для налагодження діалогу з українським визвольним рухом, але С.Петлюра не побажав мати з ним жодних справ. У Криму припинилися арешти активістів кримськотатарського руху Міллі-Фірка. Від своїх командирів П. Врангель вимагав не застосовувати зброї у разі зустрічей з антирадянськими силами.

Запоруку успіху П.Врангель бачив у налагодженні відносин із селянством. Виданий ним закон про землю передбачав викуп землі у поміщиків державою, після чого вона повинна була за плату передаватися у приватну власність селянам. Ціна десятини землі встановлювалася в розмірі п’ятикратної вартості отримуваного з неї середньорічного врожаю. Для викупу селянам повинна була надаватися велика розстрочка - 25 років. Маєтки площею до 600 десятин у поміщиків не вилучалися. Характеризуючи свій закон, П. Врангель зазначав, що землею повинні володіти «на засадах міцно закріпленої приватної власності якомога більша кількість осіб, які можуть вкладати в неї свою працю»^[960].

Цей закон був продуманий і реалістичний, але в межах всієї країни, а не окремо взятого півострова, і тільки в мирних умовах. Один з учасників його розробки, князь В.Оболенський у своїх мемуарах занотував: «Я глибоко переконаний і тепер, що якби земельний закон, хоча б у тому вигляді, в якому він був виданий генералом Врангелем 25 травня 1920 р., був виданий генералом Денікіним 25 травня 1918 р., то підсумки громадянської війни були б зовсім іншими»^[961].

Щоб боротися з радянською владою, білогвардійцям треба було вийти з Криму. Наступальна операція почалася в червні, коли радянські армії втягнулися в битву за Київ з військами Ю. Пілсудського. 13-а армія червоних під командуванням Р.Ейдемана прикривала вихід з Криму. Але вона мала не більше 17 тис. багнетів і шабель за незрівнянно гіршого озброєння. П. Врангель постійно посилював наступальний потенціал свого війська за рахунок сучасної зброї. Такі можливості у нього були: у кримські порти постійно прибували кораблі Антанти з озброєнням і військовим спорядженням.

У районі Перекопу, Чонгарських укріплень і Каховки розгорнулися жорстокі бої. Білогвардійцям не вдалося розгромити війська Р. Ейдемана і вийти на широкий оперативний простір. Радянські війська закріпилися на правому березі Дніпра.

У середині червня англійські кораблі перевезли в Крим з Кубані близько 40 тис. денікінців. Завдяки цьому поповненню П. Врангель знову міг ставити широкі завдання: з одного боку, захопити Донбас, а з другого - вдарити по тилах Південно-Західного фронту. Проте радянське командування здійснило попереджувальний контрнаступ, який, щоправда, не забезпечувався великими силами і скоро згас. Наприкінці червня фронт стабілізувався на лінії Херсон - Нікополь - Бердянськ.

Одночасна боротьба на польському і врангелівському фронтах змусила радянське командування вдатися до нових мобілізацій. Починаючи з липня, 13-а армія стала частіше одержувати поповнення з внутрішніх військових округів. На допомогу їй було створено 2-у Кінну армію (командувач Ф. Миронов).

Тим часом держави Антанти натиснули на П. Врангеля, щоб він розпочав новий наступ і полегшив становище польських армій. Наприкінці липня білогвардійці захопили Олександрівськ, звідки можна було одночасно загрожувати Донбасу і тилам Південно-Західного фронту. Одначе з тими силами, які мав П. Врангель, розв’язувати стратегічні завдання було явно нереальною справою. Уже на початку серпня він втратив Олександрівськ. Ударна група у складі трьох радянських дивізій форсувала Дніпро біля Берислава й закріпилася на Каховському плацдармі. З Сибіру на плацдарм було перекинуто дивізію на чолі з В. Блюхером. У багатоденних виснажливих боях під Каховкою червоні зазнали великих втрат, але втримали плацдарм. У середині серпня П. Врангель кинув у бій всі наявні сили і знову захопив Олександрівськ. Розвиваючи наступ у східному напрямку, білі зайняли залізничну станцію Синельникове і Маріуполь. Була створена загроза Катеринославу, але за відсутності резервів успіх не вдалося закріпити.

