Донбас і Крим в економічному, суспільно-політичному та етнокультурному просторі України

Регіональна спільнота в контексті процесів становлення державності

На початку “перебудови” донбаські шахти давали понад 20% загальносоюзного видобутку вугілля, зокрема 35% коксівного вугілля та 60% антрацитів^[535]. - Порівняно з попереднім періодом, коли від донбаського вугілля залежала вся країна, в масштабах СРСР це вже були не “цифри”. Вочевидь союзний уряд гадав, що відмовитися від дорогих і занадто обтяжливих послуг Донбасу в контексті переходу на інші види енергоносіїв можна буде безболісно і без небажаних для влади наслідків. Це, власне, доволі швидко стало очевидним і для керівників шахтарського руху. Тому вже на Першому Всесоюзному з’їзді шахтарів (Донецьк, 11-15 червня 1990 р.) зазвучали пропозиції утворити республіканське управління вугільної промисловості і державний комітет у справах з вугілля. Корпоративні інтереси шахтарської верстви на цьому етапі політичної історії співпали із інтересами національно-демократичних сил. Це у свою чергу, створило прецедент могутнього політичного альянсу, який стояв у витоків українського державного суверенітету.

Липневий страйк, оголошений шахтарським з’їздом, підтримали робітники понад сотні підприємств України в семи областях. Оперті на платформу демократизації, страйкарі від економічних проблем перейшли до вимог стосовно зміни партійно-радянського апарату та системи державного управління, департизації виробництва, правоохоронних органів, армії. Вже під час липневого страйку (тобто за рік до проголошення незалежності) страйкарі підтримали гасло негайного прийняття Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України. Виступаючи з вимогами, які проголошували не реформування системи, а її повалення, липневий страйк, зважаючи на його масовість, сигналізував про формування класичної революційної ситуації^[536]. Саме тому загальний липневий страйк 1990 р. виступав не лише тлом подальшої демократизації суспільно-політичного життя України, а й потужним каталізатором процесів її фактичної суверенізації.

Ситуація на Донбасі загострювалася через адміністративне регулювання цін. Почалися затримки з виплатою заробітної плати. Матеріальне становище трудящих різко погіршилося. Навесні 1991 р. це спричинило нову хвилю страйків. У 1991 рік шахтарські страйкоми вступали, маючи ваговий досвід страйкової боротьби, який вони здобули під час липневого страйку 1989 р. (число страйкарів досягло 300 тис. осіб), політичного страйку 11 липня 1989 р. (у ньому брали участь колективи 147 шахт)^[537].

Вихід із замкненого кола суперечностей шахтарі вбачали у суверенізації України. Страйкарі шахти ім. Стаханова, зокрема, висунули вимогу конституційно закріпити Декларацію про державний суверенітет України. Йшлося також про прийняття закону про індексацію доходів населення у зв’язку із зростанням цін. Шахтарі висунули також вимоги республіканському керівництву і продемонстрували серйозність своїх намірів у принципово новий для радянської дійсності спосіб: у квітні 1991 р. відбувся шахтарський марш на Київ. Після чергової хвилі страйків на Донбасі шахтарі Червоноармійська, Селідового, Макіївки, Донецька та Червонограда вирушили до української столиці, щоб передати свої вимоги Верховній Раді УРСР. Перспективна мета учасників маршу полягала в тому, аби підняти всеукраїнський страйк, проводячи масові акції протесту, допоки керівництво республіки не відкличе ухвали і рішення, які суперечать Конституції. 18 квітня 1991 р. було підписано взаємоузгоджений протокол парламентської комісії Верховної Ради УРСР, уряду республіки та представників страйкомів^[538].

Затяжний характер виступів негативно позначився на психологічному стані робітників. Місцеві газети запістрявіли замітками про розпивання спиртних напоїв на території шахт, безлад у побутових приміщеннях. Різко зросли показники злочинності в регіоні^[539]. Втім, це швидше за все було пов’язане не із моральною деградацією учасників страйків, а з різким погіршенням матеріального становища мешканців монопрофільних містечок, яким місяцями затримували виплату зарплати. Всі соціальні проблеми суспільства напередодні кардинальних змін загострилися. “Вагонетка” під назвою “СРСР” зірвалася, і ніякі страйки не здатні були зупинити чи полегшити її стрімке падіння.

