Донбас і Крим в економічному, суспільно-політичному та етнокультурному просторі України
Донбас у системі координат “двох Україн”
Заперечувати гостроту етнонаціональної ситуації в Донбасі чи спрощувати її не доводиться. На жаль, упродовж років незалежності вона, згідно із зауваженнями соціологів, належним чином не моніториться й не аналізується, попри ті якісні зміни, що в ній чимдалі більше увиразнюються. Аби предметно розкрити причини вибухової потуги «донбаського питання» навесні 2014 р., варто уважніше придивитися до особливостей етнонаціонального життя Донбасу впродовж незалежності.
За даними Всеукраїнського перепису, станом на 5 грудня 2001 р. постійне населення Донецької області становило 4 825,6 тис. осіб (близько 10% мешканців України). 90% від їхньої загальної маси були мешканцями 51 міста області і лише 10% проживала в сільській місцевості. Це були представники понад 130 національностей, при цьому переважну більшість - 56,9% (2 744,1 тис. осіб) становили українці. Перше десятиріччя незалежності стало часом низки змін в етнодемографічній ситуації, найбільш помітними серед яких були такі. Порівняно із 1989 р. зміцнило свої кількісні позиції українство (приріст громади, очевидно внаслідок зміни етнічної самоідентифікації, склав 1,9%). На 20,4% зменшилася частка росіян. Активно емігрували з області білоруси (зменшення склало 42,1%), євреї (68,6%), молдавани (46,8%), болгари (33%), німці (27%), поляки (37%). Серед тогочасних надбань - суттєве збільшення діаспор народів Закавказзя: вірменів - на 55%, азербайджанців та грузин - у 1,9 разу[587]. 74,9% населення області рідною мовою назвало російську. Показник зростання цієї категорії населення зріс, порівняно із попереднім переписом, на 7,2%. Відповідно питома вага носіїв української мови в регіональній спільноті зменшилася до 24,1% (на 6,5%)[588].
Ситуацію в мовній сфері стосовно низки етносів Донецької області вже на 2001 р. слід охарактеризувати як завершальний етап мовної асиміляції. Не лише в середовищі українців частка мовно асимільованих перевалила за половину громади (ця тенденція, як зазначалося, стала визначальною ще в міжвоєнний період). Лише два (!) етноси співвідносилися з українцями за ступенем етномовної стійкості. Це роми[589] (44,9%) та азербайджанці (42,2%). Решта етносів області перебуває на межі мовної асиміляції, оскільки прошарок носіїв національної мови (відповідний питомій вазі людей похилого віку в етнічній групі) не можна вважати таким, що здатний гарантувати не те що її передачу наступним поколінням, а й навіть консервацію. До цієї групи відносяться всі традиційні для регіону етноси: греки (5,4%), білоруси (10,4%), євреї (1,5%), болгари (7,1%), німці (4,8%), а також поляки (4,1%). Не менш виразні темпи русифікації спостерігалися в середовищі громад, що майже наполовину є мігрантами в першому поколінні (вірмени - 38,6%, азербайджанці - 42,2%, грузини - 26%). Якщо ж взяти до уваги, що етнічні меншини, які перебувають на межі мовної асиміляції, мають тенденцію до прискореного “зникання” з етнонаціональної мапи регіону, уявні перспективи етнонаціонального майбутнього Донеччини за умови незмінності національної політики держави стануть цілком зрозумілими.
Аналогічні процеси на Луганщині були менш разючими. Істотний стабілізуючий вплив на них справляла слобожанська частина області. Загальна чисельність постійного населення Луганської області на той же час склала 2 540,2 тис. осіб. 86,0% були городянами, 14,0% - мешканцями села. На Луганщині проживали представники понад 120 етнічних груп, домінуючою етнічною групою були українці - 58% від загальної кількості[590]
Етнонаціональна ситуація на Луганщині була стабільнішою за ситуацію в Донецькій області. Темпи “розчинення” традиційних етнічних меншин розгорталися повільніше: в середовищі росіян вони склали 22,5%, білорусів - 38,6%, молдован - 43,8%, німців - 20,6%, євреїв - 67,8%, болгар - 36,9%. Значно активніше з Луганської області виїздили поляки (зменшення громади, порівняно
3 1989 р., склало 43,6%) та цигани (32,2%). Так само, як і Донецька область, Луганська виступила регіоном, що в значній кількості приймав мігрантів з Закавказзя. Вірменська діаспора зросла в 1,7, азербайджанська - в 1,5, грузинська - в 1,2 разу.