Шансів на перемогу в 1920 р. у білих вже не було, хоча в Україні знову піднялася хвиля антирадянського селянського руху. Обурені продрозверсткою і забороною торгівлі українські селяни пам’ятали, однак, короткий період денікінського панування в 1919 р. і тому не могли перетворитися на союзників білогвардійців.

28 жовтня М. Фрунзе віддав наказ про генеральний наступ. Головний удар було завдано з Каховського плацдарму. Під загрозою оточення війська П. Врангеля стали швидко відходити до Перекопу. Операція закінчилася 3 листопада. Білогвардійці втратили 20 тис. бійців, близько 100 гармат та великі запаси боєприпасів, але не дозволили себе оточити і відійшли під захист Турецького валу.

Напередодні штурму Перекопу на Південному фронті було зосереджено майже 200 тис. бійців, у тому числі найбільш боєздатні частини Революційної повстанської армії (махновців). Штурм укріплень лобовими атаками М. Фрунзе доручив 51 -ій дивізії. Три інші дивізії 6-ої армії і махновці мусили в цей час убрід форсувати Сиваш і через Литовський півострів вийти у тил білим.

Операція почалася 8 листопада і виявилася надзвичайно кровопролитною. 11 листопада опір білогвардійців було зламано. 16 листопада кіннота червоних зайняла Керч, і М. Фрунзе доповів В. Леніну про ліквідацію Південного фронту.

Боротися на території півострова для армії П. Врангеля не мало сенсу. Сівши на кораблі у кримських портах, білогвардійці емігрували в Туреччину. За кілька днів на цивільних пароплавах і військових кораблях, переважно французьких, було евакуйовано 145,7 тис. військовослужбовців врангелівських армій та біженців^[962]. Доля тих, хто не бажав або не зміг їхати на чужину, склалася трагічно.

10 листопада Реввійськрада Південного фронту (командувач М.Фрунзе, член РВР І.Смілга, М.Владіміров, Бела Кун) направила радіограму П. Врангелю, в якій обіцяла тим, хто припинить опір, аж до осіб вищого командного складу, «повне прощення стосовно всіх провин, пов’язаних з громадянською боротьбою». По суті, це звернення повторювало «Відозву до офіцерів армії барона Врангеля», опубліковану газетою «Правда» 12 вересня і підписану В. Леніним, Л. Троцьким і С. Каменєвим. Однак В. Ленін був схильний до компромісів тільки тоді, коли за них щось одержував. А тут справа з П. Врангелем вже добігла кінця, і виявляти зайву поступливість він не бажав. 12 листопада в Крим на адресу РВР Південфронту (в копії - Л. Троцькому) надійшла телеграма такого змісту: «Дуже незадоволений непомірною поступливістю умов. Коли супротивник прийме їх, то треба реально забезпечити взяття флоту та невипуск жодного корабля, коли ж супротивник не прийме цих умов, то, не можна більше повторювати їх і треба розправитися нещадно»^[963].

Активну роль в організації державного терору відіграв начальник Кримської ударної групи (яка була утворена 21 листопада) в Особому відділі Південного і Південно-Західного фронту Ю.Євдокимов, у майбутньому - організатор Голодомору 1933 р. в Північно-Кавказькому краї.

Виконуючий обов’язки начальника Особого відділу ВЧК С. Дукельський з приводу діяльності Ю. Євдокимова висловився так: «Експедицією під керівництвом т. Євдокимова був очищений від залишків врангелівців Кримський півострів. Як наслідок, було розстріляно до 12 тис. осіб. З яких: до 30 губернаторів, більш як 150 генералів, понад 300 полковників, кілька сотень контррозвідників і шпигунів. Було унеможливлено виникнення в Криму білих банд»^[964].