Більшість вимог страйкарів не була виконана. Це зблизило противладні позиції робітничого та національно-демократичного рухів, зокрема, і в ставленні до питання про державний суверенітет України. 17 березня 1991 р. на референдумі відповідь “Так” дали 22,1 млн громадян України, або 70,2%. У голосуванні із запитання, поставленого Верховною Радою УРСР, “Так” відповіли 25,2 млн осіб, або 80,2%. Таким чином, доволі суперечливі результати референдуму давали широкий люверс для трактування його наслідків як на користь суверенізації, так і проти неї. Суттєво вищими за пересічноукраїнські показники були результати в Донбасі. Участь у голосуванні на Всесоюзному референдумі взяли 3 037 911 осіб, з них у голосуванні з першого, всесоюзного запитання, відповідь “Так” дали 84,55% жителів Донецької області та 88,83 - Луганської^[540].

24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради УРСР ухвалила Акт про проголошення незалежності України. 1 грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референдум щодо проголошення незалежності України. На референдум було винесено одне питання: “Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?” За результатами референдуму 83,90% населення Донеччини та 83,86% Луганщини проголосували за незалежність України. Пересічно по Україні показник сягнув 90,32%. “Проти” проголосували 12,58 мешканців Донецької області, 13,41 - Луганської, 7,58% - пересічно по Україні^[541].

Зростання показників неявки на дільниці для голосування в обох областях та зростання частки незгодних, порівняно із весною того ж року, унаочнили наростання явищ соціальної апатії та розчарування етапом революційних потрясінь весни - літа 1991 р. Чимдалі більше увиразнювалися кризові явища у провідній галузі регіону - вуглевидобувній. Страйки лише ускладнили її становище і боляче зрикошетили на добробуті кожної шахтарської родини. Гіперінфляція, “згорання” багатолітніх заощаджень та дефолт довершили етап болючих трансформацій.

“У грудні 1991 року незалежна Україна постала як спільна держава совєтських і антисовєтських українців; тих, що вважали себе за “майже один народ” із росіянами, і тих, що вважали Росію та росіян за головного Іншого; тих, що прийняли незалежність України як faitaccompli, і тих, що справді мріяли про цю незалежність і навіть за неї боролися, ризикуючи при тому здоров’ям, свободою або й життям”^[542], - згодом напише про ті події М. Рябчук. Втім на той момент вододіл між прибічниками та супротивниками суверенізації проходив далеко поза межею етнонаціонального дискурсу. Ані мовне питання, ані проблеми націєтворення перед найбільш послідовним союзником національно-демократичних сил - донбасівським шахтарством - не стояли. Для них питанням номер один порядку денного було збереження вугільної промисловості. Вирішення цього питання вони пов’язували із унезалежненням від союзного керівництва, всерйоз налаштованого на згортання галузі Донбасу. Розлад у таборі “совєтських і антисовєтських українців” обумовлювався не відмінностями національної самоідентифікації (“вважали себе за “майже один народ” із росіянами, і тих, що вважали Росію та росіян за головного Іншого”). Він розпочався відтоді, як почали з’ясовувати, який тип держави буде будуватися. Проблема полягала не в тому, що радянський лад залишився основою державотворення, а в тому, що бідність 90% громадян стала визначальною ознакою суверенної України. Люди, голосуючи за незалежність у 1991 р., не просто прагнули жити незалежно від Росії, вони прагнули жити краще, ніж в СРСР. І саме цього не сталося.

Варто зауважити, що витверезіння від страйкарської ейфорії було тяжким. Дефолт, знецінювання “спадку СРСР”, економічна дезінтеграція та господарський колапс, разом із низкою некваліфікованих управлінських рішень привели до катастрофічного погіршення соціально-економічного становища населення регіону. Скована валом катастрофічних проблем молода українська державність не мала ні адміністративних, ані фінансових ресурсів для вирішення давно назрілих проблем модернізації та реконструкції його застарілих виробничих потужностей.

