Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

86

Понеділок, 10 січня 1916 року

Пал Келемен відвідує місце замаху в Сараєво

Останній місяць був зайнятий здебільшого патрульною службою та іншими турботами окупаційних сил. Гориста місцевість уся в снігу, але не надто холодно. Залишки розбитої сербської армії зникли в албанських горах на півдні й, за чутками, були вивезені кораблями союзників на Корфу. Бої регулярних армій у Сербії завершилися. Тепер потрібно було тільки виграти партизанську війну. У деяких областях країни практично не залишилося чоловічого населення. Келемен раз у раз бачив колони чоловіків різного віку, що проходили повз: «Зморшкуваті люди похилого віку, понівечені важкою працею, ледь пересувалися, безпорадні, вони змирилися з долею, немов приречені на смерть тварини. А позад них ішли каліки, недоумкуваті й діти». Він добре знав сліди, що залишала по собі ця скорботна процесія: тіла виснажених людей у придорожніх рівчаках через кожен кілометр, важка, кисла, смердюча хмара від всіх цих немитих бідолах, що відчувалася у повітрі ще тривалий час, після того, як самі вони вже зникли за поворотом.

Ті, хто остаточно втратили совість, користувалися нагодою, щоб поживитися на чужій біді. У сербських містах багато жінок пропонували себе в обмін на їжу, — шоколад або хоча б сіль. Сам він навіть не міг уявити, що візьме участь у цій ницій, нестримній розпусті, що панувала в окупованих містах. Можливо, він занадто порядний? Або попросту надто пихатий? Чого відмовлятися, якщо дісталася така легка здобич?

З кінця грудня його частина дислокована в Боснії, а сьогодні сам Келемен знаходиться в Сараєво. Він занотовує у щоденнику:

Час наближається до півночі. Я попрощався з друзями і повернувся додому, уздовж берега ріки. Снігопад припинився, усе навколо одягнуте в біле. На протилежному березі, у турецькій частині Сараєво, товстий шар снігу вкриває куполи мечетей, і коли з гір налітає порив вітру, частина снігу сповзає вниз і з гучним гуркотом падає на землю, порушуючи тишу цієї сплячої країни.

Вулиці безлюдні. Нічний вартовий у тюрбані тупотить повз мене у своїх солом'яних туфлях. Я дістаюся до берега річки Міляцки і зупиняюся на розі, де прогриміли фатальні постріли в кронпринца. На стіні будинку висить мармурова дошка: «28 червня 1914 року».

З центра міста лунає ніжний, мелодійний передзвін: це дзвіночки санок, що наближаються. А ось і самі сани, що мчать до берега річки, легкі, тонкі; їх везуть маленькі конячки, оповиті парою. У слабкому світлі вуличного ліхтаря я відгадую обриси витонченої жінки в хутрі, а поруч з нею — чоловічий силует. Видіння миттєво зникає, тільки чутно стукіт копит. Сани із закоханими вже зникли за рогом вулиці. Приємний дзвін дзвіночків затих вдалині, і я залишаюся сам на березі, перед мармуровою дошкою, що позначає місце, де почалася світова трагедія.