В міру того, як Червона армія оволодівала Кримом після прориву Перекопських укріплень, працюючі у військових частинах особісти організовували надзвичайні органи місцевої влади - військово-революційні комітети. Користуючись відсутністю білих, які вже відступили, і червоних, які не встигли прибути, місцеві політичні діячі часом виступали з ініціативою утворення ревкомів на радянській платформі. Однак така самодіяльність не влаштовувала компартійні комітети і командний склад військових частин. 18 листопада на спільному засіданні Ялтинського парткому, представників 51-ої Московської (Перекопської) дивізії та 151-ої бригади було прийняте таке рішення: «З прибуттям у місто Ялту регулярних частин Червоної армії і представників військової ради армії, начальник 51 Московської дивізії тов. Блюхер і військком 151 бригади тов. Косих разом з партійним бюро РКП(б) визнали подальше існування ревкому, створеного під час безвладдя по відході білих, неправомочним, а тому ухвалили: існуючий ревком розпустити, висловивши йому подяку за пророблену ним роботу, і замість нього до виборів рад створити новий у кількості трьох осіб, з яких двох висунути з місцевого бюро РКП(б) і третім - військового комісара 151 -ої бригади»^[965].

Двома днями раніше був організований Кримський обласний ревком з усіма відділами майбутнього виконавчого органу радянської влади - народного господарства, соціального забезпечення, земельного, народної освіти, праці, фінансів, охорони здоров’я. Функціонував також «особый отдел» (термін, який не перекладається на українську мову) армійських чекістів, але уже в грудні він був підпорядкований Реввійськраді 4-ої армії^[966].

Хоч Кримревком претендував на всю повноту влади, він знаходився під контролем Кримського обласного комітету РКП(б) у складі секретаря Р. Самойлової і членів Ю. Гавена, Д. Ульянова, О. Дерен-Айєрли й Л. Немченка. Масштабний конфлікт у середовищі кримського керівництва ЦК РКП(б) розв’язався відкликанням «варягів» - Р. Самойлової і в лютому 1921 р. - Бела Куна. Становище в керівних сферах півострова вивчав у лютому - березні 1921 р. член колегії Наркомнаца РСФРР М. Султан-Галіїв. У своїй доповіді наркому у справах національностей Й. Сталіну він став на бік місцевих керівників і вщент розкритикував діяльність керівництва партійної організації Криму. У лютому 1921 р. ЦК РКП(б) призначив на посаду голови Кримревкому голову Челябінського губвиконкому М. Полякова. Він залишався на цій посаді до ліквідації ревкому в листопаді 1921 р., після чого був призначений заступником голови Раднаркому і наркомом внутрішніх справ Кримської АСРР^[967]. Кримську партійну організацію з квітня 1921 р. очолив член РСДРП(б) з 1907 р. І. Акулов.

Створювана в Криму «робітничо-селянська» влада доповнювалася третьою гілкою, в якій матеріалізувалася більшовицька диктатура - вже згаданим «особым отделом» у складі Реввійськради 4-ої армії і заснованою 9 грудня Кримською надзвичайною комісією. У січні 1921 р. в Крим прибув повноважний представник ВЧК М. Реденс - член партії більшовиків з 1914 р., один з організаторів ВЧК. Його перебування в Криму було короткочасним - до липня 1921 р., однак він встиг створити розвинуту мережу надзвичайних органів державної безпеки. В Сімферополі, Севастополі і Керчі постали міські ЧК з правом винесення смертних вироків, а в Євпаторії, Феодосії і Ялті - повітові політичні бюро з правом провадження слідства. У квітні 1921 р. М. Реденс ліквідував «особые отделы» 4-ої армії та Морського відомства і реорганізував Сімферопольську міську ЧК в Кримську обласну ЧК з «особым отделом» при ній і з її безпосереднім підпорядкуванням ВЧК.

Перехід від надзвичайних органів влади, якими були військово-революційні комітети, до радянських органів перебував в Криму під особливим контролем керівників РКП(б). Цей перехідний етап розпочався з розглянутого у попередньому розділі червоного терору потворних масштабів. В. Ленін і Ф. Дзержинський потурбувалися наділити відповідними повноваженнями Белу Куна і Розалію Самойлову (Землячку), а ті вже постаралися...