І все ж слід віддати належне її тогочасним спробам. Хоч якими непослідовними, обмеженими, половинчастими не були заходи українських урядів, спрямовані на підтримку вуглевидобувної галузі Донбасу (власне, відсутність продуманої і послідовної стратегії перетворила їх на низку суперечливих маневрів, спрямованих на збереження статус-кво у взаєминах між центром та буремним регіоном), слід зауважити - Київ ніколи не переступав меж людяності. Однак і ціна, яку заплатив український Донбас за роки болючої пострадянської руїни, виявилася завеликою. Кримінальна війна, яка понад п’ять років точилася на Донбасі навколо перерозподілу його виробничого потенціалу, закінчилася не на користь місцевих трударів. У 1995 р. було вбито Ахатя Брагіна (Аліка Грека) - попередника Ріната Ахметова. За 10 років за даними М. Клюєва, начальника міліції Донеччини, на Донбасі було вбито 57 кримінальних авторитетів^[543]. Завершилася вона утвердженням корупційних горизонтально-вертикальних структур, які зв’язали в єдине ціле всю його колишню потугу. При всій зовнішній подібності до державних інституцій, вони такими не були, оскільки внутрішньо суперечили як Основному Закону України, так і всім його похідними. Народ, як суверенний носій влади, був насправді відсторонений від прийняття будь-яких важливих рішень. Його місія, як і в радянські часи, полягала лишень у створенні видимості легітимності дій справжніх “господарів” Донбасу.

Про масштаби падіння промисловості регіону йшлося вище. Варто зауважити лише, що в регіоні з огляду на його урбанізованість та рівень залучення населення у промислове виробництво, економічна криза перетворилася по суті на соціальну катастрофу.

На вагому проблему народногосподарського комплексу Донбасу, що справляє потужний вплив на щоденне життя мешканців, перетворився невідповідний його потребам розвиток сільськогосподарського сектору (кваліфікованими працівниками сільського господарства в Донецькій області на межі тисячоліть були лише 1,1%, у Луганській - 1,3% населення)^[544]. Обвальне скорочення виробництва всіх видів сільськогосподарської продукції у зв’язку із розвалом колгоспно-радгоспного сектору відзначалося вже в середині 1990-х рр. У 1996 р. навіть порівняно із 1991 р. виробництво овочів та м’яса скоротилося уп’ятеро, молока - в 2,5 рази, яєць - утричі. За загальними показниками сільське господарство регіону повернулося до показників середини 1950-х рр. (!)^[545]. З огляду на чисельність наявного населення гостро постала продовольча проблема. В умовах руйнування союзних зв’язків, кризи неплатежів та хронічних заборгованостей по заробітній платні вона вирішувалася за рахунок дешевої харчової сировини іноземного походження та гуманітарної допомоги.

Проблема катастрофічного скорочення обсягів споживання та його якості підсилювалася внаслідок неконтрольованого підвищення споживчих цін, проблем монетарної політики, натуралізації виробничих відносин. Про глибину тогочасної катастрофи нагадають такі цифри: тільки у порівнянні із попереднім роком в 1995 р. ціни на продовольчі товари в Донецькій області зросли в 5,6 разу, непродовольчі - 4,3, послуги - 7,8 разу. Загалом же впродовж найтяжчих 1991-1996 рр. споживчі ціни зросли в 60 тис. разів, а зарплата в державному секторі - в 13 тис. Тобто, за підрахунками А. Саржана, вона знецінилася уп’ятеро^[546]. Галопуюча інфляція залишила глибокий слід у свідомості донбаських трударів, які впродовж довгих років не могли “вибити” зароблені тяжкою працею гроші ані страйками, ані мітингами, ані голодуваннями. Багаторічна заборгованість по зарплаті змушувала їх шукати додаткових джерел існування. Саме в ці роки була зафіксована раптова переорієнтація сімейних бюджетів: якщо в пізньорадянські часи понад 90% бюджетів становила зарплата, на 1996 р. її частка впала до 68%. Родини виживали вскладчину, часто-густо за рахунок пенсії літніх родичів. Витрати на соціалізацію та навчання підростаючого покоління були зведені до мінімуму. Значно зросла частка витрат на комунальні послуги. Для переважної більшості мешканців нова структура витрат сімейного бюджету і досі лишається ментально неприйнятною, підживлюючи соціальну апатію та напруження.

