Історія світової цивілізації

Новоєвропейські нації та етнічний процес у Макрохристиянському світі

Зрушення, що відбувалися У Західній Європі за нового часу, стимулювали й активізацію етнічного процесу на її периферії, зокрема у формі створення націй. Формування новоєвропейських націй було також однією з яскравих ознак специфіки поступу Заходу. Це, на думку Г. С. Померанця, й надало полілінійності розвиткові самої Європи через паралельність еволюції та конкуренцію кількох таких, що усвідомлювали свою «окремішність» і самобутність, національних соціокультурних систем. Ті чи інші європейські нації могли уповільнювати свій розвиток або, навпаки, прискорювати його, але прогрес Європи як цілого, що йшов кількома паралельними шляхами, не знав зупинок.

Ми зараз не будемо обговорювати складне питання про час і причини виникнення новоєвропейських націй та конкретні форми перебігу цього процесу. Серед фахівців не викликає заперечення той факт, що передові країни Західної Європи вступили на шлях формування націй у XVII — XVIII ст.. хоча подекуди передумови для цього існували з XVI ст. Можна сказати, що англійська нація у цілком сформованому вигляді існувала вже у XVIII ст., але загалом це століття ще було дуже далеке від мислення національними категоріями. На рівні самоідентифікації станові й конфесійні ознаки були набагато істотнішими, ніж етномовні, так само як і поняття підданства, що набуває особливого значення саме за лоби абсолютизму. У цілому ж, як то докладно обґрунтував свого часу М. І. Кареєв, порівняно з XIX ст., коли суспільна думка зробилася більш націоналістичною, XVIII ст. було «століттям гуманного космополітизму», що було особливо притаманне німецькій культурі того часу. Але і французьке просвітництво, цей духовний стрижень культури тогочасної Європи, в цілому було космополітичним за своїм духом, і лише Англія в цей час трималася осторонь і не поділяла загальноєвропейських космополітичних переконань.

Справжнє народження новоєвропейських націй відбувається з початком Великої французької революції. В основі її ідеології було поняття про націю як суспільне ціле, як політичний суверен, тоді як її етномовні характеристики ні Ж.-Ж. Руссо зВольтером, ні О.-Г. Мірабо з М. Робесп’єром зовсім не цікавили. Спираючись на розробки англійських мислителів-лібералів кінця XVII — першої половини XVIII ст., французьке просвітництво висунуло ідею саме політичної нації, і те, як ця ідея була втілена в життя повсталими колоністами Північної Америки, повністю задовольнило і вже солідного теоретика Ж.-А. Кондорсе, і молодого на той час М.-Ж. Лафайєта. Власне етнічного забарвлення ідея нації почала набувати під час революційних воєн 90-х років XVIII ст., коли Французька республіка опинилася у стані боротьби з усією абсолютистсько-монархічною Європою, тим більше за часів Наполеона І. Але по-справжньому етнокультурний, навіть культурномовний зміст у це поняття почати вкладати німецькі романтики, а Й. Г. Фіхте у своїх відомих «Промовах до німецької нації» вперше виходить на те коло національно-політичних питань, яке стає предметом націоналістичних спекуляцій протягом майже всього періоду XIX — XX ст.

Отже, Велика французька революція, що відкрила новий етап у розвитку Західної цивілізації та разом із промисловим переворотом в Англії зумовила перехід не лише Заходу, а й усього людства на новий щабель суспільного розвитку, започаткувала як докорінну трансформацію всієї системи свідомості європейських, а потім подекуди й інших народів, так і зміну принципів самоідентифікації особи. Якщо до цього людина відчувала себе передусім представником певної конфесії, соціального стану та підданим певної держави, яка персоніфікувалася в особі династії чи окремого володаря, то коли свідомість почала секуляризовуватися, станові бар’єри — долатися, а верховним сувереном влади було проголошено сам народ, принципового значення почала набувати національна ідея.

У французькій та англо-американській традиції, глибоко вкоріненій у вченнях доби Просвітництва про суспільний договір, принципову рівність, свободу та невід’ємні природні права всіх людей, ця ідея мала й має переважно соціально-правовий, політичний акцепт, тоді як у духовному контексті німецького романтизму превалювало саме етнокультурно мовне її значення. Б такому вигляді у першій половши XIX ст. вона поширюється серед переважної більшості відсталіших порівняно з голландцями, англійцями та французами народів Центральної, Південної, а незабаром і Східної Європи та християнського Закавказзя (грузини й вірмени).

