Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

79

Понеділок, 13 грудня 1915 року

Едуард Мослі керує вогнем в Ель-Куті

Такої ранньої пори він уже на ногах, адже відсьогодні має нове доручення: керувати вогнем. Це важко і небезпечно, бо означає, що він має постійно пробиратися піщаними окопами, такими само примітивними, як і раніше: у деяких місцях він зі своїм сигнальником змушений повзти, адже мілкі окопи нагадують радше рівчак. Він більше не вдягав свій занадто помітний тропічний шолом; у нього на голові вовняна шапочка — не найкраще в таку спеку.

Британський корпус перервав відступ на південь і зупинився в містечку Ель-Куті, щоб зачекати на підкріплення або, точніше, допомогу, адже ось уже два тижні корпус перебував у кільці чотирьох османських дивізій. Командувач корпуса Таунсхенд дав змогу своїм частинам потрапити в оточення. Частково вони були занадто виснаженими, щоб продовжити відступ, а частково через те, що таким чином сили ворога були відвернені від нафтових родовищ. Настрій у солдатів було загалом гарний. Усі вірили, що це тільки питання часу, і вони обов'язково отримають допомогу. І навіть Мослі був спокійний, хоча він, як і багато інших, різко критикував авантюрну спробу захопити Багдад занадто малими силами і нездарну підготовку до операції. Усе влаштується.

Упродовж дня йому доводилося проповзати рачки по кілька кілометрів. Іноді він повз у хмарі смороду. На окраїну окопів було перекинуто тіла вбитих, і тепер вони, чорні, розпухлі, розкладалися під палючими променями сонця. А в деяких місцях ворожі окопи знаходилися на відстані всього 30 метрів. Він майстерно і з великим задоволенням диригував усіма цими снарядами, що пролітали над його головою всього за 4–5 метрів і іноді падали за 20 метрів від нього. Він уважав це great fun, класною розвагою.

Османські снайпери були напоготові та стріляли дуже влучно. Іноді телефонної лінії бракувало, і Мослі подавав сигнали своїй батареї за допомогою прапорців: супротивник відразу ж відкривав вогонь. Увесь день він перебував під обстрілом.

Пізніше він занотує у своєму щоденнику:

Особистий досвід на війні є в кращому випадку пробудженням спогадів про незбагненний і заплутаний сон. Деякі індивідуальні події пригадуються виразніше інших, і то яскравіше, що вище загострення небезпеки. А потім до небезпеки звикаєш, і дні проводиш, уже не розмірковуючи про постійну близькість смерті. Навіть думку про смерть, якою б важливою вона не здавалася спочатку, людина витісняє зі свідомості, — адже смерть завжди поруч, і від цього її велич меркне. Я переконаний, що можна стомитися від почуттів. Людина не в змозі весь час боятися смерті, здригатися від думки про її присутність. Психіка стомлюється і відсуває подібні думки осторонь. Я бачив, як поряд зі мною поранило чоловіка, але він продовжував як і раніше подавати сигнали артилерії. Можливо, це я такий бездушний? Ні, просто мене стало важче здивувати.