Мовний розкол у середовищі українства тут був не настільки кричущим (україномовні становили 50,4%). Не так різко виглядали й наслідки мовної асиміляції етнічних меншин: на межі двомовності балансували вірмени (44,6% проти 53,4% російськомовних), цигани (51,2 та 40,6% відповідно), азербайджанці (47,9 та 49% відповідно). До них наближалися грузини, серед яких було 57,4% русифікованих. Лише у середовищі молдаван та нечисленних етносів частка носіїв рідної мови дорівнювала 1/5 частини громади[591]. У середовищі традиційних меншин, так само як і в Донецькій області, хоча й повільніше, розгорталася мовна асиміляція. Привертає також увагу суттєво більша частка тих, хто назвав своєю рідною мовою українську.
На жаль, дані, що знаходяться в науковому обігу, недостатні для ґрунтовних висновків на перспективу. Черговий перепис населення, про нагальність проведення якого йдеться вже кілька років, неодноразово відкладався. Відсутність повноцінного моніторингу етнонаціональної ситуації, яка швидко змінюється, позбавляє науковців можливості провести скільки-небудь зважений аналіз поточного моменту. Втім, минуле, як відомо, не меншою мірою впливає на сучасність, ніж політична кон’юнктура.
В історичній ретроспективі Донбас виглядає як регіон, де етнодемографічні процеси найтісніше прив’язані до політичної складової життя держави. Впродовж радянського періоду українці стало втрачали свої позиції в області: історичний мінімум їхньої чисельності прийшовся на 1989 р. Тоді частка українців впала до 50,75%, зменшившись, порівняно із 1926 р. на 10,86%. За перше десятиріччя незалежності вони компенсували втрати попередніх років на 6,15%. Водночас звертають на себе увагу значно повільніші, порівняно із росіянами, темпи чисельного зростання громади: по відношенню до 1926 р. в 1959 р. абсолютна чисельність українців зросла в 2,09 разу, в 1970 р. - в 2,29, в 1979 р. - в 2,31, в 1989 р. - в 2,37 і, нарешті, в 2001 р. - в 2,42 разу. Зрозуміло, що українська громада, потерпіла під час Голодомору, так і не змогла відновити повною мірою свій демографічний потенціал.
Друга за чисельністю в регіоні група[592] зберігала тенденцію до зростання в абсолютних і відносних числах впродовж усього радянського періоду. Порівняно із 1926 р. загальна чисельність росіян Донецької області зросла в 1959 р. в 3,7 разу (склавши 37,6% населення), в 1970 р. - в 4,4 рази (40,6%), в 1979 р. - в 4,9 разу (43,2%), в 1989 р. - в 5,1 разу (і досягла свого історичного максимуму - 43,65%). На 2001 р., як зазначалося, російська громада істотно зменшилася і повернулася до рівня, що відзначався наприкінці 1960-х рр.
Євреї Донецької області, які в 1926 р. становили 2,4% її населення, в повоєнну добу виявляли сталу тенденцію до зменшення як в абсолютних, так і відносних показниках. Врешті на 2001 р. ситуацію в громаді можна означити як демографічний провал: в абсолютних числах діаспора зменшилася в 4,9 разу (8 825 проти 44 014 у 1926 р.); у відносних - більше як удесятеро (з 2,4% у 1926 р. до 0,2% у 2001 р.).
Стала впродовж повоєнних років у відносних числах білоруська меншина різко зменшилася на початку ХХІ ст. Аналогічні процеси відбувалися в середовищі молдаван, болгар, поляків, татар, чувашів, узбеків, мордви, литовців, казахів, удмуртів, башкирів, осетинів. Сталу частку в населенні складали латиші, лезгини й корейці. Попри пропорційний приріст ромської громади впродовж ХХ ст. її питома вага в населенні області залишається стабільною. Можна говорити про зникнення історичного ареалу німців Донеччини: діаспора, порівняно із 1926 р., зменшилася кількісно у 12 (!) разів, у відносних числах - втричі (0,1% у 2001 р. проти 3,05% в 1926 р.).
Окремої уваги заслуговують маріупольські греки - третя за розміром етнічна група Донецької області. З сумом слід констатувати, що її поступ впродовж ХХ ст. визначала тенденція до зменшення в абсолютних і відносних числах: причому, якщо зменшення загальної кількості осіб, які назвали себе греками, стало виразним вже наприкінці радянської історії (із кожним наступним десятиріччям громада втрачала понад 6 тис. осіб), то питома вага греків у донецькій спільноті послідовно знижувалася вже з повоєнного часу[593].
Яким чином вплинуть події 2014-2015 рр. на етнодемографічні процеси в Донбасі, покаже майбутнє. Втім, вже нині зрозуміло, що вони стануть на перешкоді зміцнення та поглиблення тенденцій, які спостерігалися впродовж останнього десятиріччя.