Наслідком господарської руїни стала затяжна демографічна криза, що в обох областях розпочалася в 1994 р. і тривала до подій 2014 р. Свого “дна” крива депопуляції в Донбасі сягнула 2001 р. (найбільш разючим даний процес був у Луганській області - (-53 )тис. осіб). Відтоді - на тлі економічної стабілізації - до 2009 р. - популяція виявляла виразні ознаки відродження, втім рівня 1994 р. Донбас так і не досяг. З 2010 р. показники обох областей знову демонструють негативну динаміку^[547]. Крім того, населення регіону прискорено старіє.

Донецька та Луганська області разом із Житомирською, Кіровоградською та Хмельницькою нині входять до другої групи старих областей (частка людей літнього віку тут становить 22,9-24%). Найбільш “молодим” (частка старших осіб становить 15,5-19,3%) було населення Закарпатської, Рівненської областей та м. Києва^[548]. Ця ситуація, слід зауважити, стала неприємною несподіванкою для регіону-реципієнта трудових ресурсів, населення якого постійно омолоджувалося за рахунок трудових мігрантів. Нагадаємо, що в 1959 р. частка осіб віком 60 років і старше на Донбасі становила 8,5%, що було найнижчим показником в Україні. Промислова деградація різко зменшила притік “свіжої крові”, і навпаки - запустила процеси депопуляції низки монопрофільних міст, які почали активно експортувати трудові ресурси, зокрема до Росії. В результаті, за період 1959-2001 рр. питома вага представників вказаної групи (понад 60 років) зросла більше ніж у 2,5 раза і дійшла до 23%. Відповідно катастрофічно впала народжуваність: нетто-коефіціент відтворення населення в Донецькій області становив 46,7, Луганській - 46,9^[549].

Власне, не лише Донбас демонстрував типову динаміку вимираючих регіонів, але в ньому процеси депопуляції виразно пов’язані передовсім із деіндустріалізацією. В цьому немає нічого протиприродного, навпаки, увиразнюється характерна для такого типу регіонів (із стрибкоподібною історією економічного зростання, ґрунтованого на ресурсній економіці), що вичерпали природний ресурс, картина поступового і незворотного процесу деіндустріалізації. В таких регіонах чисельність населення, яка впродовж десятиріч визначалася потребами промисловості в робочих руках, зменшується не внаслідок депопуляції як такої, а через звуження ринку зайнятості. Молодь шукає щастя деінде, старше покоління тиражує стратегію “доживання”^[550]. Власне, повернення Донбасу в стан більш врівноваженого і співвіднесеного із загальноукраїнськими трендами промислового та соціального розвитку не мало альтернатив до подій “русской весны ”. Інша справа, що мешканці регіону сприймали цю безальтернативну з історичної точки зору тенденцію як апокаліпсис, винним за який “‘призначили ” Київ.

Проблеми деіндустріалізації пострадянського Донбасу істотно підсилювалися власне радянським спадком. Короткозорість радянських управлінців сталінської, хрущовської та брежнєвської доби, які заклали в степу десятки монопрофільних промислових поселень та міст, не задумуючись над долею їх населення через кількадесят років, далася взнаки в 1990-і рр. Тогочасна господарська деградація була тим більш болючою, що ці поселення, насамперед у Центральному Донбасі, створювали суцільний урбанізований масив. Демографічне навантаження на територію переходило критичну межу. На 1 січня 2014 р. в Донецькій області нараховувалося 52 міста (із них 28 - зі спеціальним статусом), 131 селище міського типу, 253 сільські ради, 1 118 сільських населених пунктів. У Луганській - 37 міст (з них 14 - зі спеціальним статусом), 109 селищ міського типу, 206 сільських рад та 780 сільських населених пунктів. Отже, вони тримали абсолютну першість в Україні за рівнем урбанізації. Від них суттєво відставала навіть столична Київська область, в якій нараховувалося 26 міст (з них 13 із спеціальним статусом), 30 селищних рад, 605 сільських рад та 1 126 сільських населених пунктів.