Конкретними виконавцями терористичних дій, які розтягнулися на багато місяців, були чекісти і особісти. У неодноразово цитованій доповіді М.Султан-Галіїва механізм терору описувався досить детально^[968]:

«Дуже великою помилкою є надто широке використання в Криму червоного терору. За відгуками самих кримських працівників, кількість врангелівських офіцерів, яких розстріляли по всьому Криму, досягає 20-25 тисяч. Вказують, що лише в одному Сімферополі розстріляно до 12 тисяч. Народний поголос збільшує цю цифру для всього Криму до 70 тисяч. Найгірше, що було в цьому терорі, так це те, що серед розстріляних потрапляло дуже багато робітничих елементів та осіб, які залишилися після Врангеля з щирим та твердим рішенням чесно служити Радянській владі. Особливо велику невибагливість в цьому відношенні виявили надзвичайні органи на місцях. Майже немає родини, де б хто-небудь не постраждав від цих розстрілів: у того розстріляний батько, у цього брат, у третього син і т.д. .На маленькій території Криму існує три органи по боротьбі з контрреволюцією: Особий відділ 4-ої Армії, КримЧК і особий відділ Морського відомства, який діє на відстані до 50-ті верст від берегової смуги. Окрім них, на місцях існують ще повітові політвідділи, які ведуть паралельну роботу в цій галузі. Жодного розмежування їхньої компетенції на ділі не існує. Кожний діє на свій розсуд».

Радянська історіографія не могла заперечувати терору, який був основним методом побудови більшовиками «нового суспільства» і виховання «нової людини». Виправдовуючи його, вона твердила, що червоний терор являв собою дзеркальну відповідь на білий терор.

Розшуково-каральні органи білогвардійських режимів справді не переймалися, коли до них потрапляли більшовицькі підпільники. Однак білогвардійські репресії не можна співставляти з масштабами червоного терору, який був не тільки і не стільки боротьбою з конкретними ворогами радянської влади, скільки засобом залякування населення. В. Ленін вимагав від радянських органів державної безпеки, щоб вони забезпечували «масовидність» терору, якщо користуватися пущеним ним в обіг неологізмом. Тим часом статистика, яка ґрунтується на даних Державного архіву АРК, засвідчує, що в 1918-1920 рр. білі й інтервенти заарештували 1 428 осіб, з них членів РКП(б) - 289; за соціальною ознакою: робітників - 135, селян - 32. До страти було засуджено 281 особу^[969].

Хоч М. Султан-Галіїв критикував кримську владу за «нерозмежування» компетенції її органів в організації терору як основного методу радянізації Криму, певне розмежування все-таки існувало: чекісти та особісти здійснювали фізичний терор, тоді як Кримревком - економічний. Накази Кримревкому, спрямовані на «опролетаризацію буржуазії» (за тодішньою термінологією), сипалися як з рога достатку. Після процитованого вище наказу № 1 і того ж самого дня (16 листопада 1920 р.) Бела Кун підписав наказ № 2, за яким «контрреволюційні елементи» виселялися зі своїх квартир і залишалися на вулиці напередодні зими^[970]. Віднесення кримських громадян до «контрреволюційних елементів» здійснювалося за однією безпомилковою ознакою: йшлося про власників комфортабельних квартир, на які претендували червоні командири і чекісти-особісти. Оскільки радянська влада позиціонувала себе як «робітничо-селянська», одночасно була утворена Надзвичайна комісія по переселенню робітників в будинки буржуазії, яка провели певну кількість показових переселень.

Кримревком здійснював «націоналізацію», тобто переведення у державну власність підприємств промисловості і транспорту, банків, маєтків, установ культури, пам’яток мистецтва і старовини. Все майно, зокрема особисті речі буржуазних верств населення, бралося на облік і підлягало перерозподілу.

Вилучені речі повинні були розподілятися між тими, хто їх потребував. У першу чергу потребували ті, хто мав можливість розробляти і запроваджувати ці інструкції. Технічну роботу по вилученню майна виконували їхні підлеглі. Щоб в ході вилучення до них нічого не «прилипало», повідомлялося: «за будь-які зловживання при обшуках, хабарництво або привласнення речей або грошей до винних має застосовуватися вища міра покарання»^[971]. «Вищою мірою покарання» (з рос.: ВМН) був розстріл - не більше і не менше.