На один з перспективно значущих аспектів проблеми етнічного відтворення звернула увагу Н. Макаренко. Йдеться про вік балансування[594] та вікову структуру етнічних груп Донбасу. Від перепису 1989 р. найнижчий вік балансування у Донецькій області мали українці (вікова група 20-24 роки) та росіяни (25-29 років). Мінімальна диспропорція за статтю відзначалася у греків (вік балансування знаходився у віковій групі 55-59 років) і татар (40-44 роки). В Луганській області росіяни і українці мали однаковий (найнижчий серед інших етносів) вік балансування (вікова група 30-34 роки), що є небажаним демографічним явищем[595]. Крім того, баланс українців/росіян у віці молодшому за працездатний склався на користь росіян, а у віці старшому за працездатний - на користь українців. Середній вік українського населення був дещо вищим: тобто російські чоловіки та жінки у 1989 р. в середньому були дещо молодшими за українців.
Перепис 2001 рр. засвідчив інші результати: українське населення помолодшало, а російське - постарішало. Крім того, за міжпереписний період серед українців збільшилася частка осіб у віці молодшому за працездатний, за цим параметром українці випереджали усі інші етнічні групи. Збільшилася питома вага українців серед населення фертильного віку, що вплинуло на динаміку їх чисельності. На час останнього перепису українці мали кращий демографічний потенціал через вищу серед усіх етносів частку осіб у віці “молодшому за працездатний” і найнижчу у віці “старшому за працездатний”. На 2001 р. середній вік донбаського українця становив 39,5 років, росіянина - 40,7, грека - 43,9, білоруса - 50,4, татар - 44,6[596].
Власне, йшлося про те, що впродовж першого десятиліття незалежності склалися сприятливі умови щодо демографічного відтворення українського етносу, зміцнення його на позиціях основи державної нації навіть у найбільш урбанізованому та індустріалізованому регіоні України. Звертає на себе увагу та обставина, що зміцнення названої тенденції з часом могло б привести до переходу росіян як другої за чисельністю етнічної групи на охоронницькі (стосовно напряму етнокультурного розвитку) позиції, притаманні суто етнічним меншинам.
Нарешті слід додати таке. Традиційна впродовж усієї історії Донбасу українсько-російська конкуренція виступає визначальним фактором його етнодемографічного життя. Попри те, що український етнос все ще зберігає чисельну перевагу, ситуація в регіоні як стосовно розгортання українізації, так і щодо питання державного суверенітету, залишається однією з найбільш дратівливих. Потужним фактором гальмування усіх національно орієнтованих програм впродовж років незалежності виступає проблема подвійної ідентичності, епіцентром генерування якої впродовж усієї новітньої історії, власне, і є Донбас.
Згідно з даними останнього перепису населення, вздовж українсько-російського кордону історично сформувалася своєрідна дуга, де частка уродженців Росії в населенні значно перевищувала середньоукраїнські показники (Запорізька область - 10,39%, Харківська -10,64%, Донецька - 11,93%, Луганська - 12,7%, Крим - 18,77% (зокрема, Севастополь - 26,87%)[597]). Складаючи в регіоні 56,9%, місцеві українці становлять лише 7,3% від їх загальної чисельності в державі. Натомість росіяни, навіть попри зменшення громади порівняно із даними останнього загальносоюзного перепису, становлять 22% від загального числа росіян України. їхня частка в населенні області дорівнює 38,2%. Третю сходинку в списку посідають маріупольські греки. Відносно нечисленна громада (77 516 осіб), частка якої сягає 1,6% від населення Донецької області, водночас є найбільшою грецькою діаспорою в пострадянських кордонах. Але розрив між 1, 2 та 3-м етносами насправді неспівставний.
Чисельність представників решти етносів, перераховувана статистичними джерелами, є далекою від того, аби, враховуючи їх дисперсність, всерйоз говорити про цілеспрямовані державні програми, зокрема створення освітньої мережі національними мовами (білоруси (44,5 тис.), татари (19,2 тис.), вірмени (15,7 тис.), євреї (8,8 тис.), азербайджанці (8,1 тис.), грузини (7,2 тис.), молдавани (7,2 тис.), болгари (4,8 тис.), німці (4,6 тис.), поляки (4,3 тис.), цигани (4,1 тис.)[598]).
Сучасна етнонаціональна ситуація в Донбасі звично характеризується словами про те, що на теренах регіону проживають представники понад 133 зі 134 національностей, зафіксованих переписом 2001 р. в Україні. Попри всі політичні реверанси, прийняті за таких обставин, з точки зору державної політики ключовим словом тут є слово “представники”. Що ж до загальних тенденцій, які обумовлювали етнокультурний поступ регіону в роки незалежності, важливо розуміти, що картина етнонаціональної взаємодії, порівняно із довоєнним часом, зазнала докорінних змін.