Загалом на Донбасі розташовані 7 міських агломерацій: Донецько-Макіївська, Горлівсько-Єнакієвська, Краматорська (Північнодонбаська) і Шахтарська (Торезька) (Донецька область), Центрально-Луганська (Алчевсько-Стахановська),

Південно-Луганська (Краснолуцька) та Лисичансько-Сєверодонецька (Луганська область). На карті міських населених пунктів України північна частина Донецької і південна частина Луганської областей утворюють єдине поліцентричне Донецько-Луганське скупчення міських агломерацій, фактично - єдину урбанізовану зону із населенням близько 5 млн осіб. На відміну від деяких інших великих українських міст чи міських агломерацій, які історично формувалися навколо єдиного центру шляхом його поступового розширення (наприклад, Київська, Харківська, Одеська), Донецько-Луганська міська агломерація сформувалася з поселень при виробництвах, які “кочували” за виробничими потужностями. Спад виробництва із невідворотністю запустив низку негативних процесів у соціальній та демографічній сферах переважної більшості монопрофільних поселень, що виявилися неспроможними адекватно відреагувати на виклики часу.

Протягом останніх семи років Донецька область за сукупним рівнем людського розвитку регіону посідає останнє, 27-ме місце серед усіх регіонів України (25 областей, міста Київ і Севастополь). Луганщина за той самий період посідає чи передостаннє, чи третє місце з кінця^[551]. При цьому Донеччина має один з найвищих показників матеріального добробуту (3-тє місце в Україні). Рівень оцінки умов життя в регіоні системно знижують болючі проблеми - демографічна ситуація (23-тє місце в Україні), умови проживання населення (24-те місце) та стан навколишнього середовища (27-е місце). Місце Луганської області у трійці аутсайдерів обумовлюється незадовільними показниками демографічного розвитку, умов проживання населення та рівня освіти, важкою екологічною ситуацією^[552] та непоказним розвитком соціального середовища.

В основі найболючіших соціальних проблем Донбасу перебуває, власне, його специфіка. Донбас - це індустріальний регіон із давно зношеними основними фондами, вугільною промисловістю, що перебуває в стані хронічної кризи, застарілими коксохімічними та металургійними виробництвами, низьким рівнем охорони здоров’я та соціальних стандартів. Місцеве населення, яке потерпає від низького рівня життя та соціальних негараздів^[553], переконане, що “Донбас годує Україну”, а наявний у країні розподіл доходів і ресурсів є несправедливим.

Цікаво, що така прикмета масової свідомості сформувалася і затвердилася всупереч статистиці. Згідно з висновками експертів, частка Донецької області у ВВП України у 2010 р. становила 12%, загальна ж частка субсидій, поточних і капітальних трансфертів сягала 20,9%. У 2011 р. цей показник становив уже 27%. При частці у розмірі 4% від ВВП України витрати на Луганську область дорівнювали 7,8% у 2010 р. та 11% у 2011 р. Загалом же, згідно з даними Лабораторії законодавчих ініціатив, у 2011 р. три регіони - м. Київ^[554], Донецька і Луганська області отримали 56% від усього обсягу субсидій й трансфертів, які в сукупності становили 31,2 млрд. грн.^[555]. За відсутності рішучих дій стосовно модернізації основних фондів ситуація тільки б погіршувалася. Вугільна та металургійна галузі є одними з найбільш фінансовоємних. Із урахуванням рівня зношеності виробничих потужностей і, відповідно, невпинного падіння інвестиційної привабливості місцевих промислових об’єктів, дотаційний зашморг на шиї українського господарського комплексу від року в рік ставав би тільки міцнішим. Реструктуризація неприбуткових підприємств та переорієнтація напрямів господарського розвитку Донбасу не була вже такою фантастичною справою, але дорогоцінна чверть століття, впродовж якої можна було закласти міцні основи позитивних змін на майбутнє, втрачена безповоротно. Цей час області та регіони України та їхні еліти витратили нерівноцінно. У Дніпропетровській області, скажімо, ситуація протилежна: при частці 11% у ВВП України у 2010 р. розмір субсидій і трансфертів становив лише 2,5%, у 2011 р. - 3,8%.

Загальна політична криза другої половини 1990-х р. разом з економічною кризою стали причиною наростання складних гуманітарних проблем. За 15 років (з 1995 р. по 2010 р.) кількість учених у Донецькій області зменшилася в 2,5 рази. В 2010 р. в області залишилося 6 510 вчених, тоді як у 1995 р. в науковій галузі працювало 15 838 фахівців. Відповідно знижується і кількість впроваджуваних на підприємствах технологій. Якщо в 1995 р. донецькі вчені впровадили 275 нових технологічних процесів, зокрема 112 - енергозберігаючих, то в 2010 р., оголошеному в Донецькій області “Роком інновацій”, - 74 і 43, відповідно^[556].