Цей процес запозичення більш-менш сформованих на головно німецькому ґрунті ідеологічних схем (з їх насиченням місцевим етнічним змістом) визначався навіть не стільки зовнішнім впливом, скільки станом загального невдоволення населення відповідних регіонів, що було поділене між кількома наднаціональними державами, насамперед Російською. Австро-Угорською та Османською імперіями. Наполеонівські та найближчі до них за часом інші війни сприяли посиленню національно-державницької свідомості панівних верств цих імперій, що складалися переважно з німців у Центральній, росіян у Східній і турків у Південно-Східній Європі, а це викликало національну реакцію пригноблених етносів. Останнє сприяло консолідації національної самосвідомості на ґрунті саме побутової етномовної специфіки, оскільки на чолі відповідних рухів здебільшого стояли не далекі від народної культури аристократи, а різночинці, котрі значною мірою ідентифікували себе з народною масою, її мовою та звичаями.

Приблизно з початку нового часу майже всі слов'янські та найближчі до них за своєю історичною долею народи (угорці, литовці, грузини, вірмени та ін.) поступово потрапляють до складу названих абсолютистських імперій. І якщо вимоги національних аристократичних опозицій XVIII ст. (чеської, угорської, української тощо) зводилися до збереження старих станових привілеїв та пов’язаних з ними територіально-адміністративних автономій (причому нехтування цими традиція ми приводило інколи до організованих місцевою знаттю збройних виступів, як І. Мазепи в Україні), то з межі XVІІІ — ХІХ ст. майже повсюдно починає відчуватися новий романтичний національно-просвітницький рух. Це ілліризм у Хорватії, а головно — започатковане в Чехії слов’янофільство, яке швидко знайшло відгомін серед інших слов’янських народів і набуло політичного значення вже відразу після наполеонівських воєн у Російській імперії в цілому та в Україні зокрема (проекти декабристів, програма «Товариства об’єднаних слов’ян», пізніше діяльність Кирило-Мефодіївського братства). На цьому етапі ідеальною національно-політичною структурою вважалася панслов’янська федерація з окремим територіально-адміністративним устроєм для кожного народу.

Але протягом другої половини ХІХ ст. формуються власне національні ідейні течії, які своєю кінцевою метою проголошують подолання соціально-економічного та національного гноблення через утворення власних держав. Від Чехії, а також від угорців та поляків (які прагнули незалежності, але з кордонами, в яких мали опинитися й іншоетнічні землі — словацькі, українські тощо) такі ідеї поступово поширювалися на схід, і з межі XIX — XX ст. їхні прихильники були вже серед українців, латишів, грузинів та багатьох інших народів Російської імперії, тоді як на Балканах вони значною мірою вже були втілені в життя (створення й розширення кордонів Греції, Сербії, Румунії, Болгарії). Наслідками Першої світової війни стали розпад континентальних імперій Європи та спроби відповідних народів створити на їхніх теренах свої національні держави. Але в межах колишньої Російської імперії реалізувати це повною мірою не вдалося аж до краху СРСР.

Подібні процеси, хоча з огляду на місцеві умови досить відмінні від східноєвропейських, відбувалися у XIX ст. і в Латинській Америці. На кінець колоніального періоду тут у володіннях іспанської корони мешкало 16910 тис. осіб (3276 тис. білих, 5328 тис. метисів, 7530 тис. індіанців та 776 тис. негрів), а у Бразилії ще 3617 (843 тис. білих, 1887 тис. негрів, 628 тис. «змішаних» та 259 тис. «цивілізованих» індіанців). Ці дані (за В. Форстером) виразно свідчать про надзвичайну расову строкатість регіону, яка в цілому збігалася з соціально-майновою стратифікацією та блокувала консолідацію населення на регіональному рівні.

Водночас єдність мови, культури, релігії, походження білої, привілейованої частини населення в іспанських володіннях (за етнокультурномовної близькості й конфесійної тотожності з ними Бразилії) сприяла зберіганню населенням регіону певної спільної макрокультурної ідентичності, що також значною мірою блокувало інтенсифікацію етнічних процесів в окремих областях до початку XIX ст. Але відмінності не лише Бразилії та іспанських колоній, а й різних віце-королівств (Нової Іспанії, Нової Гренади. Перу з Чилі та Ріо-де-Ла-Плати) за етнокультурномовними ознаками існували вже у XVIII ст., що безпосередньо відбилося на подальшому перебігу подій. Саме в їхніх межах та на ще вужчому обласному рівні на кінець цього століття складалися більш-менш стійкі територіально-господарські комплекси з елементами внутрішнього ринку.