Етнічну більшість як у селах, так і в містах в історичній ретроспективі становлять українці, однак міра їх впливу на правила й форми етнічної взаємодії у регіоні не відповідають питомій вазі. У повоєнні роки загальний потенціал українців Донбасу суттєво обмежувався тією обставиною, що майже половину їх становили російськомовні українці.
Феномен виникнення спільнот із відмінною мовною та етнічною самоідентифікацією добре відомий спеціалістам: це і так звані “українці-католики” та “білоруси-католики”, і два субетноси маріупольських греків, і сучасні «покручі» російської Білгородщини і т. п. Подібні етнічні групи завжди становлять велике питання для будь-якої держави, що має вирішувати низку проблем, найперше ж дилему, якою мовою їх обслуговувати й давати освіту. Внаслідок природно властивої дихотомії вони є “групою підвищеного ризику” в тому, що стосується питань державної безпеки та суверенітету. Будь-яка держава насправді зацікавлена в зникненні таких груп у той чи інший спосіб, занадто вже багато проблем адміністративного і політичного порядку пов’язані із їхнім існуванням. Не менше гарячих голів, які воліють щонайшвидше відділитися від російськомовних українців Донбасу чи то федеративними, чи то державними кордонами, існує в політикумі. Для них зауважимо, що в словосполученні “російськомовні українці” ключовим є слово “українці”.
Врешті зупинимося на так званих “російськомовних мешканцях Донбасу”, умоглядний захист прав яких перебуває в епіцентрі риторики ідеологів “русского мира”. За цією штучною категорією, що підноситься ними як певна уявна спільнота, насправді приховуються кілька якісно відмінних етнічних складових.
Йдеться передусім про компактні, селянські за своїм складом, громади маріупольських греків-еллінів та греко-татар, які попри драматичну історію, залишилися громадами, і, незважаючи на прискорену мовну асиміляцію, зберігають національну свідомість і потужний потенціал етнозбереження. Активна і багатогранна діяльність Федерації грецьких товариств України, що підтримувала грецьке просвітництво, спонсорувала науково-дослідні, видавничі та краєзнавчі проекти, налагодила плідні контакти із Грецією, в співпраці з Маріупольським державним гуманітарним університетом опікувалася національно-культурним відродженням громад, дозволяла дещо оптимістичніше оцінювати їх перспективи.
Щоправда події останнього часу примушують серйозно знизити рівень позитивних очікувань. Йдеться передовсім про той руйнівний вплив, який спричиняють дії сепаратистів на ареал компактного мешкання маріупольських греків[599].
Наступні етнічні складові так званих російськомовних мешканців Донбасу це - дисперсне німецьке та єврейське населення, яке не слід плутати із однойменними нацменівськими громадами, що з’явилися тут в епоху іноземної колонізації. Старожитні німецька, менонітська та єврейська громади Донбасу припинили своє існування впродовж кінця 1930-1940-х рр. Перші дві - внаслідок радянських репресій та депортацій, третя - під час Голокосту та повоєнної алії.
Спільним для них в пострадянську епоху було прагнення уникнути перспективи невідворотного етнічного розчинення. Втім, створення національних організацій, що встановили доволі плідні культурні та ділові контакти із колишніми метрополіями, набуття молоддю можливості вчитися за кордоном радше пришвидшили розчинення громад внаслідок масової еміграції, аніж сприяли національному відродженню.
Суттєво відрізнялося від згаданих вище груп становище представників низки народів і народностей з республік колишнього СРСР, що опинилися тут в часи повоєнних трудових міграцій, на початку 1990-х рр. інтенсивно від’їжджали на батьківщину і нині впевнено крокують шляхом етнічного розчинення.
Окрему і за типологічними і за етнокультурними характеристиками групу становлять представники мігрантів новітнього часу з низки “гарячих точок”[600] і країн третього світу.
Якщо ж додати сюди зростаючу групу мігрантів-транзитерів[601], складність етнонаціональної ситуації в сучасному Донбасі на тлі його соціально-економічних та соціогуманітарних проблем стане ще більш рельєфною.