Питома частка наукових співробітників серед тих, хто працював у науковій сфері в регіоні, сягала 21% й істотно поступалася середньоукраїнським показникам (38%), не кажучи вже про розвинені країни. Так, скажімо, питома вага науковців у населенні тут в 5,5 разів була меншою за показники США^[557]. До того ж наявний науковий потенціал був суворо профільованим - понад половини наукових кадрів були орієнтовані на галузеву промисловість, що унеможливлювало їх використання на інших напрямах. Невпинно падав рівень інвестиційної привабливості як науково-дослідних, так і виробничих підприємств регіону.

На жаль, негативні тенденції тривалий час мали місце і в освітній сфері. На початок 2007 р. мережа закладів вищої освіти Донбасу складалася зі 128 вузів, серед них: 15 університетів, 3 академії, 19 інститутів, 8 коледжів, 56 технікумів, 29 училищ. За кількістю студентів, що припадали на 10 тис. населення, Донецька область посідала 13^[558], а Луганська - 10-е місце в Україні^[559]. Показник цей є не тільки нижчим від середнього для України (597 студентів на 10 тис. мешканців), а й, що найважливіше, суттєво поступається аналогічному показнику великих міст. У Києві, приміром, він сягає 2 250, Харківській області - 1 022, Львівській - 641, Сумській - 542, Полтавській - 499^[560].

Не в кращому становищі впродовж років перебувала середня школа, що хронічно фінансувалася за залишковим принципом. Це, у свою чергу негативно позначалося не лише на побутових умовах навчальних закладів, а й навчальному процесі. Так, школярі Макіївки ще донедавна вивчали українську літературу за підручниками 70-х рр. ХХ ст.^[561]

Перспективи регіону суттєво звужуються внаслідок тривалого в часі процесу культурної деградації: катастрофічне падіння престижу освіти як такої, вищої освіти, зокрема, призвело до критичного рівня зниження загальноосвітнього рівня населення регіону в тому, що стосується його якісного наповнення. Подальший дрейф Донбасу в напрямі тотальної пролетаризації населення трудового віку, є одним із найвагоміших наслідків пострадянської деіндустріалізації, як це не парадоксально. В роки економічної депресії лави робітництва поповнила велика частка колишньої технічної та гуманітарної інтелігенції - оточуюча реальність та мізерність місцевих бюджетів не залишали їм вибору. На початок ХХІ ст. близько десятої частини населення Донбасу було задіяно в сфері управління та менеджменту, майже третину становили висококваліфіковані робітники нефізичної праці, 11,5% працювали в сфері обслуговування та торгівлі, майже 40% були зайняті кваліфікованою фізичною працею, понад 13% були представниками найпростіших професій. Загалом частка робітничих професій у структурі зайнятості місцевого населення перевищувала 50%, що суттєво поступалося показникам розвинених країн, вказуючи на низький рівень інтенсифікації виробництва та його технічне відставання^[562].

Ситуація, яка склалася, зрозуміло, внесла вагомі корективи у стратегії виживання, що їх практикувало місцеве населення. Після невдалої реструктуризації вугільної промисловості і закриття низки “неперспективних” шахт величезна частка виробничого життя регіону перемістилася в тіньовий сектор. Не надпотужні шахти-мільйонниці, а невеликі замасковані копанки, що підходили під вікна та стіни житлових будинків, стали обумовлювати життя мешканців донбасівської провінції - прихованої від допитливих очей столичних гостей^[563].

Наслідки масового відродження копанок та перетворення їх на основний виробничий сектор провінції були чи не другим (після невдалої реструктуризації) за мірою негативного впливу фактором, що знівечив соціальне життя регіону. Власне, йшлося про тотальну криміналізацію та цивілізаційний “відкат” на багато десятиріч назад. Запустилися механізми культурного розтління суспільства, що вели до архаїзації масової свідомості. Вони відкидали регіональну спільноту в стан соціальної й культурної архаїки та з невідворотністю створювали відчуття відсутності політичного та соціального вибору. Оборотною стороною цього процесу стало посилення, а згодом і домінування ірраціонального в масовій свідомості.

