Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

78

Четвер, 9 грудня 1915 року

Олива Кінг сідає на останній потяг з Гевгелії

Наказ, який вони отримали, свідчив про повний розгром сербів. Для Оливи Кінг це стало кінцем важкого, але напрочуд щасливого часу.

Робота в Гевгелії виявилася важкою. У польовому госпіталі містилося 300 ліжок, а пацієнтів було 700. Настала справжня зима. За останній місяць вони пережили чимало снігових буревіїв, намети просто здувало з місця. Уночі було неможливо заснути від холоду. Кінг уважала, що найкращий спосіб зігрітися — це копати землю. Робочий день тривав від 16 до 20 години. Її головним обов'язком було стежити за гасовими лампами, що освітлювали намети: їх потрібно запалювати, чистити, підкручувати гноти, заливати пальне, — одним словом, усе це вона вбачала страхітливо нудним. Вона почала вивчати сербську мову. Навколо роїлися воші. Вона радісно повідомляє своїй сестрі:

Ми не отримуємо газет, не знаємо новин. Це велична країна, і життя тут теж величне. Я ще не почувалася так чудово з того часу, як залишила Аризону.

Але тепер надійшов цілком очікуваний наказ про згортання польового шпиталю. Сербії більш немає, надавати підтримку нікому, і немає жодного сенсу пробиватися до Белграда. Східна армія, як тепер називався корпус Сарреля, відступає до нейтральної Греції, переслідувана по п'ятах болгарськими військами. Таким чином, ще один грандіозний план союзників, з метою переломити ситуацію у війні, обернувся розчаруванням[139]. У Кінг та інших 29 жінок з польового шпиталю залишалося менше доби для евакуації пацієнтів і згортання обладнання.

З Гевгелії можна було виїхати тільки потягом. Дороги країни перебували в жалюгідному стані або їх контролювали болгари. (Тринадцять французьких санітарних машин намагалися прорватися, але зникли безслідно. Подейкували, що вони потрапили в засідку.) Вони опинилися в котлі.

Північ. Олива Кінг бачить, як на потяг сідають штабні польового шпиталю, що залишилися. На маленькому вокзалі стоять тільки вона та двоє інших шоферів, а також три санітарні машини шпиталю, яким забракло місця. Залишити Еллу вона вважала неможливим.

Потяги на південь прямують один за іншим, вони заповнені людьми та військовою технікою. Для трьох жінок місця знайдуться, але не для трьох санітарних машин, одна з яких просто велетенська за розміром. Вони очікують, сподіваються. Уже світає. Чується відлуння пострілів, що гуркотять у білих, засніжених горах. Олива Кінг: «Дивно, але ми жодного разу не подбали про особисту безпеку. Ми турбувалися тільки про наші машини».

І ось останній потяг.

Болгарські війська стоять за кілометр звідси.

Нарешті! Вони бачать три порожні платформи і, не чекаючи дозволу, закочують на них свої машини. Потяг рушає. Гевгелія у вогні. І коли місто зникає з поля зору, Кінг бачить, що вокзал вибухає від снаряда, що влучив у нього.