Найбільш вагомим результатом реалізації етнонаціональної політики держави в регіоні слід вважати суттєве розширення мережі навчальних закладів з українською мовою викладання. Зміни на краще відбувалися поступово: здійснення українізації вимагало підготовки та перепідготовки педагогів, проведення широкої пояснювальної роботи, відповідного технічного забезпечення. Ситуація почала змінюватися на краще на переламі століть. Так, у 2002/03 навч. р. у Донецькій області із 1 193 загальноосвітніх закладів у 220 навчання велося українською мовою, що становило 18,4% до загальної кількості шкіл у регіоні. У Луганській області із 794 загальноосвітніх закладів 214 перейшли на українську мову, що становило 27% до загальної кількості шкіл у регіоні. Спроби змінити співвідношення на користь шкіл із українською мовою викладання наштовхувалися на звинувачення у форсуванні українізації, що виносилися на загальний розгляд у регіональній пресі. Все ж процес українізації освітньої галузі розгортався. В 2004/05 навч. р. з 729 шкіл області 174 працювали як школи з російською мовою навчання, 354 школи - з двома мовами навчання, решта - з українською мовою навчання, в 2009/10 навч. р., відповідно - 152 і 291 школа. На кінець 2009/10 навч. р. з 181 170 учнів загальноосвітніх шкіл області 54,2% навчалися російською мовою[602].
2004 - 2005 навч. р. статус україномовного на Донеччині мали: 661 заклад дошкільного виховання (56,7%); 612 шкіл (53,4%)[603], державною мовою навчалися 26% тобто 113 750 учнів (для порівняння: у 1991 р. було всього 3%); 13 професійно-технічних училищ (11% по Донеччині). Нині випускники місцевих вишів, аспіранти і викладачі (зокрема, й представники етнічних меншин) вільно володіють українською мовою[604].
До початку подій весни 2014 р. освітня галузь регіону не викликала серйозних нарікань з приводу ущемлення прав місцевих етнічних груп: шкіл із російською мовою навчання у Донецькій області нараховувалося 182 (54 401 учень); шкіл з українською мовою навчання з російськими класами - 358 (64 084 учні); шкіл з російською мовою навчання з українськими класами - 148 (російською мовою навчалося 53 936 учнів). Як предмет мови етнічних меншин вивчали в 73 навчальних закладах області 5 868 учнів, зокрема: новогрецьку мову - в 30 навчальних закладах/2 946 учнів, іврит у 2 навчальних закладах - 215 учнів, китайську мову в 1 навчальному закладі - 15 учнів, німецьку мову - у 38 навчальних закладах - 2 839 учнів, польську мову - у 3 навчальних закладах - 212 учнів. Факультативно мови етнічних меншин вивчали у 59 навчальних закладах 2 446 учнів: новогрецьку мову в 50 навчальних закладах - 2 102 учні, німецьку мову в 1 навчальному закладі - 19 учнів, польську мову у 8 навчальних закладах - 325 учнів. У Донецькій області працювало 17 недільних шкіл (595 слухачів): 1 вірменська (15 слухачів), 1 єврейська (60 слухачів), 2 німецькі (90 слухачів), 7 новогрецьких (268 слухачів), 4 польські (102 слухачі), 2 - татарські (60 слухачів). Фінансування недільних шкіл здійснювалося на громадських засадах, з бюджетних, спонсорських коштів та коштів національно-культурних товариств. Міністерство освіти Ізраїлю здійснювало постійну допомогу єврейській школі м. Донецька у стажуванні викладачів та школярів.[605]
Звісно, оцінювати наведені дані як свідчення бурхливого національного відродження українців регіону та громад етнічних меншин не доводилося, йшлося насамперед про підтримання міноритарних мов регіону в стані функціональності. Однак, порівняно з радянськими часами прогрес був очевидним. Втім про вирішення стратегічного завдання - закріплення української мови на позиціях вирішального фактору стратегії етнокультурного розвитку держави не йшлося. Саме тому як перспективне завдання державної етнополітики в Донбасі дослідники все частіше називали досягнення реальної двомовності в регіоні615. Зрозуміло також, що завдання це не могло бути вирішене новітньою “кавалерійською атакою” на сферу мовних переваг місцевих мешканців, і, що воно впродовж ближчої історичної перспективи не може бути вирішене лише шляхом українізації освітньої галузі. Величезна більшість місцевих мешканців, що отримали освіту за радянських часів, звично перебувають осторонь “мовних баталій”, активізуючись тільки тоді, коли їхні діти чи онуки виконують домашні завдання.
Тим часом єдиний масовий інструмент ймовірної популяризації української мови та культури залишався, м’яко кажучи, виразно відстороненим від загальної етнонаціональної політики. Саме регіональні засоби масової інформації демонстрували очевидні мовні диспропорції. Станом на 1 січня 2005 р. в Донецькій області було зареєстровано 990 періодичних видань, з яких лише 18 видавалися виключно українською мовою, у тому числі тільки одна обласна газета “Донеччина” з мізерним накладом у 20-25 тис. примірників на місяць, 69 газет і журналів видавалися українською та російською, а решта 666 - російською. В інформаційному просторі Донецької області працювало 136 телерадіоорганізацій, з яких - 38 телерадіокомпаній і 18 радіоорганізацій ефірного мовлення, 67 - телерадіокомпанії кабельного мовлення і 13 - радіоорганізації дротового мовлення. Телерадіоорганізації використовували у своєму ефірі в середньому 45% державної мови і 55% - російської (обласна державна телерадіокомпанія вела програми у такому співвідношенні мов: українською - 65%, російською - 35%). За даними управління у справах преси та інформації Донецької облдержадміністрації кількість зареєстрованих (перереєстрованих) періодичних друкованих видань місцевої сфери розповсюдження станом на 1 січня 2011 р. становило 1 253, з яких: україномовних - 15, російськомовних - 270, російсько-україномовних - 748, мовами національних меншин - 23, іноземними мовами - 197.