У новітніх працях іноземних авторів часто мовиться про настання постіндустріальної ери в житті Донбасу. На наш погляд, правильніше говорити про деіндустріалізацію регіону - спонтанну, непідготовлену й болісну, як і колишня індустріалізація. Варто згадати, що Г. Юз, закладаючи в голому степу свою промислову імперію, відводив на її існування трохи більше півсторіччя. Історія відвела на юність і зрілість Донбасу майже сто років. З середини 1970-х рр. зірка “Всесоюзної кочегарки”, як зазначалося, почала поступово згасати. Нині ж даються взнаки всі економічні прорахунки, усвідомлена жорстокість і нехтування інтересами людей, політичний авторитаризм та екологічний вандалізм, що були властиві процесу господарського освоєння Донбасу завжди, але найбільш рельєфно виявилися саме впродовж його радянської історії.

Сьогодні і регіон, і Україна “пожинають плоди” штурмівщини сталінської модернізації та повоєнного відновлення, хаотичних хрущовських експериментів, брежнєвської переорієнтації на Кузбас та Самотлор, системного нехтування інтересами народу і витворювання тимчасових симулякрів замість повноцінних міських середовищ, колоніального за своєю суттю принципу розміщення виробничих потужностей.

За системне використання народу як розмінної монети суспільно-політичних та соціальних експериментів розплачується народ, який, слід зауважити, не розуміє ані причин свого нинішнього становища, ані його справжніх винуватців. У Донбасі в усій своїй відразливості виявляється надзвичайно рідкісне соціально-економічне явище, невластиве цивілізованому світу: економічна і соціальна архаїзація, що повертає колесо історії в зворотному напрямі. Постапокаліптичний пейзаж низки монопрофільних міст із зникаючими промисловими та соціальними об’єктами, що розбираються мешканцями на металобрухт, вторсировину та будматеріали, є нічим іншим, як унаочненням переходу до привласнюючого типу господарювання в його новітній версії. Від полінезійців та індіанців місцевих мешканців відрізняє не лише штучність «плодів природи», які вони не виробляють, а збирають, але й поки що суттєво вищий рівень соціальної організації. Останній, однак, так само не вселяє надії - впродовж років він характеризується словами “соціальна криза”. Наступним етапом, за відсутності відповідних змін у соціальній політиці, буде соціальна деградація. Досвід закордонних аналогів Донбасу не віщує в змальованій ситуації нічого доброго. Різниця полягає лише у тому, що мешканці Руру, Сілезії, Пітсбургу - попри всі негаразди, що випали на їхню долю у контексті переходу до постіндустріального суспільства - мали за своїми плечима значно міцнішу державну конструкцію із неспівставно дієвішими важелями її регулювання. На відміну від Польщі, Німеччини, а тим більше - США, Україна, враховуючи рівень зношеності потужностей Донбасу та гостроту внутрішніх соціально-економічних проблем регіону, фактично була спроможна забезпечити життя населення лише на найнеобхіднішому рівні. Тим часом розтягнене в часі “повільне вмирання ” промислового велетня перетворилося на катастрофу надзвичайної сили. Якщо великі багатогалузеві міста (зокрема, Донецьк та Маріуполь) спромоглися використати час із користю і останнім часом виявляли явні ознаки вдалого перепрофілювання, перетворення на великі центри ділової та фінансової активності, то монопрофільні міста й поселення перетворилися на “другий світ ”, своєрідне гетто (за висловом С. Тарути^[564]) - і, слід додати, напрочуд густо заселене, як для України. Соціальна чорна діра, на яку вони перетворилися, стали найбільш вразливим місцем Донбасу як у соціальному, так і в суспільно-політичному сенсі. Аналіз подій весни 2014-2015 рр. виявляє, що найбільш відразливі прояви “русской весны” були пов’язані саме із містами та містечками, які впродовж останнього десятиріччя невпинно сповзали у прірву соціально-економічної деградації.

Бездумна “деіндустріалізація”, винних за яку не знайти, перетворила мономіста на позбавлений сенсу та перспектив соціальний простір: роботи нема, руїни підприємств відновити вже неможливо, їхній демонтаж та рекреація земель не підйомні не тільки для українського, а й для європейського бюджету. Зона соціальної деградації, кладовище кинутих “Палаців культури” і зруйнованих шкіл, садочків і заводських гуртожитків, в яких давно ніхто не живе - на жаль, ця картина є типовою для регіону.