Внаслідок цього на час проголошення незалежності (перша чверть XIX ст.) в Латинській Америці склалися регіональні романомовні етнічні утворення. Їх відділяли одне від одного географічна й господарська окремішність, локальні варіанти матеріальної та духовної культури, навіть певні діалектні розбіжності. Але для остаточного етнічного обособлення їм не вистачало чіткої етнічної самосвідомості, яка виступала ще у вигляді самосвідомості регіональної, пов’язаної з відчуттям місцевих інтересів. Тому в цьому регіоні існувало, так би мовити, три рівні етнічної самосвідомості: американізм (відносно метрополії та Європи в цілому), регіональна самосвідомість кожного з романомовних етносів, що формувалися, а також етнічна самосвідомість окремих індіанських народів — там, де їм пощастило зберегтися.

Вже наприкінці XVIII ст. ідеологія американізму неадекватно відбивала рівень розвитку більшості романомовних етносів Латинської Америки, оскільки, як зазначалося, реальністю ставали регіональні переднаціональні романомовні етнічні утворення. Саме тому американізм (як і слов’янофільство) швидко зник зі знищенням колоніального панування, а його доктрині були протиставлені концепції етнічної самобутності, що проявилося вже у перебігу війни колоній за незалежність. Виразно це бачимо і в наступні роки під час розпаду таких створених на ґрунті колишніх віце-королівств державних утворень, як Велика Колумбія (1830 р.), Федерація з’єднаних провінцій Центральної Америки (1839 р.) та ін. Ідеологія американізму швидко поступалася національній та навіть націоналістичній ідеології, незважаючи на те, що суспільні відносини та соціальна структура ще тривалий час залишалися дуже далекими від рівня розвинутих західноєвропейських капіталістичних держав. Поява ідеології націоналізму майже на століття у низці країн випередила темпи етнонаціонального розвитку. Фактично те ж саме можемо сказати і щодо більшості країн Східноєвропейсько-Євразійського регіону з Балканами та Закавказзям.

Отже, як і в інших випадках, у плані етнічного розвитку спостерігаємо значну подібність процесів, що відбувалися у двох периферійних відносно Заходу цивілізаційних утвореннях Макрохристиянського світу: Східноєвропейсько-Євразійському та Латиноамериканському. В обох випадках нації визрівали не органічно, як то було, наприклад, в Англії чи Франції внаслідок об’єктивного формування спільності інтересів, мови, культури тощо в межах визначеного державними кордонами спільного економічного та політичного простору, а за вирішальної ролі суб’єктивного, культурно-ідеологічного фактора, часто-густо всупереч наявним політичним кордонам та системам економічних та соціальних зв’язків. Проміжний варіант бачимо у Центральній, Північній та Південній Європі.

Деякі, хоча досить віддалені паралелі цим процесам (у чомусь ближчі до латиноамериканських, у чомусь до східноєвропейсько-євразійських) спостерігаємо в Чорній Африці. Західна работоргівля сприяла занепадові негритянських ранньодержавних утворень у глибині континенту (як Сонгаї, Канем-Борну, Мономотапа), але на протилежність цьому на узбережжі Гвінейської затоки швидко виростають нові держави, головною статтею збагачення яких були саме полювання за людьми у внутрішніх областях та подальший їх продаж європейцям. Класичним прикладом може слугувати конфедерація Ашанті, що утворилася на межі XVII — XVIII ст. і була знищена британцями наприкінці XIX ст.

Такі та інші процеси вели до утворення в Тропічній Африці надзвичайно строкатої в етномовному плані ситуації, яка ускладнювалася, з одного боку, поширенням з її північно-центрально-східних районів ісламу, а з узбережжя — християнства (яке в цілому значно поступалося силі ісламу) в його протестантській (від англійців та голландців) та католицькій (від португальців та французів) формах, а з другого — довільним кресленням колоніальними державами кордонів своїх володінь, а відтак і зон впливу своєї економіки, мови й культури. Ситуація стала ще заплутанішою з розпадом колоніальної системи, коли в межах окремих держав опинилися численні етнічні групи різного походження, мов і традицій, які часто ставилися одна до одної споконвічно вороже.