Заходам влади щодо встановлення соціальної рівності намагалися надати на папері вигляд законності, але це був звичайний грабунок.

«Опролетарізація», висловлюючись тогочасною мовою - від переведення у власність держави під виглядом «націоналізації» підприємств до конфіскації особистих речей, ставила буржуазні верстві населення в цілковиту залежність від влади. На додаток заможні верстви населення позбавлялися виборчих прав, тобто перетворювалися на громадян другого сорту (російською мовою - «лишенцев»).

З пролетарськими верствами кримськотатарського населення більшовики намагалися загравати, але організовані національні сили, передусім Міллі-Фірка, викликали у них неприйняття. У листопаді 1920 р. до Кримревкому звернулися керівні діячі цієї політичної сили на чолі з головою Центрального комітету С. Хаттатовим і запропонували співпрацю. Мілліфірковці підкреслювали, що вони «звільнили жінку-татарку від тисячолітнього сімейного, громадського і релігійного рабства», а весь татарський народ - від забобонів, рабського підпорядкування впливу фанатичних мулл і владолюбних мурзаків-поміщиків»^[972]. У кожному повіті були створені початкові училища, жіноча учительська школа у Сімферополі, учительська семінарія в Бахчисараї. Кримревком передав клопотання Міллі-Фірка про легалізацію в обком РКП(б), але останній не погодився на співпрацю і порекомендував посилити агітацію проти неї.

В той же час зусилля більшовиків заручитися підтримкою кримських татар залишалися безрезультатними. М.Султан-Галіїв, який перебував в Криму половину лютого і весь березень 1921 р., запитував у своїй доповідній записці: «В Сімферополі, цьому центрі Криму, є лише десятка три комуністів-татар, а на місцях їх ще менше. Наприклад, вся татарська секція Севастопольської організації, яка включає й Бахчисарайський район, з суцільним татарським населенням, складається з 12-14 осіб - кандидатів в члени партії і не має жодного дійсного члена. Пояснюється це, з одного боку, загальним деморалізованим станом всієї Кримської організації в цілому, а з іншого - відсутністю партійних сил з середовища самого місцевого населення та їх не згуртованістю та неорганізованістю. Інтригуючі між собою працівники втягують в свої інтриги татарських працівників, прагнучи створити серед них своїх «прибічників». Зокрема, однією з головних причин слабкості партійної роботи серед татар є, як на це вказують й самі татарські працівники, відсутність у Обкому будь-якої позиції у визначенні соціальної бази, спираючись на яку татарські працівники могли б провадити роботу»^[973].

Описував М. Султан-Галіїв і ситуацію з національною освітою і культурою в Криму: «90 відсотків приміщень Наросвіти зайнято від військові установи, казарми і лазарети, татарська учительська семінарія закрита, тому що приміщення її зайнято під якусь військову команду, а сама Наросвіта та її установи туляться у маленьких приміщеннях»^[974].

Готуючи населення до виборів в ради, Кримревком і обком РКП(б) позбувалися конкурентів - сіоністів, дашнаків, менонітів, лівих есерів. Особливу увагу більшовики приділяли колишнім однопартійцям-меншовикам - досить впливовим на півострові. 27 листопада обком РКП(б) заборонив допускати меншовиків до роботи в колегії Кримревкому. 2 січня 1921 р. на об’єднаному засіданні ревкому і обкому було ухвалене рішення вислати з Криму лідерів і найбільш популярних членів партій меншовиків та есерів: реалізувати ухвалу доручалося Кримській ЧК^[975].

Меншовики користувалися особливим впливом у профспілковому русі. Тому була здійснена перереєстрація профспілок, що супроводжувалася ліквідацією їх керівного органу, який складався переважно з меншовиків - Кримської ради професійних спілок. Замість неї було створене оргбюро облпрофради, яке організувало у березні 1921 р. позачерговий профспілковий з’їзд. Під суворим контролем оргбюро делегатами з’їзду були обрані 279 більшовиків, 10 меншовиків, 1 есер, 1 анархіст і 110 безпартійних^[976].