У регіоні видавалися: грецькі газети - “Елліни України”, “Хронос”, “Камбана”, “Логос”, польська - “Поляки Донбасу”. 1990-1995 рр. виходила єврейська газета “Алеф”. Станом на 2011 р. виходила “Наша жизнь в диаспоре и дома” (Спілка громадських організацій “Донецька обласна єврейська громада” - видається з 2001 р. раз на місяць, російською, 5500 примірників) та вірменська “Вірменський вісник - Наїрі”.616 [606] [607]
Найбільш розгалуженим було покриття спеціально орієнтованими виданнями в Донецькій області (19 видань). Крім того, постійно діючі рубрики для етнічних громад містили місцеві газети: „Джерело” („Приазовський робітник”, „Єнакіївський робітник”), „Плекаймо рідну мову” („Донеччина”, „Мар’їнська нива”), „Наші джерела” („Нове життя”, Старобешівський район), „Донбас - наш загальний дім”, „До джерел”, „Рідна мова” („Життя”), „Національні меншини”, „Рідний край” („Донеччина”). Завданням названих рубрик передовсім була популяризація культурної та історичної спадщини етносів регіону, висвітлення діяльності національних товариств та культосвітніх закладів. Аналогічною роботою час від часу займалися й місцеві телерадіокомпанії. Для єврейського, грецького і німецького населення періодично виходили передачі в містах Донецьку, Маріуполі, Слов’янську, Артемівську та ін. Регіональні телерадіоорганізації використовували ефірний час для мовлення українською мовою і мовами меншин відповідно до ліцензій. Обласне радіомовлення мовами меншин не здійснювалося.
За сприяння Луганської облдержадміністрації виходили журнал „Мир еврейской женщины” і газета „НЭР”. Керівники багатьох національно-культурних товариств співпрацювали на постійній основі із обласними та місцевими ЗМІ. Обласна газета „Жизнь Луганська” в 2003 р. започаткувала на своїх сторінках рубрику „Братина”, в якій публікувалися матеріали про життя і діяльність національно-культурних товариств. Відповідне інформування мешканців області здійснювали також „Луганська правда” та „Наша газета”. „Вісник Старобільщини” активно співробітничав із польським, а „Стахановское знамя” з німецьким й польським товариствами. Асамблея народів Луганщини випускала газету „Ми - разом!”[608].
Без перебільшення можна стверджувати, що саме національні спілки та товариства відігравали впродовж років незалежності вирішальну роль у визначенні формату міжнаціональних взаємин у регіоні та закладали перспективи майбутнього етнічних громад. Процес національного відродження охопив усі етнічні меншини пострадянського простору. Розмах та компетентність діяльності створених на хвилі демократизації національних організацій залежав від низки факторів: соціально-економічного потенціалу громад, рівня гостроти етнокультурних проблем, міри травматизму радянського минулого, характеру розселення, освітнього рівня, врешті, зацікавленої допомоги закордонних організацій.
Слід відзначити, що найбільш діяльною у відстоюванні власних етнічних інтересів та в обороні етнокультурної спадщини виявилася не друга за чисельністю етнічна спільнота Донбасу - росіяни, а маріупольські греки. Греки України набули напрочуд успішного досвіду в громадському структуруванні.
В 2000-і роки в Україні діяло близько 50 грецьких товариств різних типів - від загальноукраїнських до міських і навіть селищних - у семи областях України, АР Крим, Києві і Севастополі[609]. На відміну від решти національних організацій і товариств вони не зачинилися у поточних справах та налагодженні контактів із метрополією. їх керівники активно інвестували у дослідницькі проекти, що врешті принесло вагомі результати. Стрімке підвищення громадського запиту на заповнення лакун в етнічній історії спонукало товариства виступити співорганізаторами науково-практичних конференцій, що порушували найбільш актуальні питання їх історії, фактично табуйованої в радянські часи. У 1993 р. було проведено чотири конференції, присвячені історії і культурі греків України: „Донбас і Приазов’я: Проблеми соціального, національного і духовного розвитку”, „История и культура греков АР Крым”, „Украина - Греция: история и современность”, „Проблемы истории и культуры этнических групп греков в Северном Причерноморье в средневековье и новое время”[610]. Неодноразово вони відбувалися і в наступні роки. Не менш активно товариства підтримували видання пам’яток фольклору та літератури маріупольських греків. Протягом 1991-1992 рр. видавництво „Донбас” видало низку збірників грецьких поетів і письменників[611]. В 1992 р. було опубліковано збірку творів грецьких поетів Приазов’я ,Чебрець”[612].