З активізацією боротьби з колоніалізмом у Чорній Африці постає культурно-політична концепція негритюду, що за своїми настроями віддалено нагадує слов’янофільство та латиноамериканський американізм. Але якщо слов’янофільство спирається хоча б на реальну мовноетнографічну спільність (при різниці конфесій, соціально-економічних та політичних традицій), а американізм — на релігійну, регіональну, культурномовну спільність (при надзвичайній расовій строкатості), то негритюд висунув саме расове, з певними культурно-етнографічними елементами, підґрунтя єднання, чому не відповідало ні економічне, ні політичне, ні мовне, ні конфесійне становище в Африці. Тому він і не зміг стати дієздатною ідеологією і після здобуття країнами Африки незалежності швидко зійшов з політичної арени.

Реальний стан справ в Африці південніше Сахари характеризується абсолютною відсутністю відповідності між державними кордонами та межами поширення етномовних груп. Лише в кількох країнах (як Нігер, Зімбабве, Малаві, Ботсвана. Мадагаскар, Сомалі) окремий етнос складає більше половини населення. За сили етнічних традицій та слабкості внутрішньо погано інтегрованих держав це не дає підстав очікувати тут формування на етнічному чи державному ґрунті справжніх націй західноєвропейського типу. Головна перешкода тому — перехрещення етнокультурномовних і державних кордонів та наявної системи економічних зв’язків (що ми спостерігаємо також у багатьох пострадянських країнах — Казахстані, Латвії, Естонії тощо). Західний колоніальний експансіонізм вніс цілковитий хаос у той розвиток, який на власному ґрунті переживала Африка до нового часу. На відміну від Латинської Америки він не нівелював континент в етнокультурномовному плані, а ввів штучні лінії розмежування в одних випадках і утворив в інших штучні політичні одиниці, що блокувало можливість етноконсолідації за культурномовним чи суспільно-політичним критеріями.

Узагальнюючи міркування щодо тенденцій розвитку окремих регіонів Макрохристиянського світу нового часу, необхідно наголосити, що уявлення про те, буцімто Латиноамериканський та Східноєвропейсько-Євразійський регіони (не кажучи вже про Африку) йдуть у тому ж напрямку, що й Захід, але з певним лише відставанням. є у своїй основі хибним. Більш-менш адекватно можна переймати тільки західну техніку, тоді як усе інше при перенесенні з західного на російський чи бразильський ґрунт принципово видозмінюється, а подекуди й обертається на свою протилежність. Регіони, які не виробили на рівні основної маси населення цінності індивідуалізму та раціоналізму, не здатні органічно сприйняти сучасну західну модель суспільства, що ґрунтується на системній єдності соціально орієнтованої ліберально-ринкової економіки, громадянського суспільства та ліберально-демократичної правової державності. Це, зрозуміло, не виключає можливість установлення режиму економіки вільного ринку, як то бачимо в Латинській Америці XIX — XX ст., але цей режим є не чим іншим як засобом експлуатації з боку західних монополій і зовсім не обов’язково має привести до громадянського суспільства та демократичної правової державності, дійсною передумовою яких є не сама собою вільно-ринкова економіка, а міцний і впливовий середній клас власників.

Виходить так, що, потрапивши у силове поле буржуазного Заходу, два інших цивілізаційних регіони Макрохристиянського світу реально опинилися перед такою дилемою: або прийняти вимоги Заходу і переорієнтувати свій економічний розвиток на задоволення його потреб, або сконсолідуватися і протиставити йому власну військово-політичну силу. Перший варіант реалізувала Латинська Америка, другий — Росія — СРСР. У першому бачимо максимально жорстокі форми приватної експлуатації малокваліфікованої праці, у другому — не менш жорстокі форми державної експлуатації заради можливості імперської структури протистояти здатному до динамічного саморозвитку Заходові. Експеримент із трансформацією першої системи у другу здійснила лише Куба, але в інших країнах Латинської Америки (Венесуела, Чилі, Нікарагуа тощо) розвинутися цій тенденції не дали. З розвалом СРСР спостерігаємо прямо протилежний процес — трансформацію колишніх республік СРСР у напівколоніальні країни латиноамериканського зразка. Подивимось, наскільки далеко він зможе зайти.