Лави кримської організації РКП(б) очищувалися менш інтенсивно, ніж профспілки. Більшовицька організація на півострові була спочатку зовсім нечисленною. Проте вона інтенсивно поповнювалася за рахунок приїжджих. На початок січня 1921 р. налічувалося 114 осередків з 535 членами і 472 кандидата в члени партії, а через три місяці чисельність членів і кандидатів партій зросла до 2 500 у 276 первинних організаціях^[977].

У першу чергу з організації вичищалися вихідці з інших партій «неправильного» соціального походження, а також місцеві кадри, які складали конкуренцію «варягам». Сама чистка здійснювалася трійками з перереєстрації, створюваними в обласному і повітових комітетах. Обласна трійка заявила, що перереєстрація повинна здійснюватися за участю всієї партійної організації Криму, яка мала доносити на «неперевірених товаришів»: «Трійка з перереєстрації закликає всіх товаришів із належною серйозністю поставитися до перереєстрації, яка повинна очистити нашу організацію від усіх негідних елементів. Всі наявні у партійних товаришів матеріали, які компрометують того або іншого члена організації, повинні в письмовому виді надаватися в трійку»^[978]. Трійка при Керченському повітовому комітеті уточнювала ці вказівку: «Кожен комуніст і кандидат повинен одержати оцінку своєї діяльності у середовищі тих робітників, де йде його робота. Не тільки суспільно-політична діяльність, але й особисте та сімейне життя повинні бути приводом для судження під час чистки, яка тепер проводиться»^[979].

Результати чистки були підсумовані у листопаді 1921 р. Трійки вичистили 2 300 членів і кандидатів партії з наявних на цей час 5 375, тобто 43 %^[980]. Ситуація з виборами в ради наприкінці 1920 р. була, на думку керівників Кримської партійної організації, недостатньо сприятливою. 22 грудня нарада голів та завідуючих відділами управління міських та повітових ревкомів зазначала: «За півторамісячний період населення Криму, особливо сільське, не в достатній мірі підготовлено до виборів в Ради, у які при існуючому становищі можуть пройти елементи непролетарські і нерадянські, а антирадянські, які тільки гальмуватимуть роботу з радянського будівництва. Через це нарада визнає необхідним у першу чергу остаточно очистити Крим від білогвардійського елемента і поки, тимчасово, залишити на чолі правління військово-революційні органи Радянської влади, яким слід разом із партійними комітетами повести найбільш посилену кампанію щодо підготовки населення до майбутніх виборів»^[981].

Тривала драматична епопея громадянського протистояння 1917-1921 рр., що належить до «скарбниці» дипломатичного маневрування та залаштункової політики, добігла свого кінця. Півострів впродовж кількох років перебував в епіцентрі бурхливих суспільно-політичних процесів, пережив кілька хвиль національного піднесення, революційних і контрреволюційних переворотів, реалізації взаємовиключних політичних і соціально-економічних програм, іноземної окупації протиборчими воєнно-політичними союзами, шаленого пограбування і дегуманізації. Культурний простір регіону значною мірою трансформувався у політичний саме завдяки гостроті питання «Чий Крим?». Концепт «Южной России», що відігравав роль противаги автономістським, а згодом і незалежницьким устремлінням українців і кримських татар, був підпорядкований меті утримати Україну і Крим у сфері впливу імперського дискурсу в його модифікованих модерних версіях. Фактор напливу політичних біженців відіграв непересічну роль у розвитку суспільно-політичних процесів у Південній Україні та Криму, розмиваючи межі стабільності регіональних соціумів і ускладнюючи шлях їхнього самоусвідомлення. І все ж, до остаточного «вирішення» українського та кримського питання було ще далеко. У Кремлі добре розуміли потенційні можливості обох. 18 жовтня 1921 р. була прийнята постанова ВЦВК і РНК РСФРР «Про автономію Кримської Радянської Соціалістичної республіки», що створювалася як територіальна автономія в складі РСФРР.

Утопивши Крим у крові своїх політичних ворогів, Кремль зробив кілька кроків, аби заручитися підтримкою місцевого населення.