Підведення наукового, зокрема історичного, підґрунтя під діяльність товариств та вимоги громади, яку вони представляли, надало грекам незаперечні суспільні преференції. Впродовж 1989-1999 рр. на адміністративно-територіальну карту України повернулись традиційні грецькі назви. Активно відроджувалися і набували нового звучання традиційні громадські свята “Панаїри”, щоправда в секуляризованому вигляді. За роки незалежності спільними зусиллями товариств Донеччини було проведено 15 фестивалів “Мега юрти”.
Врешті великою перемогою громади стала розбудова Маріупольського державного гуманітарного університету (з 1991 р. - Маріупольський гуманітарний коледж при Донецькому державному університеті, з 1993 р. - Маріупольський гуманітарний інститут Донецького державного університету, від 2004 р. - університет)[613]. В 2008 р. у культурологічному центрі „Меотида” в Маріупольському державному гуманітарному університеті відбулася презентація навчального посібника „Греки в Україні: історія і сучасність”[614].
Загалом же станом на 2005 р. на Донеччині діяли 92 національно-культурних формування, які об’єднували представників 18 національностей - українців, греків, євреїв, німців, поляків, росіян, татар, білорусів, болгар, ромів та ін. загальною кількістю близько 70 тис. осіб.[615]3 з них мали загальноукраїнський, 18 - обласний, 45 - міський, 12 - районний, 14 - сільський і селищний статус[616]. Помітним напрямом їх діяльності стало створення та підтримка національних творчих колективів, що пропагували культурні надбання етнічних громад[617].
Велику увагу до діяльності національних товариств і широке сприяння їх діяльності впродовж років демонстрували обласні органи влади та управління[618]. Втім, попри заспокійливий тон урядових звітів та позитивні кількісні характеристики, практика етнонаціональної політики в регіоні справляла доволі суперечливе враження.
Державні органи всіляко культивували дискурс про багатонаціональність Донбасу, «національний симбіоз благодатної донецької землі, де етноси змогли зберегти свої мови й самобутні культури, об’єднавшись спільним духовним корінням», «самобутній донецький характер з його працьовитістю, вільною, гордою творчою і водночас щирою психологією і з його постійною налаштованістю на будь-який культурний контекст» й «дружбу народів Донбасу» як підоснову загальноукраїнського прогресу в майбутню цивілізацію[619]. Думки на кшталт: “Схід України в цілому й Донбас зокрема стали зоною контакту цивілізацій і культур, що обумовило такі риси регіональної спільноти, як терпимість, адаптивність, сприйнятливість до інших культур (тільки в Луганську живуть представники близько 40 національних меншин)”[620], вважалися вичерпною характеристикою так званої регіональної ідентичності Донбасу. Однак, офіційний дискурс, зіпертий на гасло «плавильного тигля», існував відірвано від реального життя, так би мовити, заради галочки. Тим часом масовий інформаційний простір опановували геть інші настрої і настанови.
Те, що напруження в регіоні існує, і доволі сильне, було добре відомо. Але політикум звично виводив його лише в площину російсько-українського мовного протистояння. Чого лише були варті зауваження щодо російськомовності Донбасу, для гостроти приправлені заявами про його багатонаціональність. Тим часом хвалена толерантність донбасівських мешканців, здавалося, щораз “відмовляла”, як тільки мова заходила про розширення сфери використання державної мови.
В чому ж полягали першопричини такої парадоксальної поведінки загалом індиферентної до національного питання регіональної спільноти?
Міжкультурний діалог в Україні загалом, у Східній Україні зокрема, ускладнювався проблемами становлення та збереження національної ідентичності усіх її етнічних складових, включаючи етнічні меншини. Процес національного відродження, що охопив пострадянські простори з часів “перебудови”, запустив надзвичайно складні механізми в середовищі усіх етнічних громад. Суттєво відмінні за низкою параметрів (демографічних, соціальних, загальнокультурних), вони у якісно нових соціально-економічних обставинах включилися у змагання за оволодіння гідними нішами у всіх сферах суспільного життя новітньої України. Фоном для нового етапу етнонаціональних відносин упродовж першого десятиріччя незалежності виступала затяжна економічна та соціальна криза. У цих обставинах гостра конкуренція, перерозподіл власності та сфер зайнятості спричиняли неабияку напругу у відносинах між представниками різних етносів. Найбільш позитивні результати отримували громади, що мали потужні внутрішні механізми взаємодопомоги та соціалізації[621].
Періодичні загострення напруги у міжетнічних стосунках актуалізували питання пошуку засобів її пом’якшення і подолання. Впродовж незалежності провідним орієнтиром для їх вирішення був зарубіжний досвід вибудовування системи толерантних відносин у поліетнічному суспільстві. Європа щорічно проводила величезну кількість заходів, де вироблялися механізми встановлення балансу між двома домінуючими тенденціями у культурному розвитку - прагненням народів до культурної самобутності та формування спільного європейського культурного простору[622]. З відповідними корективами європейський досвід намагалися запроваджувати на українських теренах. У 2003 р. Рада Європи навіть визнала, що Україна демонструє найкращий в Європі показник підтримки та розвитку з боку держави культури та мистецтва етноменшин[623]. Повсякчас зазначалося, що Україна з перших кроків відновлення власної державності обрала шлях розбудови багатокультурного суспільства.
Однак завдання і проблеми, що виникали перед етносами пострадянського суспільства в контексті обраних орієнтирів, були просто таки неспівставними із західноєвропейським контекстом. Розмови про багатокультурний діалог в українських обставинах повсякчас перетворювалися на порожні слова. Розуміння специфіки регіональної етнонаціональної політики влади не йшло далі своєрідної “інвентаризації" наявних етнічних спільнот, тоді, як треба було думати про їх цивілізаційні характеристики та тип трансльованих ними в межах регіону взаємовідносин. Надзвичайно гостро в низці регіонів, передусім на сході України, постала проблема утвердження домінуючої етнокультурної ідентичності. На Донбасі, на відміну від заходу України, провідним транслятором ідей, образів, понять, символів були не традиції, а засоби масової інформації.
Будучи промисловою країною, в сфері етнонаціональних відносин Україна тиражувала моделі етнічної взаємодії, невластиві цьому етапу соціально-економічного розвитку. Архаїзація національних культур етнічних меншин без відповідних імпульсів для їх сучасного розвитку мала негативні наслідки, зокрема це стосується гіпертрофованої самооцінки російськомовного середовища, зіпертої на потужний вплив російських масмедіа. Слід зауважити, що український політикум не спромігся повною мірою заручитися підтримкою етнічних меншин, які саме в незалежній Україні одержали реальні можливості повноцінного етнокультурного розвитку. Ця обставина, як і спільність історичної долі й спільна радянська травма як українців, так і етнічних меншин, нині обійдені цікавістю суспільного дискурсу. Недостатньо говориться також про виклики, що виникають внаслідок відмінностей у ментальній матриці етнічних меншин України та їхніх “братів” з метрополії, хоча вони очевидні і для тих, і для інших. Тоді, як цей напрямок суспільного дискурсу на українських теренах абсолютно не розвивається, Росія не «соромиться» огульно зараховувати їх до категорії російськомовних громадян. На цьому напрямку ідеологічної експансії Україна, на жаль, оборони не тримає.
Зрозуміло, що це змушує владу і суспільство актуалізувати проблеми етнокультурного життя Донбасу, в тому числі вдосконалювати форми державної політики в цій сфері. Що стосується такого її сегменту як мовні відносини, то у процесі їх регулювання в регіоні не можна було обійтися без втручання державних органів. Разом з тим з часом це призвело не лише до залежності (фінансової та персональної) напрямів розвитку мовної політики, а й до її формалізації та бюрократизації. Реальне етнонаціональне/етномовне життя було замінене на низку проплачених державою і, звичайно ж, не позбавлених сенсу суспільних і культурних заходів. Звісно, вони відіграли певну роль у підвищенні статусу української мови в регіоні та покращенні рівня володіння нею передусім випускниками вищих навчальних закладів. Однак, на стратегічно важливі проблеми - невпинне зростання частки російськомовних українців та подальшу мовну русифікацію етнічних меншин - ці заходи не мали особливого впливу.
Привертає увагу той факт, що більшість заходів зберігали виразно радянський вигляд як за зовнішніми ознаками (зокрема формою проведення - фестивалі, зльоти, круглі столи, конференції) та організації (самодіяльні колективи при Будинках культури), так і внутрішнім наповненням (передусім йдеться про державну форму фінансування та прив’язаність до офіційного життя держави). Формалізм і затишшя від “заходу до заходу”, фольклоризм замість модерного етнічного творення, вишиванки на офіційних заходах і махровий антиукраїнізм російського телебачення, що займав понад дві третини ефірного мовлення - такими були реалії етнокультурного життя Донбасу впродовж незалежності.
